Работа с ком и некоммерческими организациями - это основополагающее направление прав работы

Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

87. Емпіри

ко-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу.

Основною проблемою філософії Нового часу – гносеологія. У 17-18 ст. людина стає розкутою і прагне пізнати. Це століття геніїв. Впали цінності Середньовіччя, виникає альтернатива раю – створення ідеальної держави. Тоді ж теорію пізнання поділяють на 2 фактори: ЕМПІРИЧНИЙ(пізнання за допомогою досвіду та відчуттів), СЕНСУАЛІСТИЧНИЙ (метод занурення у матерію).

Бекон, Гоббс (систематизатор емпіризму Бекона, автор праці «Левіафана») і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали людську суб'єктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І сама ця суб'єктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса). Суб'єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у вченні про «привиди» (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання.

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському тракту­ванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб'єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу?)

88.Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання. Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта.

французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Декарт звертає увагу до розуму і свідомості. Знаходження знання у собі самому. Він казав, що власне існування є більш достовірним, ніж існування зовнішнього світу. Полемізуючи зі схоластами, Декарт вимагав перевірки знань. Це передбачало відмову від усіх суджень, що сприймались на віру.Якщо авторитети філософії прходили перевірку розумом, то вони залишались. Декарт навчив людей технічного розуму. Саме завдяки йому почали робити техніку. Він був першим мислителем, який закликав не ставити над розумом ніяких меж. Гарантом пізнання і достовірнгості у Декарта виступив Бог, він є джерелом об'єктивної значущості людського мислення. Якщо людина сумнівається у пізнанні істини, значить –вона є обмеженою та недосконалою у розумі.«Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим з усіх висновків.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Він вивів 4 принципи раціонального методу пвзнання.

89. Принцип раціоналістичного методу Декарта.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує 4 правила, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1. Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2 Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3. Свої ідеї розміщувати послідовно, йти від простого до складного, не уникаючи жодних ланок.

4. Здійснювати нові розрахунки та огляди, щоб бути впевненим, що нічого не пропустили.

І не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.

Декарт основну увагу звертав на роль дедуктивного методу — строгого виведення окремих наслідків із загальних положень. Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивних стуктурах розуму.

91. Релігійна філософія Паскаля. Суперечлива природа людини у паскаля. Людина як «Мислячий очерет».(92)

• Фундаментом світогляду Б. Паскаля є «серце», в якого свої закони, невідомі розуму. В пізнанні воно відчуває «терміни» і «аксіоми», в етиці зумовлює «моральний порядок» (на відміну від «інтелектуального» і «фізичного»), в релігії - «відчуває» Бога. «Серце» відає у людини всім тим, що виходить за межі розуму, логіки, свідомості. Людина живе в безмежності Всесвіту, природи, людського пізнання, ідей нескінченного Бога, нескінченних бажань, потреб, прагнень тощо, що в цілому «заворожує», «зачаровує» і розум, і «серце». Але тільки завдяки останньому можна осягнути нескінченність, бо розум відчуває її обмеженість, впадає в оману.

• Вихідний пункт і кінцева мета інтелектуальних прагнень Паскаля - Людина. Вона велична, хоча й слабка («мислячий очерет»). Звеличують роздуми, а не простір і час, яких ніколи не заповнити. Ознаками величі думки є:

• усвідомлення свого скромного місця в Космосі, а звідси - здатність піднятися над «онтологічною нікчемністю»;

 

• у пізнанні, шукаючи істину, жертвуючи всім заради неї, людина усвідомлює, що не можна «всього знати», але не уподібнюється тваринам, які взагалі нічого не можуть знати;

• здатність у прагненні до «добра», «любові», «духовного»

«Чим розумніша людина, тим більше своєрідності вона знаходить у кожному, з ким спілкується. Для людини пересічної всі люди на один кшталт».

Б. Паскаль

перемагати свою «тваринну природу». Завдяки «самолюбству» люди більш схильні фіксувати увагу на своїй «величі», ніж на «нікчемності». Тому слід ненавидіти своє «Я», оскільки в ньому і знаходиться людська «нікчемність».

Справедливість і сила роз'єднані в цьому світі, тому для того, щоб справедливість керувала світом, необхідно зробити її сильною або ж силу зробити справедливою. Однак, не зумівши зробити справедливе сильним, люди оголосили сильне справедливим Народ дивлячись на силу законів, вірить у те, що вони справедливі. «Імперія влади» користується цим і тримається на легковірності і нерозважливості людей. Б. Паскаль мріє про союз «імперії влади» та «імперії розуму».

Глибинною основою і «коренем» багатьох недоліків і вад людей є самолюбство. Любов до себе, до свого «Я» природна для кожного індивіда. Але істина в тому, що він має ряд хиб. Звідси він не погоджується з тими, хто нагадує не тільки про недоліки, а й про хиби і помилки, до яких він може прийти через своє самолюбство. Тому не потрібно ображатися і злоститися на тих, хто відкриває нам очі на наші вади, оскільки не вони, а ми винуваті в своєму самолюбстві. Навпаки, ми повинні любити їх за це добре, яке вони роблять для нас Завдяки самолюбству люди більше схильні акцентувати увагу на своїй «величі», ніж на «ницості». Щоб уникнути цього, слід «виховувати» ненависть до власного «Я». Не «боготворити» себе, оскільки «моральний ідеал» потрібно шукати не в собі, а в іншій істоті, гідній любові. Ця ідеальна істота - Бог, отже, «ми повинні любити тільки Бога і ненавидіти тільки себе». Формула «ненавидіти себе» стосується не до людини взагалі, а тільки до її «ницості».

Однак цей моральний ідеал у «зачумленому» світі не може здійснитися, адже всі без винятку люди прагнуть до щастя. Це -мотив дії всіх людей, навіть тих, які мають «намір повіситися». Якщо людина почне шукати щастя «в собі» і зазирне в себе як у «темну безодню», вона переповниться

«Людина - всього лише очерет, найслабкіший у природі, але це мислячий очерет. Не потрібно Всесвітові виступити проти неї, щоб її знищити: досить кілька крапель води, щоб її вбити. Але якби Всесвіт її знищив, людина все ж залишилася б більш гідною, ніж те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає, тоді як про перевагу, яку над нею має Всесвіт, вона нічого не знає».

Б. Паскаль

Якщо людина почне шукати щастя «в собі» і зазирне в себе як у «темну безодню», вона переповниться жахом і з любові до себе і свого щастя одразу відвернеться від себе. Тому вона шукає розваг, які мають величезну силу над людиною, але коли вона починає гонитву за ними, то врешті-решт внутрішньо спустошується, стає нещасною. Людина стає «суєтною» і не може відчути ні справжнього горя, ні справжньої радості.

• Ідеал щастя - «чудесна самотність», яка дає можливість замислитися над сенсом буття, скласти звіт про свої вчинки. Але люди здебільшого живуть у постійній біганині, суєтності, у пошуках щастя, якого ніхто не досягає. Все ж таки ненаситне прагнення щастя мучить їх і далі, люди всі надії покладають на майбутнє, в якому можна «схопити» своє щастя. Тому люди не живуть, а лише сподіваються жити, позаяк, нехтуючи сьогоднішнім, приречені вічно чекати майбутнього, і тому щастя, на яке вони сподіваються в житті, є ілюзією.

«Людина божевільна, оскільки шукає істину, і мудра, тому що знаходить її».

П. Валері

Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філософського світогляду. Велич душі, вважав він, полягає в тому, що людина перебуває «між розумом і серцем», а не займає позицію однієї з крайностей. «Серце» допомагає розуму, воно є гуманістичним підґрунтям розуму, на яке він завжди спирається.

• Для Паскаля характерне екзистенційне відчуття трагічності людського буття. В суєтному світі люди не знають ні справжнього горя, ні справжніх радощів Усі шукають щастя, але ніхто не досягає його в цьому житті, які б засоби не використовувалися. Цими міркуваннями французький мислитель започатковує іншу, ірраціонально-екзистенціальну лінію гуманізму в європейській філософії.

93. «Думки» Паскаля. Основні ідеї.

У своїй праці «Думки»(що являє собоюпідготовчі матеріали до праці на захист християнства) відомий франц.фізик та філософ Блез Паскаль змальовує вражаючу картину людського існування на тлі космічних масштабів, в яких людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависла поміж 2 безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона постійно відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її незвичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги, інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Мислити слід гідно, отже – мислити на межі буття й небуття, на останній межі щирості. під час такого мислення людина повинна зрозуміти, що єдиною життєвою опорою може бути лише Бог.

 

95. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). Значення «Енциклопедії».

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації. 1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Справжнім шедевром епохи Просвітництва стала «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». її перший том вийшов у 1751 р. з-під пера двох авторів - філософа Дені Дідро (1713—1784) і математика Жана Д'Аламбера (1717-1783). Вони вірили, що знання й освіта здатні перетворити світ, а тому прагнули донести до читача найновішу інформацію про стан науки, мистецтва та розвиток ремесел.

На запрошення Дідро і Д'Аламбера статті для «Енциклопедії» писали справжні знавці своєї справи - відомі вчені та письменники. Чимало з них висловлювали надто сміливі судження, через що видавців звинуватили в поширенні небезпечних ідей. Д'Алам-бер залишив «Енциклопедію», а Дідро навіть потрапив на деякий час до королівської в'язниці. Але попри всі негаразди «Енциклопедія» продовжувала виходити. Всього було видано 35 томів, які містили не лише статті, а й ілюстрації і таблиці.

«Енциклопедія» швидко розповсюджувалася, замінюючи багатьом підручники і навіть цілі бібліотеки. Вона сприяла залученню до знань незмірно більшої, ніж раніше, кількості людей, укоріненню релігійної терпимості й здорового глузді-. їй належала чимала заслуга у формуванні нової людини - активної, заповзятливої, спрямованої в майбутнє, прагнучої особистого й суспільного доброту.

Найвідоміші французькі просвітники— філософи-деїсти Франсуа

Вольтер(1694—1778), Етьєн Кондільяк(1714—1780), Шарль-Луї Монтеск’є

(1689—1755), Жан-Жак Руссо(1712—1778) і представники матеріалізму Дені

Дідро, Жульєн Ламетрі(1709—1751), Клод Гельвецій(1715— 1771), Поль

Гольбах(1723—1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері(1671—1713), Джон Коллінз(1676—1729), Бернард Мандевіль(1670—1733) та ін.

У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф(1679—1759), Александр Баумгартен (1714—1762), Готгольд Лессінг(1729— 1781) та ін.

96. Деїзм філософії просвітників.

Просвітництво 18-поч19 ст. Просвітники визначили рівність людини перед законом. Домінуючі позиції П. у Франції пов'язані із існуванням «Третього стану»(селяни, молода буржуазія). Просвітники виражали інтереси саме цього стану. Їхня мета – досягнути соуіальної рівності перед законом. Вольтер боровся проти катол.церкви та її власності на землю. Він казав:» Якби навіть бога не було, то його варто було б винайти!.Він вважав його блискучим винаходом.

Просвітники сповідували ДЕЇЗМ – концепцію пасивного Бога.Вони вважали, що бог створив світ, але більше нчого не зробив, не впливає на подіїю Деїзм – це опозиція до креаціонізму. Через матеріалізм пролягає шлях від деїзму до атеїзму. Деїсти: Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Кондільяк. Атеїсти: Гольбах, Гельбецій, Ля Метрі. Революція, здійснена проствітниками стала основою соціальної революції (Вел.бурж.1789р). Першопочатком стала револ.ідей, гасло якої –свобода, рівність, братерство!Жан Жак руссо був і просвітником і скептиком водночас. Він говорив про навернення до природи. Прагнув до становлення людини чистої, незіпсованої. Побічними наслідками прогресу ставало те, що людина ставала бездушною, недоброю, прагматичною.

Маніфест просвітн-ва виявився у виданні «Енциклопедії» у Франції, ред-ми якої був Дідро та Де Ламберг. Завд.ЕНЦ. – надати публіуі найрізноманітніші на той час знання, просвітити народ. До роботи над її створенням залучалм видатних інтелектуалів. Велика кількість статей була ліберального змісту, влада тиснула на видавців, а згодом – заборонила її видавати.

97. Просвітництво і романтизм: дві парадигми філософської культури.

На перетині XVIII і XIX ст. в Німеччині та інших європейських країнах виник новий напрям у духовній та художній культурах, який отримав назву романтизм. Цей розлом століть був настільки радикальним, що дуже важко знайти йому аналоги. У 1789 р. розпочалася Велика Французька революція, яка викликала небачений ентузіазм європейських інтелектуалів. У 1792 р. у Франції була повалена монархія і проголошена республіка. У липні 1793 р. король був засуджений до страти і в серпні уже всі відчули, що таке терор: сотні тисяч безневинних людей стали жертвами революції. Страшним символом цієї епохи стала гільйотина — стародавній пристрій для смертної кари, який був вдосконалений ескулапом Ж. Гільйотеном — членом Установчих зборів Франції. Вона знищила всі пацифістські і філантропічні ілюзії просвітницького століття. Сходження Наполеона на вершину слави в 1804 р., проголошення імперії, військові походи, які заточили Європу в пороховий дим і гуркіт заліза, перевернули старий континент, внаслідок чого виник новий деспотизм — жива докора просвітницькому «ілюмінованому» розуму.

Розчарування в ідеалах Просвітництва внаслідок революційного оновлення світу, заперечення утилітаризму існуючої дійсності, принципів буржуазного практицизму, жертвами яких ставала людська гідність, песимістичний погляд на майбутнє, світогляд «світової скорботи» поєднувалися в романтизмі з прагненнями до гармонії і світопорядку, з пошуками нових, абсолютних і безумовних ідеалів. Гострий розрив між ідеалами і гнітючою реальністю викликав у свідомості багатьох інтелектуалів хворобливо-фантастичне світовідчуття і гірку усмішку над невідповідністю мрії та дійсності, доведених у літературі й мистецтві до принципу «романтичної іронії».

У Німеччині передісторію романтизму пов' язують з громадським рухом, який у 70-х роках протікав під гаслом «Буря і натиск» (Sturm und Drang). Воно походить від назви однієї із драм Фрідріха Клінгера (1752—1831), яку використав А. Шле-гель як назву цілого руху і який мав на увазі «бурю почуттів», шалений потік пристрастей (Клінгер свою драму спочатку назвав «Суматоха»). Як у названому творі, так і в свідомості багатьох учасників цього руху було протиставлення деїстичного поняття бежественного як «інтелекту вищого розуму» — пантеїзму. Цей підхід також прослідковується в гетівському «Прометеї» і окремих персонажах М. Р. Лейн-ца (1751—1792). Зневага до тиранів, екзальтована свобода, сильні почуття, нестримні пристрасті, безкомпромісні характери — все це стало невід' ємною частиною епохи романтизму.

«Штурмовці» зуміли виразити дух цілого народу, стан німецької душі в період історичного перелому. Гердер, Шиллер, Гете, Екобі — всі вони пройшли через «Штурм» і стали класиками романтизму.

У філософії також існує період повернення до класики. Шлейрмахер не тільки зробив переклад платонівських діалогів, але включив їх у філософський дискурс. Шеллінг впевнено використовує теорію ідеї і поняття світової душі. А гегелівська система з' явилась на світ після нового читання класики, усвідомлення сенсу «діалектики», які наглядно прослідковуються із Геракліта в гегелівській «логіці».

Щоб зрозуміти сутність романтизму, слід визначити це поняття. В науці існує більше ніж 150 його визначень. Для усвідомлення сутності цього феномену, відомі історики філософії Д. Реале та Д. Антисері запропонували шість істотних рис, притаманних цьому поняттю: 1) етимологічну генезу терміну з лексико-філологічної точки зору; 2) хронологічні та географічні рамки феномену; 3) романтизм як психологічне і моральне явище; 4) концептуальне наповнення, яке властиве романтизмові; 5) характерна форма мистецтва; 6) романтична філософія.

1. Етимологія слова. Воно має багату історію. В історії англійської літератури (A. C. Baugh) прикметник «романтичний» з'явився в середині XVII ст. Він визначав щось екстраваганте, фантастичне, нереальне. На сторіччя пізніше ним стали називати ситуації особливо приємні, що описувались в «романтичній» поезії та прозі. Поступово це поняття почали вживати в значенні виразу емоцій, інстинктів. Ф. Шлегель пов'язував романтизм із епічним, середньовічним, психологічним та автобіографічним романом.

Історичні рамки. З історіографічного та географічного погляду, романтизм — це не тільки поезія та філософія, а й музика і мистецтво, яке бурхливо розвивалось в кінці XVII та першій половині XVIII ст. Цей рух був поширений у Франції,!талії,!спанії, Англії, Німеччині, де набув національних рис у кожній з цих країн.

Морально-психологічне явище. Стан внутрішнього дискомфорту, душевні страждання і політ душі, що шукає і не знаходить спокою, які ведуть до конфлікту з реальністю, від якої романтичний герой втікає. «Не то чувство, что вміле разума, или нечто от особой непосредственности, интенсивности или настоятельности, да-же не меланхолическая созерцательность; скорее сам факт чувственности в своей незаммсловатой простоте приведен в изменение крайней восприимчивости и разд-раженности».

Концептуальне наповнення. Кожний романтик прагне до безкінечності. Цю тенденцію виражає слово, адже людський досвід не знає нічого безкінечного. I філософія, і поезія сходяться на тому, що безкінечне — смисл і джерело всілякого кінцевого. Філософія доводить цей зв'язок, а поезія її реалізує. Природу тлумачать як життя, яке безперервно творить, а смерть — лише як засіб мати більше життя. Природа — гігантський організм, який схожий на людський, це рухома гра сил: її міць — божественна. Шеллінг заявляв, що природа — це закам' янілий розум, дух, які стають видимими. I відповідно релігія в романтиків за знає переоцінки. На відміну від просвітників, вони бачили в ній місток від кінцевого до безкінечного.

Форма мистецтва. Шлегель підкреслював виразність безформенного ескізу, фрагменту, чогось незавершеного, де форма вторинна. Отже, в романтиків в мистецтві надається первинність змісту над формою.

Філософія. Бенедетто Кроче став автором такої цитати: «Філососький романтизм підняв знамено того, що інколи називають не зовсім точно, інтуїцією, фантазією, на противагу холодному розуму, абстрактному інтелекту».

Засновниками романтизму є брати Шлегелі, Август (1767—1845) і Фрідріх (1772—1829), Новаліс (справжнє ім'я — Фрідріх фон Ганденбург) (1772—1810), Фрідріх Даниїл Ернст Шлейєрмахер (1768—1834) і Фрідріх Гельдерлін (1770— 1843). Фрідріх Шлегель заснував у 1798 р. в Берліні журнал «Атеней», перший номер якого опубліковано в травні 1798 р. Він проіснував усього-навсього два роки, за які став надзвичайно поширеним. Гете і Шиллер були супротивниками ідеологічних ексцесів романтиків, однак належали до романтичної епохи, дихали її повПіторляімт.ичні погляди романтиків були досить різноманітними. В Німеччині вони були в площині від лібералізму до легітимістсько-консервативних. У Великобританії і Франції спостерігався протилежний напрям. Представник англійського романтизму Шеллі відкидав будь-яку форму політичного і церковного пригнічення, ви ступав проти існування Бога і правлячих класів, звеличував життя, освячене свободою і усвідомлене самореалізацією. У іншого англійського романтика — Джона Кітса естетизм був заснований на глибокій меланхолії, печалі з приводу того, що краса і життя взаємовиключають одне одного.

Німецький романтик Є. Гофман у своїй творчості розкрив глибоку прірву між способом життя і мисленням художника, і простої людини. Творчість Людвіга Тіка відзначено стилевим методом романтичної іронії, який відтінює оманливий характер та іллюзорність мистецтва. Клеменс Брентано та Людвіг Ахім опублікували збірник народних пісень «Загадковий ріг хлопчика» і створили форму романтичної казки.

Твори французьких романтиків Альфонса до Ламартіна да Мюссе виражали нігілістичні настрої, так звану «світову скорботу», меланхолію і страждання як наслідок болісних любовних відносин. Жорж Санд (Аврора Дюпен) виступила за емансипацію жінок, за їх право на щастя і свободу, любов.

В музиці романтизму, головним чином у творчості Роберта Шумена, Ференца Ліста, Фредеріка Шопена, традиційні форми були витіснені переважно невеликими творами.

98. Основні риси філософії романтизму. Діяльність Єнського гуртка романтиків.

Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеі були цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен).

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця» П. Юркевича, в художній реальності М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М.Максимовича та ін.

Єнському романтизмові, особливо в першу його пору, було притаманне

діяльне, творче ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене

Французькою революцією, завершене вираження знайшло у філософії Фіх-

те, яка мала великий вплив на формування світоглядних та естетичних засад

енського романтизму

В естетиці енських романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика

Ф. Шлегеля, маємо проекцію фіхтевського "я" на митця, що неминуче,

в силу специфіки мистецтва як виду духовно-практичної діяльності люди-

ни, вело до зближення "я" (= духу) з "я" митця. "Якого типу філософія випа-

дає на долю поета? — запитував Ф. Шлегель. — Це — творча філософія, що

виходить з ідеї свободи та віри в неї і показує, що людський дух диктує свої

закони всьому сущому і що світ є творіння мистецтва". Отже, філософське вчення Фіхте ставало також обґрунтуванням романтичного суб'єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита романтична іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель.

Шлегель називав іронію "сократівським способом вираження думок", який є "зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано". Такий спосіб, зазначає він, "багатьом здається загадковішим і незрозумілішим, ніж містерії". Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою ("іронія

є пародія на самого себе"), і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. "Вона містить у собі й пробуджує в нас усвідомлення нерозв'язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження". Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір. Романтична іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу.

Отже, Ф. Шлегель пов'язував романтичну іронію передусім з філософськими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романтичної літератури і навіть називав її "трансцендентальним блазнюванням". Ідея романтичної іронії була підхоплена німецькими романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й "приземленішого" трактування, пов'язавши її переважно з "емпіричною особистістю" та її екзистенційними й соціальними проблемами. Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції романтизму, його естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху мистецтва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що існують дві великі художні системи, класична й романтична, але розглядали їх в історичному плані, як давню й новочасну (післяантичну) системи. "Характер античної системи визначили як класичний, — писав А. Шлегель, — сучасної — як романтичний, і дуже влучно... В цьому велике відкриття для історії мистецтва: те, що досі розглядали як всю сферу мистецтва (визнаючи необмежений авторитет

античності), становить лише його половину, завдяки чому саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої".

99. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії.

 

Німецька класична філософія зароджується у 18ст. зусиллями Канта, та розквіт її припадає на кінець 18ст, завдяки Фіхте, Ніцше, Гегелю. Філософія складна, абстрактна і умоглядна. 18-19ст – золотий вік нім.культури.Виникає відомий перифраз про німців як націю поетів та філософів. Сама ж держава на той час слабка, розділена, але спостеріг. Бурхливий душевний та культурний підйом.Закінчується епоха у 30х рр 19 ст. – смертю Гегеля.

Характеризується схильністю до умоглядності, стриманим ставленням до матеріалізму, екмає прихильності до атеїзму. Просвітництво здійснюється пасторами. Хороша традиція – започаткув.перекладів античної філософії, ідеалістичне сприйняття грецької культури та ідеології.Багато німці дали і світовій музиці.Стрижнева лінія у філософів – дослідження форм всезагальності. Дійсність розумілась як духовна реальність, як розум. У кінуеврму розвитку нім.ідеалізм висунув основну філос.проблему – діалектику тотожності мислення і буття. Філософів, які належать до НКФ, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта.Кожен із філософів намагався бути оригінальним, і вважав свої досягнення неповторними, ловершеними. Нім. клас. ідеалізм став основою для розвитку нім.філософії 19-20ст.

100. Особливості діалектичного методу Гегеля. Гегелівська тріада.

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Якщо логіка у Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

101. Філософська система Ґ. В. Ф. Геґеля.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.

В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єкт