У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ НАУКИ

В статті розглядається проблема концепту та концептуального релятивізму в новітній філософії науки від початку формування до сучасного її стану в новітній філософії.

Сучасна філософія зосередилася на пошуку нових альтернативних можливостей у сфері теоретичної думки. Цей пошук має дві характерні особливості. Першою із них – є спроба створення нового знання, яке б могло повністю замінити традиційний спосіб побудови теоретичних моделей мислення, їх структури, категоріальних та поняттєвих елементів. Другою – спроба переосмислення здобутків того ж таки мислення. Обидві вони мають відношення до конкретних, сучасних філософських напрямків, якими на наше переконання – є постмодерністська та постнекласична філософія. При чому, постмодерністська філософія є радикальнішою у вираженні вказаних характерних особливостей, а постнекласична більш поміркованою. Спектр проблематики, який потрапляє в поле зору сучасних дослідників – є надзвичайно багатим. Але при всьому його багатстві не втратили актуальності, такі класичні філософські питання, як: проблема смислу, істини та пізнання. Необхідно підкреслити той момент, що проблема концептуального релятивізму, хоч і належить до переднього краю філософського пошуку, також стосується вирішення цих споконвічних питань.

Унайзагальнішому вигляді – проблеми, які будуть розглядатися, стосуються тих питань, які виникли навколо концептуального релятивізму у межах сучасної філософії. Їх аналіз є безумовно важливим для філософії, так як їх суть безпосередньо стосується статусу філософії, її категоріального апарату та місця логіки в структурі постнекласичного знання.

Проблема концептуального релятивізму зародилася на основі філософських ідей Р.Карнапа та У.Куайна. Опонентами до теорії концепту та концептуального релятивізму виступили Д.Девідсон та К.Попер. Сьогодні, проблемою концепту, концептуальних схем та концептуального релятивізму займаються М.Лебедєв [див.: 7], Л.Богатая [див.: 2, 3, 4], Е.Ускова [див.: 10]. Звісно, цими прізвищами не вичерпується вся множина дослідників в зазначеній проблематиці, але саме з ними пов’язаний основний зміст матеріалу, який викладений у статті. Аналіз останніх досліджень та публікацій, присвячених цій проблемі, дає можливість зробити висновок про те, що в сучасній українській філософській думці зорієнтованої на постнекласичний лад, відбувається спроба переосмислення ідей концептуального релятивізму. Це, стосується передусім зміни у ставленні до самої суті відносності. Відповідно, разом із цим змінюється і оцінка щодо теоретичного значення концепту. Далі, можна чітко простежити, що проблематика концепту обов’язково знаходиться на межі міждисциплінарного перетину. Учасниками якого є логіка, семантика, лінгвістика, філософія, а з недавнього часу – синергетика. Не зважаючи на досить високу ступінь розробки цієї проблеми, важко простежити спробу цілісного відображення процесу еволюції концептуального релятивізму. А саме тому, головним завданням цієї статті є створення такого уявлення, яке би могло справитися з таким недоліком. Другорядними завданнями є аналіз складових теоретичного каркасу концептуального релятивізму на різних етапах його розвитку.

Концепт, хоч і перекладається з латинської мови як “поняття” (лат. conceptus – поняття) має не так багато спільного з цією фундаментальною категорією традиційної логіки. З самого початку зародження категорії “концепт” було зрозуміло, що воно може виступити лише в якості альтернативи і ніяк не може замінити категорію “поняття”. Хоча думка про те, що воно може витіснити “поняття” на другорядні ролі була, взяти хоча б деякі висновки із праць того ж Р.Карнапа. Виникає питання: що саме у “понятті” не задовольняло австрійського логіка і яка була необхідність у створенні категорії “концепт”? Звернімося до його міркувань. Він визначив, що в онтологічній сфері недостатньо мовних форм вираження для пояснення зв’язку між словом та денотатом. Наслідком його міркувань стало створення особливої категорії, яка була максимально спорідненою із “поняттям“, але виконувала дещо інакше завдання. Цю відмінність, між поняттям та концептом, можна виразити у відвертому суб’єктивному характері останнього на рівні онтології і відірваності його від мови. Концепт, у силу вказаної відірваності є умовним. Все, що стосується мовної інтерпретації і вираження – побудовано за допомогою понять та законів логіки, але це лише на поверхні. Глибинне розуміння міститься в концепті. Р.Карнап будує схему у якій відображає як саме функціонують концепти. Для цього він вводить нову категорію – “концептуальна схема”. Онтологія мови складається саме із таких концептуальних схем. Уявити, що собою являє концептуальна схема, можна на конкретному прикладі, який ми проілюструємо наступною ситуацією.

При спілкуванні двох людей за певних обставин (які ми можемо розглядати як деякий спеціальний контекст) один із них просить іншого передати ключ. Цікаво, що читаючи це речення ми справді не знаємо, що саме має передати одна людина іншій – ключ від дверей, чи гайковий ключ. Хоча ми прекрасно розуміємо, що об’єктом передачі не може бути джерело чи журавлиний клин. На думку Р.Карнапа учасники трансакції знають про що йде мова, через те, що їхні концептуальні схеми перетинаються на певному смисловому рівні. Одразу, щоб уникнути непорозумінь пов’язаних з аргументом про те, що люди не завжди добре розуміють одне-одного – зазначимо: філософ розподілив концепти на різні рівні схем, щабель градації котрих визначається їхньою конкретизацією. Остання ж постійно знаходиться в режимі розуміння – пояснення. Таким чином, якщо ми уявимо те, що концептуальні схеми співбесідників співпали на однаковому рівні концептуальних схем, то вони безумовно зрозуміли один одного. Якщо ні, то через певну конкретизацію, виражену пояснюючими реченням, вони так чи так виходять на такий рівень.

Саме тому, зрозуміло, чому класична філософія визначила теорію концепту, як суто релятивістську. Адже, кожен суб’єкт комунікації, а з нею і конкретизації по суті володіє своєю концептуальною схемою. Звідси, залишається лише декілька кроків до відвертого релятивізму на кшталт софістики. Але, що цікаво, і Р.Карнап, і У.Куайн вбачали у концептуальному релятивізмі шлях до подолання релятивізму глобального. У зв’язку з цим, варто розглянути критику опонентів концептуального релятивізму, яка де в чому відкриває ті сторони теорії концептуальних схем, які демонструють прорахунки і здобутки авторів цієї заманливої теорії.

Найбільш ґрунтовну критику розвинув К.Попер у цілій серії публікацій присвячених концептуальному релятивізму. Розглянемо одну із них. Це, добре відомий розділ із його праці “Логіка та зріст наукового знання” під назвою “Міф концептуального каркасу” [див.: 9]. Вже на самому початку К.Попер чітко дає зрозуміти чому теорія концепту, концептуальних схем є для нього різновидом релятивізму: “На мій погляд, до числа найважливіших складових частин сучасного ірраціоналізму входить релятивізм (учення, згідно якому істина пов’язана з сукупністю інтелектуальних передумов, що є у нас, або з концептуальним каркасом; отже, істина може мінятися при переході від одного каркаса до іншого) [9]. Так як К.Попер є позитивістом, він і критику свою будує на засадах позитивізму. І тут вже не має значення префікс пост-, так як цінності всіх різновидів позитивізму залишилися приблизно однаковими. І найголовнішою серед них є уявлення про існування об’єктивної істини – вічної і незмінної. О.Конт називав її позитивною істиною, К.Попер називає об’єктивною і, в цілому, від зміни назви суть залишається незмінною. З самого початку, критика К.Попера стосується того, що концептуалісти ліквідували інститут об’єктивної істини, а натомість запропонували лише абсолютну та відносну істину. При чому, істина є абсолютною лише в межах концептуального каркасу, поза ним вона є відносною. З одного боку таке твердження пояснює те, чому Р.Карнап не працював над такою собі “абсолютною концептуальною схемою”, а з іншого, що для К.Попера є релятивізмом. На основі подібних уявлень австрійський філософ називає релятивістом навіть Ф.Гегеля [9]. Відповідно, неважко зрозуміти те, що об’єктивна істина К.Попера та її омонім в діалектиці – це різні речі. Стосовно діалектики варто зробити ще одну ремарку: К.Попер завжди виступав в якості опонента діалектики, взяти хоча б його критику розвинуту у праці “Проти діалектики”. Зауважимо, зв'язок між концептуальним релятивізмом і діалектикою в критиці К.Попера було проілюстровано недарма. Попер, там і там використав приблизно однакові аргументи, що наштовхує на думку про те, що діалектика для нього є своєрідним різновидом того ж таки релятивізму.

Уваги заслуговує досить доречний критичний аргумент К.Попера стосовно проблеми співвідношення двох відмінних концептуальних схем та консенсусу, який, на думку теоретиків “концепту”, мусить відбутися в результаті конкретизації (в оригінальному тексті вживається термін “конвенція”). Піднявши питання про існування відмінних концептуальних схем, К.Попер порушив проблему самої можливості розуміння людей за допомогою концептів на рівні таких схем. Тому, на його думку, консенсус, досягнутий за умов відмінних концептуальних каркасів є явищем малоймовірним, а по-друге для К.Попера він не обов’язково є продуктивним. Зупинимося на останньому більш докладно. Згадаємо, що конкретизація смислу є конвенцією, яка досягається обома сторонами. Саме цю ситуацію К.Попер виводить в якості “міфу концептуального каркасу”. Тут же він демонструє на численних прикладах вразливість такої позиції. Основним його аргументом, при цьому є думка про те, що відсутність консенсусу також є способом утвердження істини в її об’єктивному існуванні. Як саме це відбувається? Уникнувши повторів тих прикладів, які приводить К.Попер, підсумуємо критичну основу його аргументації. Консенсус для британського філософа виступає альтернативою конфронтації. Він цілком справедливо вважає, що консенсус не є гарантією якості для істини отриманої в результаті конкретизації. В той же час він послідовно проводить думку про те, що об’єктивна істина якраз і є істиною такого роду, котра в більшості ситуацій залишається абсолютно невразливою. Тому конфронтація виступає ситуацією такого типу, у якій об’єктивна істина проходить іспит на право подальшої цілісності і утримання статусу істини. А консенсус пропонує інший сценарій розвитку подій – порушення цілісності об’єктивної істини та утворення напівістин.

По своєму критика К.Попера послідовна та раціональна. Його аргумент стосовно продуктивних можливостей конфронтації цілком виправданий. Але, в той же час він, уникає конкретного опису того, що він називає об’єктивною істиною, обмежуючись посиланнями на праці А.Тарського. Хоча, при цьому, відмічає К.Хюбнер, розуміння істини у А.Тарського та К.Попера має суттєву розбіжність [див.: 11, с.218].

Критика Д.Девідсона багато в чому подібна до поперівської. Так, зокрема, він пише: “Я вважаю концептуальний релятивізм п’янкою і екзотичною концепцією, і перш ніж поспішати її приймати, необхідно ретельно прояснити смисл цієї концепції. Але, як це часто буває у філософії, важко досягти чіткого розуміння, поки довкола проблеми киплять пристрасті. В усякому разі саме це я і хочу показати” [5, с.114]. Розглядаючи зважену критику Д.Девідсона потрібно відмітити, що він, на відміну від К.Попера, не інтерпретує А.Тарського, а навпаки приводить свої аргументи в чіткій відповідності до теорії істини польського логіка. Окрім логічного аналізу концептуального релятивізму у нього можна знайти і суто філософський критичний аргумент. Це традиційний аргумент метафізичної філософії “contra relativismus”, суть котрого виражена наступною тезою: якщо в основі будь-якої теорії лежать положення релятивізму, то, таким чином, ця теорія заперечує сама себе, адже самі положення також є відносними.

Уваги заслуговує послідовність викладу Д.Девідсоном своїх думок, у яких він розкриває дистинкцію між концептом та поняттям, концептуальними схемами і об’єктивним станом речей. Мета його аналізу пов’язана із з’ясуванням доцільності використання концепту та концептуальних схем в описі картини об’єктивного світу. Один із його аргументів вказує, що існування, хоч і суто гіпотетичне, непорівнянних концептуальних схем, несе в собі сумнів у доцільності використання їх в логіко-когнітивному апараті пізнання реальності. Це інтерпретація аргументу Поппера проти концептуального релятивізму, але в ній використанні інші засновки та приклади, якість котрих в першу чергу визначає те, що Д.Девідсон використовує теоретико-концептуальний каркас своїх опонентів. Таким чином критика відбувається немовби із середини. Врешті він приходить до висновку, котрий ми наведемо дослівно: “Відкидаючи свою залежність від поняття реальності, що не інтерпретується, як чогось, що знаходиться поза всіма схемами і наукою, ми не відмовляємося від поняття об’єктивної істини. Навпаки, якраз прийнявши догму дуалізму схеми і реальності, ми отримуємо концептуальний релятивізм і відносність істини до схеми. Без цієї догми релятивізм залишається осторонь. Звичайно, істина пропозицій є відносною до мови, але вона об’єктивна наскільки це можливо. Відмовляючись від дуалізму схеми і реальності, ми не відкидаємо світ, а відновлюємо безпосередній доступ до знайомих об’єктів, чиї “кривляння” роблять наші пропозиції і переконання істинними або помилковими.” [5, с.158]. Позиція Д.Девідсона цілком відповідає вимозі об’єктивного судження і можливо саме через це вона утвердилася у якості критичного постулату “проти концептуального релятивізму”. У зв’язку з останнім твердженням варто привести приклад логічної інтерпретації позиції Д.Девідсона Дж.Мейландом.

Дж.Мейланд максимально спростив уявлення про концептуальний релятивізм, розглянувши його на прикладі кореспондентської теорії істини. Кореспондентська теорія істини складається із простого двочленного співвідношення: істина – об’єктивний стан речей. В концептуальному релятивізмі виникає третій член відношення, посередник між істиною та об’єктивним світом. Таким посередником може бути що завгодно, зокрема: люди, сукупності принципів, картини світу або ситуації: концептуальні схеми, концептуальні рамки, лінгвістичні рамки, форми життя, режими мови або думки, дисциплінарні матриці, парадигми, сукупності абсолютних пресуппозицій, точки зору, перспективи і таке інше. [Див. 1, с. 572-573]. Таким чином, можна переконатися, що гарантом самої можливості існування концептуального релятивізму є третій член співвідношення. На думку Дж.Мейланда усунення третього члену усуває будь-який сумнів у існуванні об’єктивної істини. Підводячи висновки, ми можемо сказати, що американський логік не сказав нічого нового, але його чітка аргументація безумовно є прекрасним підсумком критики К.Поппера та Д.Девідсона.

Критика теорій концепту та концептуальних схем, безумовно, зіграла позитивну роль в історії їх розвитку, змусивши філософів вийти на принципово новий теоретичний рівень. Ілюстрацією такого переходу є всесвітньо відома полеміка між К.Поппером і Т.Куном [див.: 6; 8]. Так, не новиною є факт того, що К.Поппер, врешті за ним і Д.Девідсон, а також багато інших вважали Т.Куна, П.Феєрабенда релятивістами. Річ не лише в тім, що останні застосовували елементи теорії концептуальних схем. Аргументом критики виступало звинувачення в історизмі та психологізмі. Врешті, критичний потенціал противників вказаних форм релятивізму вичерпався через кризу, яка вразила саме джерело їх теоретичного існування – теорію об’єктивної істини.

Звісно, криза не означає кінця і хоч на наше глибоке переконання вона продовжується по цей день – вже існують альтернативні теорії в котрих примхливим чином синтезувалося все те, що до того було практично несумісним. Власне мова йде про такі новітні філософські напрямки як постмодернізм та синергетика. Основним і найсуттєвішим моментом, на наш погляд, є факт того, що проблема концептуального релятивізму поступово звелася нанівець у сучасній філософії органічно перетворившись на “умовно дозволену” складову наукового мислення. Так, наприклад, Л.Богатая у серії своїх публікацій присвячених концепту [див.: 2; 3; 4] послідовно розвиває думку про те, що концепт є важливою частиною пізнавального процесу і містить в собі здатність пов’язати свідомість пізнаючого суб’єкта із хаосом, де останній є чимось на зразок когнітивного атрактора [3] – уявлення презентованого в роботах І.Пригожина.

Концепт, у тому ракурсі в якому описує його Л.Богатая є певним посередником у передачі смислу між хаосом і свідомістю людини, котрий зрештою перетворюється на поняття. До множини його атрибутів, вважає дослідниця, входять такі властивості як первісне відображення смислу та оперування можливістю. Тут, на наш погляд, Л.Богатая здійснила той самий синтез про який велася мова вище: їй вдалося вдало поєднати в характеристиці концепту елементи інтуїтивізму та релятивізму, що дозволило вийти на принципово новий рівень відображення буття концепту. Так описуючи зв’язок смислу із концептом Л.Богатая посилається на когнітивну психологію та когнітивну лінгвістику, де концепт виступає в ролі “базової аксіоматичної категорії, котра не визначається і сприймається інтуїтивно” [3]. Тут же, вона веде мову про статус філософського концепту, котрий в своїй основі містить значення когнітології, і в той же час, є чимось іншим. Відмінність ця полягає в новому трактуванні природи концепту, яке ми спробуємо розглянути на основі тричленної схеми концептуального релятивізму Дж.Мейланда.

Річ у тім, що механізм тричленного відношення “істина – концепт – об’єктивний стан речей” працює за принципом послідовності, який можна відобразити числовим рядом 1 – 2 – 3, де 2 (концепт) – є посередником, що по суті робило його вразливим для критики на предмет релятивізму. Проте Л.Богатая подає інший варіант, який ми узагальнили до простого числового відображення, на прикладі того ж таки тричленного співвідношення: 1-2 і 2-3. Власне, це щось на зразок того, що зробив Т.Кун в своїй теорії наукових революцій, адже він виступив противником кумулятивної концепції розвитку науки, яка визнавала лише пряму послідовність передачі знання [див.: 10]. Таким чином, усунувши пряму послідовність, ми можемо вийти на певний діалектичний рівень. На жаль, це питання в статті Л.Богатої висвітлено не настільки, щоб можна було зробити конкретні висновки стосовно природи концепту, але, в той же час, впевнено можна говорити про те, що робота в цьому напрямі вже має результати. Уваги заслуговує також аналіз дослідницею проблем співвідношення концепту і події, концепту і хаосу. Де, по суті, Л.Богатая розглядає найрізноманітніші способи існування і співіснування концепту в рамках сучасних філософських та наукових новацій.

Із зазначеного можна зробити наступні висновки. Теорія концепту і концептуальних схем зрештою суттєво вразила інститут об’єктивної істини у філософії, логіці і науці. Але, в той же час, вона вплинула на розвиток альтернативних, неформальних логік і теорій, які іноді виявляються більш ефективними, аніж будь яка лінійна, формальна теорія, прикладів чому можна навести безліч. Окрім того, при використанні теоретичного матеріалу пов’язаного із застосуванням концептів вже ніхто не згадує про концептуальний релятивізм, окрім хіба що сучасних теософів. На наш погляд це пов’язано із інтеграцією релятивізму в усі галузі науки, яке відбувається на диво органічно та продуктивно, особливо у сфері синергетики. Звісно, ніхто не заперечує того, що нерозв’язаними лишається ще багато проблемних питань. Зокрема питання про відповідність концептуальних схем, природу та статус філософського концепту, котрий із середньовічної напівформальної категорії перетворився на щось набагато складніше. А тому, враховуючи всі ті проблеми, вирішення котрих взяли на себе сучасні філософи, науковці, дослідники – важко заперечити усю важливість подальшої розробки тематики концептуального релятивізму, концептів та концептуальних схем. При чому, на наш погляд, не менш важливим є присутність обґрунтованої критики, без якої якість будь-якого дослідження виглядає вельми сумнівною.