Боротьба з безробіттям

Проблема безробіття не може не турбувати будь-яке суспільство, особливо у періоди реформ та перетворень. Таким періодом, безперечно, був НЕП, коли непрацевлаштованість стала масовим явищем. Це було пов’язано з перманентною реорганізацією установ, ліквідацією нерентабельних промислових підприємств та постійним скороченням кадрів у тяжкій промисловості регіону, що було характерним для першої половини 1920-х рр., демобілізацією в армії, традиційним сезонним відходництвом селян на заробітки до заводів і шахт, а також незмінним прибуттям безробітних з інших регіонів та республік.

У жовтні 1921 р. на обліку у відділах праці виконкомів Рад Донецької губернії було 1.926 осіб, які не мали роботи, у жовтні 1923 р. – 16.595 [1], а вже у жовтні 1924 р. – 32.050 осіб [2].

Особливістю Донецької губернії було невпинне зростання показників безробіття на фоні значно більших, порівняно з рештою території України, можливостей працевлаштування завдяки концентрації в Донбасі промислових підприємств. Цей факт можна наочно проілюструвати порівнянням кількості безробітних Донецької губернії та інших губерній країни, що відображено у наступному графіку [3]:

Діаграма 4.1

Тобто, за 10 місяців 1923 – 1924 рр. рівень безробіття в Донецькій губернії зріс більш ніж у 2 рази, в той час, коли в інших губерніях України –майже на 1/3. Не дивно, що публікація в журналі «Донецкий профессионалист» 1924 року мала такий додаток до заголовка: «Бъём в набат! Донбасс объявлен угрожающим по безработице. Необходима помощь центра» [4].

Торкаючись професійного складу безробітних Донбасу, слід зазначити, що у більшості випадків переважали чорнороби та радянські службовці. За даними 1924 року група чорноробів складала 33,9%, група робітників розумової праці – 24,6%, група робітників виробництва – 31,3 %, інші – 10,2%. Постійне домінування першої групи пояснюється її регулярним доповненням за рахунок селянського елементу, який не мав виробничого досвіду [5].

Поширення безробіття призвело до того, що постало питання щодо функціонування спеціального органу, який би займався виключно проблемою незайнятих у виробництві. Знову були створені Біржі праці, на державному рівні прийняте положення про їх роботу. У функції цих установ, окрім реєстрації всіх безробітних даної місцевості та пошуку робочих місць, входила також організація експертизи і проведення практичного іспиту з професійної підготовки безробітних. До того ж, на біржі покладалася організація громадських робіт і трудових колективів.

На практиці діяльність Бірж праці часто-густо викликала нарікання з боку безробітних та керівних органів. У результаті їх обстеження в 1928 р. були виявлені порушення різного характеру: від неуважного ставлення до відвідувачів до серйозних правопорушень, які мали ознаки карного злочину. Типовими для більшості установ можна назвати зауваження, зроблені співробітникам Маріупольської Біржі праці. Їх звинувачували у протекціонізмі, який виявлявся у порушенні черговості працевлаштування, наданні робочих місць за запискою, взятті на облік нетрудового елементу (торговців, приватних підприємців), реєстрації фіктивної кваліфікації робітників [6]. Одночасно, діяльність всіх районних Бірж праці Артемівської округи (за винятком Костянтинівської) була визнана незадовільною. Серед недоліків називалося нечітке заповнення профкарток форми «А», коли відомості фіксувалися не за документами, а за відповідями безробітного (наприклад, інформація про стаж роботи, про кількість членів родин, які перебували на їх утриманні, про розряд та письменність).

Крім того, як і в Маріуполі, було виявлено випадки працевлаштування за іменними вимогами (коли безробітні самотужки підшукували собі місце роботи, а на біржу праці приходили лише для формальної регістрації) та записками організацій, відповідальних робітників, при чому контингент цих новоспечених працівників з особистими зв’язками складався в тому числі з проституток та осіб, що тільки-но звільнилися з ДОПРів. Наголошувалося, що зафіксовані в Краматорському та Щербинівському районі факти хабарництва стосувалися виключно регістраторів, які вже понесли покарання у вигляді звільнення та відкриття судової справи [7]. Робота Сталінської Біржі праці взагалі «відзначилася» працевлаштуванням жінок за полове співмешкання. У постанові з цього приводу зазначалося: «в роботі Біржі праці міцне кубло сплели бюрократизм, протекціонізм, зловживання та, нарешті, злочини карного характеру» [8]. Керівника цієї установи – тов. Рябова – після винесення сурової догани звільнили з посади і відправили працювати на виробництво, а весь матеріал обстеження передали до прокуратури.

Слід зазначити, що виправлення певних недоліків не завжди залежало від Бірж праці. Так, складною була ситуація з визначенням реальної кваліфікації безробітних. Згідно з циркуляром НКП УСРР від 24.07.1924 р. досягти цього можна було або шляхом опитування спеціаліста (ця процедура мала назву професійної експертизи), або за допомогою практичного випробовування на підприємствах чи в установах. В останньому випадку претендент на працевлаштування отримував посвідчення, в якому відбивався зміст іспиту та категорія професії, володіння якою він підтвердив. Це посвідчення ставало підставою для реєстрації на Біржі праці з урахуванням відповідної кваліфікації [9]. Насправді окружні Біржі праці не мали можливості проводити практичні іспити безробітних через відмову підприємств від надання майстерень для їх проведення. Тому вони не могли гарантувати правильність зазначеної кваліфікації того чи іншого робітника, що викликало постійне незадоволення з боку керівників підприємств.

Під час дискусії з цього приводу в 1926 р. на нараді при Луганському окружному відділі праці представник патронного заводу зазначав: «Режим економії не збігається з проведенням іспитів, що пов’язано з зайвими витратами. Господарник на їх проведення не погодиться без директив центральних господарчих органів. А краще за все організувати майстерню в межах Біржі праці для перепідготовки та експертизи» [10]. Іншими словами, заводи вимагали заповнення вакансій після чіткого відбору робітників, але не збиралися витрачати на це час та кошти.

Розуміючи масштаби та темпи зростання безробіття, небезпеку її соціальних, а згодом, і політичних наслідків, керівництво держави на всіх рівнях вдавалося до розробки не просто окремих методів, а системи заходів, спрямованої на ліквідацію цього явища. Тому в 20-ті роки ХХ ст. існували три різновиди допомоги безробітним: матеріальна, натуральна та трудова. Окрім того, були і такі форми підтримки, що трохи виходили за межі наведеної класифікації і займали окрему нішу.

Отже, розглянемо особливості різних видів допомоги.