ОМФАЛІТ

Дата добавления: 2015-03-11; просмотров: 482

И самое первое условие любой успешной духовной практики – дирга-кала. Это означает, что практики должна быть долгой. Если вы хотите добиться успеха в чем-то, вы должны долго это делать. Долго практиковать учиться. И судя по всему наш курс будет очень долгим. Я обещаю вам, что он будет очень подробным. Он будет реально подробным.

Второе условие называется найрантарья.

И третье называется сат-кара.

Найрантарья означаете непрерывно. Процесс должен быть непрерывным. Что это означает? Должен быть определенный ритм. У вас по утрам в субботу ваш должен быть уже настроен на обучение: «Сегодня я учусь, сегодня меня ничто не будет отвлекать». И я заранее подумал о том, как устроить все свои дела, для того чтобы в субботы прийти, и получить знание, учиться.

И сат-кара означает, что у нас должно быть трепетное, благоговейное отношение к процессу обучения. Должно быть неослабевающее благоговение.

И еще есть слово хорошее, красивое русское – прилежность. Человек должен прилежно учиться. Прилагать усилия.

Если ученик развивает эти три качества, он сможет обретать духовное знание.

***

Еще одна цель, для чего необходимо образование? Для того чтобы развить у преданных навыки анализа толкований и оценки писаний. Особенно в отношении практического применения.

Развитие у преданных навыков анализа, толкования, и оценки писаний.

Аналитическая способность интеллекта – очень-очень важная составляющая природы преданного. Прабхупада мог услышать два-три слова, проанализировать очень быстро ситуацию, и понять каковы будут долгосрочные последствия того или иного поступка.

Этот навык аналитический, видеть ситуацию, видеть каковы будут последствия того или иного поступка. Это следствие изучения писаний. Потому что если вы аналитически изучаете писания регулярно, у вас вырабатывается аналитическая способность видеть ситуацию в жизни. Это очень важный навык.

Как проанализировать шастру? Как ее истолковать? Как практически ее применить?

***

Еще один ракурс, почему нам необходимо получать образование?

Создать условия, в которых преданные смогут развить этическую и академическую целостность в подходе толкованию, оценки и практическому применению знания шастр.

Этическая целостность в изучении шастры – это целостность или верность по отношению к гуру, садху и шастрам. По отношению к Шри Гуру-Парампаре. Должна быть определенная этика трактовки.

Если вы говорите: «Прабхупада здесь написал так, но на самом деле это означает так и так». Т.е. с точки зрения какой-то духовной этики и целостности вашего духовного характера, вы не проявляете целомудрия по отношению к Прабхупаде. И если вы шастру не знаете, вы не будете целомудрены по отношению к Прабхупаде, когда вы будете толковать. Поэтому необходима этическая целостность. Вы должны быть верным учеником Прабхупады, для того чтобы толковать учение Шрилы Прабхупады. Для того чтобы быть верным учеником Шрилы Прабхупады, необходимо обладать цельным пониманием всего учения Прабхупады. Иногда преданные выдергивают утверждения Прабхупады из одного письма. Или одну фразу выдергивают из лекции Прабхупады, хотя через несколько фраз Прабхупада опровергает свою первую фразу, и говорит: «Ну на самом деле ситуация в наше время обстоит так и так то».

Поэтому у нас должна быть академическая целостность. Мы должны академически хорошо понимать шастры. Но должна быть еще и этическая целостность. Потому что были у Прабхупады два ученика-санскритолога, которые были очень умными. Прабхупада говорил: «Вы чрезмерно умные». Они потом упали в майю, потому что говорили, что Прабхупада слишком фривольно переводит санскрит. В санскрите этого нет, и Прабхупада добавляет пару фраз. Это говорит о том, что у человека нет этики. Это еще называется нирйога-апарадха, или что-то типа этого. Когда человек трактует священные писания, перепрыгивая толкования, которые даются предыдущими ачарьями и его духовным учителем.

Поэтому должна быть этическая и академическая целостность в подходе к толкованию, к оценке и к практическому применению знания шастр в реальной жизни.

***

Взращивать в преданных безраздельное доверие к духовному авторитету шастр. И в тоже время воспитывать к ним дух открытого, и непредвзятого отношения к ведическому знанию. А также развить в них желание понять, и осознать его суть.

Прабхупада, например, обладал слепым доверием, безраздельным доверием к писаниям. Он говорил: «На луну люди не могут попасть. Все». Почему? Потому что в шастрах говорится, что луна находится гораздо дальше солнца. И когда Прабхупаду спросили: «Шрила Прабхупада, ну очевидно же все-таки, по крайней мере, эти луноходы попали на луну». И Прабхупада говорил: «Может быть, даже они и попали на луну. Но я верю шастре в первую очередь, а потом ученым». Это был его подход. Его безраздельное доверие к духовному авторитету шастр.

В тоже время мы должны воспитывать дух открытого и непредвзятого отношения к ведическому знанию. Консерватизм и либеральная сторона должны совмещаться. И мы должны развивать также желание понять и осознать суть священных писаний.

***

Один очень важны элемент того, или одна из важных целей систематического изучения шастр. Она заключается в том, чтобы усилить в преданных желание читать и изучать книги Шрилы Прабхупады. Помочь развить привычку изучать священные писания.

Как Шрила Гоур Говинда Махарадж приводил пример Ратна-гарбхи, океана драгоценностей. У нас есть поверхность океана, и есть дно. На этом дне есть жемчужины. Если вы плаваете на поверхности океана, вы ничего не поймаете. Щепки, мусор, пластик. Если вы учитесь глубоко нырять, и опускайтесь на дно океана, вы получаете ратна-гарбха. Гарбха означает чрево, ратна означает драгоценностей. Там на дне есть жемчужины, на дне есть драгоценные камни. То же самое, Гоур Говинда Махарадж сравнивал книги Шрилы Прабхупады с океаном драгоценностей. Если вы их поверхностно читаете, вы будете обретать поверхностное понимание. Есть вы учитесь понимать логику Прабхупады, настроение Шрилы Прабхупады, и опускаетесь очень-очень глубоко в этот океан. То получите свои драгоценные камни.

У меня был очень интересный опыт, когда с Кешавой Бхарати Махараджем мы возвращались с программы во Нью-Враджа-Дхаме. Из главного храмы мы шли в дом к Шриле Шивараме Махараджу. Это минут десять ходьбы через ферму. И я спросил у него: «Махарадж, почему эта ферма настолько успешна? Почему этот проект в нашем движении ИСККОН в Европе, пожалуй, является самым успешным?» И он тогда сказал. Он очень коротко ответил: «Этот проект успешен, потому что Шрила Шиварама Свами изучает книги Шрилы Прабхупады». Все. Потому что он умеет погружаться в книги Шрилы Прабхупады. И добывать оттуда драгоценности. Он умеет вдохновлять людей, он умеет людям показывать эти драгоценности, и прививать им эти драгоценности. Это очень важный навык.

***

Скажите, пожалуйста, зачем систематически изучать шастры? Как вы думаете?

Есть еще одна вещь, о которой мы не говорили.

Чтобы целостную картину получить. Да, потому что часто у преданных. Есть такой пазл, кусочек оттуда услышал. Кусочек отсюда услышал. А общей картины нет. Когда мы систематически изучаем, вы получите структуру, вы получите скелет. Самое главное в нашем теле – это скелет. А на этом скелете уже держаться плоть, мышцы и т.д. И то же самое здесь. Здесь, во время изучения, все подробности, все детали мы не сможем все равно услышать. Но вы получаете скелет, и в результате индивидуального изучения затем это скелет покрывается плотью. Поэтому будет целостное понимание.

Зачем еще необходимо изучение шастр?

Практически, зачем необходимо изучать шастры?

Чтобы развить дух служения, дух смирения. Очень важно. Здорово, очень хороший ответ.

Зачем еще нужно изучать шастры?

Чтобы перенять настроение Прабхупады.

Нам на индивидуальном уровне также, зачем необходимо изучать шастры?

Чувствовать связь с парампарой. Парампара – это поток идей. И когда мы улавливаем этот поток идей, мы перенимаем эти идеи.

Зачем еще нужно? Это на самом деле очень простой ответ, который я хочу услышать.

Шастра – это сестра святого имени. Несомненно, хорошо изучая шастры, мы хорошо будем повторять святое имя. Тоже очень важный и фундаментальный момент. Одна из очень важных целей.

Зачем еще?

Для того чтобы усилить веру. Вот этот ответ я хотел услышать.

Без изучения шастр наша вера она будет называться лаукика. Лаукика означает спекулятивная вера. Наша вера должна быть шастрия-шраддха.

Изучая писания регулярно, мы обретаем шастрия-шраддху.

Прабхупада в одном письме пишет: «Если ты хочешь остаться в сознании Кришны, тебе нужно развивать твердую веру в гуру и в шастры. Для этого ты должен скрупулёзно изучать мои книги, следовать 4 регулирующим принципам. И строго следовать обету воспевать 16 кругов ежедневно, избегая оскорблений. Не воспринимай это движение, как что-то дешевое».

Человек, серьезно практикующий бхакти-йогу, должен заботиться о том, чтобы его вера не только оставалась неприкосновенной, и не была уничтожена какими-нибудь оскорблениями. И чтобы она становилась все глубже и глубже. Для этого человеку необходимо постоянно читать книги Шрилы Прабхупады, и слушать лекции Шрилы Прабхупады, своего духовного учителя, и других духовных учителей. Это первое и самое главное условие для того, чтобы шраддха становилась все глубже и глубже. Если мы потеряем шраддху по какой-то причине, все наши попытки чего-то достичь на духовном пути будут напрасными.

И есть такая шлока в «Бхакти-сандарбхе» (анучхеда 173)

шраддха хи шастра-артха-вишвас

Шрадха – это вера в писания.

Т.е. Шраддха – это в первую очередь вера в писания.

Если вы верите в писания, то вы обладаете верой. Если вы изучаете писания, вы развиваете веру. Если вы пренебрегаете изучением писаний, ваша вера никогда не будет устойчивой. И преданные, даже после многих лет практики, иногда цитируют Блаватскую, Рериха, Шанкарачарью. Кого угодно, для того чтобы объяснить, почему мы повторяем маха-мантру. Но не потому что он знает хорошо писания.

Я еще с одного ракурса опишу, зачем необходимо изучать писания. Есть такой труд Бхактисиддханты Сарасвати, который называется «Пракрита-раса шата-душини». Сто предостережении против сахаджии. Против дешевой практики преданного служения. Против подделки практики преданного служения. И в этих стихах (26 – 29) Бхактисиддханта Сарасвати пишет:

сиддханта вихина хоиле кришне читта лаге на

самбандха-хинера кабху абхидейа хайа на (26)

Сердце того, кто не ведает трансцендентной истины (сиддханты).

Что такое сиддханта? Когда мы изучаем писания, то мы приходим к выводам этих писаний. Вы начинаете понимать выводы писаний. Выводы писаний – это сиддханта. Или конечное заключение священных писаний.

Нам не сами шастры нужно знать, сколько сиддханту из шастр, конечные выводы. Вы можете запомнить тысячу деталей из священных писаний, но не понимаете выводов из этого писания. Каковы выводы всех писаний. Всех, всех, всех.

смартавьях сататам вишнур

висмартавьях на джатучит

Это конечный вывод священных писаний.

А есть еще один вывод, который Кришна Сам говорит в Бхагавад-гите (15.15):

ведаиш ча сарваир ахам эва ведйо

Смысл всех Вед в том, чтобы познать Меня.

Нам писания нужны, для того чтобы понимать сиддханту, понимать конечные выводы.

И он говорит: «Сердце того, кто не ведает трансцендентной истины (сиддханты), никогда не достигнет духовной гармонии со Шри Кришной».

сиддханта вихина хоиле – если человек не знает выводов священных писаний,

кришне читта лаге на – он никогда не станет сознающим Кришну.

Нет знаний писаний, Кришны не будет.

Дальше он говорит:

самбандха-хинера кабху – Если вы не знаете знания о своей связи с Кришной, это описывается в писаниях

абхидейа хайа на – вы никогда не будете уверены, что практиковать, что не практиковать. Чему отдавать приоритет, чему не отдавать приоритет в вашей садхане.

Самбандху мы тоже получаем из священных писаний. Мы самбандху, абхидею, прайоджану с вами тоже пройдем. Кто-то из вас уже плакать будет, я вижу по глазам. Так или иначе, если вы не знаете, как мы связаны с Кришной, вы не будете знать, какой процесс необходимо правильно практиковать.

сиддханта-аласа джна анартха то’ чхаде на

Если человек не знает сиддханты, он никогда не избавится от анартх. Он никогда не избавится от материальных привязанностей, которые есть у него в сердце.

И потом контрольный выстрел в голову

джаде кришна бхрама кори’ кришна-сева коре на

Человек, который считает Кришну частью материального мира, никогда не сможет служить Кришне по настоящему.

Другими словами, мы не будем воспринимать Кришну на духовном уровне. Будем воспринимать его на материальном уровне. Поэтому необходимо знание священных писаний.

Вступ

Цікавість до історії рідного міста, прагнення якомога більше ознайомитися з його історичним минулим, дізнатися більше про видатних киян, привели мене до знайомства з одним з найвидатніших та найсуперечливіших синів мого міста – Михайлом Булгаковим. Досліджуючи його біографію, зачитуючись його художніми творами, я пізнаю рідне місто таким, яким воно було сто років тому.

2. «Город прекрасный. Город счастливый» (Місто чарівне. Місто щасливе)

Дитинство

Дитинство та юність Булгакова проминули у Києві – духовній колисці письменника. Від початку обумовивши тему та атмосферу багатьох його творів. У творчість Булгакова Київ увійде як «Місто» (Город), та стане не лише місцем подій, а й втіленням особистого почуття Сім’ї, Батьківщини, Росії. Вирішальний вплив на формування майбутнього письменника cправила дружня атмосфера великої інтелігентної сім’ї.

Народився майбутній письменник 03/15 травня 1891 р. у сім’ї молодого доцента духовної академії та молодої вчительки, які винаймали свою першу квартиру на тихій Воздвиженській вулиці. Чарівна Воздвиженська вулиця півколом оминала Флорівську гору, вузенька, викладена бруківкою, починалася від середини Андріївського узвозу та збігала униз на Поділ, на стару Кожем’яцьку площу, раптом різко повертаючи праворуч, до Житнього торжища. Свою назву вулиця отримала на честь маленької церкви Воздвиження (Піднесення) Чорного Хреста. У цій же церкві Булгакови хрестили свого первістка. Майбутнього письменника було названо на честь Архангела Михайла, покровителя Києва. Пізніше, у цій же церкві він вінчався зі своєю першою дружиною Тетяною. Булгакови переїхали з Воздвиженської вулиці у пошуках менш дорогого житла, коли маленькому Михайлу був всього один рік. Тому чудова Воздвиженська не знайшла значного відображення в його творах. На відміну від Андріїівського узвозу…

Родина

Михайло ріс не самотнім, з’явилися брати та сестри. Всього в родині було семеро дітей: чотири сестри та три брата. Батьки зуміли об’єднати та здружити цю різнохарактерну компанію. За характерами діти були різні. Звісно, були загальні риси, але діти були цікаві саме кожен своїми особливими здібностями. Найстарший, Михайло, мав особливу вдачу. Він був найвеселіший, задавав тон жартам, він писав сатиричні вірші про матір, братів, сестер, всім надавав віршовані характеристики, малював дружні карикатури. Він був людиною всебічно обдарованою: малював, грав на роялі, писав вірші. Ще він дуже захоплювався природничими науками та медициною, він ставив різноманітні досліди та експериментував. Ловив комах та метеликів. Він мав багату ентомологічну колекцію з власноруч висушеними або препарованими комахами, метеликами, бабками, кониками тощо. Але це далеко не всі його захоплення. Він захоплювався постійно… Коли в Києві з’явився футбол, Михайло тоді ще був гімназистом, він, звичайно, захопився футболом та став футболістом, за ним стали футболістами і його брати (збереглася світлина - футбольна команда). Дійсно, він був виключною дитиною. Іншим таким, теж всебічно обдарованим, був його брат, п’ята дитина в сім’ї Булгакових, Микола. Він згодом став професором-бактеріологом, теж медиком, як і Михайло. Незважаючи на різноманітні захоплення, в родині пріоритетом був інтелектуальний розвиток. Дуже багато читали, чудово знали літературу. Вивчали іноземні мови. І дуже любили музику.

Із спогадів Надії Булгакової - «Писали, багато хто писав, наприклад К. Паустовський, про те, що в родині Булгакових панувала любов до драматургії. Так любов до драматургії панувала, але нашим найголовнішим захопленням була все ж таки опера. Наприклад, Михайло, який вмів захоплюватися, бачив «Фауст», свою улюблену оперу, сорок один раз – гімназистом та студентом. Це факт. Він приносив квітки та складав їх, а потім сестра Віра перерахувала їх.».

Так, це була гомінлива, навіть дуже гомінлива, весела, але дійсно талановита молодь.

Винаймати дачу для такої орави було неможливо, вирішили купити свою. В 1900 році вони купляють ділянку у селищі Буча, в тридцяти кілометрах від Києва, - дві десятини лісу, парк, можна сказати. Це була ціла епоха в родині Булгакових. На цій ділянці під наглядом батька було відбудовано добротну дачу в п’ять кімнат і дві великі веранди. Розкоші не було ніякої, все було дуже просто. Розкіш була у самій природі. Дітям було надано свободу та простір, які сприяли їхньому розвитку. Літні вечори на Бучанській дачі стали важливішою ланкою у міцному ланцюгу

по-справжньому теплих родинних стосунків великої булгаковської родини.

Сатиричні вірші М. Булгакова чудово передають атмосферу та описують уклад життя на дачі:

«День течет в работе мило.

Все, как, надо в круг идет.

Сенька выкатил чернила

На штаны и на живот.

За калиткой, на просеке

Мама вешает говядину,

Маша с тихой воркотнею

В кухне гладит юбку Надину.

(Наступает вечер. Все развлекаются)

Миша с Сенькой на траве прыгают на голове…

Ваня в теннисе талант!

Белый мячик, красный бант!...

Помоляся Богу,

Улеглася мать.

Дети понемногу

Сели в “винт” играть.

(Наступает ночь)

Спать давно уже пора.

Все вы жители бучанские,

Спите мирно до утра.

(А молодая компания за калиткой поет)

Пишет-пишет царь Салтан турецкий

Православному царю:

“Разорю я, разорю я,

Сам в Расею жить пойду!”

Мама шепчет: ”Разгоню я

Спать их быстро уложу я!”»

Влітку під Києвом діти багато вчилися, багато допомагали батькам по господарству та радісно відпочивали. З розваг переважав крокет; грали зі страшенним захватом, грали до темряви, закінчуючи при ліхтарях. Мати приймала участь у цих крокетних змаганнях нарівні з дітьми. Грала вона гарно.

Збереглися жартівливі вірші М.А.Булгакова тих часів:

«Пахнет серой над крокетом:

В шар нацелясь молотком,

Мама с бритым Бертолетом

Хочет сжечься шар с шаром.»

Пізніше крокет відійшов на задній план, прийшло загальне захоплення тенісом. В ті часи це була недешева гра. Ракетки та м’ячі купували старші діти, на власноруч зароблені кошти. Подорослішали, не кидаючи крокету та тенісу захопилися грою у “Ґвинт”. Також грали у шахи та шашки.

Цей дружній дитячий, а потім юначий колектив, це кипляче, діяльне життя родини не могли не накласти свій відбиток на характери дітей, не змогли не залишити свій відгук на все життя. Батьки виховали в дітях почуття честі й гідності, навчили працювати, навчили співчуттю, навчили цінувати людину.

Афанасій Іванович був чудовим батьком та чоловіком. Перебуваючи професором духовної академії, він постійно дуже багато працював, дуже багато писав, дуже багато часу проводив у своєму кабінеті. В нього була доволі серйозна зовнішність, але він був добрий до людей, добрий по-справжньому, без зайвих сентиментів. Цю лагідність до людей, вибагливу лагідність передав батько й дітям. Але все ж головним методом виховання дітей у Булгакових були жарт, лагідність, доброзичливість. Діти були дружні. Навіть, коли у родині з’явились ще три дитини – два племінника та племінниця, у дружній атмосфері нічого не змінилося.

Мир у родині був міцний та радісний. А радісною, навіть святковою атмосферу родини робила мати. «Мама, светлая королева», - називав її старший син. Білявка, з дуже світлими (як у сина) очима, приємно розповнівша після семи пологів і разом з тим дуже енергійна, жива. Вона чудово керувала своїм маленьким королівством. Сердешна, обожнювана дітьми, добра королева з м’якою посмішкою і на рідкість сильним, навіть владним характером. Звісно така велика компанія завдавала їй багато клопотів, тривог та неспокою, але все ж таки мати не заважала дітям жити радісно. Один лист з сімейного архіву (від сестри Варвари) починався з таких слів: «Мы так хохотали!». Саме це було лейтмотивом їхнього життя.

Булгаковська садиба була літнім житлом багаточисельної сім’ї. Власного будинку в Києві вони так і не придбали. Винаймали квартири на Воздвиженській, потім на Печерську, потім знов перебралися поближче до духовної академії, в Кудрявський провулок, будинок №9. До цього часу Михайлові виповнилося чотири роки. Радісне й щасливе дитинство проходило у дітей Булгакових в невеликому двоповерховому спокійному маєточку з двором та садом. Будиночок у Кудрявському належав Вірі Миколаївні Петровій. ЇЇ батько, Микола Іванович Петров, професор духовної академії був хресним батьком Михайла та Варі Булгакових. Академік Петров викладав теорію словесності, історію російської та зарубіжних літератур. Був істориком, етнографом, автором статей з музейного діла. Залишив опис старовинних рукописів, що знаходилися у Києві. Але його жагою була українська література, і в історію він увійшов як видатний український літературознавець. Окрім дружніх стосунків існувала й духовна близькість між професором Петровим та Афанасієм Булгаковим. Саме з цим пов’язаний той факт, що Михайло Булгаков, його похресник й гарно знав, й любив стихію української усної народної мови, і історію, і світову літературу . Він жив серед людей для яких це було сенсом життя.

Отже жили Булгакови у Кудрявському провулку приблизно з 1895 до 1905 року.

Михайло Булгаков був ще малий. Він був зайнятий своїми хлопчачими справами, бійками та уроками, іграми та оцінками, першими знайомствами з великою літературою та великою музикою. Звідсіля ж, з Кудрявського, Михайло ходив у підготовчий клас Другої київської гімназії. У 1901-му році перейшов до першого класу та одночасно й в Першу Олександрівську гімназію, названу так на честь імператора Олександра Першого, який у свій час подарував гімназії особливий статус. В Олександрівській гімназії Михайлу належало навчатися вісім років, і згодом описати її у «Білій гвардії» та ввести на сцену в п’єсі «Дні Турбіних».

Будівлі обох гімназій майже поряд – вони збереглися на колишньому Бібіковському бульварі, нині бульварі Шевченка, будинки №№ 14 та 10. З вікон обох гімназій було видно величну будівлю університету Святого Володимира. «И вечный маяк впереди - университет…».

Всі роки навчання гімназиста Булгакова то глухо рокотав, то палко кипів університет. Революція вже накривала Росію своїм крилом, її вогняне сяйво торкалося навіть тихенького, заселеного професорами духовної академії Кудрявського провулка. Але й досі у сім’ї все було попереду – вдало розпочата кар’єра батька, надійне та світле майбутнє дітей.

Юність

Саме з цих часів гімназист Михайло Булгаков починає відчувати Місто, пізнавати його таємниці, вивчати історію, любити його. Київ було пройдено його ногами дитини, потім юнака – увесь! Своє Місто Булгаков не лише любив, він його знав.

Гімназистів водили на екскурсії. Це було традицією, здається, навіть справою честі для вчителів. У архіві гімназії збереглися звіти про ці екскурсії. З них можна дізнатися, що навесні 1903 року, класний керівник другого класу другого відділення Деллен (Михайло навчався саме в цьому класі) водив своїх учнів на Аскольдову могилу. Наступного року історик Бодянський провів одинадцять екскурсій зі своїми учнями – в Києво-Печерську лавру і до Аскольдової могили, в церкву Спаса на Берестові і до Золотих Воріт, в Музей старовинностей, до Ланцюгового мосту, в Царський сад... А словесник Тростянський, з третім класом здійснив екскурсію на пароплаві на Дніпровські Пороги. «Екскурсанти – позначено у звіті зі 1903/4 рр - були в дорозі два тижні, та повернулися до Києва здоровими».

Чи не звідси – з дитинства – це природнє для Булгакова та таке явне у його прозі почуття нескінченності часу і простору. З Аскольдової могили, з Царського саду, з «виступу» у Купецькому саду, з Володимирської гірки, з майданчику Андріївської церкви відкривались безкраї простори – на південь, на схід, на північний схід, до Москви… З кожного місця огляду інші. «Зимой крест сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями московського берега, от котрого были перекинуты два громадных моста. Один цепной, тяжкий, Николаевский, ведущий в слободку на том берегу, другой – высоченный, стреловидный, по котрому прибегали поезда оттуда, где очень, очень далеко сидела, раскинув свою пеструю шапку, таинственная Москва»(«Біла гвардія»).

Берег за розливом Дніпра був таємничий, загадковий, далекий. «Как таинственны туманы над болотами. Кто не бродил в этих туманах…». Але хто ж з київських юнаків першої половини минулого століття хоча б один раз не блукав в туманах задніпровських низовин пішки або в човні. Правду кажучи, сурові гімназійні «Правила» на початку минулого століття у Києві забороняли гімназистам «…катання Дніпром у човнах.. інакше, як з батьками або опікунами». Ну що ж правила – правилами, а життя само по собі. Булгаков любив веслування до кінця свого життя.

«Сверкал электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке, и был он виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь в Город, к его пристаням» («Біла гвардія»). Знов за образом художнім, образом узагальненим – пам’ять дитинства або юнацтва, та впізнається Булгаков – гімназист або студент, що виводить до пристані човна, що заблукав у нічній темряві або в ранкових туманах.

У наш час дніпровські кручі густо засаджені деревами, бурхлива рослинність влітку приховує гомін від прокладеного кручами шосе, і тільки з оглядових майданчиків відкриваються панорами Дніпра. Але на зламі ХІХ – ХХ сторіч дніпровські схили виглядали зовсім інакше. Нині молодим киянам це може здатися перебільшенням, але булгаковськими очима ми бачимо «обрывы на страшной высоте… отвесные стены… нижние далекие террасы». «…Царский сад. Старые сгнившие черные балки парапета не преграждали пути прямо к обрывам на страшной высоте. Отвесные стены, заметенные вьюгою, падали на нижние далекие террасы, а те расходились все дальше и шире, переходили в береговые рощи над шоссе, вьющемся по берегу великой реки, и темная, скованная лента уходила туда, в дымку, куда даже с городских высот не хватает человеческих глаз, где седые пороги, Запорожская Сечь, и Херсонес, и дальнее море»(«Біла гвардія»). Дахи та куполи, громади багатоповерхових будівель, обриси храмів, вулиці, провулки, площі, берег, Дніпро… це все було його Містом, яким він жив до останнього подиху. Панорама, що розгорталася у ніг письменника Булгакова, почуття нескінченності та польоту, погляд на землю з висоти – назавжди увійдуть в його душу й творчість одним із найхвилюючих, одним із найважливіших для нього мотивів, частиною його світогляду.

Краса київської природи і саме Місто, усе на кручах, з великою рікою, що розливається під величними схилами, - ця краса Міста породила в юнацькому серці гімназиста кохання, що переросло в пристрасть всього його життя. Саме Місто подарувало світу Булгакова-генія. Адже саме Києву він присвячує почуття свої та своїх героїв практично в кожному творі. Саме Київ наділив Булгакова самобутньою та глибинною творчою думкою, подарував безсмертя на віки автору та його творінням. «Весной зацветали белым цветом сады, одевался в зелень Царский сад, солнце ломилось во все окна, зажигало в них пожары. А Днепр! А закаты! А Выдубецкий монастырь на склонах, зеленое море уступами сбегало к разноцветному ласковому Днепру...» (це «Київ-Місто»), «А Киев! – сумує в Константинополі, згадуючі Київ, генерал Чарнота - Эх, Киев! Город, красота! Вот так Лавра пылает на горах, а Днепро! Днепро! Неописуемый воздух, неописуемый свет! Травы, сеном пахнет, склоны, долы, на Днепре черторой!» (а це «Біг»). І навіть в останньому романі. І там у Михайла Булгакова виринають рядки про Київ: «Весенние разливы Днепра, когда, затопляя острова на низком берегу, вода сливалась с горизонтом, потрясающий по красоте вид, что открывался от подножия памятника князю Владимиру. Солнечные пятна, играющие весной на кирпичных дорожках Владимирской горки…» («Майстер та Маргарита»). Навіть там Булгаков згадуватиме своє Місто.

3 «Эх, жемчужна – Киев! Беспокойное ты место!» (Ех, перлино – Києве! Неспокійне ти місце)