V. Антипаразитарний імунітет

(антипротозойний та антигельмінтний імунітет)

До паразитів відносяться організми, які на певному етапі свого існування та розвитку є залежними від іншого організму. До паразитів відносяться найпростіші і гельмінти. Паразити характеризуються складним та багатоетапним життєвим циклом. Характер імунної відповіді проти цих організмів залежить від місця їх проживання в організмі та від стадії їх розвитку. Інфекційний процес, який формується в результаті інфікування паразитами носить, як правило, хронічний перебіг.

У боротьбі з паразитами важливу роль відіграють фактори природженого імунітету. Наприклад, під час зараження найпростішими роду Plasmodium, ініціація імунологічної відповіді за участю факторів природженого імунітету відбувається завдяки розпізнаванню похідних глікозилофосфатидилінозитолу та гемозоїну - це молекули PAMP (молекулярні структури мікроорганізмів - патоген-асоційовані молекулярні патерни – pathogen-associatedmolecular patterns), які є лігандами для PRR (патерн-розпізнаючі рецептори).

Внутрішньоклітинні PRR знаходяться в цитоплазмі або фіксовані на мембрані цитоплазматичного ретикулуму, фаголізосом, мітохондрій; служать для виявлення інфекцій, причинами яких є внутрішньоклітинні мікроорганізми (віруси, деякі бактерії тощо). Деякі з цих рецепторів можуть розпізнавати продукти синтезу фагоцитованих мікроорганізмів, до яких належать:

· рецептори TLR (TLR3, TLR7, TLR8 та TLR9);

· NOD-подібні рецептори (NOD - nucleotide binding oligomerization domain - нуклеозид зв’язуючі олігомеризаційні домени);

· гелікази;

· білки, продукція яких індукується інтерферонами

 

З метою обмеження дисемінації інфекції та патологічних ушкоджень відбувається активація системи комплементу, гранулоцитів, макрофагів, продукція прозапальних цитокінів (TNF-α чи IL-1). Згодом відбувається запуск механізмів набутого імунітету та синтез антитіл.

Характерною рисою паразитарних інфекцій є периферична та тканинна еозинофілія. Причиною еозинофілії є активація та проліферація Тh2-лімфоцитів та синтез ними цитокінів, які стимулюють проліферацію, диференціацію та активацію еозинофілів (IL-3, IL-5 та GM-CSF). Ці цитокіни продовжують час виживання еозинофілів в тканинах від 48 годин до 14 днів. Однак, гуморальна антипаразитарна імунна відповідь самостійно нездатна сприяти елімінації цих збудників з організму. Внутрішньотканинні паразити, передовсім елімінуються за допомогою механізмів клітинної відповіді (тобто за Тh1-типом). Відомо, що імунна відповідь є динамічним процесом і найчастіше перебіг паразитарної інфекції є прикладом формування рівноваги між Тh1- і Тh2-типом імунної реакції.

 

Імунітет до малярії, плазмодія, токсоплазми, мікоплазми, лейшманії тощо.

У процесі інфекції паразитами роду Leishmania клітинна відповідь призводить до активації макрофагів та елімінації паразитів, які фагоцитувалися цими клітинами. У цьому випадку відбувається локалізація інфекційного процесу (наприклад, формується шкірний лейшманіоз). До особливостей гуморальної відповіді можна віднести гальмування синтезу IFN-γ, відсутність активації макрофагів і генералізація інфекції на цілий організм.

Однак, існують такі інфекції, при яких антагонізм між відповіддю за Тh1- і Тh2-типом не так сильно виражений. Так, у випадку інвазії Shistosoma mansoni і клітинна, і гуморальна відповідь однаковою мірою необхідні для елімінації паразита.

Між паразитом та господарем відбувається постійна “ескалація озброєння”, суть якої полягає в тому, що після формування захисних механізмів господаря, у паразита вже наявні нові механізми боротьби з ними. Внутрішньоклітинні паразити виробили дійові методи уникнення смерті в організмі господаря.

Найбільш успішно уникає імунної відповіді Trypanosoma cruzi. Наявність паразитів у організмі господаря сприяє продукції специфічних антитіл проти варіабельного поверхневого глікопротеїну Trypanosoma cruzi. Ці антитіла індукують знищення значного числа паразитів, посилюючи фагоцитоз та антитілозалежну цитотоксичність. Однак, приблизно 1% паразитів все ж таки переживають атаку імунної системи, встигаючи змінити структуру глікопротеїну. Вже змінений антиген не розпізнається попередньо утвореними антитілами. Через певний час імунна система організму утворить нові антитіла і ситуація повториться – більшість паразитів загине, однак незначний їх відсоток створить новий поверхневий антиген.

Проведеними дослідженнями показано наявність значної подібності структури антигенів паразитів та людини. Найсильнішим аргументом на користь впливу паразитів на розвиток автоімунних порушень стали дослідження важкої хвороби Хагаса (Chagasa), викликаної Trypanosoma cruzi. Виявилося, що під час перебування T. сruzi в організмі господаря виділяється фермент пролінова рацемаза – субстанція, яка має характер мітогену для В-лімфоцитів. Цей фермент викликає поліклональну активацію В-лімфоцитів, гіпергамаглобулінемію, яка може спричинити важку кардіоміопатію в деяких хворих на хворобу Хагаса (Chagasa).

Існує досить популярна гіпотеза про те, що елімінація паразитарних збудників серед мешканців високорозвинених країн може стати причиною росту захворюваності на алергію. З еволюційної точки зору, єдиним завданням імунної відповіді за Тh2-типом, була боротьба з паразитами. Коли ця боротьба відсутня, то механізми протидії паразитам розрегульовуються. Перенесення деяких інвазивних хвороб у дитячому віці могло б полегшити правильну регуляцію імунної відповіді і забезпечити захист перед алергією.

Смертність при мозковій формі малярії становить 20%. У процесі зараження плазмодіумом малярії в судинах мозкового кровообігу утворюються “корки” з інфікованих еритроцитів. Завдяки надекспресії на їх поверхні мембранного еритроцитарного білка заражені еритроцити мають здатність до адгезії з ендотеліоцитами і здоровими еритроцитами. Мембранний еритроцитарний білок є лігандом для присутніх адгезивних молекул ICAM-1, VCAM-1 та селектину Е на ендотеліоцитах. Заражені клітини прилягають до стінок мозкових судин, завдяки чому уникають елімінації в селезінці.