Студопедия — Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування






На протязі сімдесяти років суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток радянського суспільства визначала Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Тоталітарна влада партії – держави охоплювала всі без виключення сторони життя народу. Не випадково її партійні комітети, в ті роки називалися «директивними органами», адже саме їх рішення ставали непорушними директивами для всіх органів державної влади та суспільних організацій. Будь-яке питання в усіх сферах життя населення входило у компетенцію відповідного комітету комуністичної партії. Навіть спроба створення альтернативних політичних груп однозначно оцінювалося державними структурами як найтяжчий кримінальний злочин. Таким же чином тлумачилися спроби на замах офіційної ідеології КПРС – «марксизм ленінізм».

Тому, розглядаючи історію радянської держави, ми не можемо, як це було до недавнього часу, поділяти її на історію партії та історію суспільства (громадянську історію). Вивчаючи будь-який аспект життя радянського суспільства тоталітарної епохи, ми вимушені звертатися до вивчення партійної політики в той чи іншій сфері, а при вивченні діяльності комуністичної партії опиняємося перед необхідністю досліджувати її вплив на суспільні процеси, адже «громадянська історія» у цей час була повністю підпорядкована історії монопольно правлячої в СРСР комуністичної партії і не існувала самостійно.

Однопартійна модель політичного життя, яка була реалізована в СРСР, юридично закріплювалася Конституцією 1977 року. В статті 6 Основного закону КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи. Партія, в якій станом на 1989 рік перебувало 20 млн. чоловік, здавалася непорушним монолітом не лише в очах вітчизняної пропаганди. Близької думки притримувалися і зарубіжні дослідники, хоча вони різко негативно оцінювали роль КПРС у державі. Тому багатьох наших співвітчизників колишніх радянських республік здивувало, як легко та раптово втратила свою легітимність необмежена влада рад та КПРС, партії-держави. Між тим, панування партії-монополіста об’єктивно породжувало проблеми, які загрожували внутрішній стабільності режиму. Вже, до початку славнозвісної епохи «перебудови» в СРСР у другій половині 1980-их років глибока соціально-економічна, суспільно-політична та ідеологічна криза охопила і саму систему влади, і все радянське суспільство.

Тому в першу чергу необхідно зупинитися на основних причинах кризи радянської системи «розвиненого соціалізму» напередодні приходу до влади Михайла Горбачова.

Саме в цей час виразно виявилися органічні вади адміністративно-командної системи економіки, яка була несприятливою до технічного прогресу і технологічних новацій. Вона розвивалася на екстенсивній основі, що породжувало диспропорції та постійний дефіцит у країні окремих видів продукції, переважно легкої промисловості, незважаючи на неперервне розширення виробничих потужностей. До того ж, постійне збільшення планових показників, які доводилися до керівництва підприємств, постійно уточнювалися та «коректувалися» на всіх рівнях, що неминуче вносило в економіку держави хаос. Більше того, партійне керівництво посилювало цей хаос вимогами постійного перевиконання планових завдань, що ставило перед підприємствами нездійсненні завдання. Керівники підприємств йшли на прямий обман держави – на приписки, випуск завідомо некондиційної продукції, браку. Все це породжувало дефіцит, а той в свою чергу – спекуляцію, «блат», черги біля магазинів та інші негативні явища. В умовах дефіциту виникла тіньова (приватна) економіка, яка втягувала в свою орбіту через систему хабарництва партійно-державних чиновників, яких підтримувало вище керівництво країни. Спроби партійної керівництва в 1960-их - на початку 1980-их років перейти на інтенсивні методи господарювання так і не призвели до позитивних результатів. Навпаки, до середини 1980-их років усі економічні показники країни впали до критичного рівня: Радянський Союз вступив у смугу глибокої економічної кризи, яка доводила нежиттєздатність соціалістичної системи господарства, в той формі в якій вона існувала в державі.

Не кращою ситуація була в соціальній сфері. Керівництво країною призвело до зменшення заробітної плати, що звичайно, не стосувалося партійно-радянської та господарської номенклатури – нового правлячого класу в СРСР, який був забезпечений усіма необхідними матеріальними благами за рахунок праці радянського народу. Практика «розвиненого соціалізму» поступово викликала втрату у більшості населення країни віри в обіцяну партійними чиновниками комуністичну перспективу.

Проявом кризи КПРС стало етично-моральне розтліванні вищої та середньої ланки партійного керівництва, в якого склалося відчуття вседозволеності, прагнення лише до особистого збагачення, не зважаючи на долю власного народу, протекціонізм, клановість та родинність у займанні вищих державних посад. Разом із втратою віри у можливість побудови комунізму втратила свій вплив на суспільство і соціалістична мораль, яка насаджувалася партією, а її замінили або ж повний аморалізм, що призвів до фактичної декласації та люмпенізації великої кількості населення, або ж прагнення до повернення загальнолюдських моральних цінностей, в тому числі до релігійної моралі.

Політична криза КПРС виявилася одразу в декількох аспектах. По-перше, у прагненні партійної номенклатури зберегти недоторканною свою владу та в геополітичних амбіціях, що завжди переважали над інтересами більшості населення країни. По-друге, у падінні авторитету керівництва КПРС як винуватця масових репресій, інформація про які стала доступною для всіх. По-третє, політична криза проявилася у масовому невдоволенні «першими особами держави»: Хрущовим – за його непродумані новації в народному господарстві та суб’єктивну кадрову політику; Брежнєвим – за його потурання нездібному та марнотратному керівництву на місцях, та дрібне марнославство, що виявляло себе в багаточисельних самонагородженнях орденами та званнями, за втручання у внутрішні справи інших держав; Черненком – за його старече безсилля. Якщо Сталіна боялися, але поважали, то з цих «вождів» відкрито глузували. Критичне ставлення до «вождів» поширилося на все партійне керівництво і на уособлювану ними партію, дійшовши до рядових комуністів, які з гіркотою відчували своє політичне безсилля та нездатність вплинути на долю партії, членами якої вони були.

Сама ж КПРС, напередодні проголошення курсу на «перебудову» продовжувала невпинно втрачати якісні характеристики, які забезпечували їй життєздатність, активність та саморозвиток. Вона перетворювалася на політичну партію державного типу, яка сконцентрувала в своїх руках величезну владу. Партійні органи замкнули на собі рішення всіх питань економічного, соціального, політичного та духовного життя суспільства, тому партія об’єктивно не встигала та й не могла своєчасно та кваліфіковано вирішувати ці питання, ставши гальмом на шляху суспільного розвитку. Тобто найголовнішою причиною деформації соціалізму стала сама деформована партія. До того ж партію розривали зсередини зростаючі суперечності в самій правлячій еліті. Політична боротьба, незважаючи на існуванні монопартійної системи зовсім не зникла. Вона була перенесена у верхні ешелони апарату ЦК, і являла собою приховану боротьбу партійних клік за ключові посади в Політбюро КПРС. Таким чином, самий прогресивний лад, за твердженнями радянської пропаганди, повернувся до найпримітивніших форм боротьби за владу, який був характерним для давніх тираній. Кліки формувалися за територіальними («дніпропетровська група Л.І.Брежнєва), галузевими («оборонники», «нафтовики»), віковими ознаками, під впливом неформальних зв’язків всередині комуністичної номенклатури. Такі угрупування в певній мірі згладжували негативний ефект в діяльності радянської однопартійної системи. В ході внутрішніх зіткнень функціонери КПРС захищали інтереси «своїх» територій, галузей економіки. Але при цьому перемогу отримували часто не самі вигідні для суспільства проекти, а ті, за якими стояло наймогутніше та найвпливовіше в даний момент угрупування, чи союз партійних клік.

Існування радянської однопартійної системи було найтіснішим чином пов’язано з розвитком СРСР. Монополізувавши владу КПРС, тим самим фактично взяла на себе відповідальність за все в житті суспільства. Останнє було позбавлено і тіні самостійності, його автономія послідовно та систематично викорінювалася. Така система дозволяла вирішувати відносно короткочасні завдання, шляхом мобілізації засобів, які знаходили в першу чергу за рахунок зниження життя простих людей. Проте в умовах НТР радянська соціалістична модель була неконкурентоспроможною. Сили суспільства підірвала низка мобілізацій, можливості екстенсивного розвитку та репресивно-пропагандистського методу його стимулювання не відповідали потребам постіндустріального рівня цивілізації. На об’єктивні проблеми народного господарства накладалися помилки, пов’язані боротьбою в самій правлячій верхівці СРСР, що розпочалася на початку 1980-их років. Кремлівські верхи були настільки поглинені перерозподілом влади між групуваннями, що остаточно прогавили момент, коли реформування суспільно-політичного життя в країні можна було здійснити еволюційним шляхом. Все це в кінцевому випадку, призвело до гострої кризи однопартійної влади КПРС в країні. Критичне переосмислення проблем внутрішньопартійного життя, ролі, місця та функцій партії в нових історичних умовах стало об’єктивною потребою та наполегливою необхідністю. Починаючи з 1985 року КПРС вступила в останній, якісно новий етап свого існування.

Виникнення в КПРС та радянському суспільстві суми протиріч обумовило необхідність того процесу, який диктувався вимогами часу та отримав назву «перебудова». Початок «перебудови», пов’язаний з приходом до керівництва в КПРС у березні 1985 року Михайла Горбачова, породив надії у суспільстві на зміну характеру влади в країні та її пріоритетів. Вже в квітні 1985 року на пленумі ЦК КПРС, Горбачов виклав свій стратегічний задум доволі широких реформ. Ключовим словом реформаторської стратегії нового генсека повинно було стати «прискорення», яке одразу ж було взяте на озброєння партійною пропагандою та засобами масової інформації. «Прискорювати, на думку Горбачова потрібно було все: і розвиток засобів виробництва, і соціальну сфер, і діяльність партійних органів, але головне, науково-технічний прогрес. Головну причину консервації недоліків Горбачов у повній відповідності зі стереотипами партійного керівництва бачив у «послабленні партійного керівництва», втраті необхідної ініціативи, та тривалій самозаспокоєності керівних органів КПРС.

В основу «прискорення» економічних перетворень новий генсек заклав нову інвестиційну та структурну політику, яка передбачала перенести увагу з нового будівництва на технічне переоснащення, модернізацію діючих виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудівної галузі промисловості, в якому нове керівництво вбачало основу швидкого переозброєння всієї структури народного господарства країни. Новими методами, за допомогою яких Горбачов та його команда намагалися реалізувати програму «прискорення» соціально-економічного розвитку стали зміцнення виробничої та виконавчої дисципліни, покращення роботи з кадрами, а також жорсткий контроль за промисловою продукцією. «Кожен повинен займатися своєю справою» - ця фраза Горбачова була з величезним ентузіазмом була підхоплена радянсько-партійною та господарською номенклатурою, яка побачила в його курсі посилення командно-адміністративних прийомів «удосконалення соціалізму».

В командно-адміністративній стратегії прискорення особливого значення набули заходи в кадровій політиці, що планувалося реалізувати за двома напрямами. Перший напрям розвивав андропівську лінію на боротьбу із ексцесами корупції та «переродженням» в партійно-державній еліті, спрямований на заміну бездіяльних та нездатних керівників більш компетентними у певній галузі. Саме в недоліках кадрової політики нова політична команда бачила причини «спадів та провалів в роботі цілих регіонів». Другий напрям кадрової політики полягав у зміщенні політичних противників Горбачова та його курсу. Один за іншим були відсторонені Г.Романов, В.Гришина, В.Щербицьких, Д.Кунаєв, Г.Алієв, та інші партійні бонзи. До початку 1987 року за підрахунками американської газети «Вашингтон пост», було змінено 70% членів політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК КПСС брежнєвської епохи. Проведена чистка пояснювалася керівництвом не наявністю політичних суперечностей в партапараті, а бажанням ліквідувати кадровий застій. Зміна багатьох відповідальних осіб подавалася як звичайний процес і проходила під акомпанемент запевнень у тому, «що не повинно буди взагалі ніякого гоніння на кадри» всім необхідно дати шанс «перебудуватися». Критики піддавалися помилки волюнтаристського характеру і консервативні підходи, всякі пережитки в партії – формалізм, заорганізованість виступів, формальний характер критики, зловживання службовим положенням. Ставилося завдання психологічної перебудови кадрів, в першу чергу керівних: віднині їм належало уважно аналізувати реальні процеси в суспільстві, прислуховуватися до думки людей, пробуджувати та заохочувати їх суспільну активність, критичне відношення до дійсності.

Нове керівництво КПРС, намагаючись зміцнити своє становище в боротьбі з представниками конкурентного угрупування «старшого покоління», розгорнуло кампанію дискредитації останніх як спадкоємців сталінського режиму та корупціонерів. Цій меті повинна була слугувати політика «гласності» - радянський варіант свободи слова, критики дозволеного в певних межах. Гласність означала розкриття недоліків і вад, які заважали реалізації «потенціалу соціалізму», оприлюднення і критики фактів, що свідчили про протиріччя між офіційно прийнятою в СРСР ідеологією соціалізму та реальністю. Горбачов тим самим претендував на створення принципово нової моделі соціалізму, яка ґрунтувалася зовні на інтерпретації ленінського спадку, але по суті розвивав схему «соціалізму з людським обличчям».

Ключем до розуміння нової моделі соціалізму стало нове поняття у горбачовському лексиконі – «демократизація»: саме всеохоплююча демократія оголошувалася виразником зразкової соціалістичної системи. Нове реформаторське гасло «Більше демократії!» означало впровадження безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, економічний розвиток, контроль над державною владою та правотворчість. На виробництві провідною силою ставали трудові колективи, які повинні були виступати господарями суспільної власності, та отримати реальні можливості розпоряджатися прибутками. Не менш радикальним за радянськими мірками був і задум демократизації політичної системи: вже на січневому пленумі ЦК КПРС 1987 року Горбачов запропонував ввести альтернативні, тобто на основі суперництва двох та більше претендентів на кожне місце, вибори депутатів та інших державних осіб всіх рівнів влади. Тотальна демократизація всіх сфер управління суспільством повинна була створити природні механізми динамічного розвитку суспільства.

Таким чином, можна виокремити такі причини кризи радянської однопартійної системи, що призвели до її остаточної ліквідації наприкінці 1980-их років: по-перше, екстенсивний характер радянської командно-адміністративної системи народного господарства, що породжував глибоку економічну кризу в країні, по-друге, диспропорція у матеріальному забезпеченні радянського народу та партійно-радянської номенклатури, що була забезпечена усіма необхідними матеріальними благами, по-третє, поступова втрата впливу на суспільство соціалістичної моралі та комуністичної ідеології, які насаджувалися провладною партією, по-четверте, політична криза в самій комуністичній партії, що виявилася у падінні авторитету керівництва КПРС до діяльності якого більшість населення країни ставилося іронічно та критично. Неефективність реформ, проведених М.Горбачовим, сприяла піднесенню політичної активності народу. Бурхливе зростання неформальних груп, організацій та рухів сприяло в подальшому остаточній ліквідації однопартійної системи у Радянському Союзі та відкрило шлях до формування багатопартійності.

 







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 456. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Различия в философии античности, средневековья и Возрождения ♦Венцом античной философии было: Единое Благо, Мировой Ум, Мировая Душа, Космос...

Характерные черты немецкой классической философии 1. Особое понимание роли философии в истории человечества, в развитии мировой культуры. Классические немецкие философы полагали, что философия призвана быть критической совестью культуры, «душой» культуры. 2. Исследовались не только человеческая...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит...

Способы тактических действий при проведении специальных операций Специальные операции проводятся с применением следующих основных тактических способов действий: охрана...

Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час...

Этапы творческого процесса в изобразительной деятельности По мнению многих авторов, возникновение творческого начала в детской художественной практике носит такой же поэтапный характер, как и процесс творчества у мастеров искусства...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия