Українська культура

Станом на сьогодні українська культура, як і наука, переживає не найкращі часи. Зокрема, це стосується основи нації — мови. В притчі про Вавилонську вежу люди намагались досягти до Бога спільними зусиллями, будуючи вежу аж до неба, де єдність людей була в єдиній мові, проте Бог роз’єднав їх в один момент, надавши їм різні мови, щоб ті не розуміли одне одного.

Стався розбрат, вбивства і суперечки, а вежа залишилась недобудованою. Проектуючи на ситуацію, що відбувається сьогодні, вежа є українською культурю, національністю і розвитком молодої держави.

Задля того, щоби перешкодити цьому, Росія, хоч ніяким чином не постає в цій проекції Богом, але неначе взяла за основу суть цієї притчі і розділила громадян України за мовною ідентичністю, щоби схід відчував себе ближче до «старшого брата», аніж до рідної землі.

Немає чіткої стратегії розвитку культури в Україні. Це ніким не фінансується в тому обсязі, який би мав бути. Велика кількість людей на заході знають українську мову у той час, як тотожна кількість людей на сході її не знають.

Ну то й що, якщо завжди можна спілкуватись російською мовою з тим, хто не знає рідної, в цьому ж немає нічого поганого? Може й так, але це вже створює бар’єр національної ідентичності. Навіть, якщо взяти до прикладу фундаментальну стратегію культури на базі мовної політики, то в Україні її не те що не було, їй всяко перешкоджали закріпитися.

В журналі «Універсум» (Марусик Т. Державна мовна політика в Україні останнього десятиліття // «Універсум». — 2015. — № 3–4. — С. 257–258) вміщена стаття про те, як розвивалась і як саботувалась мовна політика в Україні за останні 10 років.

Варто звернути увагу на головні моменти державної мовної політики за цією публікацією:

1. У червні 2005 р. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення запропонувала для підписання «Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору».

Цим документом було передбачено збільшення квоти мовлення українською мовою до 75 % загального обсягу добового мовлення, до якого не зараховане титрування, при цьому частка дубльованих українською мовою іншомовних аудіовізуальних творів не може складати менше 75% від загального добового мовлення іншомовних аудіовізуальних творів.

2. У липні 2005 р. президент Національної телекомпанії України Тарас Стецьків запровадив дублювання державною мовою синхронів, які звучать російською мовою, у новинах першого національного телеканалу.

3. Новопризначений у кінці лютого 2005 р. секретар Ради національної безпеки та оборони Петро Порошенко зробив свої «знамениті» мовні заяви, які зводилися до зупинення процесу закриття російських шкіл, відновлення груп у вищих навчальних закладах з російською мовою навчання, створення телевізійного каналу і радіостанцій для російськомовних громадян України.

3. У січні 2006 р. Верховна Рада України ухвалює закон «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», в якому встановили 75-відоткову квоту на мовлення українською мовою, а також вимогу дублювати програми, створені недержавною мовою.

4. Після парламентських виборів березня 2006 р., перемогу на яких здобула Партія регіонів, Верховній Раді були зареєстровані численні законопроекти представників Партії регіонів, соціалістичної і комуністичної партій, якими тим чи іншим способом, наприклад, через запровадження терміну «офіційна мова», статус російської мови прирівнювався до статусу державної (української).

А один депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко вніс на розгляд парламенту 24 законопроекти, спрямовані на фактичне запровадження російської мови як другої державної в усіх сферах життя українського суспільства.

5. 30.09.2009 р. Прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко підписала постанову «Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад», відповідно до якої у робочий час у державних і комунальних школах треба було постійно застосовувати українську мову.

6. У вересні 2010 р. з’явився законопроект «Про мови в Україні» Єфремова-Симоненка-Гриневецького.

7. 23 лютого 2014 р., депутати ухвалили закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики». Проте О. Турчинов не підписав цей закон, внаслідок чого він не набув чинності.

8. У нового Президента України П. Порошенка в основному правильна риторика щодо єдиної держаної мови, але у проекті змін до Конституції України, які він вніс до Верховної Ради України минулого року, з’явилася та ж термінологія, якої немає в українському законодавстві — про спеціальний статус російської мови.

Допоки останнє десятиліття йшла запекла боротьба за мовну політику та подальшу стратегію розвитку українізації населення, ніхто не звертав увагу на інші діри в стратегічному розвитку української держави. Без уваги залишилась стратегія національної безпеки, військового забезпечення, інформаційної бази та інші.

Ще не пішло старе покоління компартійців, тих, хто пам’ятає, хто жив у радянському союзі і хто яро хоче туди повернутися усіма можливими методами, як наприклад, запобігання становленні чіткої стратегії розвитку культури України задля того, щоб не дати національній ідентичності закріпитись та набрати сил.

В одній із публікацій журналу «Універсум» з’явився аналіз книги екс-Президента України Віктора Ющенка «Недержавні таємниці».

«… Зважаючи на те, скільки сторінок загалом Віктор Андрійович присвятив питанням культури, можна зробити певні висновки, на якому місці в пріоритетах перебуває ця проблема. Відверто дивує, що екс-президент лише до слова згадує мовне питання. Як-не-як, саме за його каденції відбулися позитивні зрушення у цій сфері.

Останнім часом чимало списів ламається довкола мовних свобод російськомовних жителів, надання російській статусу другої державної і т.д. і т.п. У суспільстві побутує тепер думка про те, що зараз не слід нікого провокувати, загострюючи мовні проблеми.

Справді, за нинішніх обставин, можливо, й не час для радикальної політики, проте в жодному разі позиції української мови не можна послаблювати, їх потрібно тільки зміцнювати. Про які додаткові привілеї для «вєлікого і могучого» може загалом йтися, коли на Сході країни оголошують справжнє «сафарі на україномовних»?!

Останніми роками — стараннями маріонеток Путіна, що були при владі — російська мова послабила позиції «солов’їної» у своїй державі. Першочергово йдеться про закон Колесніченка — Ківалова, який поки ще не скасовано.

Однак, хочеться сподіватися, що це лише питання часу для новообраного парламенту. Математики стверджують, що мінус на мінус дає плюс, чи не так? Пригадаймо хоча б другу половину ХІХ ст. Саме після Валуєвського та Емського указів розквітла українська класична література. Саме у 1863-му, у рік Валуєвського циркуляру, вперше опублікований гімн «Ще не вмерла Україна».

Цей принцип діє і у наші дні. Ось ще один доказ: згідно зі статистикою, впровадження другої державної мови зараз підтримує значно менше населення, ніж раніше. Апелюючи до цифр, варто зауважити, що лише 3 відсотки минулорічних абітурієнтів обрали для складання тестів зовнішнього оцінювання недержавну мову.

А це свідчить про те, що сучасна молодь хоче й буде спілкуватися українською, вдосконалюючи свої знання у школах та університетах. А держава має у цьому сприяти, створюючи відповідні умови та різновекторні програми розвитку мовної політики.

У жодному випадку сьогодні не можна піддаватися впливу Московії на мовно-культурну сферу українського життя. Навдивовижу актуальні за нинішніх часів слова французького письменника Шарля де Бернара: «Людина, що не знає мови народу, серед якого проживає, є або гостем, або хамом, або окупантом».

Сьогодні, після стількох століть заборон, утисків і переслідувань, маємо леліяти, плекати рідну мову. Століттями духовність нашого народу руйнували вороги. Утім, награбоване повертають нащадкам власників і через сотні років після втрат. Риторичне запитання: коли, якщо не зараз?!...»

Культура — це те, що вкладається в людину з ранніх літ і мова є основою-основ культурних цінностей. Аналізуючи ці статті можна простежити, що влада чи то не надавала особливого значення цьому фундаментальному поняттю, чи то спеціально ігнорувала його задля того, щоб на базовому культурному рівні посіяти розбрат серед української нації.

В будь якому випадку через те, що не було докладено достатньо зусиль на українізацію населення, викорінення «совєтськості» на культурно-освітньому рівні, російськомовні українці відчували себе ближчими духом до Росії і саме це зіграло базову роль того, що схід відколовся утворивши так звану, ніким не визнану «Новоросію».