Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.
Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов´ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових і ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян — давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.
При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».
Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і трапецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.
Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.
Старослов´янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове призначення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скомороство зникає.
З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.
19. Галицько-Волинська Русь як культурна спадкоємниця Київської Русі
Розвиток культури в другій половині ХІІІ-XV ст. визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська Русь розділилась на безліч князівств, незалежних один від одного. У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви та монастирі. У Звенигороді Галицькому і в Бресті знайдено берестяні грамоти; в Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові – бронзові стилуси для письма на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра. Його, коли він досяг семи років «віддали батьки книгам вчитися». Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословного характеру, застосовувався принцип навчання читання складами і письму.
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку укр. Культури, зокрема освіти та наук. Українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. У цей час початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях, і в маєтках деяких магнатів. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».
Книжна справа в Україні, як і вся культура, в 30-50 рр. ХІІІ ст. перебувала у найвищому становищі. Збереглося всього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці ХІІ-ХVI ст. Всі вони біли написані на пергаменті. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі, Холм, Перемишль, Полоцьк.
Найважливішим жанром літератури цього періоду є Галицько-Волинський літопис, створений в другій половині ХІІІ ст., що охопив події 1201-1291 рр. Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій і не мали офіційного характеру.
Данило Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони заснували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.
У другій половині ХІІІ ст. починається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з’являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (Церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоана Богослова і Дмитра в Луцьку, церкви Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі Візантійський стиль набуває нових форм – переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами і фресками.
На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII-XIV ст. вплинула Київська школа. Найбільш популярною темою мистецтва ХІІІ ст. було заступництво і покровительство (ікона Христа Спасителя у Мельнику). У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успіння Богородиці» вже були побутові і пейзажні моменти.
Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв'язок із західноєвропейською, не тільки не занепала, але й зберегла високий рівень розвитку.
20. Етнокультурні процеси в Україні XIV-XV ст. на шляху формування українського етносу.
Формування української народності, що почалось в глибині століть, тривало в 14-15 ст. Але умови цього процесу надто ускладнилися. Українські землі захопили різні держави, що мали відмінні від українців мову, релігію, культуру та історичні традиції. Проте між окремими частинами Південно-Західної Русі-України розвивалися економічні, політичні, культурні зв’язки.
Українська народність формувалась на землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств, Буковини і Закарпаття. В 14-15 ст. територія розселення українців поширилась на південний схід, на Нижнє Подніпров’я, Побужжя, лівий берег Дніпра. Термін «Україна» поширюється з Наддніпрянщини на всі українські землі, витісняючи попередній «Русь». Ця назва фігурує в офіційних документах, художніх творах, народних піснях. З 14 ст. з’явилася назва «Мала Русь». Вперше її вжито в грамотах останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава ІІ, який титулував себе – «король всієї Малої Русі». Згодом термін «Мала Русь» здебільшого вживався в офіційних документах. Народ же називав себе русинами – слово, утворене від «Русь».
Однією з найважливіших ознак народності є мова. В 14-15 ст. на основі місцевих південних діалектів, внаслідок спілкування з мовами сусідніх народностей склалася українська мова. З 14 ст. вона стає по суті сучасною українською мовою. Наприкінці 15 ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народницької.
У 14-15 ст. культура України розвивалась в складних умовах. Роз’єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади – все це гальмувало процес становлення української національної культури. Але й за таких умов культурний розвиток не припинився. Українська культура розвивалась на засадах вітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеї європейського Відродження.
Самобутність культурного життя України 14-15 ст. зумовлена тим, що народ із втратою державності був приречений виключно на роль виконавця чужої волі, позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. За таких обставин енергія українського народу спрямовувалась на доведення своєї життєвості через національну культуру. Людські взаємини, побут, православна віра визначили коло суспільних та культурних інтересів.
