Образ вітчизни

у «Слові о полку Ігоревім»

Серед багатьох пам’яток «золотого віку» києворуської літератури виокремлюється твір, що й до сьогодні сприймається не лише як авторова розмова із своїми сучасникам, але і як своєрідне закодоване послання нащадкам. Це «Слово про Ігорів похід». Про нього написано і сказано стільки, як про жоден інший літературний шедевр, подарований нам книжниками Київської Русі. Воно і до сьогодні викликає безмір дослідницьких захоплень, полемічних пристрастей, сміливих гіпотез.

В унікальній літературній пам’ятці невідомий нам русич зібрав чи не все, що знав сам або чув від інших про землю Руську. У порівняно невеликому за обсягом творі сконцентровано максимум інформації про політичний та економічний рівень Давньоруської держави, показано кліматичні та географічні особливості землі русичів, розкрито величну панораму історичних подій.

«Слово…» не можна розглядати лише як белетристичний твір, цього буде надто замало. Це не оповідання, це роздуми про долю рідної землі. Як зберегти вітчизну від внутрішнього розладу і зовнішніх небезпек? Як вистояти у важкий час, не піддатися слабкості, прийняти своєчасне і рятівне рішення? Як навчити дітей самостійності і сміливості у життєвій боротьбі, вберегти їх від бід і помилок? Як пояснити людям їхні невдачі, особливо, якщо вони призвели до фатальних наслідків?

Твір є доказом високої культури русичів поганської та християнської доби, у ньому відображено їх світогляд, визначено суспільні та особистісні пріоритети, врешті – змодельовано для нас, нащадків, світ Добра і Зла таким, яким його уявляв наш далекий предок. Твір є художнім усвідомленням історії, усвідомленням емоційним, схвильованим, позначеним усією трагічністю минулого й сучасного. У «Слові…» автор звертається не тільки до почуттів, але й до розуму своїх сучасників. Він показує грандіозну картину минулих бідувань, істрично обгрунтовуючи свій заклик до єднання.

Беручи за основу для розмови із своїми сучасниками факт невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря проти половців навесні 1185 року, який у разі перемоги хотів повернути собі дідизну Ольговичів - місто Тьмуторокань (про нього у тексті твору згадується чотири рази), автор розмірковує про значно ширший і об’ємніший матеріал – про історію християнської Русі «од старого Володимира до нинішнього Ігоря», про двохсотлітній період у долі однієї з найбільших держав тодішньої Європи і робить спробу визначити шлях до її порятунку від неминучої, на його думку, загибелі. Перед нами — спроба поєднати події минулих часів розквіту держави за князювання Володимира та Ярослава із сучасною картиною князівської влади — періодом «крамол і роздорів» — та особистими переживаннями автора. Основою його світовідчуття та світобачення є глобальний і трагічний за своєю суттю образ Русі – географічно означеної території та держави.

Автор «Слова…» переймається історичною долею Руської землі. Він осмислює події руського життя за двісті років і веде свою розповідь, переходячи від сучасності до історії, зіставляючи минулий час з теперішнім, пояснюючи сучасне минулим, що допомагає йому точніше і виразніше висловити основну ідею твору. Битва Ігоря з половцями для автора – лише приклад, що ілюструє важке тогочасне становище Русі.

Тривога про долю країни, що перебувала у ворожому оточенні, країни, забутої власними князями, зайнятими приватними справами, змушувала автора шукати серед них людей відважних і розумних. Пошуки були марними, залишалася лише мрія. Поет реалізував її художньо, розповівши історію одного невдалого походу і спроектувавши його на долю всієї вітчизни.

Зрозуміло, що автор «Слова…» не першим звернувся до образу Русі – вже були написані «Повість врем’яних літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Житія Володимира, Ольги, Бориса та Гліба, «Ходіння» Данила. Києворуська література, розвиваючись у досить специфічних історико-культурних умовах постійної боротьби Русі за утвердження самодостатності, незалежності, права на пошук власного історичного шляху, не могла не торкнутися проблем державності, самостійності, патріотизму. Давній письменник-русич постійно перебував у роздумах про сучасне і майбутнє своєї землі, він ідентифікував себе не лише як освічену людину, але й як вихователя, зобов’язаного впливати на формування патріотичних почуттів і настроїв сучасників. Саме на цьому першому етапі творення національної літературної традиції зусиллями давніх книжників вона починає набирати відверто державницького характеру.

Однак автор «Слова…», на відміну від своїх попередників, веде розмову про проблеми, з якими може зіткнутися Русь, не з позицій офіційної князівської влади, як це робили редактори «Повісті врем’яних літ», і не з позицій офіційної християнської церкви, як митрополит Іларіон чи автори княжих житій. Його роздуми про майбутнє рідної землі набувають загальнолюдського характеру, позбавленого княжої пишноти чи підсвідомого релігійного остраху. Автор «Слова…» бачить перед собою всю Русь, що страждає як від князівських усобиць, так і від спустошливих набігів половці. Він звертається до усіх руських князів, нагадуючи їм про відповідальність і обов’язок перед батьківщиною. Ігноруючи фактичний розпад держави, автор декларує її єдність.

«Вся поема начебто спрямована в майбутнє, пронизана турботою про це майбутнє. Для автора «Слова…» битва із степовим ворогом не закінчилася. Поема про битву була б поемою торжества і радості. Перемога – це кінець бою, поразка ж для автора «Слова…» – це тільки початок бою. Поразка мусить об’єднати русичів”, — зауважує Д.Лихачов [31].

Поняття «Руська земля», а так називали у середньовіччі не лише країну, але і народ та військо, вжито у «Слові…» 20 разів. Таким чином, доля рідного краю є основним предметом роздумів і вболівань автора. Смисловий контекст вживання поняття «Руська земля» у творі свідчить про те, що автор мав на увазі не лише Київщину, а увесь державний простір Київської Русі, включно з північними землями. Для нього не існує окремих князівств, він бачить і милується єдиною, неподільною і могутньою Київською Руссю, якою керує мудрий великий київський князь Святослав, а правителі удільних князівств – тільки його «сини». Це не є свідчення ігнорування автором традиційного для феодального суспільства державного устрою Русі з автономними удільними князівствами. Це спроба висловити власну позитивну програму подальшого буття рідної землі: лише за умови усвідомлення князями необхідності воєнної та політичної єдності, розуміння значущості влади, дарованої їм Богом, і породженої цією владою відповідальності перед вітчизною, вона, ця вітчизна, має шанс вижити, вистояти перед зовнішнім ворогом. А поки що

…стогнати Руській землі,

спом’янувши давнішню годину і давніх князів! [45] [32].

Автор оцінює діяльність князів лише з погляду їхньої корисності чи шкоди для Київської Русі. Звідси і засудження міжусобних воєн, які завдають шкоди державі і від яких потерпають ратаї-хлібороби. На відміну від свого попередника, творця «Повісті врем’яних літ», який оцінював поведінку окремих князів лише у певному подієвому просторі, не роблячи глобальних узагальнень про позитивність чи негативність історичних персонажів, автор «Слова…» чітко розмежовує князів-патріотів та князів-злочинців, які «самі на себе крамолу кували». Поглинуті жадобою наживи, гризнею за престижніші престоли і багатші міста, князі забули про свої обов’язки захисників вітчизни і фактично припинили воєнні дії проти половецьких орд. Вороги ж, скориставшися з усобиць у князівському середовищі, безкарно грабують Руську землю, вбивають і забирають у полон її мешканців.

Шукаючи причин поразки Ігоревого війська, співець-русич вбачає їх не стільки у нерозумній поведінці князя, «що відточив намір силою своєю і вигострив серця свойого мужність, сповнившись ратного духу» [7], скільки у своєрідній генетичній пам’яті: своєю військовою невдачею наводить ворогів на Русь онук князя Олега Святославича Чернігівського, прозваного у народі Гориславичем, князя, котрий одним з перших у національній історії покликав на допомогу у міжусобних війнах половців, тим самим давши їм моральне право втручатися у внутрішню політику руської держави, котрий «мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв» [17]. Спадок дідів визначає політику онуків. Вони живуть за тими ж принципами, що і їх предки, називаючи мале «великим», бажаючи «славу минулу самі взяти і прийдешню самим поділити». Порушення феодальних зобов’язань, зв’язок з половцями, що були визначальними характеристиками політики Олега Святославича, і далі реалізуються, на думку автора, його онуками – сіверськими князями. Тож давній книжник критикує не окремих князів, а всю родову політику представників князівської влади — від «старого» Володимира, Ізяслава Ярославича, Бориса В’ячеславича, Всеволода Ярославича, Володимира Мономаха аж до «нинішнього» Ігоря.

Сенс постійного звернення до минулого криється у самій природі відчуття часу в давньоруській літературі, яке дуже різнилося від сучасного. У свідомості наших предків події не йдуть без вороття у світ спогадів, вони ніби існують реально. І кожна наступна є лише оновленням, якісно новим повторенням попередньої. Стосовно загальної концепції «Слова…» це означає, що нерозумний, з погляду загальноруського, похід у степ Ігоря Святославича був «оновленням» таких самих нерозумних і навіть злочинних походів Олега Гориславича.

Автор «Слова…» творить цілісну й наочну картину княжої політики. Він бачить неспокійні пересування князів у пошуках щастя, відсутність постійності, осідлості, єдності, нерозуміння ними інтересів країни та її народу. Показуючи життя м’ятежних, честолюбних князів, автор фактично осуджує середньовічні доброчинності – безоглядну хоробрість, здатність забувати про інтереси рідного князівства у пошуках воїнської честі. Адже образ Ігоря-воїна, що виглядає справжнім уособленням усіх лицарських чеснот, хоча і захоплює, однак і викликає природне обурення у контексті образу Ігоря-політика, занадто самовпевненого і занадто честолюбного.

Особливо відверто постає перед читачем політична деградація руських князів у Золотому слові Святослава. Давня традиція, яка вимагала від усякого удільного князя за першого ж поклику виступити на захист своїх братів і, найважливіше, своєї Батьківщини, — втрачена, забута, знехтувана: «Князі мені – не пособники, нінащо ся година обернулась,» – із сумом говорить Святослав [31].

Київський князь, що уособлює державу, звертається до наймогутніших, найвпливовіших своїх «синів»: великого князя Всеволода, який може «Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти», братів Рюрика і Давида, чия «хоробра дружина рикає, яко тури», Ярослава Осмомисла, який «заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота», та багатьох інших руських володарів з єдиним проханням, повторюючи його як заклинання: виступити єдиним військом «за землю Руськую, за рани Ігореві» і врятувати рідну державу та й самих себе.

Загалом сепаратизм Ігоря у бажанні самочинно перемогти Степ повністю вкладається у рамки тодішніх політичних стосунків удільних князів. У його діях закономірно відображені об’єктивні умови феодальної роздробленості, які всього через кілька десятиліть призведуть до розпаду Київської Русі.

Однак велич і могутність, яку мають руські князі, не можуть компенсувати знехтуваного почуття відповідальності за долю Батьківщини, зігнорованого розуміння вищості інтересів загальних над особистими, бо Ігор і Всеволод рано почали «Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли» [31].

Важливе місце у «Слові…» займає образ київського князя Святослава. Він показаний як глава всієї Руської держави, як втілення ідеї державності, гарант безпеки Русі, мудрий і далекоглядний. Він турботливий піклувальник про загальноруські інтереси: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочовиків відгукуються болем у серці князя.

Відповідно до ідейного задуму твору, Святослава автор називає великим, грізним київським князем. Як видатного полководця його вихваляють «німці і венеціанці, греки і морава». Та й недаремно: це ж він своїми «сильними полками і харалужними мечами» розгромив орди половців.

Автор «Слова…» ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави, хоч насправді, як свідчать численні докази істориків, він не користувався особливим авторитетом на Русі. Високо підносячи Святослава Київського, показуючи як шанованого патрона всіх руських князів, поет змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Власне, у цьому образі поетично висловлена авторова мрія про сучасника, який сприймав би політичну ситуацію, що склалася в країні, як свою особисту справу і був би готовий до самовідданого вчинку заради всезагального блага.

Як доказ необхідності патріотичного єднання князів, автор показує Руську державу єдиним організмом:

Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

труби трублять в Новгороді —

стоять стяги в Путивлі [9].

У цьому складному організмі нічого не відбувається випадково і незалежно, кожній людині, її вчинкам і помислам відведене своє, чітко означене місце. Ніщо – ні добро, ні зло – не залишається поза повсякденним життям великої Руської землі. Міста і села, що розташувалися на величезній території від Чорного моря до Білого, від берегів Дунаю і Дніпра до межиріччя Волги, Клязьми і Оки, могли існувати лише за умови постійного воєнного захисту, що забезпечувався єдністю і координацією усіх військових операцій.

Треба зважати на той факт, що Київська Русь ніколи не була від’єднана від Заходу та кочового Сходу нескінченними степами і лісовими просторами. І Дніпро, і Руське море надійно пов’язували Київ з усім тодішнім світом — від Скандинавії до Константинополя. Міжміські і міжнародні зв’язки не були швидкими, але відзначалися постійністю і міцністю. Перед очима автора «Слова…», який фіксує міжнародну реакцію на степову битву Ігоря, проходить увесь видимий тоді світ. При цьому автор «Слова…» не виключає Руську землю із складу народів, що оточують її, змушуючи прислухатися до того, що відбувається в ній, німців і венеціанців, греків і моравів, а литву, половців і ятвягів безпосередньо залучає у хід руської історії, цим самим ще раз нагадуючи своїм владним сучасникам, що нерозумні політичні кроки можуть призвести до непередбачуваних і трагічних наслідків. Обезкровлена внутрішнім розбратом Русь втрачає свій міжнародний авторитет і стає привабливою здобиччю не тільки для ворогів, але й для вчорашніх союзників.

«Руська земля для автора «Слова…» – це, звичайно, не тільки «земля» у прямому значенні цього вислову, не тільки руська природа, руські міста, це, в першу чергу, народ, що її населяє», – зазначав Д.Лихачов [33].

Для автора «Слова…» поняття «Руська земля» справді не є абстракцією, воно наповнене абсолютно конкретними образами людей, що живуть на цій землі і творять її могутність. Це не тільки князі, що уособлюють в собі поняття державності. Це ратаї-хлібороби, прості воїни-дружинники, міські ремісники, чиєю працею творилася економічна та воєнна могутність держави. Вони залишаються безіменними у «Слові…», але саме їхні інтереси найближчі до інтересів Руської землі: вони прагнуть жити в мирі, у безпеці народжувати і виховувати дітей, творити своєю працею красу і життя. Чи не найкраще ці прагнення виявляються у образі руських жон, які

…заплакали, мовлячи:

«Уже нам своїх милих лад

ні мислю помислити,

ні думою здумати,

ні очима оглянути…» [21].

Через узагальнений образ простого руського народу автор нагадує своїм сучасникам гуманістичні принципи буття Києворуської держави, яка потерпає від князівських чвар та набігів кочовиків: князі на цій землі мають жити не заради задоволення власних честолюбних помислів, а зобов’язані стати гарантами спокою і миру для своїх підданих, а отже, — і для всієї держави.

Згадуючи події, що відбувалися у різних князівствах Київської Русі, письменник створює конкретно-чуттєвий образ Руської землі, оживлює його яскравими картинами природи, хліборобської праці, згадками багатьох географічних назв. Ми бачимо великі і малі річки, що течуть неосяжними руськими просторами, — Донець, Дніпро, Сула, Рось, Немига, Стугна; перед нами постають численні руські міста — Курськ, Чернігів, Переяслав, Білгород, Полоцьк, Путивль, серед яких особливо виділяється Київ як єдиний центр Руської землі, навколо нього повинні бути об’єднані всі руські сили для боротьби з підступними і жорстокими половцями, адже саме тут, «в граді Києві, в гридниці Святослава» упав Кобяк.

У обширах Русі могутність героїв «Слова…» також набуває гіперболічних розмірів: у Рюрика і Давида «дружина рикає, яко тури»[35], Володимира Мономаха «ніяк було пригвоздити до гір київських» [49], Галицький Ярослав «підпер гори Угорськії своєми залізними полками, …зачинив Дунаю ворота» [35], яр-тур Всеволод куди поскаче, «своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії» [17]. Навіть Ігор у заключній частині твору постає перед нами мало не головною постаттю на тогочасній політичній арені:

«Хоть і тяжко тій голові бути без пліч –

Зле і тілу без голови, ”-

Руській землі без Ігоря [61].

Рідна земля дарує своїм нерозумним синам силу і велич та чекає на захист. Вона відчуває їх перемоги і поразки, вона робить спробу напоумити свого честолюбного сина Ігоря:

Сонце йому тьмою путь заступило;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

лютий свист зблизька встав:

див кличе з верху дерева… [11].

Та втративши відчуття обов’язку перед батьківщиною, сини втрачають і можливість чути материнські застереження про небезпеку, відверті провіщення біди сприймаються ними не як голос розуму, а як засіб утвердження самостійності та незалежності: «жадоба спробувати Дону великого знамення йому (Ігорю. – І.С.) заступила» [11].

На думку автора, бути незалежним від рідної землі – значить бути переможеним своїми амбіціями, а відтак – і ворогами. Чим далі військо Ігоря віддаляється від кордонів Русі, тим відчутнішою і реальнішою стає загроза бути знищеним. У якості конкретно-географічних кордонів у «Слові…» виступають ріки: вони виявляють межі вітчизни, той, хто їх пересікає, має готуватися до загибелі.

Творча уява дала авторові «Слова…» можливість побачити величезні простори рідного краю від берегів Чорного моря до Новгорода й від Волги аж до Карпат. І чим ширше охоплено рідну землю гострим зором оповідача, тим вона конкретніша, тим життєвішим стає її образ: оживають і розмовляють ріки, звірі, птаство.

Велику роль у розкритті образу Руської землі відіграють описи природи, створені у руслі народнопоетичних традицій з широким використанням мотивів та образів давньої слов’янської міфології (деякі сили природи уособлені в образах богів стародавніх слов’ян: сонце – Дажбога, чи Хорста, вітер – Стрибога тощо), що стають втіленням прадавньої народної пам’яті, самого духу Русі.

Відчуття безмежності просторів рідної землі досягнуто в поемі через опис сходу сонця й зір вечорових, сяйва сонця, наростання дощових буряних хмар, в яких тремтять сині блискавиці, витьохкування солов’їв й крику галок уранці. Усвідомлення безмежних просторів Русі посилюється численними образами птахів, що здійснюють великі перельоти, образами вітрів.

Пейзажі у «Слові…» надзвичайно лаконічні і, при цьому, масштабні. Характерно, що у творі відсутні статичні описи природи, —тут вона виступає і як складова частина рідної землі, і як дієвий фактор, тісно пов’язаний з долею та вчинками героїв. Автор «Слова…» не згадує про предмети, які оточують його героїв, а звертає увагу на те, що відбувається навколо, говорить про дію, а не описує картини. Наприклад, Донець розмовляє з Ігорем, допомагає йому, гойдає князя на хвилях, одягає його теплою млою під тінню зеленого дерева, стереже його гоголем на воді.

Тварини, дерева, трава, квіти, вся природа і навіть міські стіни щедро наділяються автором людськими почуттями, здатністю розрізняти Добро і Зло, співчувати першому і ненавидіти друге, вони попереджають русичів про нещастя, переживають з ними горе і радість.

Між світом людей і світом природи немає чітких меж, і тому люди перетворюються у тварин і птахів, а тварини й птахи беруть участь у страшних справах людей. Однаково страждаючи від війни і печалі, люди і природа нероздільні у «Слові…».

Образу Руської землі, наповненої містами, лісами, річками, голосами тварин і співом птахів, протиставлений образ порожньої похмурої Половецької землі з «небитими дорогами». На думку Б.Гаспарова, Руська земля є узагальненим образом, що включає в себе у «Слові…» весь реальний, живий, «цьогобічний» світ[34]. Половецька земля, або «Поле», не співвіднесена з Руською землею безпосередньо в просторі. Це принципово новий — потойбічний — світ, властивості якого вимірюються іншими категоріями. Руська земля характеризується просторовими обмеженнями, має певні кордони, роль яких виконують ріки. На відміну від цього, половецька земля не має обмеженого простору. Вона постає у якості стихії – «чорних туч», що з моря ідуть, синіх блискавок, великого грому. У часи нещасть стихія розливається, виходить з берегів і накриває Русь, а від усвідомлення цієї стихійності Степ стає ще страшнішим і непередбачуванішим.

Автор визначає своєрідну константу людського існування: рідна земля сповнена життя і дарує це життя своїм дітям, чужина – мертва, і той, хто потрапляє в цю чужину, втрачає здатність жити. Власне, у «Слові…» чітко сформульована художня антитеза «тут» (вдома) – «там» (на чужині), яка пізніше, у національній літературі ХІХ-ХХ століття, стане визначальною для характеристики людського існування поза межами Батьківщини.

Отже, Руська земля – основний художній образ «Слова…». Завдяки своєму широкому ідейно-художньому світогляду автор зумів у цьому образі охопити і представити, по суті, всю велику Русь як єдине ціле у просторі і часі.

Продовження активного життя «Слова про Ігорів похід» забезпечене героїчним пафосом, співзвучним і нашій добі, утвердженням гуманізму і гармонії людських стосунків, без яких потерпаємо і ми, люди ХХІ століття, гостротою політичної проблематики (а чи наші сучасники не схожі у своєї політичних амбіціях на давнього Ігоря і чи їх дії не мають таких же наслідків, як і похід 1185 року?). «Слово…» велике і сучасне глибоким, трагічним у своїй масштабності патріотизмом, синівською турботою про долю вітчизни.

«Музи, співайте про русів»: