Розвиток української політології у ХХ ст

Російська революція стимулювала розвиток ідеї самостійної і суверенної української держави, яку висунули М.Міхновський, С.Петлюра, а згодом до неї приєднався і М.Грушевський, і вона була втілена в ІV Універсалі Центральної Ради 22 січня 1918 р. Після поразки Української Народної Республіки українська політична думка мала розвиток за кордоном, зокрема в творах В.Липинського, який відстоював монархічні ідеї, а також в інтегральному націоналізмі Д.Донцова.

В’ячеслав Липинський (1882-1931) – теоретик елітарного консерватизму. Брав участь в організації СВУ, Українській демократично-хліборобській партії. Основний твір – “Листи до братів-хліборобів”. Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Необхідно спиратись на клас землевласників-хліборобів (“класократія”) і будувати державу виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма держави – монархія, яка спирається на місцеве самоврядування. Нація розглядається як територіальне об’єднання громадян, тому спочатку необхідна держава, потім розвивається нація (“територіальний націоналізм”).

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Дмитра Донцова (1883-1973). Він починав з марксизму, був членом УСДРП; створив у 1914 р. Союз визволення України, зорієнтований на підтримку Германії та Австро-Угорщини, висував ідеї боротьби проти Росії. Засновник ОУН, ідейною основою якою стала його праця “Націоналізм” (1926 р.). Д.Донцов розробляє принципи “нового українського націоналізму”: вольовий характер, постійне прагнення до боротьби за незалежність, романтизм та фанатизм у національній боротьбі, необхідність виховання нової політичної еліти При цьому підкреслюється пріоритет волі над інтелектом, інтуїції над логікою, агресії над пасивністю, догматизму і віри над сумнівом і знанням, а також аморальність національної ідеї (добре те, що бажаєш, а не бажаєш те, що добре), тобто придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації. Ідеї Д.Донцова розвивав М.Сціборський в своїй теорії “націократії” як режиму панування нації у власній державі, де заперечується право участі політичних партій в управлінні державою, а диктатура сприймається як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції.

Своєрідним ідейним напрямком став також український націонал-комунізм (О.Шумський, М.Хвильовий та ін.), тобто спроба поєднання ідей побудови соціалістичного суспільства з ідеями української самостійності. Близьким до цих ідей був і В.Винниченко, який вже в еміграції, в праці “Конкордизм” виступив із спробою обгрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем.

Розвиток української політичної науки в еміграції до та після другої світової війни відбувався в окремих наукових центрах, наприклад – Українському вільному університеті (створений у 1921 р. у Відні, потім працював у Празі, з 1945 р. – в Мюнхені). Так, ідеї Грушевського розвивали представники народницького напрямку Р.Лащенко і С.Шелухін (народоправство, демократизм, безкласовість, пріоритет прав народу і людини над правами держави, примат інтересів трудового народу). Консервативний напрямок поряд з В.Липинським репрезентували С.Тома­шівський та В.Кучабський, яких об’єднувало критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, розвиток теорії еліти, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті, визнання нації як територіального згуртування усіх громадян незалежно від іхньої національності. Національно-державницький напрям, що будувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш повно проявився у дослідженнях С.Дністрянського та С.Рудницького, які обгрунтували для України концепції національної держави і право народного самовизначення. Проблема місця України між Сходом і Заходом, історичного місця українського народу розглядалась також у працях українських політологів післявоєнної доби Б.Крупницького, Р.Роздольського, І.Лисяка-Рудницького та ін.