До формальних підстав відносять: а) колізійні приписи. б) спеціальну вказівку законодавця. У випадках, коли набуває чинності новий кримінальний закон, який має зворотну дію, його приписи вступають у певну колізію з положеннями попереднього кримінального закону. Ця колізія отримала юридичне розв’язання в колізійному приписі. а) Юридична колізія в теорії права розуміється звичайно як наявність у законодавчій системі двох чи більше недостатньо узгоджених один з одним чинних правових приписів з одного й того ж питання, приписів що по різному регулюють одні й ті ж суспільні відносини [18,с10.]. У зв’язку з цим колізійний припис (як іноді кажуть – колізійна норма) розуміється як такий припис, що спрямований на подолання цієї неузгодженості та вибір одного з декількох однаково чинних законодавчих приписів, що підлягає застосуванню. В цьому, зокрема, й відмінність колізії законодавчих приписів від конкуренції. «Колізія, як зазначає М.І. Бажанов, передбачає суперечність між нормами; при конкуренції ж цієї суперечності немає. Колізія норм існує незалежно від того, чи є конкретні злочини, які підлягають під ці норми. Конкуренція (очевидно, в тексті роботи М. І. Бажанова: мається на увазі колізія.) норм може виникнути, наприклад, у випадку прийняття нового закону, коли постає питання про те, який закон слід застосовувати до діянь, що були вчинені до набуття таким законом чинності, - закон часу вчинення злочину чи закон часу розгляду справи в суді. Це питання про зворотну силу кримінального закону, воно вирішується ст. 6 КК (мається на увазі КК України 1960р.), яка являє собою норму колізійну, призначену для вирішення колізій, що виникають між окремими законами» [19, с.31]. Колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі являє собою нормативно-правовий припис законодавства, який розв’язує суперечність між змістом існуючого кримінального правовідношення та приписом нового кримінального закону шляхом визначення того, в якому випадку новий кримінальний закон має зворотну силу в часі і в якому він дії не має. З моменту набуття чинності Конституцією України постало серйозне питання про відповідність цього припису положенням ч. 1 ст. 58 Конституції. Багато криміналістів вважало, що ч. ст. 58 Конституції України більш широко описує коло кримінальних законів, які мають матеріальну підставу для зворотної дії, оскільки надає зворотної дії не лише кримінальному законові, який пом’якшує покарання, а й кримінальним законам, які пом’якшують інші заходи кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим, наприклад, О. Я. Свєтлов та І. П. Лановенко робили висновок, що ч. 2 ст. 6 КК України 1960 р. «більш вузько, ніж норма Конституції, визначає коло законів, що мають зворотну силу, а тому на підставі п. 1 «Перехідних положень» Конституції застосуванню не підлягає» [20, с.48]. За формою колізійний припис, який є формальною підставою зворотної дії кримінального закону в часі становить на сьогодні в України частину тексту і КК України, і Конституції України, що є виправданим і не може розцінюватися як дуалізм у регулювання цього питання. Звертає на себе увагу лише те, що визначення кола законів, які мають зворотну дію, у Конституції України і в КК України законодавець формулює по різному. Якщо в Конституції встановлюється загальний принцип «закон зворотної дії немає» і лише як виняток з цього принципу надається зворотна дія закону, що скасовує або пом’якшує відповідальність особи, то в КК України ні загальний принцип, ні винятки з нього не встановлюються а просто називаються перелічуються закони, які мають зворотну дію в часі, і закони які такої дії не мають. Очевидно, що і пряма і зворотна дія є самостійними видами дії кримінального закону в часі, які розрізняються за своїми підставами. Тому не можна стверджувати, що якась із них є загальним приписом, а якась – винятком. Так само, як принцип ом законодавчої системи України є пряма дія будь якого закону, таким же принципом є й зворотна дія окремих видів законів. При цьому «принциповість» зворотної дії законів, що скасовують або пом’якшують відповідальність особи, не менша, ніж «принциповість» прямої дії будь-якого закону. б) Поряд з колізійною статтею, іншою формальною підставою, яка іноді використовується для надання зворотної дії кримінальним законам, є пряма, чітко виражена або «мовчазна» вказівка законодавця про це[21,с.19]. Чітко виражену вказівку законодавця про надання їм зворотної сили мали наприклад декрет Ради Народних комісарів РРФСР від 8 травня 1918р. «Про хабарництво». Така законодавча практика мала місце не лише в Радянському Союзі, а й у деяких інших країнах. Зокрема, у Франції законодавець надав зворотної дії закону від 14 листопада 1918 р., яким було посилене кримінальне переслідування за державну зраду та шпіонаж. Таку ж вказівку мали майже всі кримінально-правові акти періоду окупації під час Другої світової війни, а також ордонанс від 26 грудня 1944р., який ввів покарання у виді поразки в правах для осіб, що співробітничали з ворогами під час війни [22.с.21]. Практика надання кримінальному законові зворотної дії спеціальною вказівкою законодавця вельми активно підтримувалася радянською юридичною наукою. У доктрині радянського права, у тому числі кримінального, тривалий час підтримувалася існуюча ще з Середньовіччя ідея про повноваження законодавця своїм рішенням надавати зворотної дії будь-яким або деяким кримінальним законам. «Немає підручників із загальної теорії держави та права або кримінального права, - писали М. І. Блум і А.О. Тілле, - в яких була б відсутня вказівка про можливість надання зворотної сили законам за умови спеціального про те застереження в самому законі» [23,с.34]. Спеціальною вказівкою законодавця булла надана дія ст. 148 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 5 лютого 1997 р. «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків». В підпункті 1 пункту ІІІ закону було встановлено, що «діяння, пов’язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, справи по яких на час набирання чинності цього Закону перебувають в стадії попереднього розслідування або судового розгляду, повинні кваліфікуватися за новою редакцією статті 148 Кримінального кодексу України» [24,с.59]. Таким чином вказівкою законодавця була надана зворотна дія закону, який згідно з частиною 2. ст. 6 КК України 1960 р. не повинен був її мати, оскільки в багатьох випадках посилював караність ухилення від сплати податків порівняно із раніше чинним законом. Повноваження законодавця за своїм розсудом надавати або не надавати зворотної дії будь-якому, а особливо кримінальному, закону є одним з найбільш небезпечних способів порушення свободи та прав людини і громадянського суспільства. Видаючи такий закон, законодавець грубо зневажає Конституцію держави та ним же прийняті закони, порушує права людини, підпорядковує право своїй волі, ставить себе над правом. Природно, що ні про яку правову державу в такому випадку і мови бути не може. Тому держави, що проголосили і що закріпили в своїх конституціях прагнення стати правовими, прагнуть і до ліквідації практики надання чи ненадання зворотної дії кримінальному законові на підставі спеціальної вказівки законодавця. Саме тому в жодній Конституції сучасних держав, у тому числі й Конституції України, не передбачається повноваження законодавця надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному законові за своїм розсудом. Отже надання законові зворотної дії спеціальною вказівкою Верховної ради України має у будь-якому випадку розцінюватися як порушення конституції України.
