Чи була стратегія розвитку в Українській державі

Україні загалом, як владі, так і народу треба зрозуміти, хто вони, чого хочуть і куди рухаються. Не можна полишати все на самоплив зі словами «будь що буде» хоча, як можна спостерігати, останні 20 років саме таким гаслом користувалися більша частина населення на пару з переважною кількістю політиків. Чому український дух згас, притих, втратив свою волю до боротьби? У книзі «Перезаснування України» автор Олег Романчук чітко дає відповідь на ці питання:

«У певний період національною ідеєю для українців була ідея власної держави. За неї мільйони йшли на прю з ворогом і помирали. І ось тепер, коли на політичній мапі світу два десятиліття тому появилася Українська держава, українці здивовано запитують одне одного: для чого нам така незалежність?»

Проблема криється, навіть не так у владі, як в самому суспільстві. Адже величезну кількість української еліти просто винищили. Вижили лише ті, кому пощастило або звичайні люди, котрі сиділи й «не рипались» під гнітом тоталітарного режиму комуністичної влади.

Українці прагнуть кращого життя і навіть не замислюються над тим, кому вони довірили долю свого майбутнього «кращого життя». Що ж за контингент залишився в Україні після багатьох репресій і розвалу СССР? У книзі «Перезаснування України» Олег Романчук чітко окреслює цю проблему:

«Суспільство, яке дісталося Україні у спадок від СССР, — майже всуціль маргінальне, в ньому впереваж верховодить чернь. Консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Дивуватися нічого-нинішня Україна є уламком совєтської імперії, фрагментом совєтської системи.

Сучасна Україна — це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена декомунізація, деколонізація, десовєтизація, дерусифікація. Дивуватись нема чого — вихована метрополією під колоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба усвідомити, врешті-решт, що Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтелігенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт Української нації-українських хліборобів. Висилали в Сибір, убивали голодом, чинили геноцид.

Все це призвело до того, що українці виявились неготовими до змін, які поставила перед ними епоха наприкінці ХХ століття. Відчутно бракує переконаних прихильників демократії. Соціологи вважають, що демократія поза безпекою, коли має підтримку трьох четвертей населення.

Будуючи національну державу, Росія не полишає ідеї відновлення імперії за рахунок інкорпорації України. В даному питанні Росія зробила величезні успіхи в плані прихильників її режиму серед українського населення. Ніколай Амосов, російський академік, висловив свою думку стосовно ситуації малоросів серед українських громадян: «Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждет, если она пойдёт в Россию».

Тому не слід боятися поняття «націоналізм», а «совєтськості». «Совєтський»- це найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства. «Совєтський» — це колонізатор, який використовує російську мову як зброю колонізації».

«Вважають, якщо народ втратив три відсотки найактивніших людей, то він-переможений. Українці в ХХ столітті втратили, напевне, третину, якщо не половину, населення. То були найактивніші люди… В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну… Тепер в Україні фактично влада росіян, а не українців,— констатує нинішню ситуацію в Україні Василь Овсієнко.

Такий елемент жив в Україні спокійно і не давав про себе знати, допоки не закликала Росія. От і маємо тепер розкол заходу та сходу. ДНР, ЛНР та інші угрупування, які силою захопили владу й проголошують себе «Новоросією».

Це все необхідно було викорінювати ще з початку, а не сидіти тепер та чухатися. Потрібно було проводити українізацію населення. Коли Леонід Кучма, ще будучи прем’єр-міністром, промовив: «Скажіть мені, що зробити, і я це зроблю», парламент не видав жодних вказівок, не виробив чіткої стратегії того (Що там стратегії, навіть не мав уявлення про подальший розвиток України, як лише про своє збагачення) куди повинна і хоче рухатись Україна.

Без чіткої стратегії розвитку усе пустилося на самоплив, що й вилізло боком сьогодні.

 

 

1. 2. Відображення стратегічних проблем для України на сторінках «Універсуму»

Уже майже чверть століття журнал «Універсум» з першого випуску писав, «кричав» і наголошував на відсутності стратегії в молодій українській державі. Неодноразово чітко були вказані сфери, які не функціонують належним чином через відсутність стратегії, мети: культура, військо, наука, інформаційний простір, стратегія і план розвитку української держави.