ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ, ЙОГО СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ33. Новітні міфи та фальшивки про походження українців. – К.: Темпора, 2008. – 136с. 34. Огієнко І. Українська культура. – К.: Абрис, 1991. – 272с. 35. Онищенко О. Міфотворчість і художня спадщина О.Довженко // Етика, естетика і теорія культури. – вип. 37. – К., 1992. – С.85-92 36. Попович М. Національна культура і культура нації. – К.: «Знання», 1991. – 64 с. 37. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕл, 1998. – 728 с. 38. Ребет Л. Формування української нації. – Мюнхен, 1951. 39. Розумний М.М. Українська ідея на тлі цивілізації. – К.: Либідь, 2000. – 288с. 40. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 224с. 41. Теорія та історія світової і вітчизняної культури / Бичко А.К. та ін. – К.: Либідь, 1992. – 392с. 42. Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – 128с. 43. Українські поети-романтики 20-40 рр. XIX ст. – К., 1968. 44. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1992. – 158с. 45. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: Таксон, 1997. – 237с. 46. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.1-3 – К., 1990-1991.
Тема 1. ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ, ЙОГО СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ 1. «Історія – культура»: сутність взаємозв’язку. 2. Пам’ять про українську культуру: культурологічна думка. 3. Історичні етапи становлення української культури.
«Історія – культура»: сутність взаємозв’язку. З’ясовуючи зміст поняття «культура», слід враховувати його смислову протилежність поняттю «натура» – усьому природно даному. Природу визначають як все, що не є результатом людської діяльності. А середовище, яке утворюється людьми з метою самозбереження, визначається як культура або «друга природа». Спочатку слово «культура» (з лат. – обробіток, вирощування, догляд) стосувалося землеробства, потім й інших процесів. Кинувши зерно у розоране поле, людина культурно прив’язала себе до землі не тільки як природного, а й соціального явища. Виник феномен осілості, коли оселею стала не тільки хата, а й територія роду, племені, етносу. Природні процеси, що були втягнені в людське життя, все більше стають соціоприродними, предметом домобудівництва, середовища як «рідної землі», що потім стане Батьківщиною, святим довкіллям буття. Отже, культура постає як доцільний людський витвір, як перетворення природного середовища у людську екологію та економічний простір поля, пасовища, садиби, промислу. Залежно від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури: - матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей; створення штучного середовища для проживання; сукупність усіх матеріальних цінностей, створених певною культурою, її уречевлена складова. Опис матеріальної культури народу має виконуватися у таких вимірах: діахронному (від найдавніших часів до сьогодення), етнографічному (культурно-регіональні особливості); галузевому (типи, види матеріальної культури); соціальному; у взаємозв'язках з культурою інших народів тощо. - духовна культура – це своєрідний «продукт» суспільного розвитку, що продукує свідомість, створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє інтелектуальні та емоційні потреби. У ній виділяються. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в особливих сферах творчості (філософії, мистецтві, різноманітних науках). Так, Цицерон у «Тускуланських бесідах» (45 р. до н. е.) називає філософію «культурою душі», адже філософ постійно вдосконалює власні розумові здібності. Духовно-практичне освоєння суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв’язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу. У науковій картині світу сформовано ідею, що «домом» людини є не Космос (фізична реальність, natura), а Історія (Г. Гегель). У ХІХ ст. наголошувалося, що людина не має природи, бо її суттю є історія, яка виступає материнським лоном людських сутнісних сил. Отже, історія постала феноменом такої ж багатоманітності та невичерпності, як і людська присутність у світі. На думку українського філософа, культуролога С.Б.Кримського, «історія має і поступальний, і колоподібний рух, і прогресивні, і регресивні вектори, характеризується і становленням свободи, і епохами рабства, і розквітом, і катастрофами, і традиціями, і новаціями… Вона нагадує і сувої пророка (де багато сліз, відчаю, спраги допомоги вищих сил), і книгу мудрості. Історія є біографією духу, і звершенням суду над людством чи шляхом до спасіння, і відтворенням людини у формах її утилітарної діяльності. І все ж таки історія відрізняється від буденності високими смислами і цілями, що ставить людина». На початку ІІІ тисячоліття з особливою силою постає соціальна вимога освоєння історії, тобто присвоєння минулого, теперішнього та майбутнього як життєвих цінностей. Історія, обертаючись назад, збагачується, актуалізуючи стале, вічне в побудові майбутнього. Певна специфіка засвоєння часу в нашу епоху виявляється у світоглядно-культурних орієнтирах людини і суспільства. У такому контексті культура постає як ціннісний вимір і специфічна форма життєдіяльності: «Культура – сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку людини/суспільства й втілюються у результатах продуктивної діяльності». Історики історичний час людського існування поділили на період дикості (до винаходу гончарного круга), період варварства (до появи писемності) і період цивілізації (наявність міст, монументальної архітектури і писемності). Культурологи наголошують на відмінностях між культурою і цивілізацією: культура – це процес пошуків і творення духовних та матеріальних цінностей, цивілізація – забезпечення на основі попередніх культурних здобутків певного рівня якості життя, належних стандартів споживання. Культура живе за власними законами, які не завжди можна осягнути. Наприклад, культура у своїх високих виявах не тільки не переставала функціонувати у найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, а навпаки, всупереч кризам спалахувала своїми найяскравішими творіннями. Напевне, вступало в дію властиве культурі призначення до впорядкування світу, особливо, коли у ньому втрачається рівновага. Адже у різних своїх виявах – творенні нових матеріальних і духовних цінностей, моральній програмі поведінки та ін. – культура здатна долати тенденції до хаосу (людина, так само як і навколишнє середовище, може деградувати, якщо не робитиме зусиль, щоб цьому протистояти). Отже, культура супроводжує людське буття протягом усієї історії. У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння певною галуззю знань або діяльності (культура виробництва, культура праці, культура мовлення, правова культура, моральна культура, культура побуту тощо). Сучасна культура постає як системний спосіб буття, який охоплює усі простори існування людини (своєрідне «культурне поле» людської діяльності), які взаємодіють між собою. Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших варіантів виявлення буття у часі і просторі. Значення культури в житті людини і суспільства виражається через її функції: - пізнавальна ( фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху], завдяки чому спільноти пізнають себе, свої потреби та інтереси, а також місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших соціокультурних систем);. - комунікативна ( виконує передачу історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування; забезпечує живий зв’язок поколінь, закладає підгрунтя для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації) - регулятивна ( забезпечує певний рівень спілкування за рахуноккультурних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами адаптації цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі); - аксіологічна ( формує у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини; виражає якісний стан культури); - світоглядна ( синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових.; формування світогляду); - виховна ( культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку – людство, засвоївши попередній досвід, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб). Більш лаконічно культура трактується, як процес і результат людської діяльності. Людство постає універсальним суб’єктом культури, а в конкретно-історичних обставинах суб’єктами культуротворчості виступають окремі людські спільноти, зокрема, народи, нації (вони здатні виробляти, розвивати і збагачувати всю сукупність практичних і духовних умов свого існування). Отже, усі матеріальні і духовні цінності, які накопичило людство, утворюють культуру світову (що створені у різні епохи різними народами – національними культурами). Унікальність національної культури виявляється у мові, релігії, літературі, музиці, живописі, архітектурі, філософії, традиціях. Крім того, вона охоплює й інші сфери суспільного життя: господарські, побутові, державно-правові. До інтегральних моментів національного життя належать національний характер, самосвідомість, громадянська гідність. Минуле стає все більш актуальним й для української культури, адже її розвиток потребує ціннісного засвоєння всього того, що зберігається в часі, пробудження сталих цінностей, що виявлялися у досвіді нації. Пам’ять про українську культуру: культурологічна думка. Вітчизняні мислителі створили оригінальні концепції культурно-історичного процесу, провідною ідеєю яких була ідея самоцінності української національної культури. У XIX ст. українство формує національну свідомість, українська культура набувала загальнонаціональних рис, ставала розвиненішою її структура, оформлювався її професійний рівень. Слово, а не зброя ставало символом цієї суперечливої доби, готуючи ґрунт для майбутніх визвольних змагань за державу. Цементуючою постаттю епохи був Т. Шевченко, який прозорливістю свого творчого генія не лише об’єднав західно- і східноукраїнські землі, а й закликав до національного прориву з безнадії та відчаю до свободи національного духу та життя. На цій основі змінюється національна ментальність, переосмислюється минуле, яке притягувало своєю щирістю та відкритістю, суперечливістю та трагічністю, величчю поставлених завдань та нескореністю національного духу. В умовах жорстких антинаціональних утисків у культурологічних розмислах І. Франка, М. Грушевського, Л. Українки стверджувалася віра в історичне майбутнє українського народу, формувалися світоглядні засади для виокремлення науки про історію української культури (народознавство). Вважаючи культуру важливим фактором боротьби народу за соціальне та національне визволення, вони активно відстоювали розвиток демократичного змісту національної української культури, утверджували ідеї її зв’язку з культурами різних народів. Івану Франко (1856-1916) належить філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів дохристиянської Русі до кінця XIX ст. Його «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського» по суті, є історією культури, адже в ній викладено не лише історичний шлях літератури, але й матеріальна та духовна культура, що витворює своєрідний цивілізаційний тип українця, який, в свою чергу, характеризується в праці «Українці». Значним досягненням XIX – початку XX ст. став вихід на авансцену наукового простору української історії як окремої, самостійної науки, представленої Михайлом Грушевським ( 1866-1934). Його цілісна концепція історії української культури базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури. Активно розвивались українське джерелознавство (В. Антонович), українське краєзнавство: загальна історія Слобожанщини (Д. Багалій) та історія її міст (М. Петров), історія запорізького козацтва (Д. Яворницький), історія української літератури (М. Петров, М. Дашкевич) та фольклористики (М. Драгоманов, І. Франко) тощо. Прискорилось формування історичних наукових шкіл, втім, спеціального комплексного дослідження, присвяченого українській культурі, ще не було. Великий пласт українського культурно-історичного матеріалу ще залишався не дослідженим. Загалом українська культурологічна наука ще тільки зароджувалась як історія культури. Тут далися взнаки несприятливі суспільно-політичні умови, в яких опинилась Україна в XIX ст., коли головним пріоритетом національно життя ставала боротьба за виживання та збереження головних, визначальних чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, географії, етнографії, шкільництва, видавничої справи. Українська культурологія поки що стояла на порозі виявлення, системного дослідження та теоретичного узагальнення українського культурного надбання. Дійсність була такою, що вітчизняна культурологія могла розвиватися лише в межах культурно-історичної школи. Потрібно було не просто наповнити науковий вакуум фактами та джерельним матеріалом, а зрозуміти закономірності розвитку української ментальності, що знаходила вияв у різноманітних творах мистецтва, злеті історичної, літературної, релігійно-філософської думки, естетичних смаках та науково-культурних досягненнях. Цей напрям і став визначальним на ранньому етапі вивчення української культури. На становлення української культурологічної школи вплинула діяльність Володимира Перетця (1870-1935), який став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, сформував засадничі принципи дослідження українського літературознавства. Його висновок про вплив української культури на формування російської культури (з XVII ст.) став відправною точкою в оцінюванні національної культури та розумінні тенденцій її розвитку. Разом з тим, історія української культури, за влучним висловом І. Дзюби, тривалий час залишалась фрагментом загальної історії» або була представлена її окремими формами, зокрема мистецтвом (М. Голубець, В. Модзалевський, Ф. Шміт). Складність формування національної культурологічної школи полягала у відсутності єдиної національної держави, яка не змогла утвердитись в Україні в ході визвольних змагань українського народу (1917-1920). Тому підходи до визначення української культури, її особливостей та закономірностей у радянській та українській емігрантській науковій думці відрізнялися методологічними підходами. Так, у 1931 р. у Харкові була видана робота А. Козаченка «Українська культура: минуле і сучасність», у якій демонструвався можливий прогрес у розвитку української культури «пролетарським класом»: «…партія повинна подбати про сприятливу для українізації пролетаріату українських промислових центрів …взяти найактивнішу участь в українізації через вивчення української мови, ознайомлення з українською історією». Однак ця робота не дійшла до читача: розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Наступне загальноісторичне дослідження української культури побачило світ у 1961 р. – це була досить ґрунтовна праця Михайла Марченка (1902-1983) «Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII століття». Спираючись на марксистсько-ленінську методологію і традиційні підходи радянської історіографії (початок існування українського народу виводилися з XV ст.), автор сміливо стає на захист національної культури. Одним з варіантів інтерпретації розвитку української культури в еміграції стала «Історія української культури», видана у Львові за редакцією Івана Крип’якевича (1937). Структурно праця поділялася на п’ять розділів, побудованих за проблемно-хронологічним принципом: побут (І.Крип’якевич), письменство (В. Радзикевич), мистецтво (М. Голубець), театр (С. Чарнецький), музика (В.Барвінський). І. Крип’якевич намагався вийти за межі суто гуманітарних надбань нації, відтворюючи розвиток знарядь праці, техніки і загалом матеріальної культури народу. Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів стало намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури. Важливою віхою на шляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці «Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича». Книжка повніше, ніж попередня праця, відображала різні форми функціонування національної культури: наукове українознавство (Д. Дорошенко), школа та освіта (В. Біднов, С. Сірополко), книжкова справа (Д. Антонович, О. Лотоцький), преса (С. Наріжний), філософська думка (Д. Чижевський), дохристиянська культура українського народу (Д. Антонович), українська церква (Д. Антонович, В. Біднов), правова культура (А. Яковлєв), архітектура (В. Січинський), мистецтво, скульптура, малярство, гравюра, орнамент, музика, театр (Д. Антонович). Дмитро Антонович (1877-1945) уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами. Виступаючи проти замкненості культур, вчений обґрунтував тезу про культурні взаємовпливи як вагомий чинник культурного розвитку та поступу будь-якої нації, намагаючись тим самим знайти в європейському культурному просторі місце для української культури. Виходячи з ідеї про історичний прогрес та спільну майбутню долю людства, Д. Антонович цілком оптимістично сприймав факт існування загальнолюдської культури, яка представлялася йому як «безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби». Для вченого було цілком очевидним, що світова культура – це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації та національних вибухів у локальних культурах. Загальнолюдське і національне тісно взаємопов’язані між собою, представляючи світову єдність у національному розмаїтті. Тому вчений з прикрістю відмічав, що в силу об’єктивних причин не зміг зібрати точних відомостей про внесок українців до вселюдської культури. Ще одну спробу системного висвітлення історичного шляху української культури здійснив Мирослав Семчишин у праці «Тисяча років української культури: історичний огляд української культури», яку видано за кордоном у 1985 р. Особливе місце в історії української культурології займає концепція Івана Огієнка (1882-1972), викладена в роботі «Українська культура» (1918). Нею він фактично підготував ґрунт для подальших культурологічних досліджень вітчизняних вчених. І. Огієнко прийнявши на себе перший удар наукової критики, в гострій полеміці зумів перевести ідею впливу української культури на російську з політичної площини в суто наукову. Сучасна культурологічна думка загалом приймає ідею впливу української культури на культуру російську, розпочинаючи його з XVI – XVIII ст. Вчений наче розмикав національну культуру в історичному просторі, розглядаючи її як інтегроване явище, що формується під впливом багатьох чинників, а не існує у вигляді суми різних культурних форм. У роботі " Наука про рідномовні обов’язки" (1935) формулює закони розвитку та життєздатності національних культур: 1) племена, об’єднані однією мовою, вже становлять тип національної культури; 2) кожне плем’я проходить етапи суспільного розвитку, які відповідають певній формі культури; 3) лише за умови створення незалежної національної держави культура стає довершеною, здатною до розвою та повноцінного життя, набуває ознак культурно-історичного типу; 4) коли народ перебуває на рівні «етнографічної маси» (відсутність розвиненої літературної мови), то такий народ не можна назвати культурно інтегрованим, він розділений на групи, а відтак – може досить легко підпадати під чужий вплив, а його творчий потенціал легко використовується іншими народами; 5) народи з дуже розвиненою духовною культурою навіть за умови поневолення зберігають здатність до панування та культурного життя. І. Огієнко, глибоко вивчаючи історичний шлях, пройдений українською культурою, помітив, що навіть за умов бездержавного життя, коли національна культура слугувала «за етнографічний матеріал» для формування інших культур, були шляхи подолання кризових явищ у національній культурі. Вчений відстоював думку, що становлення незалежної держави безпосередньо зумовлено рівнем розвитку духовного чинника. Культура може прискорювати державотворчі процеси або, навпаки, гальмувати їх. Великого значення в цьому процесі І. Огієнко надавав мові, через яку здійснюється здатність до національного відтворення та загалом до державного життя: «із занепадом національної мови занепадає національна культура, гине нація, а з нею – і державницька ідеологія». Вчений підкреслював, що втілення рідномовної політики має йти двома основними шляхами: через сприяння розвитку соборної літературної мови і через застосування її різними урядовими та культурно-освітніми закладами: церквою, школою, пресою, урядом, театром, кіно, радіо тощо. Головними провідниками рідномовної політики мають стати письменники, учителі, духовенство, інтелігенція. В основу науки про рідномовні обов’язки вчений заклав положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин як запоруку широких стосунків з іншими народами та політичної стабільності держави, про єдність материнської культури з культурою еміграції. І. Огієнко (митрополит Іларіон) підкреслював, що вся українська культура – це культура православна. Вона створена Українською православною церквою, яка протягом тривалого часу була тією основою, на якій творилося все національно-культурне життя. Те, що українська культура вижила, незважаючи на роки пригнічення її розвитку іншими державами, І. Огієнко пояснював досить сильним релігійно-духовним стрижнем, який протягом віків запобігав асиміляції та знищенню української культури. Саме церква відіграла провідну роль у збереженні й плеканні культурної та національно-державної традиції. Вчений доводив, що ця функція церкви не була втрачена за умов монголо-татарського нашестя та часів Середньовіччя, у найтяжчі часи церква охороняла духовну рівновагу народу та виступала потужною підоймою його культурно-національних і державних сил. Наступний етап у розвитку української культурології пов´ язаний з відродженням України як самостійної та незалежної держави (1991). У нових умовах потрібно було подолати жанровість у висвітленні національної культури, переглянути усталені методологічні підходи до інтерпретації культурних явищ. У нових умовах з’явилось чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки. Визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки. Нині українська культурологія вийшла на новий етап розвитку, підготувавши фундаментальне видання «Історії української культури» у 5-ти томах. Авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уникнув захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірної теоретичності. Культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» та внутрішніх «суб’єктивних» цінностей. Історичні етапи становлення української культури. Історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи автохтонним на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав державні форми свого життя. Історичні етапи становлення й розвитку української культури: Перший – від її витоків і до прийняття християнства. Витоки української культури губляться в сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Стоянки первісної людини з’явилися тут у часи раннього палеоліту. Фінал кам’яного віку позначився небувалим злетом трипільської культури, що залишила глибокий слід в українській культурі (IV тис. до н.е. – 2350 р. до н.е.) – побут трипільців нагадує пізніший український побут. Епоха бронзи і раннього заліза представлена калейдоскопом археологічних культур. В цей час прийшла на нашу територію індоєвропейська спадщина з патріархальною традицією. Тоді ж починається й етногенез слов’ян Другий – культура княжої доби. Держава з моменту свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної європейської цивілізації. Третій – литовсько-польська доба. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (Люблінської унії), українські землі поступово переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалася як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Україна під Річчю Посполитою: з одного боку - поширення західної культури, а з іншого – поляки стали гнобителями руської віри, традицій, руської мови, позбавляли українців їхніх прав. Четвертий – козацько-гетьманська доба. Новий історичний контекст – зумовлений закінченням визвольної війни в середині ХVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці ХVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає чинник національної державності (проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні). Розвиток української культури в цей період виступає як процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов’язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й Бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини ХVII ст., стає козацтво. П’ятий – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку ХХ ст. Цей час отримав в літературі назву національно-культурного відродження і, разом з тим, це період «неволі й переслідувань» нашої культури, період її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Але упродовж ХIХ і початку ХХ ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, створивши такі художньо-естетичні цінності, які вивели її на рівень світової. Шостий – час нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами (від початку ХХ ст. до кінця 1980-х років). Характеризується успадкованими від попередніх періодів злетами і руїнами у розвитку української культури, коли вона була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягав у тому, що вона, як і в давні часи, втретє втратила свою духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація, у цей час – постійне нищення духовної еліти (від репресій 1920-30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювалися до кінця 1980-х років). Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури, завдяки сильній народній компоненті, але все ж відсували її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис меншовартості та провінційності. Сьомий – триває в нових історичних умовах (від початку 1990-х років і до сьогодення). Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ, він витворив свою унікальну національну культуру. Акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед культурою, яка вперше здобула можливість творитися й розвиватися як національна культура. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють з оптимізмом говорити про її майбутнє. Запитання для самоконтролю 1. Визначить специфіку взаємозв’язку «історія – культура». 2. У чому полягає сутність основних функцій культури? У яких формах культури виявляється кожна з них? 3. Хто з видатних вчених заклав основи для системного вивчення української культури? 4. Охарактеризуйте культурологічні погляди І.Огієнка. Яку роль він відводив мові у розвитку культури? 5. Поясніть, чому історія української культури тривалий час була представлена фрагментарними дослідженнями?
|
