Елізабет Беннет і Дарсі

Роман відкривається звісткою про те, що один з найбагатших маєтків в окрузі Незерфілд - парк більше не буде пустувати: його орендував багатий молодий чоловік, «столична штучка» і аристократ містер Бінглі. До всіх вищевикладених його достоїнств додавалося ще одне, найбільш істотне, воістину безцінне: містер Бінглі був неодружений. І розуми навколишніх дам були запаморочені і збентежені від цієї звістки надовго; розум (точніше, інстинкт!) місіс Беннет особливо. Все-таки п'ятеро дочок! І таким чином, містера Бінглі всі починають сприймати як «законну здобич тієї чи іншої сусідської дочки»[1,1]. Багатство, яким має щастя володіти будь молодий поміщик, будучи він неодружений, стає і має стати предметом жадання того середовища, де він, швидше за все, почне шукати собі подругу життя.

Містер Бінглі приїжджає не один, його супроводжують сестри, а також нерозлучний друг містер Дарсі. Бінглі простодушний, довірливий, наївний, розкритий для спілкування, позбавлений будь-якого снобізму і готовий любити всіх і кожного. Дарсі - повна йому протилежність: гордий, зарозумілий, замкнутий, сповнений свідомості власної винятковості, приналежності до обраного кола.

Річний дохід Дарсі і Бінглі негайно підраховується батьками незаміжніх дочок в тому графстві, в якому з'являються блискучі молоді лондонці, і матері незаміжніх дочок негайно починають на них полювання.

Подальше оповідання йде у двох планах: один - хід речей природний і закономірний для суспільства, де відбувається дія; другий - індивідуальний, що ламає традицію. Провінційні пані та джентльмени, що належать до небагатого джентрі (наприклад, місіс Беннет, сер Лукас і його дочка Шарлот), ловлять вигідних наречених, а ті, що стоять вище по стану (леді де Бур, сестра Бінглі) намагаються всіляко противиться подібним шлюбам.

Відносини, що складаються між Бінглі - Джейн і Дарсі - Елізабет, цілком відповідають їх характерам. У перших вони пронизані ясністю і безпосередністю, обидва і простодушні, і довірливі (що спочатку стане ґрунтом, на якому виникне взаємне почуття, потім причиною їх розлуки, потім знову зведе їх разом). У Елізабет і Дарсі все виявиться зовсім інакше: притягання - відштовхування, взаємна симпатія і настільки ж очевидна взаємна неприязнь; одним словом, ті самі «гордість і упередження» (обох!), що принесуть їм масу страждань і душевних мук, через які вони будуть болісно, при цьому ніколи «не відступаючи від особи» (тобто від себе), пробиватися один до одного.

Їхня перша зустріч відразу ж позначить взаємний інтерес, точніше, взаємну цікавість і соціальну нерівність. Дарсі дає Елізабет досить невтішну характеристику: «Що ж, вона ніби мила. І все ж не настільки хороша, щоб порушити мій душевний спокій. А у мене зараз немає бажання втішати молодих леді, якими знехтували інші кавалери».[1, 9]

Обидва в рівній мірі неабиякі: як Елізабет різко відрізняється від місцевих панночок - гостротою розуму, незалежністю суджень та оцінок, так і Дарсі - вихованням, манерами, стриманою зарозумілістю виділяється серед натовпу офіцерів розквартированого в полку Мерітона, тих самих, що своїми мундирами і еполетами звели з розуму молодших міс Беннет, Лідію і Кітті. Проте спочатку саме зарозумілість Дарсі, його підкреслений снобізм, коли всією своєю поведінкою, в якому холодна чемність для чуйного вуха може не без підстав прозвучати мало не образливою, - саме ці його властивості викликають у Елізабет і неприязнь, і навіть обурення. Бо якщо притаманна обом гордість їх відразу (внутрішньо) зближує, то упередження Дарсі, його станова пиха здатні лише відштовхнути Елізабет. Їх діалоги - при рідкісних і випадкових зустрічах на балах і у вітальнях - це завжди словесна дуель. Дуель рівних противників - незмінно чемна, ніколи не виходить за рамки пристойності і світських умовностей.

Наступне зіткнення Елізабет і Дарсі відбувається в Розінгзі. Їх розмови за столом, на людях, знову нагадують словесну дуель - і знову Елізабет виявляється гідною суперницею. А якщо врахувати, що дія відбувається все ж в XIX столітті, то подібні зухвалості з вуст молодої особи - з одного боку леді, з іншого - безприданниці можуть здатися справжнім вільнодумством: «Ви хотіли мене збентежити, містер Дарсі... але я вас анітрохи не боюсь... Упертість не дозволяє мені проявляти слабкодухість, коли того хочуть оточуючі. При спробі мене настрашити я стаю ще більш зухвалою».[1,189] Але в один прекрасний день, коли Елізабет на самоті сидить у вітальні, на порозі несподівано виникає Дарсі: «Вся моя боротьба була марною! Нічого не виходить. Я не в силах впоратися зі своїм почуттям. Знайте ж, що я вами нескінченно зачарований і що я вас люблю! ".[1,217] Але Елізабет відкидає його любов з тією ж рішучістю, з якою колись відкинула домагання містера Коллінза.

Знову виникає словесна дуель. Бо, навіть роблячи пропозицію, Дарсі не може (і не хоче!) приховати, те, що, роблячи його, він все одно завжди пам'ятає, що, одружившись з Елізабет, він тим самим неминуче «набуде спорідненість з тими, хто перебуває настільки нижче його на суспільній драбині».[1,218] І саме ці слова ранять її нестерпно боляче. У сцені їх пояснення зливаються рівні темпераменти, рівні «гордість і упередження». Саме гордість і упередження заважають Елізабет і Дарсі зрозуміти один одного.

Чергова відмова Елізабет від одруження, тим більше від такого вдалого, призводить всіх оточуючих і, особливо, сім'ю Беннет в цілковите здивування і замішання.

Наступного дня Дарсі вручає Елізабет об'ємний лист - лист, в якому він пояснює їй свою поведінку відносно Бінглі (бажанням врятувати друга від того самого мезальянсу, на який він готовий зараз сам!), - Пояснює, не шукаючи собі виправдань, не приховуючи своєї активної ролі в цій справі; але друге - це подробиці «справи Уікхема», які представляють обох його учасників (Дарсі і Уікхема) в зовсім іншому світлі. В оповіданні Дарсі саме Уікхем виявляється і брехуном, і низькою, розпущеною, непорядною людиною. Лист Дарсі приголомшує Елізабет - не тільки тим, що в ньому розкрилася істина, але, не меншою мірою, і усвідомленням нею власної сліпоти, випробуваним соромом за ту мимовільну образу, яку завдала вона Дарсі: «Як ганебно я поступила!.. Я, так пишалася своєю проникливістю і так покладалася на власний здоровий глузд!».[1,295] З цими думками Елізабет повертається додому, в Лонгборн.

Однак ставлення самої Елізабет до Дарсі також змінилося, і там, де раніше вона була готова бачити одні недоліки, тепер вона знайшла в собі сили знаходити безліч достоїнств. Елізабет змогла зламати свої упередження щодо Дарсі.

Між Дарсі і Елізабет відбувається ще одне пояснення, на цей раз останнє. Ставши дружиною Дарсі, наша героїня стає і повноправною господинею Пемберлі - того самого, де вони вперше зрозуміли один одного. А юна сестра Дарсі Джорджіана, з якою у Елізабет «встановилася та близькість, на яку розраховував Дарсі <...> на її досвіді зрозуміла, що жінка може дозволити собі поводитися з чоловіком так, як не може поводитися з братом молодша сестра».[1,382]

Таким чином, підбиваючи підсумки проведеного аналізу образу і долі Елізабет Беннет, можна зробити наступні висновки:

1) Елізабет незалежна, незважаючи на своє таки залежне становище безприданниці;

2) заміжжя з розрахунку вище її сил, навіть якщо це необхідно в інтересах сім'ї; виходити заміж без кохання аморально. Гроші ніяк не можуть вважатися для неї єдиним мірилом щастя;

3) вона не має наміру приносити в жертву свою долю і до кінця життя миритися з нудним і порожнім життям поруч з некоханою людиною.

Елізабет Беннет, безумовно, вище свого середовища, - вона не тільки безпосередня, спостережлива, весела, дотепна, але й освічена, розумна і наділена високими моральними принципами.