Динаміка прибутків
Охарактеризувати динаміку, структуру та особливості наповнення та витрат бюджетів населення Донбасу в період НЕПу маємо змогу завдяки проведенню в республіці протягом 1920-х рр. низки одиничних та поточних обстежень із залученням представників регіону. Вони переважно стосувалися матеріальних умов життя робітників та їх родин. Відомості стосовно селян, інтелігенції, кустарів, торговців містяться в архівних джерелах. Підбиття бюджету донецьких робітників проводилися в червні, листопаді та грудні 1922 р., листопаді-грудні 1923-1927 рр. Почнемо з аналізу прибуткових статей бюджету робітників. Головну частину доходів цієї соціальної групи Донбасу протягом 1920-х рр. складала заробітня платня робітників та членів їх родин. У листопаді 1923 р. її питома вага дорівнювала 88,8 % всіх прибутків. Слід звернути увагу на те, що саме в цей період робітники регіону отримали не тільки чергову виплату заробітку вчасно, але й погашення заборгованості заробітньої платні за попередній час [1]. Побічним доказом концентрації кількох грошових видач в листопаді є результат порівняння дохідних бюджетів робітників деяких російських та українських губерній. Промислові працівники Донбасу із показником 44,61 умовних московських крб. на одно господарство та 16,03 – на одну особу не просто перевищили середньостатистичні цифри, які дорівнювали 41,15 бюджетних крб. на одне господарство для столиць і 34,76 крб. для провінції, за розміром доходів у листопаді 1923 р. вони випередили робітників Москви, Ленінграду, Уралу та інших місцевостей, зайнявши третю сходинку у переліку обстежених [2]. Отже, заробітня платня складала 88% суми всіх прибутків місяця, що можна вважати одним з найвищих результатів у першій половині 1920-х рр., коли надто часто відбувалася затримка видачі коштів з різних причин. Для аналізу ситуації важливим є той факт, що навіть протягом місяця, найбільш вдалого в фінансовому плані, заробітня платня не забезпечувала необхідних потреб родин гірників, металістів та хіміків на 100%. Доля винагороди за працю в загальній сумі прибутків родинного бюджету робітників регіону в листопаді 1922 р. складала 75,8% (а саме 76,7% у гірників і 73,4 % у металістів)[3], в грудні 1922 р. – 84,6% [4], в листопаді-грудні 1924 р.- 74,8% [5], а в середньому за 1925 р. дорівнювала 85,8% [6]. Левову частку прибутків становила заробітня платня голови родини. Вона трималася на рівні 72,8% всього родинного доходу в грудні 1922 р., 81,6 % в листопаді 1923 р. [7], 71% в листопаді-грудні 1924 р. [8], 77,1% пересічно в 1925 р. [9]. Наведені дані – це середній показник бюджетів гірників, металістів та хіміків Донбасу. Що стосується другої половини 1920-х рр., маємо лише пересічні показники по республіці, які враховують становище на Донеччині. За ними заробітна плата голови родини у 1926 р. складала 77,8%, а в 1927 р. 78% загального доходу [10]. Значну роль, але набагато меншу, ніж заробіток чоловіка, відігравала оплата праці інших членів родини робітника. Наочно уявити пропорції, в межах яких протягом кінця 1922-1925 рр. перебували такі показники, як заробітня платня голови родини, заробітня платня інших членів сім’ї та решта доходів, допоможе наступна діаграма [11]: Діаграма 2.2
Період розгляду обмежено груднем 1922 р. – 1925 р. через однорідність критеріїв, за якими в статистичних виданнях наводилися робітничі бюджети, а саме обчислення середніх показників для одного їдця (а не для одного господарства або одного члена родини). «Їдок» – це умовна споживча одиниця, яка відображає забезпечення та потреби дорослого робітника; люди похилого віку та малеча відповідно до цієї класифікації враховувалися як 0,9-0,3 «їдока». Наведена діаграма демонструє, яким великим був розрив між заробітньою платнею чоловіка та винагородою за працю інших членів родини. Вірогідно, причина була в тому, що під категорією «другорядні працівники родини» розумілися переважно підлітки та малолітні, які мали низьку кваліфікацію і не могли заробляти на рівних з дорослими, бо останні мали перевагу в фізичній силі, стаж роботи та, подекуди, певний рівень кваліфікації. За професійною приналежністю найвищій рівень заробітку серед обстежених трьох груп робітників регіону в 1925 р. мали донецькі металісти. На другому місці перебували хіміки, а на третьому –гірники. Але при розподілі цієї заробітної плати між «їдоками», хіміки та гірники змушені були мінялися місцями, що було обумовлено різною кількістю утриманців у родинах. Так, в середньому на одну родину в Донбасі у хіміків припадало 3,44 «їдця», у гірників– 3,01, а у металістів – 2,90. Виходить, що найбільш «перевантаженими» розходами на утриманців були бюджети хіміків та гірників, в яких рівень заробітку нівелювався кількістю «їдоків» в родині [12]. Таким чином, аналізуючи матеріали Діаграми 2.2 та наведені дані, можна стверджувати, що розмір доходного бюджету працівників Донбасу, як і його структура, найбільше залежав від двох факторів: 1) рівня заробітньої платні голови родини (який, в свою чергу, відповідав професії та рівню кваліфікації особи); 2) розміру родини робітника, між членами якої відбувався розподіл всіх надходжень, в тому числі – заробітньої платні чоловіка та батька. Що стосується решти прибутків, то їх розмір настільки відрізняється від частки зарплатні, що доречно впровадити окремий розгляд структури цих доходів. Це і було зроблено при створенні Діаграми 2.3 [13]. Діаграма 2.3
Як бачимо, конкретні статті прибутків робітників Донбасу не відрізнялися стабільністю. Розглянемо динаміку їх змін. До «інших доходів» головного та другорядних працівників родини входили різного роду грошові допомоги соціального страхування та соціального забезпечення (виплати через тимчасову втрату працездатності, через інвалідність або безробіття), а також підробітки. Під останніми малася на увазі тимчасова чи додаткова робота за наймом, прибутки від торгівлі та ремесла. Важливою деталлю є факт, що жінки та підлітки частіше вдавалися до підробітків (0,9%), ніж голови родин (0,6%), хоча в цілому такий спосіб наповнення бюджету не був результативним. Розмір доходів від підробітків у 1925 р. (1,5% від загальної суми прибутку в місячному бюджеті) поступався величині надходжень від соціального страхування та забезпечення (4%). Однак фахівці, які проводили розробки матеріалів бюджетних обстежень, зазначали з цього приводу, що реальні обсяги доходів від підробітків відрізнялися від зафіксованих статистикою. Робітники, яких опитували, намагалися приховати додаткові заробітки, включаючи їх до більш «безневинної» категорії «позиченого». Тому надходження, зареєстровані за статтею «взято в борг» слід вважати перебільшеними [14]. Отже, обидві складові груп «інші доходи голови родини» та «інші доходи членів родини» поступово зміцнювали свої позиції, зростаючи від 2,2% у 1922 р. до 5,5% у 1925 р. Ще одним засобом додаткового забезпечення робітничої родини було ведення власного господарства. Такий стан речей був характерним не тільки для Донбасу. Члени сімей працівників промисловості більшості районів СРСР, за винятком Москви та Ленінграду, змушені були протягом 1920-х рр. обробляти городи та тримати худобу, щоб забезпечити родині мінімальну економічну базу. Причин для цього було багато: нерегулярна виплата заробітної плати, безробіття, низький рівень оплати некваліфікованих робітників, обмежені можливості жінок та підлітків влаштуватися на промислові підприємства та утримувати себе за рахунок грошових надходжень, дефіцит продуктів харчування в торговій мережі та інфляція. За даними М.Буяновера протягом 1923/1924 р. «донецький робітник намагався зміцнити свій бюджет придбанням молочної худоби. Робітники за першої ж нагоди заводять корову або козу» [15]. Проте, порівняно з іншими промисловими центрами республіки та Союзу, інтенсивність праці у власному господарстві виглядає не такою вже й високою. Так, за даними листопада-грудня 1924 р. робітникам Уралу ведення власного господарства приносило 4,05 московських крб., а працівникам підприємств Харківської губернії – 3 московських карбованця, що перевищувало аналогічні доходи робітників Донбасу (2,13 московських крб.) відповідно у 1,9 та 1,4 рази [16]. Хоча на фоні загальних пересічних відомостей республіки та СРСР родини індустріальних працівників регіону надто щільно були пов’язані із сільським господарством («Додаток З» та «Додаток И»), насправді цей зв’язок концентрувався, головним чином, на молочному господарстві та невеликих городах. У той же час тульські гірники на 1/3 годувалися власними продуктами та вели польове господарство звичайного типу, яке за розміром посівів складало 2/3 типового суто селянського господарства губернії [17]. Динаміка змін доходів від ведення приватного господарства на Донеччині виглядала як лінія, яка мала мінімальні значення в перші та останні роки НЕПу, а максимальне – в середині 20-х рр. ХХ ст. Показники Діаграми 2.2 за 1925 р. на перший погляд не підтверджують цієї тези. Але це не так. Насправді, серед даних за 1925 р. з’являється нова категорія «взяли з запасів та заощаджень», яка по суті є відстроченим використанням продуктів власного господарства (наприклад, заготівля овочів на зиму і т.д.). Тож, з урахуванням цієї групи маємо 3,5 % від сукупної суми прибутків родини в 1925 р., що відповідає нашому висновку. У структурі доходного бюджету існували так звані «негативні» статті, які на практиці не збільшували, а зменшували прибутки робітничої родини. Серед них можна назвати «продаж речей» та «продаж продовольства». За Діаграмою 2.3 можемо простежити значне скорочення частки такого сумнівного прибутку (враховуючи, що після розрухи воєнних та революційних років у населення не було не просто зайвих, а й найнеобхідніших ресурсів у вигляді одягу, взуття, посуду чи меблів). Із 5,7% загального доходу від продажу майна та 0,6% від продажу продовольства в 1922 р. відбулося зменшення до 2,4% від продажу майна в 1924 р. та до 0,7% в 1925 р. У другій половині 1920-х рр., судячи з загальноукраїнських даних, частка цієї статті не перевищувала 0,5% сукупного прибутку родини робітника. Географічне порівняння впливовості цієї позиції у 1924 р. доводить, що працівники Донбасу набагато менше користувалися таким засобом поліпшення свого матеріального становища в конкретний відрізок часу, ніж в цілому робітники СРСР, УСРР (див. «Додаток З» та «Додаток И»). Тенденцію до зменшення абсолютного та відносного значення продажу майна ще у 1920-ті рр. пояснювали за допомогою двох аргументів: по-перше, це могло свідчити про поліпшення матеріального становища робітників та зменшення дефіцитності бюджету; по-друге, це було ознакою скорочення натуралізації заробітної платні та виплати її бонами і ордерами на кооперативи [18]. Також до «негативних» статей відносилися грошові борги. Особливість цієї категорії у її суперечливості. З одного боку, потреба у позиці свідчить про постійну напруженість бюджету. З іншого боку, як вже зазначалося, до цієї категорії інколи включали доходи від підробітків, щоб не пояснювати характер та деталі останніх. І нарешті, грошова позика не завжди виступала ознакою скрути, вона могла бути постійною практикою більш забезпечених кредитоспроможних родин. Цікавим є зміст категорії «інші доходи» на різних відрізках часу. Якщо в голодний 1922 р. ця група носила негативний характер і була пов’язана із протизаконною діяльністю (виготовлення запальничок та крадіжки на підприємствах [19]), то в 1925 р. мала зовсім інше наповнення, оскілки до неї можна було включити кошти від здачі в оренду ліжок та кутів, від харчування пожильців, допомогу громадських організацій та приватних осіб і т. ін. При цьому приробіток робітників, які мали житлову площу і за винагороду «ділилися» нею, був характерним саме для Донбасу. Внаслідок значної кількості вихідців з сіл, що приходили в міста та робітничі селища регіону в пошуках роботи, глибокої житлової кризи та внутрішнього обов’язку працюючих надати притулок землякам, така практика знайшла відображення у бюджеті. У наступному розділі буде доведено, що населення Донеччини в середині 1920-х рр. не мало ресурсів у вигляді достатнього чи надмірного житлового фонду, тим більше робітники. Тим не менше, за даними обстеження бюджетів 1925 р. донецькі працівники отримували від пожильців за дах та харчі 1,8% місячного прибутку, в той час як харківські робітники лише 0,4% [20]. Таким чином, в результаті з’ясування структури та спрямованості прибутків у бюджеті робітничих родин Донбасу, можемо зробити наступні висновки: заробітня платня голови родини у сукупності всіх її форм (грошової, натуральної, кредитування для кооперативів) була центральним стрижнем загального доходу всієї родини, її розмір та форма визначали як ступінь необхідності активного пошуку способів наповнення бюджету за іншими статтями, так і загальну конструкцію інших надходжень. Серед особливостей можна згадати використання робітниками регіону в 1920-х рр. в якості додаткового доходу продукції власних господарств (в першу чергу, молочних продуктів). При цьому такі господарства не були типово селянськими за своїм характером, бо не мали посівів, а обмежувалися триманням кози чи корови та працею на невеликій присадибній ділянці. Враховуючи, що значна кількість робітників мешкала в робітничих селищах або в невеликих містах, компактно неподалік від шахти чи заводу, можливість тримати невелике господарство та обробляти город разом з членами родини, які не могли влаштуватися на роботу, була. До того ж, навряд чи пересічний робітник Донеччини 1920-х рр. із невисоким рівнем кваліфікації вважав себе частиною пролетаріату, тож, вірогідно, не бачив перешкод до поєднання основної роботи з елементами сільського господарювання. Ще однією особливістю дохідної частини робітничого бюджету була наявність статей «дохід від здачі в оренду ліжок, кутів» та «оплата пожильцями харчування». Вони хоч і не робили вирішального або навіть вагомого внеску в загальну скарбничку, але дозволяли скласти враження про обставини та норми повсякденного життя людей. Сам факт існування такого роду надходжень за великої скупченості та поганих житлових умов проживання робітників говорить за себе. Вивчення пропорцій доходів у бюджетах селян Донбасу 1920-х рр. видається більш складною науковою задачею. За кількістю джерел ця тема значно поступається попередній. На жаль, у нашому розпорядженні немає таких ґрунтовних аналітичних розробок матеріалів обстежень, як з бюджету робітників Донбасу в зазначений період. Тому будемо використовувати дані загальної статистики, зібрані у виданні «Україна: Статистичний щорічник на 1928 р.», та архівні матеріали. Інформативність статистичного збірника в цьому конкретному випадку дещо звужена поданням узагальнених відомостей не з кожної округи, а за великими географічними групами, які об’єднують різні місцевості. Так, якщо «гірничий промисловий район» охоплював Артемівську, Луганську та Сталінську округи, які входили до меж Донбасу, то район «степ» включав не тільки Маріупольську та Старобільську округи, які також були частиною Донбасу, а й ще 7 місцевостей, одна з яких – Молдавська АСРР. Побачити регіональну специфіку у такій великій та неоднорідній групі досить важко. Що стосується архівних документів, тут інше обмеження: знайдені матеріали відображають структуру та розміри прибутків місцевих селянських господарств, але тільки однієї округи та в окремий проміжок часу. Почнемо з аналізу місцевих матеріалів. У фондах Державного архіву Донецької області було виявлено документ «Кон’юнктурний огляд народного господарства Артемівської округи за грудень 1926 р.», в якому наведені пересічні цифри стосовно прибутків та видатків селянських господарств. Інформація була отримана внаслідок добровільних записів респондентів Хоча дані охоплювали незначну кількість подвір’їв (34 в жовтні та 35 в листопаді 1926 р.), завдяки цій інформації ми можемо наочно відобразити співвідношення різних статей доходу в наступній діаграмі [21]: Діаграма 2.4
Найбільш результативним способом наповнення селянського бюджету була реалізація власної продукції. У жовтні та листопаді 1926 р. ця група прибутків становила відповідно 59,7% і 67% сукупного доходу. Визначити вагомість елементів групи «надходжень від продажу» допоможе звернення до «Додатку К», який уточнює показники Діаграми 2.4. Головним серед них був виторг від продажу продуктів рільництва. За розмірами він домінував не тільки в названій групі, але й у загальному прибутку селян, бо становив 47,4% до 34,9% його суми. З великим відривом другий щабель в переліку доходів займають не пов’язані з землеробством заробітки (17-20,8%%), третій – надходження від продажу худоби та птиці (8,1-18,9%%). Найменші показники мали статті, що входили до групи «продажу». Серед них: прибутки від продажу продуктів городництва, інших видів землеробства,тваринництва, від збуту хатнього майна. У цілому можна сказати, що основу доходної частини селянського бюджету Артемівської округи забезпечували результати сільськогосподарської праці (рільництво та тваринництво), але завелика напруженість бюджету змушувала селян вдаватися до цілого комплексу заходів, в тому числі абсолютно сторонніх цій галузі народного господарства. Крім того, співвідношення статей прибутку залежало від потужності господарства. Для того, щоб в цьому переконатися, достатньо поглянути на «Додаток Л» і «Додаток М». У малопотужних господарств, які мали до трьох десятин посівів, переважали надходження від підробітків та інших доходів (65% всіх прибутків), значну роль відігравало тваринництво (30,9%) і дуже скромну – землеробство (4,1%). У найбільш заможній групі, посіви якої перевищували 9 дес., продаж сільськогосподарської продукції забезпечував 73,2% доходного бюджету, при цьому частка виторгу за продукти рільництва (42,4%) не набагато відрізнялася від частки виторгу за продукти тваринництва. Дослідження селянських бюджетів покликано дати відповідь на важливе питання «Який характер мало заняття, що дозволяло селянину створювати економічну базу для забезпечення себе і своєї родини всім необхідним: сільськогосподарський чи інший?». Прояснити ситуацію допоможе таблиця [22], в якій продемонстровано розподіл прибутків між двома категоріями в Артемівському окрузі, але вже за більш тривалий період.
Таблиця 2.3 Прибуток одного селянського господарства Артемівської округи за посівними групами впродовж 1924 - 1926 рр. (у %%)
Відповідь неоднозначна: з одного боку, узагальнені дані таблиці доводять першість сільськогосподарських прибутків у структурі доходів; з іншого боку, співвідношення 60%: 40% свідчить про надто широке використання можливостей другої категорії. До того ж, діаметрально протилежні показники різних посівних груп господарств вказують на розшарування сільського населення та кардинальну відмінність між пріоритетними напрямками діяльності представників цих груп. Грошові прибутки селянських господарств за 1927 рік відображено в «Додатку Н». Згідно з його даними по гірничому промисловому району, до складу якого входили Артемівська, Луганська та Сталінська округи, сторонні заробітки займали перше місце серед прибутків селянських господарств, продаж худоби та продуктів скотарства – друге, а продаж продуктів рільництва із значним відставанням – третє. Разом друга та третя категорія становили сільськогосподарську частину доходів і переважали першу, але знов-таки дуже невпевнено. Наступним об’єктом вивчення є партійні відповідальні робітники, які займали керівні пости місцевого рівня. На жаль, цифрові дані, які б розкривали динаміку прибутків цієї соціальної групи відсутні, проте серед архівних документів є такі, що висвітлюють головні джерела та особливості отримання їх доходів. На початку НЕПу матеріальне становище партійних робітників та співробітників деяких радянських установ в регіоні було складним. В зв’язку з цим в січні 1922 р. у Донбасі спостерігалося поривання до переходу з радянської роботи на промислові підприємства особливо з боку кваліфікованих робітників. Зарадити цьому міг розподільчий режим постачання пайками, який існував для відповідальних робітників, бо їх заробітна плата не була високою і обмежувалась встановленим партмаксимумом. На практиці не кожен партієць отримував натуральну видачу. Взимку 1922 р. у «Доповіді секретаря Донецького губпарткому» зазначалося, що «кількість пайків, наприклад, Луганського повітового парткому – 62 на місяць, за наявності шести районів та біля сотні осередків. Виходить так: губернія забезпечена майже повністю, повітові міста на 75%, райони – на 50%, а до осередків майже не доходить, і сільському робітнику в голодних районах дуже скрутно» [23]. Відповіддю на неналежне постачання стало протизаконне альтернативне поповнення власних бюджетів – хабарництво. Так, у тому ж документі повідомлялося про розгляд ревтрибуналом справи групи районних партійців Луганського повіту, які брали хабарі під час стягнення продподатку [24]. Подібні явища зустрічалися і в інших повітах. Через півроку ситуація тільки ускладнилася, губком вимушений був визнати побутування серед своїх колег «індивідуального матеріального обростання». Комуністи сільської місцевості «захопилися» посівами. Використовуючи свою посаду, вони передавали зерно, яке надавала держава в якості позики, селянам на умовах дольової участі в прибутках, або організовували посів за принципом госпрозрахунку із залученням найманої праці селян, яку ніхто не винагороджував. У містах комуністи купували і орендували будинки, займалися торгівлею через своїх жінок та комісіонерів. Після виявлення таких тенденцій Бюро заборонило комуністам мати власні посіви, які вони обробляли за допомогою найманої праці. Заборона не мала відношення до городів робітників та господарств комуністів-селян. З метою введення чітких норм економічної поведінки в червні 1922 р. було вирішено восени відібрати врожай у тих комуністів, на яких поширювалася заборона. Також була заборонена індивідуальна оренда будинків. У якості альтернативи губернській партком пропонував організувати матеріальне обростання парткомів: на принципах госпрозрахунку взяти радгоспи і робити колективні засіви, орендувати будинки і т.д. Крім того, губпартком за домовленістю з госпорганами вирішив відраховувати невеликий відсоток з врожаю радгоспів у партійний фонд. Таким чином сподівалися «створити людські умови для партробітників, і тим самим не підштовхувати їх до використання НЕПу» [25]. Невідомо, чи була реалізована ця постанова, але відомості про наступні роки фіксують не зменшення, а поширення та поглиблення названих явищ. У 1923 р. та подальші періоди особливо спритних партійців спонукала до використання службового становища не нагальна потреба прогодувати себе та свої родини. Статті видатків в їх бюджетах непомірно зросли і вимагали забезпечення доходами. Серед конкретних прикладів у політичних доповідях фіксувалися наступні: § У Юзівській окрузі в грудні 1923 р. – електрика в сараях; багаті виїзди; наряди дружин; аванси в радянських знаках, а платня в товарних або червоних крб. – виграш курсової різниці; наявність прислуги, яку надмірно експлуатували. У Юзівці трапився випадок, коли прислугу відповідального робітника сховали в гардероб, щоб ухилитися від виплати в страхкасу внесків. Занотована реакція робітників Будьонівської та Краснотворчеськоої копалень, виражена в репліці «ми допоможемо нашим германським товаришам, але спочатку перевішаємо всіх непманів»[26]; § У Таганрозькій окрузі в лютому 1923 р. – великі шикарні квартири, власний виїзд, коні, різного роду екіпажі, прислуга (няньки, покоївки, двірники), платне індивідуальне навчання дітей відповідальних робітників на дому. Серед методів боротьби з таким станом речей лунали пропозиції не оплачувати заробіток для всіх комуністів і господарників, якщо він перевищував межі 17-титарифної розрядної сітки [27]; § У Таганрозькій окрузі в грудні 1923 р. нарікання викликали партійці, які купували умеблювання, заводили корів та пташині двори. Доглядали господарство наймані працівники, в той час, коли дружини відповідальних робітників використовували службовий транспорт для поїздок на базар та катання [28]; § У Луганській окрузі в березні 1925 р. на 7-й безпартійній конференції гірників більшість делегатів бурхливими оплесками підтримали виступ слюсаря М.Г.Житаєва, у якому він звинуватив керівництво тресту «Донвугілля» в тому, що воно «вижимає останні соки з робітників, щоб виїхати з дефіциту, а відповідальні робітники тільки їздять на автомобілях, відправляють своїх дружин на курорти, крадуть направо і наліво, а не турбуються про стан господарства» [29]. Як бачимо, деякі представники партії, які займали певні посади та не цуралися використання своїх службових можливостей в особистих цілях, перетворилися на справжніх непманів. Поряд із явними проявами буржуазності (гонитва за розкішшю), неодноразово в документах зустрічаємо осуд господарського обростання комуністів. На перший погляд це здається несправедливим, адже в бюджетах робітників промисловості є окрема стаття «доходи від ведення власного господарства», яка не викликала подібного резонансу. Причина в тому, що родини робітників не залучали до обслуговування господарства найманих працівників, як правило воно було «місцем роботи» дружини та неповнолітніх дітей, що свідчить про помірні розміри господарювання (наприклад, тримання однієї кози). А в наведених прикладах, які характеризують матеріальне становище комуністів, власне господарство з джерела додаткових надходжень до бюджету перетворилося на галузь вкладання коштів, які без застосування власних фізичних зусиль мали приносити зиск. Зрозуміло, що така особлива будова бюджетів відповідальних робітників викликала незадоволення та ненависть з боку робітників та селян. Однак, не слід забувати, що мова йшла не про всіх, а про окремих комуністів та відповідальних робітників.
Отже, розгляд структури дохідних частин бюджетів різних соціальних груп Донбасу протягом НЕПу привів до наступних висновків: 1. у кожної групи будова та пріоритети прибутків були своїми; 2. добробут робітників головним чином залежав від заробітньої платні чоловіка, його професії та складу родини; 3. прибуток селян був надто різновекторним, в ньому надходження від сільськогосподарської діяльності переважали, але з ними конкурували сторонні заробітки; 4. матеріальне становище відповідальних робітників багато в чому залежало від їх протизаконної ініціативи.
|
