ФІЛОСОФІЯ МОВИ Й КОМУНІКАТИВНА ЛІНГВІСТИКА

Спочатку наведемо дві різні думки стосовно сучасної філософії мови у цілому: «час, у якому ми живемо, – це… золотий вік філософії мови»; «Проблема мови, оголошена на початку XX ст. центральною проблемою філософії, схоже, залишається такою і на порозі нового тисячоліття»; «можна припустити, що епоха «філософії мови» добігла кінця».

На нашу думку, за цими протилежними оцінками наявне різне розуміння сутності філософії мови. І тут немає нічого дивного, оскільки в структурі сучасного гуманітарного знання статус філософії мови нагадує відомого поручика Кіже: існує термін (причому досить давно), друкуються численні праці під цією назвою і навіть сформувалась певна наукова традиція (щоправда, головно на Заході), однак досі сутність цього поняття залишається майже не визначеною.

І насправді, чим є філософія мови: окремим напрямом досліджень живої людської мови (чи спеціальних штучних мов), розділом філософії, логіки або лінгвістики, суміжною галуззю досліджень названих наук, спеціальним підходом до мови в цілому та її одиниць і категорій, методологією мовознавчих досліджень, аналізом окремих філософських проблем мовознавства чи ще чимсь, тут не вказаним?

З якими напрямами сучасних досліджень філософія мови пов’язана? Які загально- та частково наукові категорії нею опрацьовані? Ці та інші запитання так чи інакше стосуються найсуттєвішого: що є предметом філософії мови?

Про невизначеність поняття філософії мови у цілому свідчить хоча б той факт, що у 50-60-х роках у зарубіжному мовознавстві вона асоціювалась із структуралізмом, згодом із генеративною лінгвістикою, дещо пізніше (а в деяких напрямах і дотепер) – з теорією штучного інтелекту; у 70-х-середині 80-х років – з найрізноманітнішими напрямами семантичного аналізу живих і штучних мов головно в межах аналітичної філософії та деяких напрямків феноменології та герменевтики; з кінця 80-х років – з когнітивними напрямками досліджень.

У наш час є всі підстави твердити, що з кінця XX ст. філософія мови починає повертатись до комунікативного розуміння сутності свого об’єкта дослідження. Зовсім не випадково, що результатом відсутності чітко окресленого предмета дослідження є, з одного боку, нігілістичне ставлення до самого поняття «філософія мови», а з іншого повна відмова від пошуків цього предмета.

Докорінний злам в осмисленні специфіки предмета дослідження філософії мови на теренах колишнього СРСР відбувся наприкінці 80-х-на початку 90-х років. Саме тоді Ю.С. Степанов та його послідовники (В.3. Дем’янков, С.Г. Проскурін, Д.І. Руденко, Ю.І. Сватко та інші) робили спробу чітко визначити сутність філософії мови та окреслити її проблеми з погляду науки про мову.

Зокрема, Ю.С. Степанов вважав, що філософія мови – це певна «парадигма» досліджень, система поглядів, заснована на окресленому параметрі, який визнається провідним «архетипом теоретичного мислення», в межах якого можуть співіснувати різні теоретичні побудови, але всі вони повинні підпорядковуватись деяким загальним (іноді таким, що практично не підлягають дефініюванню) вимогам, закладеним в архетипі.

На нашу думку, зазначений парадигмоцентричний підхід до явищ мови є найбільш універсальним науковим баченням об’єкта дослідження філософії мови, таким, що дає змогу виявити загальне не лише в межах одного філософського напряму або з огляду на одну з можливих методологічних концепцій, а «крізь» власне мовну категорію найзагальнішого характеру, яка і стає «філософською основою» розгляду і наступного об’єднання концепцій різних століть, країн, континентів, напрямів, шкіл, а також «крізь» провідні наукові (зокрема лінгвістичні) підходи певного історичного етапу розвитку.

У ній знайдена основа об’єднання лінгвістичних, філософських і лінгвофілософських ідей у різні періоди розвитку науки.

Парадигмоцентричний підхід сприяє синтезу філософського і конкретнонаукового (лінгвістичного) рівнів аналізу, а будучи пов’язаним з концепцією соціокультурних типів, може виступати як вияв загальних закономірностей розвитку пізнання.

Природно постає питання: чи можна говорити про філософію мови в Україні в минулому і тепер, виходячи із сформульованих (або якихось інших) позицій? На це запитання в літературі історіографічного характеру знаходимо дві взаємопротилежні відповіді: позитивну і негативну.

Аргументи на користь позитивної коротко можна узагальнити:

з прийняттям християнства на теренах Русі-України під впливом творів отців церкви, візантійської та південнослов’янської теологічної думки зароджується і домінує до кінця ХVІ - початку XVII ст. теоантропологічний напрям у розумінні сутності мови, згідно з яким людське слово (мова в цілому) сприймалось і витлумачувалось як початок складного «ілюмінативного» шляху до Бога, перша сходинка в лінгвістичній драбині («л’Ьствица») сходження і кінцевого злиття (теозису) людини з Вічними Божественними Логосами. Процес пізнання (містичного) уявлявся так: «слово (людське) — Слово-Логос (божественне)». Відповідно до такого світосприйняття суб’єкт (людина) і об’єкт (мова) не протиставлені;

поряд із зазначеним напрямом зароджується і, починаючи з кінця ХVІ - початку XVII ст., домінує сцієнтичне бачення мови як засобу комунікації, об’єкта наукового вивчення.

Історіографічний напрям сучасної української філософії мови найповніше втілився в працях харків’янина С. Вакуленка та киянина М. Собуцького.

З часом, уже у середині 90-х років, у працях учених, які тяжіють до першого із згаданих напрямів, умовно (і метафорично) названого нами «новою» харківською школою філософії мови, стали помітними тенденції виходу в значно ширший простір ейдетики мови, досліджень її зв’язків з мисленням, культурою, політикою (Д. Руденко, В. Прокопенко, Ю. Сватко). Разом з цими тенденціями у публікаціях окремих авторів став дедалі чіткіше виявлятися відхід від сцієнтичних принципів розгляду сутності й природи мови, в основі яких лежать принципи раціоналізму, логіки, обов’язкової верифікованості результатів дослідження якими б високо теоретичними вони не були.

Наприкінці 90-х років серед названих учених щораз частіше простежується есеїстичний, образно-метафоричний, постмодерністсько-ігровий тип філософствування «з приводу мови». Виформовується дискурс надузагальнень і спекуляцій, «необов’язково втілюваних істин» (Гете), нечітких особистісних смислів. Модний і водночас особливо не обтяжений логікою наукової думки тип філософствування (ширше, сприйняття і витлумачення світу) Дж. Сьорль вважає «субкультурою постмодернізму» і характеризує його як такий, що несе значний негативний потенціал для розвитку науки. Ця субкультура її адептами подається як єдино наукова, перспективна, ототожнюється з «епохою над знання», «проникнення в усе», «розуміння без меж», «виявлення всього». Водночас на зламі століть розуміння сутності й природи мови дедалі частіше пов’язується з провідною функцією, яку мова виконує в суспільстві – комунікативною.

Таким ми бачимо розвиток сучасної філософії мови в Україні. До речі, розуміючи важливість мовного чинника, в жодній із праць, що побачили світ, ми не писали про українську філософію мови, а лише означили її територіальні «контури», так що звинувачення М. Луценка, нібито ми творимо «черговий міф», є недоречними: йому, як відомому дослідникові граматичних категорій, повинна бути зрозуміла відмінність у семантиці цих словосполучень.

Саме в орієнтації на різні наукові традиції докорінна відмінність між автором цих рядків і М. Луценком; тут, як сказав би О. Мандельштам, «провал сильнее наших сил». У цілому ж концепцію М. Луценка щодо філософії мови в Україні можна охарактеризувати як конгломерат неогумбольдтіанського бачення сутності мови, помноженого на безсистемно вихоплені й «по-новому» прочитані окремі положення М.Я. Марра і втіленого в постмодерністську форму з її безконечними й уже обридлими словесними іграми – викрутасами, викохуваною і виплекуваною псевдопарадоксальністю, зближуванням незближуваного, обов’язковими «глибокодумними» дефісами всередині слів, що повинні символізувати пошук глибинних смислів тощо.

Заперечення М. Луценком існування філософії мови в Україні ґрунтуються на кількох положеннях:

1. Дослідження філософії мови в Україні велось і ведеться головно російською мовою і, як вважає автор, «у цьому виявляються відмінності мов за здатністю до філософствування як такого», традиції аристократизму»;

2. Наведені відмінності мов полягають у тому, що вони є носіями різних типів «предметної ідентифікації»: українська мова презентує тип «частина — ціле», а російська «ціле — частина». Результатом зазначеної специфіки організації української мови є те, що вона «жорстко реалістично детермінована», «замкнена на визначеності й конкретиці, налаштовує на фактографічну оповідь, а не на метафізичне філософствування»; «нею не можна молитись… і філософствувати», вона є «в’язницею мислення»;

3. Результатом дії перших двох чинників є те, що вести мову про існування української філософії мови у минулому не доводиться: не було жодних українських шкіл і напрямів лінгвофілософії, навіть Харківська лінгвістична школа – це «міф», «вершник без голови», «мандрівний пасаж із чиєїсь ювілейної промови про О.О. Потебню». Перспективи української філософії мови виглядають вельми проблематично.

4. Оскільки основою аргументації М. Луценка є ідея про неспроможність української мови бути засобом втілення і вираження «високо» (для вченого передусім метафізичної) думки, нижче зосередимо увагу саме на цьому питанні, коротко повторивши висновки.

Концептуальні засади зазначених міркувань М. Луценка такі:

1. Існує повна і безумовна залежність «конфігурацій духу» від внутрішньої організації конкретної мови («мовного архетипу»), регулярна відповідність «між структурами вродженого мовного архетипу і конструкціями ідей, створеними представниками певного етносу».

2. В основі архетипу української мови лежить предметна ідентифікація за принципом «частина — ціле», коли «частина іменується за цілим тому, що одне явище мислиться як доповнююче інше, а всі явища усвідомлюються як рівноправні. Тому одна річ може називатися за найближчою іншою». Вказаний тип предметної ідентифікації є гальмом у вільному розгортанні «конфігурації духу».

Вбачаючи небезпеку некритичного сприйняття неогумбольдтіанських ідей, Е. Бенвеніст ще наприкінці 50-х років писав: «жоден тип мови не може сам по собі ні сприяти, ні перешкоджати діяльності мислення. Прогрес мислення радше тісніше пов’язаний із здатностями людей, із загальними умовами розвитку культури, із влаштуванням суспільства, ніж з особливостями певної мови».

І це зовсім не випадково, оскільки мова – це «не відображення світогляду, який склався, а діяльність з його формування», думка висловлюється, об’єктивується за допомогою мови, а не міститься в ній.

Як писав Г.-Г. Гадамер, «грецька філософія починається саме з відкриття, що слово – це лише ім’я, тобто що воно не презентує собою справжнє буття».

Інакше кажучи, без урахування у лінгвофілософських дослідженнях найважливішої функції, яку виконує мова, – комунікативної – усі розмови про «архетипи», «матриці» тощо залишаються спекуляціями, вартість яких вельми сумнівна. Стосовно вроджених мовних компетенцій зазначимо: «творче начало притаманне не компетенції, а вживанню… діяльності, спрямованій на задоволення пізнавальних, комунікативних і суспільних потреб людини», тобто, знову ж таки, комунікативній, а не якійсь іншій функції мови. Саме в комунікативній діяльності із «сплавленими» у ній мовними, духовними, особистісно- і колективно-психічними, позамовними й іншими чинниками потрібно шукати закономірності творчого використання мови, без якого неможливе формування філософських ідей. Не семантика мови, а мовленнєво-мисленнєва єдність, що береться у процесі комунікації, співвідноситься з об’єктивним світом «речей» і суб’єктивним світом «ідей». Співвідноситься, але зовсім не визначає рівень їх осягнення, оскільки цей рівень залежить не стільки від системно-структурного розвитку ідіоетнічної мови, «просуну тості» її «архетипу» чи «матриці» (хоча й цей аспект не можна повністю ігнорувати), скільки від розвитку самого мислення (філософського зокрема). Якщо ж у мові відсутні певні елементи, без яких індивідуальні смисли мовця (зокрема філософа) не можуть бути висловлені, то починають діяти компенсаторні механізми різних рівнів мовної системи, що уможливлює переклад.

Проте звернемось до власне лінгвістичних аргументів донецького науковця. Вони стосуються двох рівнів української мови: фонетичного і лексичного.

Оперуючи фонетичними прикладами, М. Луценко зазначає: «в українській мові простежуються симетрія матеріально-фізичних і когнітивних репрезентацій. Йдеться про те, що, говорячи українською, ніщо, зазвичай, не потрібно домислювати: не потрібно домислювати дзвінкість кінцевим приголосним (дуб), тому що вони тут не оглушуються, не потрібно домислювати дзвінкість приголосним у позиції перед глухим, тому що і тут, здебільшого, немає оглушення (ніжка), не потрібно зводити а до о у випадках наприклад вода, тому що в українській відсутнє акання, не потрібно зводити м до и, тому що в українській це (и, і) різні фонеми тощо».

Суб’єктивність витлумачення давно відомих фактів відсутності в українській мові процесів позиційного оглушення й одзвінчення приголосних, а також редукції голосних впадає у вічі. Відомо, що фонологічні одиниці та їхні ознаки – це внутрішньоструктурні елементи мови, які жодним чином прямо не пов’язані з когнітивною діяльністю мовців, із значенням. Інакше кажучи, фонетичні процеси є фактами мовленнєвого автоматизму, не мають виходу «в світлу частину свідомості» (Р. Якобсон), так що про жодну «симетрію матеріально-фізичних і когнітивних репрезентацій» стверджувати не доводиться. Уся ця лінгвістична “абетка”, без сумніву, М. Луценкові відома, однак він у пошуках потрібних йому «фактів» свідомо стає на критиковану серйозними лінгвістами позицію тотальної семантизації мовних одиниць. Не рятують справу прозорі натяки на ігрову «постмодерністську» позицію (зрештою, дуже зручну) автора.

 

ВИСНОВОК

Дане дослідження було присвячене філософії мови, поглядам на неї, які на даний час є в українській філософській та лінгвістичній науці.

На даний час існує дві різні думки стосовно сучасної філософії мови у цілому: «час, у якому ми живемо, – це… золотий вік філософії мови»; «Проблема мови, оголошена на початку XX ст. центральною проблемою філософії, схоже, залишається такою і на порозі нового тисячоліття»; «можна припустити, що епоха «філософії мови» добігла кінця».

У наш час є всі підстави твердити, що з кінця XX ст. філософія мови починає повертатись до комунікативного розуміння сутності свого об’єкта дослідження. Зовсім не випадково, що результатом відсутності чітко окресленого предмета дослідження є, з одного боку, нігілістичне ставлення до самого поняття «філософія мови», а з іншого повна відмова від пошуків цього предмета.

Докорінний злам в осмисленні специфіки предмета дослідження філософії мови на теренах колишнього СРСР відбувся наприкінці 80-х-на початку 90-х років. Саме тоді Ю.С. Степанов та його послідовники робили спробу чітко визначити сутність філософії мови та окреслити її проблеми з погляду науки про мову.

Ю.С. Степанов вважав, що філософія мови – це певна «парадигма» досліджень, система поглядів, заснована на окресленому параметрі, який визнається провідним «архетипом теоретичного мислення», в межах якого можуть співіснувати різні теоретичні побудови, але всі вони повинні підпорядковуватись деяким загальним вимогам, закладеним в архетипі.

 

 

 

.