ЗМ-5. Міжнародні відносиниПЛАН НЕ 5.1. Міжнародна і зовнішня політика. НЕ 5.2. Національні інтереси і національна безпека. НЕ 5.3. Міжнародні відносини: сутність, особливості, структура. Аналіз політики як складного й багатогранного суспільного явища здійснюється не тільки на інституціональному і персоналізованому рівнях всередині держави, а й на рівні міждержавних відносин. Міждержавні, а в дещо ширшому плані – міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики держави і одночасно тим середовищем, у якому вона відбувається. Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особливості, пов’язані з характером міжнародних відносин, місцем, яке в них посідають міжнародні політичні відносини, й роллю у формуванні та функціонуванні міжнародних політичних відносин різних державних і недержавних організацій.
НЕ 5.1 Відмінності між зовнішньою і міжнародною політикою є не лише термінологічними, а й змістовими. Пов’язані вони передусім із відмінностями між суб’єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут – система організацій та установ. У першому випадку суб’єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб’єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов’язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки держава офіційно представляє все суспільство у зовнішніх зносинах, бере участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладає договори, оголошує війну й заключає мир тощо. Для позначення багатоманітної діяльності цих суб’єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін „міжнародна політика”, тоді як термін „зовнішня політика” зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави. Іншими словами, міжнародна політика – це вся сукупність дій політичних суб’єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому. Це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Цей вид політики називається ще „світовою політикою”. А зовнішня політика – це закордонна діяльність держави як політичного інституту. Дії всіх інших суб’єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики. Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб’єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між різними соціальними групами(племенами, племінними об’єднаннями, націями), а також державами, союзами держав формується разом із виникненням і розвитком цих спільнот. Вже перші рабовласницькі держави(вин. у ІУ-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті та Межиріччі) здійснювали міждержавні відносини, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об’єднання переважно для спільного ведення воєн. В історії Західної Європи розвиток міжнародних відносин налічує дві з половиною тисячі років. Історично першою, а впродовж тривалого часу і переважною складовою міжнародної взаємодії виступала боротьба, змагання за перерозподіл територій, збереження територіальної цілісності, суверенітету, недоторканності, оскільки територіальні питання є найважливішими як при виникненні держави, так і в подальшому її існуванні. На основі цього формувались і первісні уявлення про міжнародну політику. Підраховано, що за три з половиною тисячі років писаної історії людство тільки двісті сімдесят років жило без війн. Війни та протиборство залишались головним елементом міжнародної політики і в середні віки. Більше того, феодальне міжнародне право визнавало війну засобом вирішення міждержавних проблем. В цей же час поступово зароджується і набуває поширення неконфліктне міждержавне спілкування, практика досягнення домовленостей, укладання угод, наприклад, про умови плавання в нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців, розширюється міжнародна торгівля. Буржуазно-демократичні революції ХУІІІ-ХІХ ст. сприяли наростанню інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту і форм. Розвиток машинного виробництва, використання найманої праці привели до утворення єдиного світового ринку, до стрімкого розгортання світової торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових і культурних зв’язків. В цей же час створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти розв’язанню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз(1865р.), Всесвітній поштовий союз(1874р.), широко використовуються інституції міжнародного арбітражу для розв’язання різних суперечок. Визнаються демократичні політичні принципи – свободи, рівності, суверенітету. Проте, незважаючи на них, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишалось непохитним і його навіть закріпили в низці міжнародних угод. Так, 1814-1815 рр. Віденський конгрес визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. У 1815 р. було створено Священний союз (Австрія, Англія, Прусія, Росія, Франція) з цією ж метою. Аж до середини ХХ ст. застосування військової сили розглядали як законний спосіб розв’язання суперечок між державами, а анексію та контрибуцію вважали цілком правомірними засобами розширення території. В середині ХХ ст. під впливом наслідків Другої світової війни та загрози термоядерного конфлікту світова громадськість і правлячі кола низки держав, які справляли визначальний вплив на глобальну політику, поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність військового способу розв’язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Неухильно формується розуміння того, що у сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили, що тягне за собою загибель людей. З кінця 40-х – до кінця 80-х років ХХ ст. у сприйнятті і здійсненні міжнародної політики панували категорії та образи „холодної війни”. Згідно цієї доктрини світ вважався розділеним на дві групи країн. Одну з них переважно складали індустріальні ліберально-демократичні країни, очолювані США, іншу – комуністичні країни на чолі з СРСР. Визнавалося також існування „третього світу” - сукупності країн, які нещодавно здобули незалежність, були, як правило, економічно бідними та політично нестабільними. Ця схема, хоча й не охоплювала всієї сукупності міжнародних відносин, справляла домінуючий вплив на формування політичного мислення людей. Соціально-політичні й економічні зміни на рубежі 80-90-х років в СРСР та країнах Східної Європи привели до народження філософії „нового політичного мислення”, з якої випливала необхідність створення нової парадигми нового світу – світу після „холодної війни”. Формулою нового політичного мислення стала така: „Від балансу сил до балансу інтересів”. Було визнано, що сучасний світ є не двополюсним, а багатовимірним явищем, це не поділ (як раніше, на два табори), а цивілізаційний підхід, який означає застосування множинності критеріїв (не тільки політичних, а й економічних, культурних, релігійних, філософських тощо) до пояснення міжнародної політики. Відтак можна виділити наступні основні контури міжнародної політики в сучасних умовах: - визнання того факту, що війна перестає бути засобом вирішення політичних, інших проблем. Вона має бути виключена з життя людства. На перший план мають бути поставлені ефективні політичні засоби подолання протиріч, що виникають. Потрібні міжнародні організації, здатні успішно вирішувати ці завдання; - зростає роль міжнародного права як сукупності норм поведінки на міжнародній арені, необхідність виключити застосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Хоча після того, як на початку ХХІ ст. світ зіткнувся з таким багатоликим явищем як тероризм, що набув глобальних масштабів, виникає запитання, як боротися з ним, не застосовуючи насильства; - змінюються пріоритети безпеки, виникає необхідність звести рівень озброєнь до мінімуму, необхідного для підтримування національної і міжнародної безпеки при ліквідації найбільш небезпечних засобів масового знищення: ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї. Міжнародна політика або світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: територіально-економічні зазіхання держав(були історично першими і пріоритетними впродовж тривалого часу); гегемоністські прагнення великих держав силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в залежних країнах; протистояння держав іноземному впливові, об’єднання зусиль для спільної протидії такому впливу і втручанню; участь у міжнародному поділі праці і пов’язаному з ним обміні товарами, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв’язання глобальних проблем сучасності (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); спільний захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру. Виділяють чотири основні форми реалізації міжнародної політики (йдеться головним чином про зовнішню політику держави): - пасивна (властива слаборозвиненим країнам і означає відмову від частини суверенітету на користь інших держав); - агресивна (характерна постановка експансіоністських цілей, втручання у зовнішню і внутрішню політику інших держав); - активна (характеризується пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою); - консервативна (націлена на захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою). Міжнародна політика здійснюється на таких принципах: мирного співіснування; колективної безпеки; територіальної недоторканності й політичної незалежності; рівноправності народів і держав; невтручання у внутрішні справи; незастосування сили чи загрози силою; відповідальності агресора; поважання і дотримання прав людини, ін. При реалізації міжнародної політики (головним чином держави) використовуються політичні, економічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. До економічних засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, досягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим країнам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовнішньополітичної пропаганди та розвитку культурних зв’язків між державами. А до воєнних засобів відносять збройні сили держави. Вище ми зазначали, що важливою складовою міжнародної політики є зовнішньополітична діяльність держави як комплекс дій, спрямованих на забезпечення її національних інтересів в міжнародних відносинах. Саме національні держави виступають головними суб’єктами міжнародної взаємодії. Зовнішня політика держави має ряд особливостей. Перша особливість полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не повинно нав’язувати свою волю іншому. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Цілі зовнішньої політики мають здійснюватись з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня ж політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав. Нарешті, четверта особливість полягає в тому, що зовнішня політика має власне інституціональне забезпечення: міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв, органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. Провідною виступає саме внутрішня політика, саме вона визначає напрями і цілі зовнішньої політики, засоби її реалізації. Однак лише в головному, найсуттєвішому. Зовнішня ж політика не є простим продовженням політики внутрішньої. Вона справляє відчутний вплив на внутрішню політику. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення політики внутрішньої. В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему (це питання ми будемо розглядати як окреме). На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики, які зумовлюються різноманітними чинниками: суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями тощо. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші: забезпечення національної безпеки держави (розглядатиметься як окреме питання); збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави. Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Разом з тим державна сила – це та сукупність об’єктивних і суб'єктивних факторів, від яких залежить успішна реалізація основних завдань зовнішньої політики. Такими факторами, вимірами державної сили виступають: - населення (йдеться не тільки про чисельність, а й про освітній рівень, працелюбність, фахову підготовку, майстерність); - географічне розташування (особливість масштабності країни, її географічне положення значною мірою обумовлюють її політичний потенціал); - природні ресурси (країна з великими ресурсами знаходиться у потенційно вигідному становищі, але при умові, що вона має можливість їх експлуатувати); - індустріальний розвиток держави (сприяє досягненню вищого рівня життя, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію політичної стабільності); - військова могутність (особливо проявляється як показник сили держави у воєнні періоди, але у мирний час відходить на задній план); - політична воля (не піддається кількісному виміру, але без бажання використати все вище перелічене не може й бути мови про міжнародну силу держави); - політичне керівництво (одноосібне, що посилюється в період кризи або війни, і колегіальне, що переважає в періоди миру і процвітання); - дипломатія; - внутрішня організація; - сприйняття держави іншими державами, її міжнародний імідж, міжнародний авторитет. Зовнішня політика держави виконує три основні функції: - охоронну (складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном); - представницько-інформаційну (полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи); - переговорно-організаторську ( полягає в організації і використанні міжнародних контактів). Міжнародна діяльність щодо захисту національних інтересів одних держав часто наштовхується на такі ж прагнення інших держав, в результаті чого виникають різноманітні суперечності. Стосунки між державами можуть ґрунтуватися або ж на основі мирного співіснування, або ж на підставі конфліктів, війн, насильства. Чому ж виникають конфлікти, які існують їх типи та умови і способи їх успішного врегулювання? Серед основних причин міжнародних конфліктів науковці виділяють наступні: недосконалість людської природи. бідність та нерівність у добробуті народів різних країн; внутрішня економічна та соціальна структура держави, її культура і система політичного правління; анархія в міжнародних стосунках, де кожна держава переслідує свої власні цілі, а її політичне керівництво не обмежується ніяким кодексом правил міжнародної поведінки, який був би єдиним і обов’язковим для всіх. Традиційна типологія конфліктів на Заході включає такі основні типи міжнародних конфліктів: 1) міжнародна криза як такий вид стосунків між суб’єктами міжнародних відносин, коли зачіпаються їх життєво важливі цілі, проте за якого жодна із сторін не бажає війни або насильства, ситуація не переростає у збройний конфлікт; 2) конфлікти низької (малої) інтенсивності, коли відносини між державами та недержавними суб’єктами доволі часто затьмарюються дрібними сутичками на кордонах, індивідуальним або невеликим груповим насильством. Проте такі конфлікти є небезпечними, оскільки: можуть перетворитись у повномасштабні; при сучасних воєнних озброєннях можуть призвести до великих руйнувань; в умовах тісного взаємозв’язку сучасних держав порушення мирного життя в одному регіоні впливає і на всі інші; 3) тероризм, який набрав сьогодні глобальних масштабів; 4) громадянська війна і революція. В загальному плані – це конфлікт в самій державі між двома або більше сторонами через розбіжності поглядів на майбутній лад цієї держави. Разом з тим громадянська війна і революція рідко коли не мають міжнародних вимірів, бо хоча б одна із воюючих сторін здобуває, як правило, підтримку від закордонних політичних сил, причому останні часто життєво зацікавлені в конкретному результаті; 5) світова війна; До основних умов врегулювання міжнародних конфліктів можна віднести такі: зацікавленість сторін у врегулюванні конфлікту; усвідомлення необхідності ліквідувати причини, що призвели до даного конфлікту; наявність уряду, що користується довірою народу; здатність державних та міждержавних структур консолідувати національні, регіональні, міжнародні сили навколо програми виходу із кризи. Як зазначалось вище, зовнішня діяльність будь-якої держави спрямована на реалізацію її національних інтересів. Зокрема, що стосується України, то в ст. 18 її Конституції сказано: „Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб’єкт. Взагалі досягнення Україною суверенного статусу – одна з найвідчутніших геополітичних подій ХХ ст. наряду з іншими важливими змінами, як, наприклад: подолання військово-політичного протиборства „Схід – Захід”; падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії; подолання розколу Європи і Німеччини; самовизначення народів східноєвропейських держав та національно-державне волевиявлення народів колишнього СРСР; припинення існування Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги, Союзу РСР як світової наддержави. Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990р., у розділі „Міжнародні відносини”. А в деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993р. „Основних напрямках зовнішньої політики України”. У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного і обачливого партнера. Головними напрямами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в Європейському регіональному співробітництві; співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав; участь в ООН та інших міжнародних організаціях. У своїх двосторонніх і багатосторонніх відносинах Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Вона не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе; неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини та прав національних меншин; сповідує принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці миру; відстоює засаду недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх чітко вираженої згоди., крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до статуту ООН. Пріоритетними функціями зовнішньополітичної діяльності України є: зміцнення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу, розвитку освіти й культури; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; інформаційна діяльність; зв’язки з українською діаспорою(\. Затверджені у липні 1993р. „Основні напрями зовнішньої політики України” уже багато в чому не відповідають сучасним реаліям. Так, розширюється Європейський Союз (з травня 2004р. в його складі уже 25 держав); колишні соціалістичні держави – Польща, Угорщина, Чехія, балтійські республіки – стали членами НАТО; створено економічний союз Російської Федерації та Білорусії; Україна добровільно у 1994р. позбулася ядерної зброї, одержавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу; наша країна у 1995р. стала членом Ради Європи; підписала у 2003р. угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), отримала статус країни з ринковою економікою, стала членом Світової організації торгівлі(СОТ), все більше виявляє європейські та євроатлантичні прагнення; Україна, як і світове співтовариство загалом, стоїть перед новими викликами і загрозами, на які потрібно шукати адекватні відповіді. Тому зовнішня політика України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас, як думається, має бути динамічною, змінюватися залежно від змін міжнародної обстановки.
НЕ 5.2 Розпочати розгляд питання про національні інтереси як визначальну основу цілей і напрямів зовнішньополітичної діяльності держави необхідно, на наш погляд, із зазначення того факту, що в науковий обіг саме поняття „національний інтерес” увійшло порівняно недавно. Тільки в 1935р. воно було включене в Оксфордську енциклопедію соціальних наук і набуло „прав громадянства”. При цьому важливо підкреслити, що західна політологія не відокремлює державні інтереси від інтересів націй і трактує термін „національні інтереси” у розумінні національно-державних. Навіть в англійській мові поняття „nation” часто-густо використовується як синонім поняття „state”. Це справедливо з того боку, що виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана саме держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у даний момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси. На початку 50-х років ХХ ст. у західних академічних колах точилися дебати з питання національних інтересів між представниками „реалістичного” напряму (Дж. Моргентау) та „ідеалістичної” школи (асоціюється з ім’ям колишнього президента США Вудро Вільсона). Якщо представники останньої вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відігравати етика та мораль, то прибічники реалістичного напряму стверджували, що зовнішня політика, яка спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства. Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави і вважає, що сам вислів «національний інтерес» набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Між представниками реалістичного напряму відбувалися суперечки з приводу того, чи існує об’єктивний і незмінний національний інтерес, чи він підлягає періодичним змінам. Інша ж група західних вчених вважала, що поняття „національний інтерес” є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим і нічого не дає для розуміння взаємозв’язаного світу, який постійно змінюється, і в якому значення нації-держави поступово втрачається. Одним із найвпливовіших скептиків у 70-х роках був Джеймс Розенау. У 80-і роки ХХ ст. робилися неодноразові спроби поєднати поняття „національний інтерес” з терміном „національна безпека”. Проте вони були марними через, великою мірою, суб’єктивні тлумачення самого поняття „інтерес”. Загалом потрібно сказати, що „національний інтерес” не є чітко окресленою сталою величиною, він визначається окремо для кожної країни при врахуванні конкретної ситуації, об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. Але тим не менше це є корисна концептуальна категорія, яка допомагає хоч у загальних рисах зрозуміти, що спонукає ті чи інші держави до певних дій на міжнародній арені. Будемо виходити з того, що національні інтереси – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної країни, як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому. Національні інтереси утворюють складну, динамічну систему. В них варто виділяти внутрішньо - і зовнішньополітичний аспекти. Хоча деякі науковці вважають, що національні інтереси стосуються насамперед зовнішнього оточення держави, а ті інтереси, що торкаються передусім внутрішнього добробуту суспільства і захист яких забезпечує система законів, що існують в державі, - це суспільні інтереси. Важливо вказати, що всі країни мають як постійні (головні, фундаментальні, базові), так і тимчасові (життєво важливі, специфічні, пріоритетні, тобто зумовлені часом) національні інтереси. Відповідно розрізняють й такі основні рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов’язані із забезпеченням безпеки і цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності; захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами – дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв’язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв’язки з іншими державами тощо. Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок. Головні інтереси держави протягом усього часу її існування залишаються практично незмінними; змінюються лише форма її вираження і засоби реалізації. Специфічні ж інтереси є більш динамічними; вони змінюються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші – з’являються. За певних обставин специфічний інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що специфічний інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій зовнішній політиці держави. Стосовно національних інтересів України потрібно зазначити, що вони, як вказано в Концепції національної безпеки України, відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення. В структурі національних інтересів України, включаючи внутрішні і зовнішні аспекти, також виділяють найбільш загальні, постійні, основні, базові (напр., гарантування суверенітету, незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо; створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй; дотримання правил міжнародного співіснування; активна участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів) та тимчасові (проміжні), як то: подолання економічної кризи в державі та інтенсивний розвиток народного господарства; усунення розбіжностей у зовнішньополітичних орієнтаціях регіонів України; підтримка процесів соціально-культурного й духовного відродження, інші. А загалом найважливішими, пріоритетними національними інтересами України в перехідний період її існування називають раціональне державотворення й зміну суспільного ладу. Національні інтереси і національна безпека країни – це дві взаємозв’язані суспільно-державні проблеми. Адже в широкому розумінні національна безпека – це такий стан держави, який дає їм можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин. А конкретніше – це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження і зміцнення життєво важливих національних цінностей. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти. Головними об’єктами національної безпеки виступають: особа (її права та свободи), суспільство (його матеріальні та духовні цінності, суспільні інститути, норми і відносини), держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів). Основними принципами забезпечення національної безпеки в демократичних країнах є: пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних(мирних) засобів у вирішенні конфліктів; демократичний цивільний контроль за воєнною сферою; додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування органів державної влади. У змістовому плані розрізняються політична, економічна, воєнна, економічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Це говорить про те, що сьогодні одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Після аварії на Чорнобильській атомній станції для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватись на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманістичних, інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, за якого суто військові чи навіть зовнішньополітичні аспекти вже не є домінуючими для держави, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Крім того, традиційне тлумачення поняття «національна безпека» істотно розширилося не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, національно-культурній, інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод особи над правами держави. Йдеться про необхідність захисту населення як від небажаних внутрішніх і зовнішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових, партійних, інших структур. Сутність політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і створюваних нею державних інститутів самостійно вирішувати питання державного устрою, незалежно проводити внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспільства. У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає наявність стійкого політичного суверенітету. Економічна безпека характеризується рівнем розвитку продуктивних сил і економічних відносин, наявністю розвиненої інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої робочої сили та системи її підготовки, характером інтеграції в систему міжнародних економічних відносин. Воєнна безпека полягає у можливості забезпечення інтересів нації збройними засобами, що передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнно-політичних союзів. Інформаційна безпека полягає у можливості забезпечення національних інтересів через володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації. Екологічна безпека характеризується створенням сприятливих природних умов для існування народу й держави, що передбачає забезпечення контролю над ресурсами, запобігання негативному впливу на суспільство техногенних катастроф та забрудненню навколишнього середовища. Культурна безпека передбачає наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння тощо. З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у всіх напр
|
