ЗМ-2 Політична еліта і лідерствоПЛАН НЕ 2.1 Еліти в політиці: поняття, концепції, функції, типи, способи формування. Політична еліта в Україні. НЕ 2.2 Політична еліта і бюрократія. НЕ 2.3 Сутність, концепції, функції, типологія, способи утвердження політичного лідерства. Політичне лідерство та керівництво. Розвиток людського суспільства в минулому, нинішня суспільно-політична практика засвідчили свою невід’ємність від функціонування політичних еліт та політичного лідерства. Вірогідно, що з ними будуть пов’язані й наступні етапи розвитку людської цивілізації. Адже у будь-якій державі, навіть у найдемократичнішій, владу безпосередньо зажди здійснює не весь народ, а його незначна меншість. Безпосереднє й постійне здійснення всім народом державної влади неможливе суто технічно, організаційно, та й недоцільне під кутом зору її ефективності. У всіх країнах є групи населення, які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. Такі групи в політології називають політичними елітами. А існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичному лідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провідну роль, здійснюють переважний вплив на інших людей –громадян, виборців чи членів політичної організації. У кінцевому підсумку влада-це влада лідерів, хоча вони й намагаються діяти від імені народу. Оскільки політика є одним із найголовніших видів людської діяльності, то для науки про політику надзвичайно важливе вивчення політичних еліт і лідерів, їх місця в системі владних відносин, механізмів формування і функціонування.
НЕ 2.1 Термін „еліта” (від лат. eligere та франц. elite) означає кращий, добірний, обраний. Починаючи з XVII ст. цей термін вживали стосовно товарів підвищеної якості, у генетиці, пізніше – для іменування вищих верств соціального співтовариства: вищої знаті, духовенства, військових. У суспільних науках термін широко не вживали до кінця XIX-початку ХХ ст., а у США – до кінця 30-х років ХХ ст. Елітарний світогляд бере свій початок з періоду античності, зокрема з праць Платона, де він знайшов найбільш послідовне обґрунтування. Мислитель пояснював необхідність і природність існування еліти з огляду на своє вчення про душу, яка буцімто складається з трьох частин: розумної, вольової (афективної) та жаданої (чуттєвої). Відповідно до цього він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що складають керовану більшість. Ці групи переділено жорсткими соціальними рамками. Проте Платон вважав можливим перехід (як виняток) обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої і навпаки: недостойної –з вищої до нижчої. Спираючись на це положення Платона, американські дослідники теорії еліт К.Прюїт та А.Стоун називали його попередником теорії циркуляції еліт. Вказане твердження небезпідставне, оскільки теорія Платона справила значний вплив на вчених, які розвивали теорії еліт на зламі ХІХ – ХХ ст.: італійських соціологів В.Парето і Г.Моску, німецького Р.Міхельса, інших.Саме вони виступили творцями такого напрямку політичної думки як елітизм. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, - еліта. Причому, формування еліти – не стільки наслідок боротьби за владу, скільки наслідок природного відбору суспільством найбільш цінних представників (своєрідна селекція); взаємовідносини між елітою і масою мають характер управлінського впливу; відносини панування і підкорення залишаються незмінними. Хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому надзвичайно важливо відзначити, що стосовно політичних еліт йдеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називають цю групу по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г.Моска), панівним класом тощо. У політології вказують на два найпоширеніші підходи до пояснення феномену політичних еліт: ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід, започаткований В.Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Так, сам В.Парето основою належності до еліти вважав успішність людини у певній сфері діяльності, її здібності та обдарованість. Іспанський соціолог Х.Ортега-і-Гасет підкреслював, що еліта - це „добірна меншість”, люди „особливого соціального достоїнства”, тобто більш вимогливі до себе, ніж люди з мас, розвиненіші, освіченіші. Представники так званого біологічного елітизму спираються на твердження, що різниця між елітою і масою має генетичний характер: люди, які належать до еліт, володіють ціннішим, вищим біологічним потенціалом, а відповідно, фізичним і розумовим. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм. Психологічний підхід ґрунтується на твердженні, що еліта і маса мають особливі, лише їм властиві психологічні якості. Серед цих тлумачень еліт досить поширеною є концепція З. Фрейда, який диференціацію суспільства на еліту і масу виводив з родового авторитету, а відповідно, з потреби коритися батьківській волі, що у дорослої людини засіло назавжди у сфері підсвідомого. Зовні це проявляється у необхідності коритися нормам та правилам, що встановлюються владою. В кожній людині, за З. Фрейдом, є два начала: бажання жити (ерос) і бажання смерті (танатос). У еліти переважає перше, у маси-друге. Масу з її психологією З. Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому вважав, що те необхідне насилля, що чинить еліта, є благом для маси. Неофрейдисти ж, зокрема Е.Фромм, протиріччя в існуванні еліти і маси пояснювали садомазохістськими механізмами. Садистські тенденції з їх потягом до фізичного, морального насилля, з їх прагненнями використати особу для своїх цілей характерні для еліти. Для маси ж властивий мазохізм: людина тікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється владним принципам, що встановлюються елітою. Звідси робиться висновок, що існування еліти і мас психологічно і політично необхідне. Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти ґрунтуються на ціннісному підході, Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику „політична еліта визначається як меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї”. Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за надмірне підкреслення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, за перебільшення ролі проводирів і нехтування активності мас, за недостатній рівень врахування свідомості суспільства і за цинічне ставлення до боротьби за владу. Адже творці теорії елітизму розглядали демократію як утопію, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси стають інструментом в руках демагогів і прокладають шлях до диктатур, якими, зокрема, є соціалізм та фашизм. Саме тому Г.Моска, наприклад, пов’язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою. Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г.Москою і Р.Міхельсом, - функціональний або організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважать, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею, як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Концепція „національної аристократії” представника українського консерватизму початку ХХ ст. В. Липинського привертає увагу серед усіх праць українських науковців, що торкатись теорії еліт. Існування еліти він обґрунтовував насамперед відповідно до потреб національного відродження і вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не творять автоматично нації. Для того, щоб утворилась нація, потрібна відповідна група людей: активна, що передує в розвиткові та пропагуванні, політичних, державних, культурних цінностей свого народу, група, що є носієм національної ідеї. Для існування й виконання своїх функцій „національна аристократія” повинна мати „матеріальну силу”(володіти засобами виробництва: землею і фабриками, засобами війни: державою, армією) і „моральний авторитет” в очах своєї нації (а цього вона може набути тільки завдяки піклуванню про загальні інтереси, про загальне благо). І тільки за цих умов вона може очолити, здійснити та завершити процес структурування та організації нації, створення самостійної української держави. Представник українського націоналізму початку ХХ ст. Д.Донцов серед рис „провідної верстви” бачив не тільки високу силу духу, почуття честі та обов’язку, але головним чином – об’єднуючу та консолідуючу мудрість, направлену на плекання серед українців націоналістичного світогляду та виборювання власної незалежної держави. В сучасній вітчизняній політичній науці також є тлумачення політичних еліт, які можна віднести до функціонального (організаційного) підходу. Так, наприклад, одні науковці вважають, що політична еліта – це досить значний шар суспільства, в руках якого сконцентровані великі економічні, військові, наукові, інформаційні тощо важелі, з допомогою яких ця частина суспільства впливає на владні структури, на важливі політичні рішення, загалом на політичну ситуацію в державі. Дехто називає цю групу „правлячим класом”. Хоча інші вважають, що поняття „політична еліта” не збігається за обсягом і за змістом з поняттям „правлячий клас». Політична еліта виступає ніби управлінським „виконавчим комітетом” правлячого класу (це за обсягом). А за змістом: правлячий клас залучає до управлінської діяльності і найздібніших представників інших класів і верств населення, передусім тих, які близькі до правлячого класу. Представники іншої позиції стверджують, що політична еліта - це лише владні структури як загальнодержавного, так і місцевого рівня. А це означає, що політичну еліту становлять парламентарі, чиновники президентської адміністрації, урядовці, вищи чини військових тощо. Такий підхід найбільш характерний для новостворених держав в перехідний період. Саме така політична еліта в політології отримала назву „формальна”. Тобто її представляють люди, які вважаються елітою лише тому, що займають місце у владних структурах. Прихильникам функціоналістського підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це-верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об’єктом гострої наукової полеміки. В контексті аналізу вищезазначених підходів до пояснення феномену політичної еліти солідаризуємося з думкою вітчизняного науковця П.Шляхтуна, який вважає, що „ціннісний підхід до політичної еліти видає бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей. Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить наголос не на якихось особливих якостях політичної еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна група. Відповідно, політичну еліту доцільно визначати як соціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством”. До цього варто додати міркування іншого вітчизняного вченого, О.Гладкого, який підкреслює, що „цінність еліти вимірюється тим, наскільки корисний вплив вона чинить на суспільство, наскільки вона, зайнявши в ньому привілейоване становище та збагатившись, сприяє розвитку та добробуту мас. Еліта повинна бути «аристократією духу” мас, їх провідником, меценатом, бути вдячною за найвищу шану в суспільстві, за престиж і привілеї. Елітарність – це не ідеологічний антураж, бажане оформлення групи можновладців, які не проти того, щоб зійти за еліту – це поняття стосується не тільки успішності індивіда, його досягнень, а й користі, яку він приносить суспільству. Концепція еліти Г.Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллівської школи в розумінні політичних еліт. Так американський вчений Ф. Хантер назвав концепції еліт, сформовані включно з початком ХХст. Як альтернатива „макіавеллізмові” в сучасній політичній науці поширені різноманітні концепції, так чи інакше пов’язані з двома вищезазначеними підходами. Назвемо їх та основні теоретичні положення: ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції. Спільні настанови ціннісних концепцій: еліта-найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності; панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення; формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників; елітарність – закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії. Теорії демократичного елітизму (Й.Шумпетер, Т. Дай, Х. Зайглер, інші)виходять з того, що керівна група не лише наділена певними якостями, а й здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції тощо); на її плечах лежить справа виживання демократії; еліта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила. Концепції плюралізму (множинності) еліт передбачають визнання наявності одночасно багатьох еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності; перебування еліт під постійним впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок – відсутність стійких позицій панівного класу; умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства. Ліволіберальні концепції еліт (Ч.Р. Міллс)базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій; визнанні глибоких відмінностей між елітою і масою, складності структури панівної еліти, що ґрунтується, зокрема, на близькості соціального статусу, освітньо-культурного рівня, стилю життя, особистих зв’язках тощо. Марксистсько-ленінське вчення, хоча і заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано все ж містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу, яка виступає носієм революційної – комуністичної ідеології, покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму й комунізму. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології. Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер – охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва. Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь – якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно – державної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціальних пільг і привілеїв. Політична еліта виконує у суспільстві багатоманітні функції, які тісно переплітаються з тими, що виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Нагадаємо, що головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно – політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально – політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта: - функція політичного цілепокладання означає розробку стратегії і тактики розвитку суспільства, визначення політичної програми дій. Може бути повною мірою реалізована лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень; - інтегративна функція полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, зокрема, згуртуванні різних верств населення, гармонізації іх соціальних інтересів, досягненні суспільного консенсусу тощо; - регулятивна функція проявляється в тому, що політична еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв’язання назрілих суспільних проблем і завдань; - мобілізаційна (організаторська) функція полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу; - функція вираження і представництво в політичній системі соціальних інтересів, яка на інституціональному рівні найголовніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому – в політичному лідерстві; - комунікативна функція означає те, що через політичну еліту реалізуються зв’язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, в результаті чого відбувається досягнення взаємоприйнятних рішень. Важливе місце в теорії еліт займає їх типологія, що здійснюється за різними ознаками. Так, ще В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти – такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контрелітою може виступати як політична опозиція, так і ширше – така наділена елітарними якостями соціальна група, яка не входить і не прагне увійти до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням В. Парето пов’язував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління В.Парето виокремлював еліту „ левів ” (до неї належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін) та еліту „ лисів” (люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання). За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада перших спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть тощо(відповідно виділяють родову знать, земельну аристократію, воєнну еліту тощо). Влада ж сучасних еліт базується на сучасних цінностях (капітал, освіченість, професійні досягнення тощо), відповідно до чого до них зараховують підприємців, освічених політичних лідерів, представників науково – технічної інтелігенції тощо, але не всіх, а лише тих, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень. Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові (характерна для доіндустріального суспільства), еліту власності (для індустріального суспільства) та еліту інтелектуальної продуктивності (для суспільства постіндустріального)(за К. Мангеймом) Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні, хоча чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення: глава держави, голова парламенту, прем’єр – міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі посади в усіх трьох гілках державної влади. Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб: члени парламенту, губернатори, мери міст, лідери політичних партій тощо. Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновників), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються. За способом формування розрізняють відкриту й закриту політичні еліти. Відкрита еліта (істеблішмент) характерна головним чином для демократичних політичних режимів. Основними її характеристиками можна назвати: - за формування еліти допускається спонтанний приплив нових членів, при цьому піддається остракізмові порушення встановлених правил; - вирішальним критерієм добору еліти є особисті якості, досягнення у сфері діяльності претендента, значна популярність; - спосіб підбору – конкурсний; - основними посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм, ініціативність; - вивчається громадською думкою, є чутливою до її оцінок. Закрита політична еліта (номенклатура) має такі ознаки: - виключає спонтанність формування; - головним критерієм добору є відданість вождеві, партії тощо з урахуванням особистих якостей; - спосіб добору – кадрова політика партії та влади; - закрита для вивчення, байдужа до громадської думки. Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну й регіональні. Якісний стан політичної еліти значною мірою залежить від особливостей її формування і відтворення. У сучасній політології виокремлюють дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло електорату, та якими мотивами він керується під час відбору. Антрепренерська система (від франц.entrepreneur - підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом електорату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії. Головним засобом відбору до еліти є вибори. Система гільдій (від нім. Gilde – корпорація, об’єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарів самої еліти. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом електорату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог (освіта, вік, стаж роботи тощо), особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти є призначення. Обидві системи відбору еліт в чистому вигляді трапляються досить рідко. В цілому антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій – за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею пов’язані велика ймовірність ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схильність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців. Система гільдій характеризується виваженістю політичних рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці, консенсус її суб’єктів. Однак ця система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу. Наочним підтвердженням цього є притаманні соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти – один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою (від лат nomenclatura – перелік, список) називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри. В самому переліку як такому нічого недемократичного немає. Антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політизацією, домінуванням товарних і родинних зв’язків, особистою відданістю керівництву. Аналіз вітчизняних наукових публікацій, присвячених проблемі політичних еліт, показує, що дослідники зосереджують свою увагу на вивченні суспільних основ, шляхів та етапів формування політичної еліти України, її соціальної структури, ідеологічних вподобань тощо. Значне місце в таких наукових розвідках посідає дослідження проблеми суспільної ефективності української політичної, зокрема, правлячої, еліти, її дієвості з точки зору реалізації суспільних інтересів. При цьому більшість науковців дають негативну оцінку діяльності політичної еліти за умов суверенної України. Так, А. Пахарєв зазначає, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за „номенклатурним принципом” і має досить „клановий характер поведінки”, що загалом підтверджує українська політична практика. Створення нових владних формувань в Україні після 1991 року автор бачить на основі своєрідного симбіозу вихідців з колишніх радянських владних структур, політичних представників „нових українців” та колишніх опозиціонерів із складу націонал – радикалів. Загалом українську правлячу верхівку він називає „формальною політичною елітою”, яка не має„ перспективної надійності та респектабельної ґрунтовності”. Інший дослідник Ф. Рудич, підкреслює, що до влади на всіх рівнях в Україні „переважно прийшла олігархізована, корумпована управлінська еліта”, яку представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники націонал – демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади в умовах відсутності досконалих законів, здебільшого стали задовольняти власні інтереси. Другі ж, як вважає автор, не маючи професійних умінь і навичок управління, проявляють безпорадність у вирішенні складних соціальних та економічних проблем, що, втім, не заважає їм збагачуватись особисто. Відтак спостерігаємо феномен приватизації влади, сутність якою полягає в прагненні політичних партій, владних еліт посилити владу заради самої влади або для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації своїх виборчих програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян. За даними опитувань Центру Разумкова (на 2003р.) переважна більшість громадян засвідчили, що в Україні не дотримуються їх права, гарантовані Конституцією: право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (90% опитаних); на працю та можливість нею заробляти собі на життя (79%); на соціальний захист (78%). Середня тривалість життя в Україні складає: 73 роки в жінок і 62 – у чоловіків. Це один з найнижчих показників у Європі. За період новітньої історії України її населення скоротилося на 4 млн. осіб. За межами України працюють, за різними оцінками, від 2 до 7 млн. чоловік (9). Запитується, чому політична еліта України не змогла зробити за весь цей час для свого народу того, що вона повинна була зробити, маючи владу? Як результат – відповідне ставлення суспільства до еліти, що „виміряв” у відсотках Центр Разумкова (також на 2003р.): рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8-11%; лише 6% громадян засвідчили позитивне ставлення у правлячої еліти в Україні; 53% дотримуються протилежної думки, а 30% опитаних до правлячої еліти абсолютно байдужі. Вітчизняні науковці та публіцисти стверджують, що в нашій країні встановлена подвійна мораль. Суспільство отримало „взірець” у вигляді поведінки представників еліти, головними рисами якої є орієнтація на цінності особистого споживання, зневага до тих, хто не є елітою, і кому пропонується керуватись законом, встановленим для всіх. Своєю поведінкою правляча еліта розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Політичний істеблішмент України О. Гладкий називає „правлячим класом”, „людьми, які лише перебувають при владі, але аж ніяк не елітою в повному (повноцінному) ї розумінні. Цей прошарок – підкреслює автор, - не має навіть половини ознак еліти, і, що найгірше, є відірваним від потреб та від суспільства і продовжує дистанціюватися від нього. Будучи неспроможним вивести суспільство із економічної, моральної кризи, злиднів та зневіри, сучасна політична псевдоеліта швидше паразитує на тілі суспільства, аніж очолює свою та служить йому взірцем. Тому не варто численну армію функціонерів державного апарату ототожнювати з елітою суспільства”. Політолог М. Шульга обґрунтовує відсутність повноцінної, самостійної політичної еліти в Україні рихлістю політичної структури суспільства, ідеологічною аморфністю політичних партій, недовірою до них з боку суспільства. Якщо така еліта й існує, то є слабкою і має значно менші можливості формулювати та сприймати державні рішення, ніж державна адміністративна еліта. За оцінкою вченого, правляча еліта в Україні за останні 15 років не виявила ані поведінки, адекватної історичним викликам країни, ані відповідальності, яка гарантувала б майбутнє народові та країні. Депопуляція, відплив капіталу з країни, відсутність фінансово – економічних груп, члени яких пов’язували б своє майбутнє з Україною – все це, як вважає М. Шульга, свідчить, що вкоріненої й відповідальної правлячої еліти в Україні немає, вона ще не склалася. Максимум турботи, яку виявляє еліта, зосереджено в координатах „тут і зараз”, та й то, якщо загроза стосується безпосередньо її, а не суспільства в цілому. Негативну оцінку діяльності української політичної еліти дає також І. Побочій. Науковець відзначає відсутність у неї довгострокової програми реформ, таких необхідних для правлячої еліти якостей, як відносна згуртованість, цільність та єдність, неготовність взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства в цілому, нездатність еліти показати себе конкуруючою силою у світоглядній площині та розумних тлумачень пріоритетів як всередині країни, так і за її межами (наприклад, конфлікт з Росією щодо постачань газу, експорту продукції тваринництва, проблеми комунального господарства, які проявилися холодною зимою 2006р.). Акцентуючи на суспільній неефективності української політичної еліти, науковець В. Танчер називає її соціальною групою, яка виконує обов’язки „еліти”, а І. Дмитренко – „неелітарною номенклатурою, ” „ неелітарною елітою”. Політична еліта незалежної України не так давно, як зазначає М. Головатий, завоювала авторитет серед пересічних громадян критикою бюрократизму, формалізму, роздутих управлінських штатів, критикою корупції та колишніх привілеїв старої номенклатури. Але сучасна політична еліта має привілеї незрівнянно більші, ніж її попередники, що створює для неї загрозу, як не парадоксально, теж перетворитися якщо не в тоталітарну еліту, то в усякому разі набути рис деспотизму, а щодо загрози відірватися від власного народу – то це, на думку вченого, майже реальність завтрашнього дня. Основну причину суспільної неефективності політичної еліти України дослідники вбачають не у відсутності знань та умінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. А така потреба може диктуватися: 1) моральними засадами еліти (на жаль, мораль колишньої радянської номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає); 2) дієвими механізмами її політичної відповідальності (в Україні, напр., Конституцією не передбачений звіт Президента про виконання своєї програми, що є особливо актуальним тоді, коли діючий президент балотується на другий термін); 3) тиском громадянського суспільства (також немає в Україні). Заради справедливості потрібно вказати і на позитивні оцінки в українських наукових колах сучасної політичної еліти з огляду на ті позитивні зрушення, що відбулися в процесі її функціонування. Такими „плюсами” в діяльності української еліти М. Михальченко вважає: 1) в переважній більшості сформувалася національна українська еліта, яка не заперечує права України на незалежність; 2) активізувалась циркуляція еліт між центром і регіонами; 3) українська еліта стала частиною європейської еліти не тільки географічно, а й інтелектуально, за способом мислення і дій; 4) національний характер і могутній потенціал української еліти поступово визнає колишня метрополія – Росія; 5) українська еліта все частіше виступає ініціатором інтегративних процесів на пострадянському просторі на базі нових принципів співпраці – взаємоврахування національних інтересів, взаємоповаги, взаємодопомоги тощо. На жаль, події недавнього політичного минулого України на кшталт дочасних парламентських виборів 2007р., нової парламентської кризи 2008р., чергового загострення стосунків з Росією щодо газових постачань, нової інфляційної спіралі тощо, якщо і надалі матимуть місце в українському суспільно-політичному житті, то відповідно, думається, будуть знижувати рівень легітимності української еліти як серед громадськості, так і в оцінках вітчизняних аналітиків. Підсумовуючи, варто підкреслити, що теорія політичної еліти за всієї її небездоганності є цінною насамперед з огляду на те, що політична еліта відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві. Адже від якісного складу політичної еліти залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку – якість життя кожного з нас.
НЕ 2.2 Для досягне
|
