Договірний текст.

Повертаючись до матеріалу, якого було розглянуто вище, зауважу, що загальне відношення давньоруської середньовічної свідомості до словесної реальності є настільки стійким, що дозволяє із загальної низки подій-актів виділити особливе значення подій-слів. Слово може складати саму сутність подій. Встановлення столиці Руси, згідно «Повісті минулих літ», зафіксовано у словах князя Олега. «И седе Олегъ княже в Киеве, и рече Олегъ: «Се буде мати градомъ русъськимъ». Слово князя тут є ритуальним висловлюванням і, одночасно, пророцтвом, що фіксує початок державності та міфологічного світу імперії Рюриковичей. Насправді, в історичній дійсності, такі слова могли і не висловлюватись, але ситуація міфологічного простору, що моделює літописець, потребує, щоб вони були висловлені. Звичайне слово постає тут вже як слово, сакралізоване у системі необхідного світового ладу і потрібне для підтримки цього порядку. Якщо припустити, що Олег за часів свого князювання все ж робив які-небудь висловлювання, навіть такі, що були вельми значущими з історичного боку, ми про них з літопису нічого не знаємо, оскільки вони в цілісну картину тексту літопису не вписуються і тому замовчуються.

Літописний текст наводить та надає значущості лише таким словам історичних осіб, які вимовляються немовби від імені цілих племен та народів. Таким чином поєднується реальний простір історичного життя з простором міфологічної державності: «И сказали хазары…», «И сказали руси, чудь, славяне, кривичи, и весь… «Те, що мовиться від імені якого-небудь племені, вже має сенс якоїсь домовленості. Створення руської держави також виглядає як укладення договору між всіма слов’янами та варягами: «Приходите княжить и владетъ нами». Договірне слово набуває особливої значущості тому, що воно сприяє затвердженню соціального та політичного порядку в державі. Правова свідомість на Руси починається разом з першими законами в «Руській правді», яка є також договором варязької дружини князя із новгородцями. Ми бачимо мотив княжого наказу, слово якого сакралізоване, і в інших документах. Коли князь Олег розбиває греків під Цареградом, він «наказує» їм платити данину. Навіть прийняття християнства на Руси виглядає результатом військового конфлікту Володимира з імператором греків та наступної мирної угоди між ними. Пізніше літописець розповідає про угоду князів в Любечі, яка є своєрідною системою колективної безпеки на Руси: «Если кто на кого пойдет, против того будем мы все и крест честной».

Домовленості, що приводять до укладання договору або угод, засновані на можливості та праві говорити взагалі. Говорять і опиняються в просторі історичного міфу ті, хто має на це право, визначене самим міфом. В архаїчних суспільствах таке право завжди належить старійшинам або вождям племені. В деспотичній державі таке право належить правителю, а старійшинам й мудрецям надається лише право радити.

Можливість мовлення взагалі слід розуміти як особливу активність людини, котра своїм словом вносить порядок та лад у світ хаосу. Мова сама по собі має впорядковану організацію, такі структури порядку, які, хоча й не співпадають з порядком самої реальності, але утворюють можливість побудови своєї упорядкованої реальності на підвалинах відповідних конвенціональних структур. Як відзначає О. Фрейденберг, «говорити» в архаїчні часи позначувало також «світити», а сам акт мовлення, розповіді, міг осмислюватись як нове світло, що розсіює морок і темряву, тобто саму смерть. З цим пов’язані звичаї розповідей у тісному колі довкола багаття (хорове начало). У цьому процесі неперервної розповіді гине темрява і воскресає переможне Сонце, тобто життя. Оформлення казок Шехрезади демонструє такий символізм буквально, коли жінка спасає себе від смерті шляхом безперервного нічного мовлення, розповідання. Тому слово притаманне життю, а неможливість говорити постає як смерть. Вождь, князь або цар часто вважаються підлеглими намісником бога, того, хто дарує життя, підтримує порядок у всесвіті. Саме тому вони є джерелом слова істини, саме через це договірне слово царя або князя має значення ритуального процесу утворення світового ладу.

Сакралізоване слово несуть також пророки. Пророче віщування завжди є важливими елементами літописної семантики, оскільки з їх допомогою подіям надається певний сенс. Так, Св. Андрій пророкує наступну християнізацію Руси та її майбутню велич: «На этих горах воссияет благодать Божия, будет город великий і воздвигнет Бог множество церквей». Літописному автору заборонено висловлюватись від своєї особи. Когнітивно-герменевтичний бік подій, їх пояснення або тлумачення з’ясовується за допомогою авторитетного слова пророка. Альтернативна модель пророчого віщування – фальшиве пророцтво. Таке пророцтво визначально помилкове, тому що воно грунтується на хибних уявленнях про світ. Так, у ситуації з пророцтвом волхвів останні не можуть нічого сказати про свою долю і справа закінчується їх загибеллю: «И так погибли они по наущению бесовскому, другим пророчествуя и своей гибели не предвидя». Волхви гинуть тому, що вони на вписані в систему порядку чужого для них світу та їх свідомість підкорена іншим договірним схемам.

Слово-наущеніє з’являється для розхитування системи порядку і так або інакше йде від диявола. Якщо слово Боже знаходиться в самій людині і немовби світиться з неї, то ситуація у демонічних сил дещо інша. Слово-наущеніє зовнішнє, воно діє на душу людини ззовні. Літописець викладає свою точку зору на це в таких міркуваннях: «Бесы ведь не знают мыслей человека, а только влагают помыслы в человека, тайны его не зная. Бог один видит помышления человеческие. Бесы же не знают ничего, ибо немощны они и скверны видом». Подібна ситуація є універсальною. Мефистофель лише пропонує Фаусту набір різних спокус, але не здатний зрозуміти тайну його свідомості. Душа людини належить Богу з самого початку і до Нього вона повертається. Будь-якій гріх – це зовнішня подія, що відбувається по наученню (наущенію) бісівському, але він має певну силу, оскільки здатний розхитати світовий порядок з боку мікрокосмосу.

Існуючий договірний устрій весь час потерпає від натиску сил руйнації. Угоди між князями порушуються, країна занурюється у хаос. Недотримання договору веде до смерті його порушників та до помсти, тобто, нового кола смертей. Старий князь Ігор порушує договір з древлянами і гине. Але його вбивство також є порушення згоди і Ольга отримує право на помсту. «Наущеніє» боярина Свенельда доводить Ярополка до братовбивства, і через це спалахує нове коло помсти. Згода князів в Любечі порушується бо «вліз сатана в серця деякім мужам». Врешті решт встановлення нового узгодження є, таким чином, ритуальним вигнанням диявольського елементу. Пророцтва та «наущенія» є комунікативними подіями, які різним чином співвіднесено із структурами порядку. Пророцтва спрямовані на затвердження вихідних договірних структур, тоді як «наущенія» – на їх розхитування. Фальшиві пророцтва взагалі не можуть братися до уваги, вони не вписуються в існуючий порядок світу, є марним словом, яке не має ніякого сенсу.

Таким чином, як бачимо на прикладі текстів давньоруської свідомості, різні схеми словесного опису є різними засобами осмислення реальності. Можливість використання цих схем свідчить про розвинену здатність давньоруської культури до моделювання текстового простору. З іншого боку, проведення аналізу літописних та інших текстів під цим кутом зору служить засобом для прояснення деяких вихідних загальнолюдських конвенціональних структур, що організують культурну свідомість в цілому. Запропоноване нами для вирішення проблеми внутрішньої єдності конвенціональних (договірних) схем давньоруських літописних та епічних текстів поняття комунікативно-дійового ансамблю, який мав би пов’язувати різні семантичні регістри на підставі конвенціональної схеми глибинного рангу (спасіння, життя та смерті) має, я на нас, значний евристичний потенціал і для дослідження інваріантних елементів багатьох інших текстів світової культури.

Література:

1. Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания. – К., 1988.

2. Якобсон Р. Роль языкознания в экзегезе «Слова о пълку Игоревеђ». // Избр. работы – М. – 1985.

3. Слово о полку Игореве. – Изборник. – М., 1969.

4. Николаева Т. М. «Слово о полку Игореве»: Лингвотекстологический диалог: русские – половцы». // Труды по знаковым системам. – Вып. 17. – Тарту. – 1984. – С. 68-83.

5. Лихачев Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. – Л., 1978.

4.2. Універсально-культурний зміст епічних міфопоетичних текстів

О.С. Кирилюк

1. Універсальна культурно-світоглядна формула та структура текстів культури.

2. Універсально-культурний аналіз «Іліади» та «Одіссеї».

3. Універсально-культурні елементи в «Слові про Ігорів похід».