Класифікація моделей соціального захисту за Лейбфрідом і Еспінг-Андерсеном

Лейбфрід запропонував класифікацію, яка базується на принципі «сімейної схожості». Його чотири моделі представляють собою чотири групи країн, які характеризують переважно європейські підходи до соціального захисту [4, 109]:

- скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія), де соціальний захист розвинений найкраще.

- «Бісмаркові» країни (Австрія, Німеччина) є прикладами «інституціональної» моделі соціального захисту

- Англосаксонські країни (Велика Британія, США, Австралія, Нова Зеландія) застосовують «залишкову» модель.

- «Латинське узбережжя» (Іспанія, Португалія, Греція, Італія, Франція) – соціальне забезпечення перебуває в «зародковому» стані.

Еспінг-Андерсе проаналізувавши державні системи соціального захисту з точки зору розбіжностей у політичних ідеологіях (так само, як ми це побачили на прикладі класифікації Ф. Вільямс), визначив т.зв. режими соціального захисту: ліберальний, корпоративний, соціал-демократичний, показуючи рух від найменших прихильників державного захисту до найбільших. У такому розподілі моделі поділяються за звичайним спектром «справа наліво» [4, 109]. З точки зору Еспінг-Андерсена, різні форми «режимів соціального захисту», що склалися в Європі, тільки частково відповідають різним типам державних традицій [2, 31].

З огляду на це У. Лоренц у своїй книзі «Соціальна робота в Європі, яка змінюється» спробував об'єднати аналіз «режимів соціального захисту» Еспінг-Андерсеиа з типологією Лейбфріда з метою продемонструвати розвиток систем соціального захисту у повоєнній Європі. Таким чином було виділено 4 моделі соціального захисту (скандинавська, залишкова, корпоративістська, рудиментарна). Далі пропонується конспективний огляд моделей, описаних Лоренцом [2, 31-37].

Скандинавська модель (Швеція). Солідарна й універсальна система соціального захисту. Для забезпечення такої системи державні зусилля спрямовуються на мінімізацію соціальних проблем та максимізацію надходжень у бюджет. Це можливо за умов сприяння якомога більшому рівню зайнятості в країні, в т. ч. активного залучення жінок до трудової діяльності. Оскільки основна частина «захисту» може бути забезпечена через роботу, держава меншою мірою вдається до перерозподільчих заходів поза ринком праці. Соціальні працівники зайняті переважно в Державних мультидисциплінарних агенціях. Вони також беруть на себе значну частину функцій з неформального догляду, які в сім'ї традиційно виконувала жінка. Престиж соціальних працівників достатньо високий, а стигматизуючий ефект їхнього втручання зводиться до мінімуму [2, 31-32].

Корпоративна модель (Австрія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, частково Франція та Італія). Для цієї моделі характерна «субсидіарність», тобто участь річних секторів, а саме державного, недержавного та неформального, у сфері соціального захисту. Це поняття єключовим для розуміння взаємовідносин різних секторів у наданні допомоги. Поняття «субсидіарності» виникло з поєднання світських корпоративних ідей щодо «органічного» зв'язку між індивідами, сім'ями, громадами, групами за інтересами та державою, які представляють собою єдине тіло з багатьма частинами, та католицької соціальної філософії. Як корпоративна держава може делегувати повноваження з соціального захисту (включаючи соціальне страхування) професійним, релігійним та різним волонтерським організаціям. Католицька церква намагалася створити альтернативу як соціалізму, так і лібералізму, її ідеї було викладено в енцикліці Папи Пія XI (1931), де, зокрема, зазначалося, що вища організація не повинна перебирати на себе функції, які може виконати організація нижчого рівня, що держава повинна надати можливість малим групам самостійно залагоджувати менш значущі справи, для того щоб не відволікати її від важливіших справ і, таким чином, забезпечувати принцип «доповнюючого функціонування». Іншим характерним принципом цієї моделі є «солідарність», що означає можливість «меншої» структурної одиниці звернутися до «більшої» за підтримкою у виконанні своїх функцій, не втрачаючи контролю над своєю діяльністю. Поєднання солідарності та субсидіарності сприяє формуванню «соціальної держави», де правова, економічна і соціальна системи базуються на принципі соціального забезпечення (можливості уникнути матеріальних обмежень для громадянина), соціальної справедливості та соціальної рівності (можливостей). Соціальні служби базуються не на благодійності, а на соціальних правах та гарантіях і спрямовані на раціональне здійснення універсальних цілей соціальної політики. Державні організації виконують функцію контролю, волонтерський сектор виконує інші функції і відіграє провідну роль як за обсягом, так і за різноманітністю послуг. «Суперництво» між неурядовими організаціями сприяє творчості та інноваціям [2, 33-35].

Залишкова модель (Велика Британія). Для неї характерні: наголос на підтримці поза ринком праці; орієнтація державної допомоги на соціальну патологію (державна соціальна допомога має образ «останньої надії», оскільки увага звертається, в першу чергу, на малозабезпечених, а допомога не має такого комплексного, активного та універсального характеру, як у волонтерських організаціях); поляризація функцій догляду та контролю (держава бере на себе функції першочергового втручання та контрольного оцінювання, недержавні організації - здійснення догляду); дуалізм держави і ринку у страхуванні, житловому забезпеченні, освіті, охороні здоров'я, службах допомоги в громаді [2, 32-33].

Рудиментарна модель (Португалія, Іспанія, Греція, Ірландія, окремі області Італії). Головна риса, що притаманна цій моделі: юридичні права на соціальний захист мінімальні або взагалі відсутні (хоча в Іспанській конституції визначаються соціальні обов'язки держави, на практиці діють інші законодавчі акти, що перекладають відповідальність за допомогу нужденним членам сім'ї на їхніх родичів). Функції соціального захисту, зокрема надання персональних послуг, догляд, держава перекладає на волонтерський та неформальний сектори. Перед соціальними працівниками постають проблеми з пошуком джерел для фінансування програм у сфері соціального захисту. Соціальні служби діють некоординоване і несистематично [2, 36].

Слід зазначити, що країни, які представляють рудиментарну модель, значною мірою різняться між собою. Приміром, в Ірландії та Іспанії, на відміну від інших країн цієї групи, переважна кількість соціальних працівників перебуває на державній службі; Можна знайти й інші важливі але нагадаємо, що ця класифікація побудована за принципом «сімейної схожості», який не виключає існування таких відмінностей.

Таблиця 2