Об'єктом соціології праці як самостійної галузі соціологічної науки є індивіди, соціальні групи та спільноти трудової сфери.

Предметом соціології праці є структура і механізм виникнення, функціонування і розвитку багатоманітної сукупності соціальних відносин, що відображають трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства та реальну трудову поведінку, як вияв умінь, знань, бажань і ціннісних орієнтацій, потреб, інтересів, мотивів працівника, що фіксуються у його свідомості і мають вплив на продуктивність праці, а також умови, за яких це відбувається. Соціальні відносини, які вивчаються соціологією праці, виявляються у взаємодії суб'єктів праці, у тих явищах, процесах, що відбуваються у сфері праці.

Вітчизняний соціолог В. Полторак виокрем­лює три складові предмета соціології праці:

1) соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв’язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

2) ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв’язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

3) соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проб­леми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.

Суть предмета соціології праці реалізується у функціях і завданнях, які вона повинна виконувати. (рис. 1)

Головна з функцій — теоретико-пізнавальна: пізнання такого соціального явища, як праця, з'ясування й формування теоретичних і практичних знань про закономірності розвитку соціально-трудових відносин. Основним завданням соціології праці, пов'язаним з теоретико-пізнавальною функцією, є дослідження процесів та явищ, що відбуваються у сфері праці. Досліджуючи та вивчаючи ці явища, учені-соціологи публікують результати соціологічних досліджень у звітах, наукових статтях, монографіях. Це є проявом дослідно-інформаційної функції соціології праці. Окрім того, соціологія праці надає конструктивну допомогу в розв'язанні та прогнозуванні розвитку практичних проблем, які виникають у зв'язку з трудовою діяльністю. Така функція називається прогностично-перетворювальною. За допомогою соціологічних досліджень виявляються відхилення у розвитку соціально-трудових відносин, своєчасно прогнозуються негативні явища, розробляються соціальні технології, системи управління трудовими організаціями. Ефективне прогнозування і розробка управлінських рішень можливі лише за умов соціологічної грамотності управлінців, глибокого засвоєння ними знань, методів і методик соціології, формування практичних навичок їх застосування. Останнє належить уже до світоглядно-освітньої функції соціології праці, яка проявляється в популяризації і поширенні сучасних наукових знань та уявлень про механізми соціально-трудових процесів.

У соціології праці вирізняють кілька напрямів, дисциплін та галузей наук, кожна з яких має власний предмет дослідження.

 

Соціологія професій	Соціологія організації	Соціологія трудового колективу	Промислова соціологія	Соціологія управління	Соціологія способу життя
вивчає престижність існуючих видів діяльності, ціннісні орієнтації та переваги у виборі професій, професійну придатність тощо.	займається вивченням побудови, функціонування та розвитку різних типів організацій, структури влади і бюрократії, суб'єктивних та об'єктивних чинників організаційних змін тощо. Соціологія організації охоплює вчення про структуру і функціонування організацій загалом і трудової організації зокрема, поведінку індивідів і взаємодію груп усередині організацій.	вивчає широкий комплекс питань про закономірності спільної трудової діяльності, її цілі, завдання, структуру та функції трудових колективів тощо.	досліджує структуру, механізм і ефективність державних, групових (колективних), індивідуальних дій та відносин у промисловості як головній сфері трудової діяльності, соціальні наслідки науково-технічного прогресу, автоматизації та механізації виробництва й т. ін.	займається дослідженням закономірностей вияву та умов розвитку соціальних відносин, соціальних явищ, пов'язаних із цілеспрямованим впливом на соціальні структури і процеси в суспільстві.	вивчає життєдіяльність людини, вплив на неї різних чинників, зокрема трудової діяльності.
Соціологія міста (села)
надає інформацію про взаємозв'язок процесів індустріалізації, урбанізації, колективізації, фермерства, приватизації землі, вплив їх на спосіб та рівень життя міського та сільського населення, сприяє розробці проектів розміщення промислових та сільськогосподарських комплексів.
Соціологія виробничого колективу
досліджує соціальні відносини на виробництві, закономірності функціонування та розвитку його соціальної організації.
Соціологія менеджменту
вивчає соціальні відносини, пов'язані з управлінням персоналом, мотивацію поведінки, принципи та стиль керівництва.

Усі ці дисципліни ніби перетинаються й утворюють тематичне ядро соціології праці. На міждисциплінарних межах соціології праці з іншими науками виникають нові галузі знань, які вивчають ті чи інші аспекти праці. Так з'явилась міждисциплінарна наука — економічна соціологія, предметом вивчення якої є со ціальний механізм розвитку економіки.

Фізіологія праці,вивчаючи закономірності функціонування організму людини, спрямовує свої зусилля на подолання факторів, що негативно впливають на нього, зокрема монотонності праці.	Соціологія праці, вирішуючи проблеми трудової адаптації, відчуження праці тощо, використовує рекомендації фізіологів щодо закономірностей формування робочого динамічного стереотипу, трудових навиків, набуття працівником професійно важливих якостей, зниження втомлюваності та підтримання протягом усього робочого дня високого рівня працездатності. При управлінні процесами адаптації соціологи використовують рекомендації фізіологів щодо формування відповідних санітарно-гігієнічних умов праці, забезпечення охорони праці, формування трудових навичок, умінь, професійно важливих якостей.
психології праці,яка вивчає психіку людини, внутрішній механізм формування її поведінки.	Соціологи використовують наукові досягнення і рекомендації психологів щодо формування соціально-психологічної сумісності, відповідних особистісних якостей керівника, окремих працівників. До психології правці звертаються при вирішенні проблем формування трудових установок і мотивів поведінки, здатності продуктивно і якісно працювати підборі кадрів, формуванні колективу, запобіганні конфліктам.
Зв'язок соціології праці та статистики праці реалізується при опрацюванні первинної соціологічної інформації.	Соціологи використовують статистичні методи групування, розрахунку середніх величин та індексів, побудови рядів розподілу, Кореляційного аналізу тощо.
Трудове право –вивчає проблеми праці, пов'язані з правовим становищем працівників, юридичним оформленням трудових відносин, визначає порядок наймання на роботу, переводу та звільнення, тривалість робочого дня, форми стягнень за порушення трудової дисципліни, порядок розгляду трудових спорів тощо. Трудове право фіксує юридичну основу трудових відносин, регламентує основні моменти взаємодії в процесі праці.	Розробки, рекомендації соціологів з регулювання трудової поведінки працівників, формування соціально-трудових відносин мають бути орієнтовані на трудові норми і закони.

Категорії соціології праці — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості об'єкта, тобто трудової сфери, як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається у сфері трудової діяльності, потребує з'ясування його суті і явищ, з якими пов'язаний цей процес. Спеціальні категорії, які використовують при даних дослідженнях, заведено типологізувати як категорії визначеності, обумовленості і вибору.

 

Категорії визначеності - відповідають на запитання: що це таке, чим воно є стосовно праці як об'єкта вивчення?	Категорії обумовленості - відповідають на запитання: чому індивід поступає саме так, а не інакше? Чим обумовлено його дії?	Категорії вибору - відповідають на запитання: що необхідно зробити, аби людина діяла у відповідний спосіб?
зміст праці -	інтереси	стимулювання,
потреби
норми цінності
Характер праці		Мотивація
суб'єкти праці = групи,		ціннісно-нормативне регулювання
індивіди,
трудові колективи

 

Категорії визначеності дають уявлення про сутнісні характеристики праці, а категорії обумовленості й вибору дають можливість з'ясувати явища і процеси, котрі безпосередньо впливають на роль і статус індивідів у сфері трудової діяльності.

 

 

2. Праця як вид соціальної діяльності.

Праця — це доцільна діяльність людини зі здобування певних благ. Поряд із творчою, споживацькою, дозвільною, освітньою, рекреаційною, політичною та ін. праця є формою соціальної діяльності.

{Така класифікація має умовний характер, оскільки в реальному житті ці види діяльності не існують окремо}.

Особливості праці:

- праця — доцільна діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою певних засобів діє на природу і перетворює її елементи в предмети, що задовольняють її потреби.

- Соціальна природа праці виявляється в тім, що саме праця створила людину, і вона визначає її сутність.

- праця є способом розвитку людини, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин.

- Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ.

- завдяки тому, що праця є цілеспрямованою діяльністю, створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей, вона отримує пріоритетний статус.

Визначення праці

Автор	Визначення	Трактування
А. Маршалл	праця — це всякі розумові та фізичні зусилля, що робляться частково чи цілком заради досягнення якого-небудь результату без урахування задоволення, яке отримується безпосередньо від виконання самої роботи.	А. Маршалл відносить до праці лише обтяжливі зусилля і підкреслює, що більшість людей працює набагато більше ніж аби вони працювали заради безпосереднього задоволення, яке можна отримувати від праці. Ілюструє свою думку він таким прикладом: селянин працює в саду зазвичай для одержання матеріального зиску, а багач, виконуючи ту саму роботу, хоча і може пишатися, що добре її виконує, проте, мало зацікавлений в отримуваній від цієї роботи економії грошей
В. Туземцев	Праця — це діяльність, здійснювана під прямим чи опосередкованим діянням зовнішньої матеріальної необхідності.	Сприйняття праці як важкого, примусового заняття пов’язане перш за все з тим, що протягом тисячоліть матеріальні блага були результатом зусиль нижчих прошарків суспільства (рабів, кріпаків, пролетарів).
Генрі Форд	праця - це основна умова здоров’я, самоповаги і щастя людини.
Г.Дворецька	Праця — це основна форма життєдіяльності суспільства, індивіда, вихідна умова їх буття, яка визначає спосіб ставлення індивіда до світу і одного індивіда до іншого, специфіку відносин у будь-якій трудовій організації і в будь-якій державі.
В. Генкін	Праця - діяльність, спрямована на розвиток людини і перетворення ресурсів природи в матеріальні, інтелектуальні та духовні блага. Така діяльність може здійснюватись або за примусом (адміністративним, економічним) або за внутрішнім бажанням.	В. Генкінвирізняє два аспекти праці: зміст праці — розвиток людини і виробництво благ — і мотиви, що збуджують людину до праці.

 

На рівні суспільства праця виступає як взаємозв’язана система галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді простого процесу — окремих функцій та операцій. Шляхи вдосконалення суспільної та індивідуальної праці різняться. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі — у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці має випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці).

простий процес праці	суспільний процес
розкриває специфічний для людини спосіб обміну речовин між нею і природою	свідчить проспосіб обміну продуктами діяльності між людьми
переважно є індивідуальним	завжди колективний
його суб’єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти	його суб’єктом є соціально-професійні групи
	відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного й допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості
Складовими простого процесу праці є предмети праці, її знаряд­дя та суб’єкт. У результаті взаємодії цих складових з’являється продукт праці. Суб’єктом процесу праці може бути лише індивід, людина, яка регулює і контролює його.	Соціально-трудові відносини, які виникають у процесі праці, зв’язані, з одного боку, зі ставленням суб’єкта до праці, а з другого — із впливом праці на формування і розвиток особистості суб’єкта.
Шляхи вдосконалення полягають у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях	Шляхи вдосконалення полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій

 

Отже, соціально-економічна сутність праці є двоїстою: вона, з одного боку, є джерелом багатства і доходів, а з другого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації, самоствердження як особистості, тобто, з одного боку, працю треба стимулювати, бо вона реалізується в надії на одержання грошового доходу, з другого — будь-яка вільна праця крім грошей приносить ще задоволення і радість (з цього погляду всі види праці варті поваги й пошанування).

Слід передусім розрізняти зміст праці і характер праці.

Зміст праці виражається через розподіл функцій (виконавських, реєстраційних, контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, зумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю працівника.

Зміст відбиває виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих сил, технічний спосіб поєднання особистісного і речового елементів, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою з допомогою засобів праці.

{Зміст праці не тільки є суто індивідуальним на кожному робочому місці — він дуже рухливий і мінливий, оскільки характеризується багатьма факторами: структурою виконуваних функцій, їхньою різноманітністю, співвідношенням виконавських і організаційних елементів, фізичних і нервово-психічних навантажень, мірою інтелектуального напруження, самостійності, самоорганізації, новизни, складності праці тощо}.

Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальними є доцільність діяльності працівника, мотивація, став­лення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівнях. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях. У виробничому процесі виокремлюють такі функції:

· енергетичну — приведення в рух засобів праці;

· технологічну — поєднання предметів та засобів праці і безпосередня обробка предметів праці;

· контрольно-регулюючу— нагляд і контроль за рухом предметів і засобів праці;

· управлінську — підготовка виробництва та керування виконавцями.

Виокремлення цих функцій є виявом суспільного поділу праці — функціонально інтегрованої системи професійних ролей чи спеціалізацій всередині суспільства. Окрім того, що поділ праці сприяє підвищенню продуктивності праці, він має негатив­ні соціальні наслідки.

Характер праці виявляє соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взаємодії працівників, поєднання їх із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію людини із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він віддзеркалює соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.

В умовах товарного виробництва характер праці двоїстий: з одного боку праця є конкретною — це праця у всіх своїх якісних відмінностях різноманітних видів праці, що створює, споживчу вартість товару, а з другого — абстрактною — це затрати робочої сили загалом, продуктивна діяльність людського мозку, мускульної і нервової систем, що містяться в кожному товарі, створюючи його вартість.

Споживча вартість — це корисність речі, її здатність задовольняти якусь потребу людини. Споживчі вартості утворюють речовий зміст багатства.

Показниками характеру праці є: форма й відносини власності, розподільні відносини, ступінь соціальних відмінностей у процесі праці тощо. В Україні сьогодні праця виступає в різних соціально - економічних формах: державній, колективній, кооперативній, дрібногруповій, індивідуальній, найманій тощо.

Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.

Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, виконавська й управлінська, кваліфікована й некваліфікована праця. Ці форми диктують різні вимоги до загальної і спеціальної освіти, фахової культури, створюють неоднакові можливості для реалізації професійних і особистих здібностей, тобто справляють різний соціальний вплив на трудящих.

Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєднання її сутності та форми, є основним законом теорії соціології праці і організує системно-категоріальний апарат цієї теорії. Глибокі зміни в змісті праці створюють передумови для зміни її характеру і навпаки.

Так, залежно від трудових зусиль, що переважають, способу діяння на предмет праці виокремлюються праця розумова — аналітико-синтетична мислительна діяльність, продуктом якої є певним чином оформлена інформація, і праця фізична, пов’язана із застосуванням мускульних зусиль людини, спрямованих на зміну матеріально-речового середовища. Це два взаємозв’язані аспекти людської діяльності, котрі є соціальною формою.

{У будь-якій діяльності людини, навіть у творчій праці, наявні рутинні елементи. Вони становлять від 50 до 70% трудової діяльності людини. Решта 50—30% — творчі елементи: постановка мети, вибір оптимальних (із кількох альтернативних) варіантів виконання, розв’язування нових завдань, що несподівано виникли в процесі праці, та ін. Суть творчого підходу — наявність ідеального плану дій, який свідчить не про природну, а про людську визначеність праці}.

 

Соціальна сутність праці

У трудовій діяльності розрізняють, по-перше, цілеспрямовану діяльність людини, тобто саму працю, по-друге, знаряддя праці та, по-третє, предмети праці.

Предмети праці — це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи.

{Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та інші матеріали}.

Знаряддя праці — це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці, для полегшення та прискорення цих дій.

{Для первісної людини такими знаряддями праці служили палиця, каміння, сокира, пізніше — лук, стріли. В сучасних людей знаряддями праці є різні інструменти: верстати, машини, наукомісткі технології, мікропроцесорна техніка, біотехнологія, ядерна енергетика тощо. За допомогою цих знарядь праці люди ведуть обмін речовин між собою і природою, контролюючи та регулюючи цей обмін. Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою. Саме за останками знарядь праці вивчаються зниклі соціально-економічні формації; економічні епохи відрізняються одна від одної не тим, що виробляється, а тим, якими знаряддями праці воно виробляється}.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії та ін.

{Наприклад, для дорогих, комп'ютерних систем потрібні пристойні приміщення, сучасний великоваговий вантажний чи легковий автомобіль потребує добрих автошляхів, великі скупчення зерна, овочів вимагають автоматизованих систем контролю за станом і т.д}.

Умови праці разом із знаряддям праці становлять засоби праці. Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

{Матеріальні блага, що створюються людською працею, служать для людини засобами її існування і одночасно є основою для подальшого розвитку самого виробництва. З цього видно, що засоби виробництва — це лише матеріальна передумова, можливість виробництва. Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка, використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить у дію знаряддя праці. Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства. Відносини між людиною, знаряддями та предметами праці в процесі виробництва можна влучно охарактеризувати словами Маркса з "Капіталу": машина, яка не служить у процесі праці, не корисна. Крім того, вона піддається руйнівній дії природного обміну речей. Залізо ржавіє, дерево гниє. Пряжа, яка не буде використана для ткання або в'язання, стає сировиною. Жива праця має охопити ці речі, воскресити їх з мертвих, перетворити їх з можливих у дійсні та діючі споживні вартості. При наявності названих структурних елементів, необхідних для виробництва, останнє можливе лише за вмілих, кваліфікованих дій людей. Ефективне використання знань, досвіду, навичок може бути здійснене при відповідних оптимальних формах та методах організації виробництва}.

Таким чином, засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.

{Продуктивні сили суспільства постійно змінювалися і вдосконалювалися протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалося виробництво матеріальних благ}.

Продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним способом, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.

 

 

 

3. Трудова поведінка, відносини і процеси у сфері праці.

Залежно від змісту і характеру її праці соціологія аналізує установки й поведінку людини.

Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ. Соціологія праці досліджує взаємовідносини людей і соціальних груп у трудових організаціях. Передусім аналізуються проблеми, зумовлені відмінностями суб’єктів трудових відносин за такими ознаками, як стать, вік, професія, кваліфікація, освіта, виховання, ставлення до праці, місце в ієрархії трудової організації, майновий стан, політична орієнтація тощо.

Соціологія вивчає трудову поведінку як різновид поведінки соціальної — сукупності вчинків та дій індивіда чи групи в суспільстві, що залежать від соціально-економічних факторів і норм.

Соціальна поведінка — похідна компонента соціального середовища, яка відбивається в суб’єктивних характеристиках і актах осіб, що діють, а також є результатом суб’єктивної детермінації людської активності. Її модифікаціямиє трудова, виробнича, організаційна, функціональна, вербальна, демографічна, економічна та інші види поведінки. У них віддзеркалюються властивості основних суб’єктів соціального життя: індивіда, групи, колективу.

{Соціальна поведінка є процесом цілераціональної активності відповідно до значимих інтересів і потреб людини. З одного боку, це складна система адаптації і пристосування особистості до різноманітних умов, спосіб функціонування в системі конкретного соціуму, а з другого — форма перетворення і зміни соціального середовища згідно з об’єктивними можливостями, які людина відкриває для себе в контексті своїх власних уявлень, цінностей і ідеалів}.

Трудова поведінка — це комплекс певних послідовних учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника із трудовим процесом.

Слід розрізняти поняття «трудова поведінка» і «трудова діяльність». Трудова діяльність є жорстко фіксованою в часі та просторі цілеспрямованою низкою операцій і функцій, які здійснюються людьми, об’єднаними в трудову організацію.

Виокремлення категорії «трудова поведінка» пояснюється тим фактом, що людина, залучена до трудової діяльності, не є механічним елементом її функціональної системи. Між трудовими функціями, заданими робочим місцем і професійними можливостями людини, бажанням виконувати ці функції завжди є певна дистанція. Адже працівник ставиться до своїх трудових функцій передовсім як до засобу й умов досягнення власної мети, реалізації особистих інтересів, задоволення своїх потреб.

Трудову поведінку, з одного боку, нормативно задано умовами виробничої ситуації, а з другого — вона є досить вільною і залежить від індивіда, який може робити вибір з багатьох альтернатив. Ступінь відповідності цих двох аспектів свідчить про ступінь заінтересованості працівника в узгодженні своїх дій із цілями організації.

Завданням соціології є вивчення тих соціальних і функціональних якостей працівника, що визначають характер, способи і форми трудової поведінки, від яких значною мірою залежить напруженість і інтенсивність соціально-трудових зв’яз­ків, ідентифікація їх з конкретним трудовим процесом. До таких належать статусно-ролеві, кваліфікаційні та культурологічні характеристики, професійні якості, ціннісно-нормативні нас­танови тощо.

Цільовою спрямованістю трудової поведінки можуть бути:

· зміна чи збереження свого соціального й функціонального стану;

· зміна виробничих умов;

· реалізація проміжних дій для досягнення професійних прагнень.

Об’єктами таких прагнень можуть бути: престиж, влада, змістовність праці, творчість, матеріальне забезпечення, гарантія зай­нятості, задовільний розмір пенсії тощо.

Методи і засоби досягнення результатів у трудовій поведінці суб’єкт пов’язує не тільки зі своїми можливостями, а і з дією на його вчинки різноманітних чинників, що прямо чи опосередковано регулюють його поведінку. Влучно зауважив відомий російський соціолог А. Кравченко: «Досягнутий результат — похідна індивідуальних зусиль і наслідок узгоджених дій інших людей».

Успішність трудової поведінки, крім індивідуальних зусиль суб’єкта, залежить від багатьох об’єктивних чинників — настрою, думок, намагань, оцінок інших людей, що формують систему зустрічних дій і впливають у певний спосіб на продуцента поведінки через системи професійної стратифікації, адміністра­тивно-правових інституцій тощо.

Намагаючись досягти певних результатів, індивід поєднує свої професійні якості із заходами щодо їх реалізації в очікуванні якоїсь компенсації витрат. Схему трудової поведінки можна описати такою формулою: «мета — засіб — результат — винагорода».

Усвідомлюючи причинні зв’язки між власною поведінкою і досягненням бажаного, продуцент вибирає такі дії та вчинки, які забезпечують синхронізацію його професійних можливостей і інтересів з функціями певного трудового процесу.

Отже, трудова поведінка — це комплекс свідомих дій і вчинків суб’єкта, зумовлений раціональним поєднанням його професійних знань, умінь, прагнень з функціональним змістом трудової діяльності.

В. Верховін виокремлює такі форми трудової поведінки: цільові, інноваційні, адаптивні, церемонійно-субординаційні, харак­терологічні, деструктивні.

Із цільових форм трудової поведінки виділяють: функціональну, яка безпосередньо стосується виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; економічну, спрямовану на досяг­нення певного рівня добробуту та якості життя.

Мотивами і визначниками економічної поведінки є економіка, культура й мислення людини. Регуляторами економічної поведінки людини є суспільні й економічні норми, які задаються її переконаннями, ідеалами та цінностями і зумовлюються реальними економічними відносинами.

Орієнтація на результат завжди прямо чи опосередковано співвідноситься з кількістю і якістю витрат людських ресурсів. Процес праці як процес використання індивідуальних ресурсів (енергетичних, інтелектуальних, вольових) передбачає наявність певної форми компенсації (грошової, натуральної, соціальної). Саме очікування майбутньої компенсації і є одною з передумов заглиблення людини в процес праці, формує мотивацію праці, сподівання на певні здобутки.

Отже, професіоналізм суб’єкта спрацьовує лише в разі реальної необхідності й можливості його використання для досягнення життєво важливих цілей.

Вивчення індивідуальної економічної поведінки має свою історію. Класичним зразком її аналізу є теорія австрійського економіста Л. Мізеса праксеологія (від грец. πραξις — справа, діяння і … логія) — галузь наукових досліджень, що вивчає загальні умови й методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності. Учений стверджував, що економіка є частиною праксеології як більш універсальної науки.

Центральною проблемою в економічній соціології є вибір раціональної формули економічної поведінки. Він зумовлюється особистісними якостями людини й умовами, що в них вона живе і працює. До них належать освіта, виховання, індивідуальні нахили, досвід, рівень культури, соціальне оточення (зв’язки, знайомства тощо).

У ринковій економіці людина постійно вимушена робити вибір між різними формулами економічної поведінки. Успіх залежить врешті-решт від правильного вибору.

Можливі такі формули економічної поведінки:

· «максимум доходів ціною максимуму праці», що характеризується максимізацією зусиль, витрат, надій, але водночас певним ризиком і можливістю збитків;

· «гарантований дохід ціною мінімуму праці», або «мінімум доходу за мінімуму праці». Така поведінка виключає інновації, мінімізує рівень ризику, проте жорстко лімітує гарантований розмір доходу;

· «максимум доходу ціною мінімуму праці». Ця формула також можлива, але є дуже небезпечною, бо може зіштовхнути індивіда на незаконний, навіть злочинний шлях.

Щодо ставлення до економічних перетворень, то сучасне українське суспільство поділилося на три групи: радикальних прихильників ринкових реформ, поміркованих прихильників та противників ринку.

 

Важливою також є модель (форма) економічної поведінки. Тут можливі такі варіанти:

Ø організаційна, чи адміністративна поведінка, що здійснюється в процесі організаційно-управлінської взаємодії. Регулювання цієї поведінки означає формування позитивної мотивації членів організації через виявлення та підкріплення (схвалення, винагороду) функціональних і бажаних видів поведінки.

Суб’єктами організаційної поведінки є окремі працівники, соціальні групи, колективи, успішність функціональної діяльності яких залежить від їхнього статусу, авторитету, рівня влади, ступеня ідентифікації із цілями організації;

Ø стратифікаційна поведінка, яка забезпечує досягнення чи зміну професійних, кваліфікаційних і адміністративних статусів. Типовою формою стратифікаційної поведінки є професійна кар’єра — свідомо визначений працівником шлях професійного чи посадового просування до бажаного статусу.

Вихідною засадою професійної кар’єри є суспільно визнана і засвоєна індивідом шкала престижності професій, видів діяльнос­ті, яким відповідають певні соціальні здобутки і професійні прагнення. Вони формуються на певних етапах соціалізації особистості працівника, набуття ним життєвого досвіду.

Інноваційна поведінка як одна з форм трудової поведінки зв’язана із прийняттям нестандартних рішень, які змінюють соціальні відносини на різних рівнях організації, руйнують усталену систему інтересів і стереотипів поведінки. Це дискомфортна форма трудової поведінки, у ній багато ризику, непередбаченості, невизначеності, відповідальності. Суб’єкти інноваційної поведінки соціально активні, ініціативні.

Адаптивно-пристосовницька поведінка проявляється в пристосуванні працівника до нової ролі, статусу, робочого місця, виробничих умов, соціального середовища. Її різновидами є конформна поведінка, яка базується на вимушеному або безприн­ципному угодовстві, і конвенційна поведінка, якій притаманний розпод