Шизофренічний тип.

2.1. Фізичні ознаки.

Спостерігається феномен деперсоналізації, коли втрачаєтся контакт із власним тілом або його частинами. М’язова система розвинена слабко, однак при цьому шизофренік може володіти значною м’язовою силою. Мускулатура напружена, а вся система некоординована та сегментарна. Відчуття цілісності тілесної структури є відсутнім: голова ніби ненадійно укріплена на тулубі, зажим тіла в області діафрагми, нижні кінцівки функціонально неінтегровані з тілом. Шизофренія виявляється в очах. Є характерним погляд в далину, кли дивляться не «на», а «наскрізь». Очі є осклянілими. При кататонічному ступорі обличчя нагадує маску, очі нічого не виражають.

2.2. Психологічні ознаки

Деперсоналізація психотика призводить до послаблення агресивного, нормально зарядженого потягу. Така людина є антиматеріальною. Втеча від реальності грунтується на стримуванні агресивного інстинкту в результаті чого активуються духовний та сенсорний компоненти. Це природне для цього психотипу протиставлення руху та сприйняття. На додаток до глибоко засілого страху, шизофренік переживає сильне почуття депривації, він потребує теплих людських відчуттів.

Соціальна зумовленість візуалізацій виявляється в етноспецифікаціях форм тілесності, через які спільнота (в особі відповідних агентів соціалізації та виховання) намагається «наблизити» (в візуально-фізичних проявах) майбутню людину до уявного нормативного соціотипу із мікроізоморфним соціальним характером.

«На все подальше життя – як на фізичні його аспекти, так і на суто психологічні – впливали різноманітні деформації тіла, поширені серед різних етнічних груп. Так, добре відомі деформації черепа, якому залежно від традиційних уподобань ще в ранньому дитинстві надавалася певна форма. Зокрема, у таджиків і дагестанців красивою вважалася кругла голова і існували спеціальні пристрої для втілення цих уподобань. У таджиків для цього слугувала традиційна колиска – «гавора», у верхній частині заповненого просом тюфячка якої, тобто, там, де міститься голова дитини, робили спеціальне заглиблення. Цеи надавало їй круглої, брахіцефальної форми. У дагестанців такої мети досягали за допомогою спеціальної шкіряної пов’язки (зараз її роблять із тканини. Голову перев’язували по чолу такою пов’язкою і носили до 1-2 років.

Пласка форма черепа була поширена в Лівані, що як вважається, було пов’язано з тугим сповиванням і нерухомістю голови, постійним лежанням на спині. У деяких народів Меланезії перевага надавалася конусоподібній формі голови…

Крім деформації черепа у деяких народів практикувалася деформація ніг. Вона могла бути мимовільною (як, наприклад, у немовлят в Кореї через постійне носіння на спині) або спрямованою (як у дівчат деяких східних країн в зв’язку з уявленнями про маленьку жіночу ніжку як ідеал краси).

У більшості народів світу дітям уже в ранньому світу дітям уже в ранньому віці проколювали вуха (особливо дівчатам). У деяких етнічних груп, зокрема у давлатзаїв і пуштунів Пактії (Афганістан) ця операція супроводжувалася обов’язковим проколюванням і крил носу (для носіння прикрас пізніше, коли діти підростали)… В межах одного етносу спостерігалися значні відмінності у ранньому сенсомоторному досвіді різних категорій дітей і майже однаковий рівень відповідного розвитку малюків, що належать до різних етнічних спільнот. Скажімо, система виховання майбутнього ніндзя дуже відрізнялася від системи виховання звичайного селянського малюка. Колиску з ним розгойдували так, що вона билася об стіну, і дитина привчалася групуватися під час удару та відштовхуватися від стінки; садовлячи людину на землю, на неї котили досить важку кулю, щоб навчити малюка ставити блоки; у півроку таке «ніндзеня»почало плавати раніше, ніж ходити. Однак малюк не переставав бути японцем…»[Павленко, Таглін, 1999, с.223-225].

Замовні схеми тіла та функціонально-поведінкові прояви особи формуються не лише у «відштовхуванні» від естетичних ідеалів та канонів соціального морфоструктурування, але і від інших фізично-біологічних складників повсякденної соціальної дійсності, наприклад, особливостей рецептури кухні (кулінарії). Так, національна українська кухня вміщує в складі рецептур значну кількість виробів із борошна, використанням круп та тваринних жирів, а також різного роду «міксових» кулінарних композицій (білково-рослинно-вуглеводних), що, поруч із смаковими перевагами, має ряд «наслідків» для тілесних структурацій (наприклад, формування переважно пікноморфної схеми тіла, лабільних поведінкових особливостей, що пов’язані із неординарністю, ексцентричністю, мікроконтекстуальною множинністю. Загалом, кулінарний еклектицизм і «міксизм», поруч із збереженням схильності до натуралістичності (принаймні в найближчій часовій перспективі) корелюють із тією самою особистісною поліцентричністю, що вносить своєрідний «розгардіяж» в соціальне середовище. Адже важко уявити собі людину із множиною зміщуваних психічних центрів, яка була б стабільним базисом для нормативної соціальної організації.

Хоча, звісно, кухня тут не є домінантним чинником викристалізовування характерологічних патернів, проте, вона з усією очевидністю супутня їм як підкріплювач або ж розбалансовувач відповідних функціонально-поведінкових програм.

Широкому колу осіб відомо, що мексиканська кухня насичена спеціями і всіляким чином «заохочує» домогосподарок до використання «гострот» у вигляді різноманітних приправ. Зрозуміло, що дана обставина не залишається безнаслідковою для національного темпераменту і характеру мексиканців у вигляді візуально-спостережуваних проявів: гіпоманіакальності, імпульсивності, своєрідної «заведеності» на гіперкомунікабельність, балакучість, мисленнєву легковажність і т.п.

Адаптивна динаміка у вигляді соціального мікроперформативу як сукупності стратегій горизонтальної та вертикальної соціальної мобільності має корелятивні візуалізації у вигляді всіх поведінкових вербальних та невербально-комунікативних практик (стереотипізованих текстових супроводів повсякденних дій, жестики, міміки, пантоміміки, тілорухів із участю певних технічних засобів, тощо).

Представник дворянства рухається інакше, ніж селянин, віддаючи перевагу статизованим церемонійним позам, меншій мімічній активності і кінестетичній скутості. Зростання останньої прекрасно описано і проаналізовано у відповідних роботах Н. Еліаса. Не відмовимо собі в задоволенні процитувати текст із прозорливими міркуваннями автора щодо зростання всепроникливості цензури в манерах поведінки і одязі в добу пізнього абсолютизму:

«…Певні види поведінки забороняються не тому, що є шкідливими (раціональне обгрунтування – мотив), а тому, що викликають відразу і неприємні асоціації; сором при виникненні такого видовища, що був першопочатково відсутній, і занепокоєність викликанням таких асоціацій поступово поширюється від кіл, які визначають стандарти, до більш широких верств, що відбувається завдяки існуючим владам та інституціям. Однак раз такі погляди виникли і встановились в суспільстві за допомогою певних ритуалів…вони постійно відтворюються, доки структура людських відносин не зміниться фундаментальним чином.

…Поступово суспільство починає більш жорстко придушувати задоволення, властиве певним відправленням, викликаючи у людини занепокоєння, спричинене ними. Точніше, суспільство робить це задоволення «інтимним» і «потаємним» (тобто, спонукає індивіда стримувати його), одночасно заохочуючи негативні емоції – невдоволення, відразу, енприязнь – як єдино прийнятні в суспільстві…»[Elias, 1939/1994, p.104, 117].

Імманентна європейському раціоналізму цензурність поширюється і на сферу тілесно-сексуальних проявів, кожен із яких загромаджується цілою чередою часто нефункціональних соціальних опосередковувань-субститутів.

Інстинкт депотенціалізується соціальними регулятивами, що перетворює секс на арену фальшивих соціальних ігор із пустими текстами і ритуальними діями, гідними хіба що мерців. «Люблю» йде вже не від почуття, і від словесної формули, контроль необхідної для інтимності соціальної атрибутики зміщує фокус соціальних взаємодій із власне інстинктивної частини на соціально-прелюдійну. Природні статеві стосунки стають збоченням, а збочення у вигляді умовностей – соціальними нормами. Репрезентації біологічних імпотентів із високим соціальним статусом і ідеалізовано-симуляційними секс-практиками стають пріоритетно-диригуючими щодо звичайних інстинктивних проявів (що стає особливо помітним в сучасній еротиці та порнографії).

«Процес цивілізації у сфері сексуальних спонук, за великим соціальним рахунком, є паралельним аналогічному, тому, що зачіпає інші імпульси, незалежно від соціогенетичних відмінностей, які, судячи з усього, є сталими…контроль стає все жорсткішим. Інстинкт повільно, але вірно витісняється із публічного життя суспільства… І це обмеження, як і інші, все менше підкріплюється застосуванням фізичної сили. Вони культивуються в людині з раннього віку у вигляді звичного самообмеження структурою соціального життя, тиском соціальних інститутів в цілому, і зокрема, певними виконавчими органами суспільства (передусім – сім’єю). Таким чином, соціальні вимоги та заборони все більше стають частиною людської особи» [Elias, 1939/1994, p.154].

Відмінності між тілесними практиками виявляються і в суто соціальних сферах: праці і спілкуванні. В більш інтелектуальній праці суттєво скорочується кількість кінестетичних проявів, зростає конвейерність і тілесна зарегульованість (тайлоризм); в спілкуванні скорочується фізична дистанція і зростає соціальна. Примушуючий соціальний порядок сприяє витісненню тілесної спонтанності із відповідними табуїзаціями останньої на рівні етикетів.

До цього імпліцитно спонукає соціальний характер дворянства: мінімізована соціальна динаміка при роздутій соціальній статиці. Цій роздутій соціальній статиці відповідають непрактичні стилізації одягу (надмірна кількість декоративів, аксесуарів, надлишкових об’ємів плаття і костюму у вигляді пелерин, шлейфів, боа, подовження подолу плаття, костюму, плаща тощо).

Буржуазія принесла людству моду на практичний одяг, що відображав прискорення соціальної динаміки і соціального часу: статизований довгий плащ замінюється короткою курткою, матеріали і тканини високого ступеня м’якості – тканинами із жорсткою фактурою, претензійний декоративізм і демонстраціонізм дворянина і лицаря в предметах одягу – стриманим аскетизмом і прагматичністю підприємця і клерка.

Власне, підвищена мобільність нової соціальної групи вимагала не лише «усічення» одягу (в плані створення моди на вузько-об’ємні фасони одягу, які відповідали раціональному використання простору, і – додамо – більшій, у порівнянні з дворянством загальній темпоральній рухливості), але і появу спрощеного етикету в зовнішніх кінестетично-рухових проявах людини при перенесенні соціального тиску у внутрішньо-цензурну площину. Особа в буржуазному суспільстві стає більш рухливою зовні і більш зарегульованою інтерналізованими соціальними імперативами зсередини, що відображає економічніше (у порівнянні з феодалізмом) використання соціальної репресії.

Кривава експресивність смертних страт із катами, сурмами і солдафонським ексгібіціонізмом, розрахованих на публічне виконання, замінюється раціональними і безособовими правилами утримання в’язнів в закритих пенітенціарних установах. Загалом, відбувається індустріалізація не лише у вимірі будівництва нових заводів та фабрик, але і в аспекті насичення візуальними елементами індустріальності неіндустріальних будівель.

Такого роду стриманість нового правлячого класу в економії простору говорить не лише про суто економічну ощадливість, але і про психічне переформатовування нормативного соціотипу під налаштування на повсякденний форс-режим в мобілізації часу і в ставленні до часу загалом. Принципово змінюється те, що нові візуалізації в соціальній динаміці супроводжують можливі переходи і статусно-рольові конверсії.

Раніше такого роду соціальні явища виключались, оскільки візуальні знаки в соціальному просторі використовувались переважно прескриптивно (це, до речі стосувалося не лише європейського феодалізму, але всіх суспільств, які відтворювали феодальні інституційні матриці, в т.ч. колишнього СРСР). На тлі буржуазної візуальної культури стає можливою поява симулякрів [Бодрійяр, 2004; Бодрийяр, 2000].

Цікаві спостереження з цього приводу наводить Д. Фаст в своїй роботі «Мова тіла. Як зрозуміти іноземця без слів» [Фаст, 2000]. В дослідженні наводиться приклад з американцем, що намагався залицятися до іспаномовної дівчини, неправильно витлумачивши для себе сигнали її тіла, що свідчили про «загравання». Насправді ж дівчина «нічого подібного не мала на увазі», адже в Іспанії та Португалії така жіноча поведінка є загальноприйнятою, тобто, жестика і пантоміміка жінки може бути цілком сексуалізованою, проте її реальні наміри її щодо сексуальниїх ігор можуть неспівпадати із тілесно-кінетичними патернами. Це говорить про те, що за сучасних умов симуляційна поведінка, що вносить різночитання в інтерпретацію спостерігачем деяких сигналів тіла, стає не просто прийнятною, але і соціально виправданою.

Д. Фаст констатує також етносоціальні та ментальні відмінності в користуванні особистим простором в тілесних взаємодіях. Для представників арабів, американців, німців і англійців спостерігаються в цьому плані цілком відмінні просторово-кінетичні моделі. Теоретичною надбудовою, що могла б дати пояснення щодо різних проявів візуального моделювання соціального простору могла б слугувати теорія фрактального соціоаналізу.

В одній із своїх робіт [Романенко, 2005] автор визначає типологію соціальних мікроперформативів, кожен з яких має відтворювати в мініатюрі домінантність семіофункції соціальної системи на рівні макроідентичності соціуму [Див. також: Донченко, Романенко, 2001; Романенко, 2005; Романенко, 2007].

Є сенс стверджувати, що в семіозисі на рівні мікроперформативу, що відбиває функціональні ознаки семіозису макроідентичності соціальної системи, мають відбиватися і візуальні особливості в користуванні особистим простором. В світлі теоретичних експлікацій теорії соціофракталу емпірично-феноменологічні спостереження Фаста набувають принципово нового звучання.

Так, Фаст говорить про те, що араби, спілкуючись одне з одним, дивляться одне одному в вічі, постійно торкаються співрозмовника і дихають на нього. Кінетизми такого гатунку сприймаються американцями як зазіхання на особистий простір, образа або ж порушення особистої безпеки.

Якщо прийняти до уваги те, що в макроідентичності американців домінує перцептивна семіофункція (функція контролю і реєстрації даних, що пов’язані із образами матеріальних предметів), то стає зрозумілим, що вони інтерпретують скорочення фізичної дистанції як маркер скорочення психологічної, що означає на мові соціальних стереотипів інтимність. У відповідь на неконтрольовану інтимізацію особистого простору виникає ксенофобічна агресія («Я тебе не знаю, а ти дозволяєш собі скорочувати дистанцію»).

Для носіїв мілітарної ісламської макроідентичності, яка відтворює в історії образ військової громади із консолідованими для джихаду чоловіками, тактильні рухи є культурно-легітимованими, оскільки інтерпретуются як довіра і безпека (фізичний простір тактильно означених «своїх» на відміну від тактильно неозначених «чужих»- тілесний месідж інтерпретується як «Ми разом в даній точці простору і часу, отже, ми знаємо одне одного»).

Останнє є в більшій мірі типовим для традиціоналістських східних суспільств, які вибудовують свою макроідентичність на основі меморіально-сенсорної семіофункції (функція конструювання соціального простору відбувається на основі «записаних» в довготривалій пам’яті кінестетичних дій).

Для англо-американців (хоча і тут існують певні дистинкції між англійцями і американцями, про що далі) порушення тілесних кордонів у вигляді різного роду експресивізмів (стусани, щипки тощо) розглядаються як вияв образи, брутальності і нечемності, в той же час для арабів це вираження природності імпульсивних тілопроявів в безпечному соціальному середовищі.

Ця оцінка не може мати універсальної екстраполяції на інші орієнтальні середовища. Так, для японця тілесні експресивізми на зразок описаних також не будуть сприйматися схвально, проте, він цілком компенсуватиме деяку просторову відчуженість щільністю комунікації і заповненістю особистого простору соціальними комунікативними актами.

В перцептуально-орієнтованій культурі американізму візуалізації – це не стільки образ самооб’єктивації, скільки ексгібіціоністськи-позиціонований імідж «для іншого», а тому і образ тіла виступає в проекції мого образу в сприйнятті іншого.

Тому більшість тілесних практик для Великобританії і Америки постають переважно у вигляді вуайеристських перформативів (тіло під об’єктивом соціального спостереження або ж спостереження «узагальненого іншого»), що надає квазітілесним діям особливої значущості: звичні тілесні дії паталогізуються та інвертуються, в той час як фетиші таких дій набувають культурно-визнаного статусу. Реальність узвичаєного інтимного замінюється романтизованою фетишистською еротикою або гіперреальністю порнографічного симуклякру. Такі підміни в супроводі різного роду фобій щодо природної тілесності і прийняття кібертілесності як безпечного сурогата останньої потребують ретельнішого аналізу.

Зазначені дистинкції між америкацями і англійцями в ставленні до особистого простору характеризуються більш вираженою просторовою і комунікативною аутистичністю британців (перебування на близькій дистанції «поруч» не означає інтимної близькості між людьми і підтримання вербального спілкування) і менш вираженою комунікативною аутистичністю американців при збереженні значної фізичної дистанції в спілкуванні.

Фаст пояснює такі відмінності «призвичаєністю до гуртожиткових умов в британських елітних закладах», проте, йдеться, скоріше, про більшу етносоціальну гомогенність британців і ще більш виражений етноцентризм, а також притаманну їм (у порівнянні з американцями) амбітну аристократичність в ідентифікації з цивілізаторським образом «білої людини»-місіонера. Тому суто англійські «розчинення в просторі» і з комунікативними «уходами в себя» при збереженні доволі інтимізованої фізичної дистанції не можуть розглядатись американцями як етично виправдані. Американець, витримуючи фізичну дистанцію, залишається в комунікативному режимі on-line, самовільні «відключення» інтерпретуються як відмова від спілкування і образа.

Таблиця 3. Типологія Н.Мак-Вільямс

Тип характеру	Драйви, афекти та темперамент	Механізми захисту	Об’єктні відносини	Образ «Я»
1. Психопатична (асоціальна) особистість – організуючим принципом життєвої філософії є маніпулятивізм («людина людині – вовк»)	Велика базальна агресія, вроджені тенденції до високого порогу збудження, що приносить задоволення	Всемогутній контроль, проективна ідентифікація, іноді - дисоціація	В умовах надлишку небезпек та хаосу (переїзди, втрати, сімейні розриви) діти були задоволені матеріально, проте відчували емоційну депривацію, не знаходячи допомоги в вираженні та розумінні почуттів. Повтор механізмів захисту батьків,що заохочують демонстрацію сили і зняття всіх обмежень	Уявлення про Я поляризовані між бажаним станом всемогутності жахливим станом слабкості із відтінком відчаю. Відсутність чітких обмежень, нерозуміння наслідків імпульсивних дій, примітивна заздрість як намагання зруйнувати все, що є бажаним.
2. Нарцисична особистість – особа центрована навколо підтримання самоповаги шляхом отримання підтвердження зовні. Досвід описується дефіцитарною моделлю: «чогось не вистачає»	Конституційно чутливі до невербальних послань, невиражених афектів. Сильний драйв агресії з неспроможністю переносити агресивні імпульси. Провідні емоції – сором і заздрість. З утрудненням виражають каяття і заздрість	Ідеалізація та знецінення	Використання в дитинстві для нарцисичного розширення батьків; піклування про них, оскільки вони виконують деяку функцію, що і призводить до стану постійної занепокоєностіз боку дитини, яка має постійно відповідати очікуванням значущих інших.	Крайнощі між перфекціонізмом і негативізмом
3. Шизоїдна особистість – діапазон від кататоніків до геніїв. Загальна риса – прагнення до духовних пошуків, теоретичної та творчої діяльності	Гіперреактивність, спроможність легко піддаватися перестимуляції. Вроджена сенситивність (пригнічує надлишрк світла, шуму, руху). Проблеми орального рівня: віддалятися, щоб не бути поглиненим. Тривога з приводу базальної безпеки. Відстороненсть від життя або ж дисоційованість із власним тілом	Аутизація, проекція, інтроекція, ідеалізація, знецінення, інтелектуалізація	Глибока амбівалентність з приводу прив’язаності (жага близкості та страх бути поглиненим (філобатія-окнофілія). Гіперпротективний тип виховання, самотність і зневага з боку родичів	Індифірентність щодо соціальних вражень, безпечна дистанція від соціуму, прагнення до підтвердження унікальності та оригінальності
3.Параноїдна особистість Прагнення до величі, підозра та відсутність почуття гумору	Гіперзбудженість (низький стимульний поріг), негативний настрій, неадаптивність, інтенсивність реакцій, спрямованих назовні	Проекція, проективна ідентифікація, реактивне формування	Жорстокість, при якій дитина страждала від придушення, приниження, критицизму дорослих та безуспішно прагнула їх задовольнити	Протиріччя між приниженим та гідним презирства та всемогутнім і морально виправданим образом Я
4. Депресивна особистість- переживання гіркоти та меланхолії, що супроводжується печаллю та зниженою енергетикою	Спадкова передача депресії. Спрямований всередину гнів. Зовні – великодушні, чутливі, терплячі	Інтроекція, повернення проти себе, ідеалізація	Раннє переживання втрати. Зневага до потреб дітей з боку дорослих. Негативне ставлення до горя, заперечення втрати, характерологічна депресія у батьків	Переживання себе поганими і прояв компенсаторної філантропічної акивності
5. Маніакальна особистість – депресивна організація особи нейт ралізується запереченням	Висока енергія, збудженість, мобільність, переключуваність та комунікабельність. Є характерним переживання щастя за відсутністю споглядального спокою.	Заперечення, відреагування, всемогутній контроль	Повторні травматичні сепарації без можливості пережити цей досвід	Потреба бути в русі, страх дезінтеграції
6. Мазохістська особистість- застосовує досягнення тріумфу через нав’язане собі страждання, зовсім не підкріплене любов’ю до болю. Конституційно прагнуть до об’єкта та залежать від нього	Патерн повторення страждання. Вважають себе тими, хто незаслуговано страждає. У відповідь на те, що не відповідає їх об’єктивним інтересам, можуть виникати гнів, образа, обурення.	Інтроекція, повернення проти себе, ідеалізація, відреагування, моралізація, заперечення	Батьки, що формально відносяться до виконання своєї ролі, починають виявляти участь, якщо дитина переживає біль або ж опиняється в небезпеці. Перестановка ролей, в якій діти відчувають відповідальність за батьків. Заохочення з боку батьків мужності в стражданнях	Переживання себе відкинутим та винним поруч з переконанням в тому, що вони приречені бкти недооціненими або ж з ними варто погано поводитись. Самоповага вимагає переносити неприємні ситуації, а не змінювати їх.
7. Обсесивні та компульсивні особи. Схильні «думати та робити»	Фіксація на анальній стадії. Повтор сценарію привчання до туалету- акуратність, впертість і пунктуальність. Базовий афект- гнів під контролем, що бореться із страхом бути покараним. Невираженість афекту в словах. Сором, досада.	Ізоляція у обсесивних, знищення зробленого у компульсивних. Раціоналізація, моралізування, компартменталізація, інтелектуалізація, реактивне утворення, зміщення афекту	Високий контроль, вимога від дітей послуху, засудження їх не лише за вчинки, але і за почуття, думки, фантазії/або: запущеність (безнаглядність) з боку батьків, відсутність уявлень про чистоту та інші норми	Стурбованість проблемою відповідності високим моральним нормам, що визначаються в термінах контролю. Отримання самоповаги через нав’язування стандартів поведінки, що пред’являютсья інтерналізованими фігурами батьків. Обсесивні знаходять опору для самоутвердження в думанні, компульсивні – в «робленні»
8. Істероїдні або ж театральні особи. Високий рівень тривожності, напруженості, особливо міжособової	Оральне задоволення – в любові, увазі, еротичній близькості. Можлива подвійна фіксація – на едиповій та оральній стадіях	Репресія (придушення), сексуалізація, регресія, відреагування назовні, дисоціативні форми захисту	Відносини, що приписують неоднакову силу та цінність чоловічій та жіночій статі (переживання проблематичності сексуальної ідентичності)	Почуття лякливої дитини, що долає труднощі так успішно, наскільки це можливо всвіті сильних та інших чужих. Спосіб самоутвердження- врятування інших та використання сексуальної привабливості
9. Дисоціативні особи: паталогія приховування	Висока вроджена кмітливість, міжособова сензитивність. Конструкту в термінах драйву запропоновано не було. Головні емоції – передсмертний жах, агресія, сором і провина. Тілесні відчуття, що провакують транс – нестерпний біль та статевий потяг, що викликає зніяковіння	Дисоціативні форми захисту на фоні високої спроможності до самогіпнозу	Статеве або ж інше насильство. Дисоціативні батьки в прямій або опосередкованій формі (алкоголіки, фармакозалежність). У дорослому віці шукають об’єктів, що страждають від голода стосунків і вміють цінувати турботу	«Я» є фрагментованим і кожна із складових несе свої функції

 

Основи фізіогноміки та фенотипіки

Узагальнення моделей з множини літературних джерел з фізіогномічної тематики [Щекин, 2001; Попов, 200] дає підстави припустити, що в цілому обличчя поділяється на 6 інформативних зон:

- зона волосся;

- зона лоба;

- зона очей;

- зона носа;

- зона губ;

- зона підборіддя.

Кожній зоні відповідає той чи інший психічний сегмент, зокрема: зоні волосся – характеристики мотиваційної сфери (енергетичні драйвери психіки), зоні лоба – інтелектуальні, емоційні (частково) та парціальні вольові прояви, зоні очей – кардинальна диспозиція (в термінології Р. Кеттела – пропріум), зоні носа – кількісна та якісна складова моторного, статевого та креативного лібідо, зоні губ – деякі характеристики вербальної та емоційної сфери, зоні підборіддя – безумовно-регуляторні поведінкові програми (інстинкти) та вольові характеристики.

В зоні волосся ідентифікуються такі параметри як природно-фізіологічні властивості, колір, варіація зачіски.

Серед природно-фізіологічних властивостей волосся виділяються:

- м’якість-жорсткість;

- прямота-звивистість;

- засаленість-сухість;

- густина-рідкість (наявність залисин, лисини/відсутність залисин, лисини)

Серед колористичних груп волосся ідентифікуються:

- брюнетова група (чорні та чорно-коричневі кольори);

- шатенова група (темно-коричневі, світло-коричневі та сірувато-коричневі відтінки волосся);

- блонд-група (солом’яно-жовті, золотаво-жовті та попелясто сірі);

- руда група (від мідяно-рудих до золотаво-рудих);

- група штучних кольорів (колір «червоного дерева», рожевий, зелений і т.п.).

Серед параметрів варіації зачіски ідентифікуються:

- довгість – короткість (довге волосся – коротке волосся);

- відкритість лоба - покритість лоба;

- відкритість вух - покритість вух;

- відкритість шиї - покритість шиї;

- наявність пробору - відсутність пробору;

- наявність плетіння (зажимів, заколок) - відсутність плетіння;

- латеральна, фронтальна та дорсальна проекції домінантності волосся (зосередженість волосся на лобних, скронево-бічних та потиличних зонах голови).

В зоні лоба відбувається ідентифікація співвідносних характеристик емоційності-раціональності-волюнтативності мислення. Ознаки ідентифікуються за виявом величини, кривизни та рельєфності лобних долей.

На рівні візуальної мікродіагностики оцінці піддаються також зморшки, що є кристалізованими мімічними патернами переживання відповідних емоцій. В поєднанні ці три групи об’єднуються в чотири базові варіації лоба:

- опуклий (навислий) лоб;

- зкошений (ухильний) лоб;

- вертикальний («броньовий») лоб;

- низький (малий) лоб.

В зоні очей відбувається оцінка кардинальної диспозиції (ядерної самості, а також деяких комунікативно-інтелектуальних особливостей особи).

Ідентифікуються колір, форма очей та енергетичні характеристики погляду.

За кольором очей розрізняють групи:

- сіро-блакитних очей (лімфоїдна, або ж лімфатична конституція);

- зелених очей;

- коричнево-карих очей (гематофілічна конституція);

- жовтих («медових») очей;

- очей з багатошаровою райдужкою

За формою очей розрізняють:

- дитячі очі;

- «кролячі» очі;

- азійські («мигдалеподібні») очі;

- опухлі очі;

- прямі очі;

- свинячі очі.

За кардинальною диспозицією розрізняють:

- наївний (дитячий, небесний) погляд;

- погляд «вовка»;

- погляд «даоса»;

- погляд спостерігача;

- шизоїдний погляд;

- погляд сноба;

- погляд хамелеона;

- «холуйський» погляд;

- «прикіпілий» («гестапівський») погляд;

- «собачий» погляд;

- прямий погляд.

В зоні вух визначаються характеристики переробки згорнутої /розгорнутої інформації, а також деякі параметри співвідношення мислення та інтуїції.

Ідентифікуються такі візуальні параметри вушної раковини:

- величина (гіпервуха-мікровуха);

- глибина вушного отвору (слухового проходу) – видовблені/мілкі вуха;

- рівень пружності (пружні/м’які вуха);

- характеристика мочки вуха (приросла мочка/відвисла мочка);

- характеристика верхньої частини вуха (притиснуті/відтиснуті вуха);

- рівень покритості волоссям зачіски зовнішньої сторони вушної раковини (покриті вуха/відкриті вуха);

- рівень покритості волоссям зачіски внутрішньої сторони вушної раковини (зволошені/безволосі вуха);

- декорованість вушної раковини (прикрашені (аксесуарами) вуха/неприкрашені вуха);

- характеристика плавності верхнього кута вуха (плавні/гострі вуха).

В зоні носа оцінюються кількісні та якісні характеристики лібідо – моторного, статевого та креативного.

При цьому розрізняються наступні форми носа:

- прямий чотирикутний;

- прямий м’ясистий;

- прямий опущений;

- трикутний ніс;

- орлиний ніс;

- гачкуватий ніс;

- горбатий ніс;

- п’ятакоподібний ніс;

- «картопляний» ніс.

В зоні рота ідентифікуються маркери вербальної експресії та емоційності. За формою губ розрізняють:

- пухлий рот;

- асиметричний рот (з асиметрією верхньої та нижньої губ);

- вузький, вдавлений рот (із малорозвиненою каймою губ);

- гострий (нерівний) рот.

В зоні підборіддя ідентифікуються вольові особливості та безумовно-регуляторні поведінкові програми, пов’язані із інстинктами.

За формою розрізняють:

а) квадратичне (солдатське, спортивне) підборіддя;

б) пласке (зрізане) підборіддя;

в) велике закруглене підборіддя;

г)роздвоєне підборіддя (вертикальне, за виступом, і горизонтальне – за «другим» підборіддям).

д) «задране» підборіддя.

Окремі невербально-комунікативні маркери в візуально-аналітичній ідентифікації

Виділяють такі групи невербальних засобів спілкування:
I. Екстра - паралінгвістичні (різноманітні мовні додатки, що надають спілкуванню визначену забарвленість - тип промови, інтонація, паузи, сміх та ін.)

II. Оптико - кінетичні (це те, що людина бачить на відстані - жести, міміка, пантоміміка, таксика).

III. Проксемічні (організація простору і часу комунікативного процесу).
Слово “жест” запозичено з французької мови, а у французкій мові це слово успадковано з латинської мови: gestus означає “постава, поза, рух тіла”.

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та розвинутої культури, в умовах багатомовності (в індіанців Північної Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучної (мова жестів цистерціанців, жінок у деяких місцях Кавказу).

Жестами представники окремих етносоціальних спільнот (наприклад, американські індіанці) могли переказувати повідомлення на досить значні відстані в межах видимості, але за межами чутності. В їхній кінетичній мові образних та вказівних знаків були також умовні знаки, за допомогою яких можна було передавати власні імена та назви.

За значенням в плані вираження певних психічних особливостей особи найбільш універсальною вбачається класифікація жестів на жести-спонтанізми, жести-експресивізми та жести-директивізми (маніпулятивізми).

Більшість жестів є жестами-спонтанізмами, тобто, тими, що відтворюються мимовільно, без будь якого контролю з боку свідомості людини. Саме їх ідентифікація становить найбільший за обсягом сегмент жестики.

Жести-експресивізми є жестовими сигналами, що супроводжують вербальну комунікацію та виступають кінетичним додатком до поточних емоційно-афективних проявів.

Жести-директивізми (маніпулятивізми) супроводжують різного роду вольові дії розпорядчого змісту і спрямовані на людей та різноманітні об’єкти.

В деяких із джерел представлена також типологія поділу жестів на ритмічні, емоційні, жести-знаки, вказівні жести, образотворчі жести, жести-символи тощо.

Жести (за А. і Б. Пізами)[Більш детально див.: Пиз, 1993; Пиз, Пиз, 2003] поділяються на:

А) жести долонями рук;

Б) жести ліктевою та плечовою частинами рук;

В) жести біля щік та підборіддя;

Г) бар’єрні жести з рук;

Д) бар’єрні жести з ніг;

Є) жести агресії;

Ж) жести очима;

З) жести паління;

І) жести з окулярами, трубками та ручками;

К) інтерактивні жести.

Це одна з найрозгорнутіших функціонально0семантичних класифікацій жестових сигналів в накоквій ілтературі з невербальної комунікації.

Мімічні патерни розрізняються за маркерами рота, губ, форми та яскравості очей, положення брів та їх куточків, лоба та рухомості обличчя. З цими маркерами ідентифікують такі базові емоції, як гнів, презирство, страждання, страх, здивування, радість.

В пантомімічних патернах диференціюються пози, рухи плечей, голови, стійка, положення рук та способи посадки [Більш детально див.: Штангль, 1990].

Візуально-аналітична оцінка особливостей одягу

В візуально-аналітичній оцінці одягу приймаються до уваги колористична, стилізаційна складові та проекційна зона схеми тіла, в якій перебуває той чи інший предмет одягу.

За колористичною складовою розрізняють маскулінні і фемінні, інфантильні, пуерильні та «дорослі» кольори та кольорові відтінки, а також кольори, що співвідносяться із особливостями профілю психотипу і соціокультурними замовленнями.

Колористична складова оцінюється з урахуванням трьох рівнів ідентифікації:

- психофізіологічної (колоросемантичної) ідентиф