В) трудова допомога

Цей вид державної підтримки небезпідставно вважався найбільш ідеологічно корисним та доречним і мав наступні напрямки:

1) організація громадських робіт;

2) організація колективів безробітних;

3) бронювання робочих місць для підлітків.

Громадські роботи повинні були бути суспільно корисними, економічно вигідними і не потребувати значних витрат на матеріали, тому що держава в складному фінансовому стані не в змозі була знайти такі кошти. Загалом ця форма допомоги охоплювала некваліфікованих робітників. Проголошувалося, що таким чином одночасно втілювалося два завдання: надання хоча б тимчасового заробітку найбільш чисельній групі безробітних, які не мали ані кваліфікації, ані стажу; відбудова народного господарства держави. З точки зору ідеології громадські роботи вважалися більш дієвими, ніж виплата грошової допомоги, адже вони були спрямовані на найбільш пролетарську частину, підтримуючи серед безробітних трудову дисципліну, а головне – охороняли їх від розпорошення. Крім того, вони мали функцію виокремлення пролетарської частини з маси безробітних, які шукали пільг, а не роботи [23].

Наприкінці 1922 року в Москві на основі біржі праці було створено Бюро громадських робіт. Наступного року такі бюро з’явилися в Петрограді, Харкові, Самарі та деяких інших містах. З 1923 року громадські роботи розпочали систематично впроваджувати всюди, де були безробітні [24]. Так, у Донбасі «на громадських роботах в 1924 році було зайнято 38.864 особи, з яких 30.928 чоловіків, 7.926 жінок, в тому числі 3.475 підлітка. Загальна сума платні – 34.984 крб. 26 коп.» [25].

У першу чергу, на такі роботи відправляли безробітних, які отримували грошові виплати, потім – тих, хто стояв на обліку.

На засіданні Комітету Донгуббіржі праці було затверджено план проведення громадських робіт на 1925 рік у 5 округах на загальну суму 437.725 крб., з якої Сталіно отримувало 164.000 крб., Маріуполь – 40.070крб., Луганськ – 85.416 крб., Артемівськ – 141.239 крб., Старобільськ– 7.000 крб. Передбачалася організація земляних робіт (меліоративних та водопровідних), а також зведення та ремонт мостових [26].

Особливу увагу привертає той факт, що громадські роботи не контролювалися належним чином, тож розгорталася не та діяльність, що була затверджена за кошторисом, або роботи проводилися в інших об’ємах. Наприклад, у Маріуполі на розбір зруйнованих будинків було асигновано 1473 крб. 50 коп., а витрачено 3177 крб.84 коп.; непередбачені кошторисом садові роботи були виконані на суму 75 крб. 75 коп., в той час, коли передбачений ремонт тротуарів зовсім не проводився. Така ж картина вимальовувалася й в місті Сталіно [27].

Іншою формою трудової допомоги було створення колективів безробітних. Станом на 1 жовтня 1923 р. у Донбасі існувало 12 колективів, які включали 735 осіб, а на 1 жовтня 1924 р. – 45 колективів з 1.007 особами [28]. Тривалість існування цих формувань дорівнювала в середньому 1-2 роки. У червні 1925 р. в Донецькій губернії працював 41 колектив безробітних, до складу яких входило 1.617 осіб. Поділ їх по округах був таким: Артемівська – 19 (836 чол.), Луганська – 11 (505 чол.), Сталінська – 5 (214 чол.), Маріупольська – 6 (62 чол.) [29].

Головна відмінність від попереднього елементу боротьби з незайнятістю полягала у тому, що колективи охоплювали кваліфіковану частину безробітних, хоча, як і у випадку з громадськими роботами, вони могли прийняти дуже обмежену кількість осіб – 6–11% від загальної кількості безробітних по губернії. До складу артілей входило від 10 до 150 безробітних одного фаху, переважно це були будівельники, швачки, вантажники та чорнороби. Створенням колективів займалися Комітети бірж праці, залучаючи до цього професійні, кооперативні и господарські організації, які повинні були брати на себе збут продукції. При формуванні того чи іншого колективу окружні комітети боротьби з безробіттям перераховували для нього певну суму грошей. Із зароблених коштів колективи 65% перераховували у фонд комборбезу, 10% – у фонд об’єднання. Середній місячний заробіток членів колективів становив 55–65 крб., що приблизно дорівнювало середній зарплаті працюючих.

Колективи були досить самостійними, тому успіх їхньої діяльності залежав від кандидатури призначеного завідуючого. Місцеві матеріали доводять, що функціонування реальних формувань безробітних дуже відрізнялося від запланованого партійним керівництвом. Так, у „Доповіді з обстеження колективів у Слов’янську” [30] від 24 січня 1925 р. розглядалася діяльність трьох об’єднань. Ревізія роботи колективу їдальні виявила, що вони брали з відвідувачів більші суми (за чеками), ніж заносили до касової книги. У результаті було прийнято рішення змінити завідуючого, а справу передати до суду.

У діяльності другого – кіноколективу – було знайдено факти розтрати та безгосподарності (безпідставно було списано 38 крб.; утримання прибиральниці обходилося колективу в 31 крб. на місяць, тільки за грудень на афіші та рекламу було витрачено 181 крб.56 коп., а на відрядження – 96 крб.33 коп.). Після перевірки завідуючого було знято з посади.

Колектив чинбарів через довільне підвищення завідуючим розцінки робочої сили до 75%, невдалу закупівлю матеріалів, низьку якість виконання, відсутність чіткої звітності отримав продукцію за цінами, що були вище ринкових і не мала збуту. Результат аналогічний попереднім: завідуючого було знято з посади, матеріали передані до суду. Сьогодні ми не можемо впевнено сказати, що було справжньою причиною злочинних наслідків: схильність до афер керівників колективів чи відсутність чітких інструкцій від бірж праці та необізнаність у фінансових справах. Скоріше за все, мали місце обидва фактори, та кожен випадок був індивідуальним. Але цього разу, на відміну від організації громадських робіт, під час яких також було багато порушень, винними могли залишитися не тільки завідуючі, а й безробітні.

У 1929 р. трудові колективи були реорганізовані в учбові бази для навчання й перенавчання безробітних. Підсумки існування такого інституту неоднозначні: з одного боку, вони допомагали комусь зберегти свою кваліфікацію та отримати хоча б тимчасовий заробіток, з іншого боку – подекуди були неефективними та нерентабельними, хоча в цілому трималися досить довгий час, не зважаючи на всі прорахунки.

Трудова допомога підліткам надавалася у вигляді організації шкіл ФЗУ та запровадження спеціального бронювання робочих місць на державних підприємствах. Процент такої броні у 1925 році по вугільній промисловості становив 4,2%, а по металообробній – 4,6%. Окрім того, передбачалося реалізовувати норми броні в малій, приватній та кустарній промисловості. Цьому мала сприяти постанова РНК про звільнення від сплати частини податку кустарів, які взяли учнів. Таким чином, вони намагалися надати неповнолітнім можливість самим себе забезпечувати у тих складних умовах.

Іншим досить поширеним заходом боротьби із підлітковим безробіттям, а разом з тим і з безпритульністю було створення будинків робочих підлітків, завданням яких була підготовка до кваліфікованої роботи в індустрії або сільському господарстві.

Отже, трудова допомога надавалася різним категоріям безробітних: для некваліфікованих організовувалися громадські роботи, спеціалістам надавалася можливість працювати в колективі безробітних, підліткам давалася надія на працевлаштування за бронею.

Окрім вказаних трьох форм допомоги, які можна назвати офіційними та відкритими, впроваджувалися заходи, які випадають з наведеної класифікації через те, що вони або були спробою знайти кошти на підтримку безробітних, або тільки опосередковано впливали на їхній стан. Розглянемо і цю групу.

Внаслідок постійної нестачі коштів у НКП час від часу в республіці силами губернських комісій проводилися місячники на користь безробітних. Один з них планувалося розпочати у Бахмуті з 5.08.1924 р. Серед заходів передбачався збір грошей на вулиці у перехожих, запровадження додаткових податків на житло, а також реалізація до 30.000 портретів товариша Артема за ціною 40 коп. за один екземпляр [31].

Ситуація з безробіттям у Донбасі ускладнювалась наявністю зовнішнього фактору, що було притаманним саме нашому краю. Проблемою великої ваги у цей період, як не дивно, стала широко відома за межами нашої губернії репутація Донеччини, завдяки якій величезна маса людей у пошуках роботи методично прибувала, в першу чергу, у промислові пункти: Шахти, Луганськ, Юзівку, Макіївку. Тому в архівних документах знаходимо численні згадки, в яких керівники окружного та губернського рівнів в один голос вимагали зупинити цей потік. Так, звернення Донецького Губернського відділу праці від 5 грудня 1923 р. містить такі рядки: «Тепер, у зв’язку з незначним попитом на робсилу, затримкою у проведенні в Донецькій губернії громадських робіт, напливом місцевих безробітних після завершення тимчасових і сезонних робіт, скороченням штатів і консервацією рудників і заводів, - безробіття в Донбасі перебуває у застої, й розраховувати на працевлаштування хоча б частини місцевих робітників найближчим часом не доводиться. Донгубвідділ Праці та ДГСПС виносять прохання повідомити всі відповідні українські та російські організації про те, щоб останні не направляли безробітних у Донбас» [32].

Серед найменш розрекламованих, навіть «закритих» засобів зменшення рівня безробіття можна назвати наступні:

¨ боротьба з влаштуванням на роботу без допомоги бірж праці (за даними звіту відділу праці Сталінської округи від 9 вересня 1926 р. наймання на роботу шляхом безпосереднього запрошення відбувалося вдвічі частіше, ніж шляхом звернення до Біржі праці [33]). Згадана тенденція супроводжувалася як «застоєм» контингенту безробітних, які були на обліку та чекали на працевлаштування, так і витратами страхкас, які виплачували грошову допомогу цим людям;

¨ постійні „чистки” картотек на біржах праці. Так, згідно «Інструкції з проведення перевірки та чистки безробітних Донецької губернії» наприкінці 1924 р. цю процедуру мали пройти всі категорії безробітних, крім тих, хто не досяг 18 років. Метою перереєстрації було зменшення кількості осіб, що перебували на обліку, шляхом виявлення та виключення так званих «непролетарських елементів». Для цього навіть дозволялося залучати допомогу органів ДПУ. Поряд з цим, перевірка використовувалася для виокремлення малокваліфікованих безробітних. Такі заходи тільки штучно зменшували офіційну статистику, натомість збільшували реальні лави людей без місця роботи;

¨ сприяння від’їзду безробітних працівників з інших губерній та республік на батьківщину (часто траплялося, що вони не влаштовувалися на виробництво, а коштів на зворотній квиток не мали, тож залишалися жебракувати на Донеччині). Офіційно оплачувати квитки немісцевим скороченим робітникам мали підприємства, але, як це було у 1922 р., при нестачі грошових знаків та величезній заборгованості працівникам за 2-3 місяці жоден завод чи шахта не в змозі були проводити вказані виплати. У результаті через два тижня колишні робітники переходили в категорію голодуючих [34];

¨ боротьба з надурочною роботою звичайних працівників, яка надавала їм більший заробіток, але позбавляла Біржі праці можливостей відправити на такі види робіт тих, хто стояв на обліку. З цим також було складно, в Юзівському райкомі в 1922 р. навіть визнавали, що врегулювати тривалість робочого часу за всіма статево–віковими групами неможливо, бо за кожну відпрацьовану годину розраховувалися натуроплатою, і робітники обурювалися намаганнями відібрати в них цей шанс [35]. Приведення у відповідність до законодавства умов роботи жінок та підлітків, що також мало вивільнити певні місця для безробітних, наштовхувалося на опір цих категорій робітників. Так, малолітні самі були проти переведення їх з 8-ми годинного робочого дня на 4-6–ти годинний через нову систему оплати (за 4 години – 50%, за 6 годин – 75%) [36].

Зі всієї маси безробітних Донбасу, лише частина мала право на державну підтримку. Інші не могли розраховувати на жодну допомогу з різних причин: деяких не реєстрували Біржі праці через класове походження (приналежність до „нетрудового” елементу), інші прибували до промислового регіону з метою працевлаштування, але залишалися і без роботи, і без даху над головою. Тож маємо дослідити поведінку та реакцію самих непрацевлаштованих на обставини свого життя.

Архівні документи свідчать, що подекуди мізерні продовольчі запаси господарських органів унеможливлювали забезпечення життєво необхідним рівнем навіть тих безробітних, які перебували на обліку державних установ. Так, наприклад, у Алмазно–Мар’їнському районі в січні 1922 року така ситуація призвела до появи епідемічних захворювань та смертності [37] серед цієї категорії населення, а в Луганській окрузі в квітні 1925 року були зафіксовані випадки хвороб внаслідок голоду [38]. Природно, що в таких умовах дорослі та підлітки без певного місця роботи рятували свої життя, вдавалися до будь-яких законних чи кримінальних методів боротьби за своє існування.

До перших слід віднести стихійні «походи» до вищого керівництва республіки. У 1924 році відмічалися неодноразові поїздки до Г.І.Петровського у Харків з клопотаннями про відкриття шахт і використанні їхньої робочої сили [39], у 1925 р. на його ім’я відправляли листи жінки та демобілізовані червоноармійці Артемівська з проханнями вплинути на місцеву Біржу Праці в справі надання нею трудової та матеріальної допомоги [40].

Серед протиправних дій найбільш розповсюдженими були крадіжки. Причому, часто вони являли собою синтез різних мотивів: окрім власного забезпечення були присутні елементи протесту та навіть помсти за своє злиденне існування. Зокрема, численні випадки пограбувань квартир у селищі Красний Луч [41] та в Кадієвському районі у 1925 році були спровоковані невиплатою грошової допомоги безробітним, як і зафіксований факт нападу трьох безробітних на підводу з борошном у Луганській окрузі [42].

Сумною була доля селян-учасників масової трудової міграції на шахти й заводи Донецького басейну з інших республік, які, не отримавши роботи, групами мандрували з однієї округи в інші вздовж залізничних колій. Не маючи грошей на квиток додому, вони виживали тільки за рахунок жебрацтва, намагаючись пішки добратися до рідного села. Кепське становище «гастролерів» ще більше ускладнювалось ворожою та агресивною позицією місцевих безробітних, які бачили в них конкурентів та не дозволяли затримуватись на своїй території.

Навіть після оголошень через газети про припинення реєстрації на біржах праці, шукачі роботи продовжували прибувати в Донбас і поповнювати ряди тих, хто ночував під відкритим небом, як це було у Маріуполі [43]. У той же час, місцеві безробітні також не завжди були забезпечені житлом, тож будували землянки переважно за межами міст [44].

Пасивними, але небезпечними для влади формами протесту були антирадянські настрої. Поширювалися думки про те, що «тільки комуністи та спеціалісти живуть приспівуючи» [45]. Відомо, що в Артемівській окрузі на ґрунті безробіття посилювалася антисемітська агітація, в ході якої стверджувалося: «влада працює лише на благо євреїв, які займають тепленькі місця і живуть припиваючи» [46]. Страшну трагедію могла спричинити звістка про втрату роботи. Про ситуацію абсолютної безвиході, в яку потрапляла людина, свідчить випадок самогубства робітника копальні Шахтинського району, звільненого за скороченням штатів, який мав дружину та п’ятьох дітей [47].

Отже, постійним супроводом безробіття в 20- х рр. ХХ ст. був високий рівень фізичного та психологічного напруження, який провокував появу агресивних настроїв у середовищі безробітних Донбасу, а подекуди – відчайдушних злочинних дій.

 

Держава намагалася зарадити загрозливій ситуації з рівнем безробіття в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст., використовуючи, як і в інших регіонах:

1. Три форми допомоги: матеріальну, натуральну та трудову. На жаль, вони охоплювали далеко не всіх, хто цього потребував. Враховуючи, що не кожен, хто шукав роботу, реєструвався на біржі праці, цей відсоток стає ще меншим;

2. Окрім вказаних форм допомоги існували окремі заходи, іноді не надто відомі широкій громадськості, які також були спрямовані на вирішення проблем, пов’язаних з безробіттям.