Історія української літературної критики. – С. 28 – 30, 89 – 108.

 

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесасіїо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'ї») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я. Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини.

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом⁵³. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» ^и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування, й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордана «^ЬгЬйсЬег їйг ЗІашізсЬе Ьііе-гаїиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею й. Левицького, писав й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

^и Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

⁵⁴ Свенцицкий И. С. МатериальІ по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ ⁵⁵.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Иорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого ⁵⁶.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки-Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

⁶⁵ Студинський К. Я. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.— Львів, 1909.— С. XXXIX—ХС.

⁵⁶ Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.

ЗО

можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концеп­ції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трій­ці», а згодом і М. Костомарова.

Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про пре­красне й героя літератури. Поступово ви­роблялися навички об'єктивного суджен­ня, вільного від догматизму, формували-

ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрід­ний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилю­вало її вплив на творчий процес.

Та обставина, що названі процеси про­ходили на Україні в часи активного фор­мування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла приско­реному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проб­лематику, відповідну форму й специфічні засоби.\

 

МАРК1ЯН ШАШКЕВИЧ (1811 — 1843)

Маркіян Семенович Шашкевич народив­ся 6 листопада 1811 р. у родині священи­ка в с. Підлисся на Львівщині. Тяжкі обставини життя (виключення з Львів­ської духовної.семінарії, позбавлення батьківської допомоги) зблизили юнака з простим людом, привчили до постійної наполегливої праці. Самостійно студіюючи фольклористичні збірки, історичні дослі­дження, твори діячів слов'янського відро­дження — ИІафарика, Вука Караджича, російських, а. згодом і українських пи­сьменників, Шашкевич проймається ідея­ми культурного відродження рідного краю. Він стає одним із організаторів збирання і публікації народної творчості, ініціатором заснування друкованих ви­дань, створення підручників (поряд із І. Могильницьким) для навчання дітей рідною мовою. Був Шашкевич централь­ною фігурою й у дружньому літературно­му товаристві ентузіастів «Руської трій­ці», зусиллями яких з виходом альманаху «Русалка Дністровая» (1837) закладалися

підвалини нової української літератури на західних землях України.

Перший публічний виступ Шашкеви-ча — брошура «Азбука і аЬесасИо» (1836)—це пристрасне і компетентне за­перечення асиміляційних прагнень, об­стоювання права українського народу на літературний розвиток рідною мовою. Розбиваючи доводи В. Зеленського, Й. Ло-зинського та інших літературних діячів на користь латинського алфавіту для україн­ської мови, Шашкевич наполягав на тому, щоб у Галичині «не віддалятися від схід­них слов'ян». «Література будь-якого на­роду,— писав він,— є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була^ подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі. Література є постійною потре­бою усього народу. Основна мета її і за­вдання — ширити освіту серед всього на­роду аж до окремих його представни­ків» ¹⁸⁸.

Отже, йдеться, по суті, про те, що мовні, «азбучні» проблеми мають не лише за­гальнокультурне, а й політичне значення, оскільки безпосередньо торкаються питань політичного статусу українського народу і перспектив його суспільного розвитку. Шашкевич висловлює передові для свого часу думки про суспільний характер і при­значення літератури, про потребу творен­ня демократичної літератури для «усього народу», а не лише його панівних верств.

Звичайно, зверталася увага насамперед на форму літератури, на те, щоб не вно­сити в літературу «чужі звороти і чужий спосіб висловлювання», але загальна тен­денція полемічного виступу Шашкевича зводилася до того, щоб орієнтувати літе­ратуру на мову, зрозумілу народові, вод­ночас дбати про такий же близький і зро­зумілий народові зміст творів.

Демократичний характер мала вимога Шашкевича «учитися своєї мови не з гра­матики, а з живої мови і її літератури» ¹⁸⁹. Останнє зауваження особливо знаменне, якщо згадати, що Шашкевич у цей час за­хоплено стежив за першими успіхами української літератури, творами І. Котля-

¹⁸⁸ Шашкевич М. С. Твори.— К., 1973.— С. 126. ^Ію Тат же.—С. 130,

ревського, фольклористичними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срез-невського. Цю обставину підкреслювали згодом Я. Головацький та І. Франко.

«Саме нова українська література для нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хво­рост»,— писав Я. Головацький. Надиханий прикладом І. Котляревського та М. Мак­симовича, Шашкевич «переконався о мож­ності народної руської словесності, згадав велику гадку: утворити чисто народну сло­весність южноруську і сесей гадці вірен остав до кінця» ¹⁹°. Ця «гадка» спиралася на тверде переконання у тому, що свою здатність до літературного розвитку укра­їнська мова засвідчила багатьма пам'ят­ками давньої літератури ще до кінця XVIII ст.

У передмові до «Русалки Дністрової» — «Передслів'ї» — Шашкевич проголосив не тільки програму альманаху, діяльності «Руської трійці», а й своєрідну програму культурного відродження Галичини. Тут розкриваються ті тяжкі й несприятливі для українського літературного руху умо­ви, в яких народилися «Русалка Дністро­вая» і перші паростки літератури на за­хідноукраїнських землях.

У той час, коли інші слов'янські літера­тури досягли вже значного рівня розвитку, українська література Галичини в умовах загальної культурної відсталості краю ро­била лише перші несміливі кроки. Але, хоча «судилося посліднім бути» '", Шаш­кевич і його товариші переконані, що в народі дрімають здорові й міцні духовні сили, які належить розбудити і покликати до активного життя й дії.

Зразком нової літератури для Галичини Шашкевич вважав твори письменників Східної України — Котляревського, Квіт-ки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Максимовича, Срезневського, Гребінки: «Суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрі­вати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею» ¹⁹².

Заперечуючи асиміляторські намагання і відкидаючи всілякі штучні, нежиттєві

'* Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.—Ч. 1.—С. 52—53.

Іп ру_салка Дністровая.—Будим, 1837.—С. III. ¹⁹² Там же.— С. IV.

Там же.— С. 8І

мовно-граматичні рекомендації, Шашкевич проголошує основне мовне правило, яко­го дотримувались автори «Русалки Дніст­рової»: «Пиши, як чуєш, а читай, як ви-диш». Це вже був не просто полемічний випад, а принципова позиція, переконли­вий вияв демократичних тенденцій у роз­витку нової літератури, свідоме підкрес­лення її спільності з літературою Східної України.

Промовистим і невипадковим був пере­гук не тільки мовноправописних, а й зміс­тових настанов, висловлених Шашкевичем у «Передслів'ї» до «Русалки Дністрової», з аналогічними принциповими засадами літературного розвитку, сформульованими Квіткою-Основ'яненком у програмній «Су­пліці до пана іздателя».

Шашкевич бачить, що його «Русалка» з'явилася «щось неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного, і доб­росердного народа твойого приймилась», але розуміє, що саме на цьому шляху — засвоєння найкращих традицій народної творчості та наслідування доброго при­кладу східноукраїнських письменників — можуть вирости майбутні успіхи літера­тури Галичини — частини єдиної націо­нальної літератури українського народу. З'ясовуючи джерела, базу, шляхи і засо­би культурного відродження Галичини, Шашкевич, як і діячі культурного відро­дження інших слов'янських народів — Ша-фарик, Юнгман, Вук Караджич, як і його старші побратими зі Східної України — М. Максимович та І. Срезневський, відчу­ває потребу уважного використання най­кращих історичних традицій минулого рід­ного народу.

Зі спадщини його цікавить лише те, що «різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з перед-віка до нас». Як відомо, актуалізація жи­вотворних національних скарбів скрізь і завжди входила до просвітительських про­грам як неодмінна запорука створення самобутньої культури, що виросла на на­ціональному грунті і відповідала духовЛ/ ним запитам свого народу.

«Чужина нас займає, чому ж би наши-на не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом» ¹⁹³,— такими словами Шашкевич проголошує патріо-

там же.— С. 82.

тичний заклик до діячів рідної літератури, заклик, який у 20—40-х рр. різними мова­ми повторювався хкрізь, де формувалися основи національних літератур.

Рідна «старина» приваблює Шашкевича як «дзеркало, як вода чистеє» життя і дум предків, як «великий образ» минулого, як незаперечний доказ закономірності прав народу на. самобутній культурний розви­ток. Нова література, творення якої про­віщала «Русалка Дністровая», у такому випадку виступала закономірною ланкою історичного процесу розвитку. культури українського народу.

Пізнання народу («пізнай себе!»), його заслуг і слави — неодмінна основа роман­тичних теорій народності літератури. Ге­роями такої літератури повинні бути ті, що були героями життя й боротьби за світлі ідеали народу,— люди типу Богда­на Хмельницького, Северина Наливайка.

Подібно до інших письменників-роман-тиків Шашкевич пильно вивчає героїчне минуле, пише спеціальну розвідку «О за-порожцьох і їх Січі» (опублікована після смерті у журналі «Зоря», 1882, № 10),

статтю пр.о Богдана Хмельницького (не збереглася), нагромаджує матеріали з іс­торії козаччини для якоїсь більшої праці. Частину цього матеріалу він використав і для власної поетичної творчості.

Характерно, що славне, героїчне минуле виступає не лише як об'єкт патріотичної гордості й замилування, а й як зразок для сучасності, як поклик до непокори і бо­ротьби проти сучасних «тяжких мраків». Не випадково поряд з творами на історич­ному матеріалі з'являються твори про сум­не сучасне і про тих, хто не мириться з ним,— опришків, народних месників.

Властива західноєвропейським романти­кам «світова туга-скорбота» в літературах політичне гноблених народів трансформує­ться у «національну тугу» пасивно спо­глядальної, песимістичної тональності або — як і у Шашкевича — оптимістично наснажену й заряджену, щоб воскресити «руську славу».

Ряд поезій Шашкевича наскрізь публі­цистичні й можуть розглядатися як по­етично оформлені політичні заклики, про­грама культурно-національної роботи. Ха­рактерно, що навіть «Читанку для діточок в народних училах руських» (1836) він складає, щоб вести «дітей за ручку... від їх хати у широкий світ», від минулого — до сучасного і «від сучасности до майбут­нього».

У змістовому й формальному відношен­ні знаменний ще один Шашкевичів виступ у «Русалці Дністровій» — простора рецен­зія на фольклорно-етнографічну збірку Й. Лозинського «Руськоє весілє» (1835).

У формальному плані цей матеріал при­вертає увагу як перший у галицьких ви­даннях зразок критичної рецензії чи так званої наукової критики (критики науко­вих праць) — Шашкевич ніби свідомо ви­рішив уже в першому галицькому альма­насі випробувати українську мову в усіх літературних жанрах.

Як і годиться в об'єктивних рецензіях, Шашкевич насамперед відзначав усе те, що заслуговувало позитивної оцінки. Він схвалив і сам намір Й. Лозинського зі­брати й опублікувати матеріал про народ­ні обряди, і окремі вдалі знахідки упо­рядника. Але загалом збірка Лозинського піддається ґрунтовній і аргументованій критиці.

Шашкевич звертає увагу на неповноту,

а місцями й неточність записів, шкодує з приводу того, що упорядник не прокомен­тував фольклорного матеріалу, не виявив найбільш цінних його якостей, не дослідив походження обрядів, їх ролі у житті на­роду в минулому і сучасному, не з'ясував поетичних особливостей весільних пісень, їх відмінностей від інших пісенних жан­рів. Як видно, Шашкевич був знайомий з найкращими аналогічними фольклорними збірками слов'янських народів, зокрема М. Максимовича та І. Срезневського, а то­му й судить про збірку Й. Лозинського за найвищими критеріями.

Відчутним недоліком збірки Лозинсько­го Шашкевич вважає те, що героїнь укра­їнських пісень автор «прибрав в лахматє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими» ^|94. По суті, йшлося тут і про відповідність життєвій правді, і про відповідність змісту народ­ного життя його формі.

Виходячи зі свого давнього і незмінного розуміння «азбучних» проблем, справжнім інвективним тоном говорить Шашкевич про правописну форму збірника. «Найви­щою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбу­ку питомо рускую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язи­кові»,— пише рецензент, тут же ілюструю­чи своє зауваження прикладами зі збір­ки. А далі гнівно заявляє: «Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потруча-ти ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі?» Таки­ми пристрасними, сповненими синівської вдячності й патріотичної гордості словами характеризує Шашкевич писемність «на-роднослов'янськую» — найдорожчий спа­док, «котрий нас перед веським прослав­ляє світом, до котрого наші діди цілим сердцьом прилігали, неугасимою милостію обіймали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали». На пере­конання Шашкевича, завдяки такому на­ціонально-культурному скарбові Русь ви­стояла перед всіма бурями й натисками: «...то чудне діло, що ми досі русинами!» ¹⁹⁵

¹¹⁴ Там же.—С. 131.

¹⁸⁶ Там же.— С. 132—133.

 

Оскільки у цьому панегірику не згаду­ються інші соціальні фактори, які забез­печували національно-етнічну цілість і стійкість українського народу в умовах постійних національних утисків з боку ці­сарського уряду і польської шляхти, мож­на було б говорити про певне перебіль­шення можливостей і суспільних функцій рідної мови, але таке перебільшення ціл­ком було у дусі романтичних захоплень доби.

Характерно, що, плануючи тоді ж напи­сання української граматики, Шашкевич писав у вступі до неї: «Язик — є то най-чеснішим даром природи... В нім являє ся душа народа, степень єго просвічення, глибина або міль єго мислей, єго присмот-рюванє ся природі і її дійствій. Є то вели-чественний, із много голосів зложений краснозвучний голос народа... А если язик прозовемо великою, многосложною, со-гласною музикою народа, то словесність буде прекрасним і вірним єго образом» ^І9в.

Переконаність у потребі пильного захис­ту цього найдорожчого скарбу вітчизняної духовної культури Шашкевич черпає в усвідомленні великих заслуг і слави рід­ної писемності — «слава із ней досі гуде світом слов'янським», «Бояновому чудую-ться ще й нині». Щоб зробити доступним для сучасників «Слово о полку Ігоревім», Шашкевич одним із перших в українській літературі здійснює його поетичний пере­клад (зберігся лише уривок — «Плач Яро-славни»).

Велич «Слова о полку Ігоревім» слу­жить яскравим доказом безсмертя вітчиз­няної культури та її могутніх невичерп­них потенцій для дальшого розвитку. То­му Шашкевич і ратує не лише за збере­ження, а й за максимальне використання вікових культурних і мовних традицій ми­нулого при формуванні нової літератури. Про це він писав, зокрема, у начерках проекту фонетичного письма. У дусі влас­тивих йому прагнень до всебічної демо­кратизації культури Шашкевич знову за­стерігає від спроб творити літературу ли­ше «для малої часточки народа, світом вченим званої» і наполягає на тому «лише щоб цілий нарід з нашого письма і з то­го, що вміємо, хоснував» ^І97. Історична смі-

ливість і прогресивність подібних твер­джень безсумнівні. Не треба забувати, що у той час далеко ще не були переборені переконання, ніби простий народ не доріс до великої літератури, не потребує і не розуміє її.

Важливим було те, що Шашкевич з своїми друзями не лише у теоретичних виступах ратував за розширення можли­востей української літературної мови, за демократизацію нової літератури, а й на­магався звести до цього художню практи­ку. Це дало підстави І. Франкові високо оцінити новаторський характер діяльності Шашкевича, «свіжий і оригінальний» «ін­дивідуальний дух, суб'єктивний характер його поезії, який живився традиціями української народної творчості й літерату­ри, сучасних європейських літератур, на­дихався ідеями слов'янського відроджен­ня» (29, 43). Не випадково Шашкевич за порадою Срезневського взявся за переклад «Краледвірського рукопису» та «Суду Лю-буші» В. Ґанки.

Закинутий долею у глухий провінційний закуток, позбавлений, як він говорив, «всяких, навіть найконечніших, засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою» ¹⁹⁸, тяжкохворий Шашкевич про­тягом п'яти останніх років життя був май­же повністю відірваний від культурної атмосфери краю. Дуже рідко, з великим запізненням надходили книжки й інфор­мація про літературні новини Росії й України, викликаючи надто емоційні оцін­ки, подібні, скажімо, до справжнього па­негірика альманахові «Ластівка».

Надсилаючи своєму приятелеві М. Коз-ловському альманах та ще кілька випад­ково одержаних книг з України, Шашке­вич захоплено писав: «Несеся воздухами до Вас, мої миленькії, шпарка ластівка, ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ні­хто зроду не бачив, бо не то іно, що гар­но виспівує та щебече, та так, мов про­мовляє, а то іще і на зиму не ховаєся... і все літає, і все виспівує, 'що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що завсігда весна». Тут же Шашке­вич ділиться враженнями про повісті Г. Квітки-Основ'яненка, особливо про «прехорошу... Марусю». В іншому листі

^1М Шашкевич М. С. Твори.—С. 140. ¹¹⁷ Там же.— С. 142—143.

¹⁹⁸ Терашковець М. До життєписі Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1912.— С. 87.

до того ж адресата Шашкевич просить, у свою чергу, написати йому відгук про твори М. Могили (Метлинського) та про «Ластівку» '".

Зважаючи на те, в яких умовах подібні захоплені оцінки народжувались, не слід бути надто прискіпливим до них. Важли­во, що за відсутності періодичних видань навіть висловлена у приватних листах лі­тературно-критична думка ставала фактом громадсько-літературного життя і по-своє­му продовжувала та розвивала певні кри­тичні традиції.

Незаперечним доказом нетлінності й цінності найкращих ідейно-естетичних тра­дицій Шашкевича було те, що до них зверталися, на них спиралися всі наступні галицькі періодичні видання, всі письмен­ники, які слідом за ним розвивали й утверджували на західноукраїнських зем­лях ідеї народної літератури.

ІВАН ВАГИЛЕВИЧ (1811 — 1866)

Іван Миколайович Вагилевич народився в с. Ясеня на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у сім'ї священика. Під час навчання у Львівській духовній семінарії познайомився з М. Шашкеви-чем і став активним членом його гуртка, займаючи в ньому одну з найрадикальні-ших позицій. Не задовольняючись політич-но нейтральною фольклористикою, про­світницьким «ходінням в народ», він зго­дом кинув університетські студії і, манд­руючи по селах, виступав як агітатор. За «підбурювання народу» зазнав арешту від австрійської поліції. Навіть виконуючи обов'язки священика, Вагилевич часом пе­ребував під поліцейським наглядом за «політичне непристойні проповіді».

У революційний 1848 рік Вагилевич са­мовільно кинув парафію і став у Львові редагувати газету «Дневник руський». Після закриття газети він вже не міг по­вернутися до попівських обов'язків. Тяж­ко бідуючи, ледве заробляючи на шматок хліба, Вагилевич намагався використову­вати найменшу можливість, щоб займати­ся науковою роботою.

У «Русалці Дністровій» Вагилевичу на­лежали добір опублікованих в альманасі

¹⁹⁹ Письменники Західної України ЗО—50-х ро­ків XIX ст.— С. 126, 127.

українських народних пісень та вступна стаття до фольклорного матеріалу — «Пе-редговір к народним руським пісням». По суті, це була одна з перших науково-пуб-ліцистичних і критичних статей, написаних народною мовою.

Як і речники всеслов'янського культур­ного відродження, Вагилевич вважав на­родну творчість, особливо пісні, дзерка­лом життя народного, художнім образом його дум, прагнень, діянь, історії.

У характерному для романтиків поетич­но-піднесеному тоні Вагилевич пише про славне минуле Київської Русі, про часи звитяжної боротьби народу проти зовніш­ніх ворогів. Історичний екскурс у минуле був не звичайною даниною романтичній традиції, а одним із засобів виявлення контрастів із сучасністю, пропаганди ха­рактерних для апологетів всеслов'янської взаємності ідей єдності братніх народів — особливо тих, що вийшли з єдиної істо­ричної колиски — Київської Русі — й які спільно виступали проти ворогів. Актуаль­не значення мало осудження тих, хто зрі­кався рідного народу й поповнював табір ворогів і визискувачів, звернені у минуле інвективи мали й сучасну адресацію, оскільки далі йшлося про тих сучасних землячків — «лукавих хіснолюбців», «котрі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвиг-шися з ними, ковали чіпи своїм браттям».

Злободенно звучали різкі випади проти кріпацької неволі, сваволі й жорстокості поміщиків та їх ревних посіпак. З гнівом Вагилевич говорить про гайдуків, які «го­нили... мирян півсонних на лани понужа-телів... [і] томили гірш татар». Гірким болем пройняті слова про замордованих селян, яких «кривавий піт обливав» на невільницькій роботі, яких ще й «дротяни­ми нагайками наперано» ²⁰°.

Безперечно, і ці політичне сміливі ряд­ки мав на увазі Франко, коли називав «Русалку Дністровую» явищем «наскрізь революційним».

Вагилевич зробив одну з перших в українському літературознавстві спробу охарактеризувати проблемно-тематичні і жанрово-стильові особливості дум, обрядо-віх пісень, прагнучи пояснювати «поезію історією» (вислів Бєлінського). Цікавими й слушними були його спостереження над

²⁰⁰ Русалка Дністровая.— С. XII—XIII.

співвідношенням і внутрішнім зв язком з історичним життям народу деяких тема­тично змістових і формальних особливос­тей пісень і дум, спроби виявити в обря­дових піснях залишки дохристиянських звичаїв і вірувань. Оригінальними й плід­ними були також пошуки тематичної спів­звучності українських народних пісень з творчістю інших слов'янських народів, на­магання виявляти зв'язок народної твор­чості з писемною літературою. Саме у цьо­му зв'язку тут згадується «Слово о полку Ігоревім». До речі, згодом Вагилевич пер­шим в українській літературі переклав «Слово» і написав польською мовою широ­кий коментар до нього.

З тим, щоб чіткіше уявити місце творців українського фольклору в єдиній слов'ян­ській сім'ї, в альманасі не лише емоційно передавався зміст вітчизняних творів, а й наводилися зразки народної творчості братніх слов'янських народів. Як відомо, інтерес до творчості споріднених народів був властивий, особливо в часи романтиз­му, багатьом аналогічним російським, польським, чеським, словацьким, серб­ським виданням. Процес формування на­ціональної самосвідомості і самобутньої літератури, очевидно, вимагав усвідомлен­ня свого місця в світовій культурі.

Пієтичне схиляння перед чеськими «бу-дителями» було характерне для всіх учас­ників Шашкевичевого гуртка. «Русалка Дністровая» щедро черпала ідеї (вира­жені, зокрема, в епіграфах до альманаху та його окремих розділів) зі знаменитої поеми Яна Коллара «Дочка Слави», яка проголосила ідеї всеслов'янської взаємнос­ті, ідеї свободи й протесту проти будь-яко­го поневолення. Вагилевич переклав вісім сонетів цієї поеми — саме тих, що були найбільш співзвучними прагненням укра­їнського народу до самобутнього політич­ного і культурного розвитку.

Звичайно, для глибоких і аргументова­них порівняльних характеристик творчості різних народів потрібно було мати більше матеріалів, літературної інформації^^іж її мали діячі «Руської трійці». На брак таких матеріалів постійно скаржились га­личани у своїх листах до зарубіжних та російських кореспондентів. У цих же лис­тах вони намагалися ширше інформувати світ про факти галицького культурного життя.

В одному з листів до М. Погодіна Ва-гилевич" розповідав про праці своїх/земля­ків — Й. Левицького, М. Лучкая, Д. Зуб-рицького, даючи кожному влучні характе­ристики. Вагилевич запевняв, що галича­ни «желали бн покороче сблизиться с русскою словесностью», а тому дбав про те, щоб і у росіян склалися правильні уяв­лення про галицькі літературні справи^2Ш. Порушені у статті «Передговір к народ­ним руським пісням» думки Вагилевич розвиває й у тодішніх своїх листах. Так, у листі до М. Максимовича від 7 березня 1837 р. він говорить про історичну й ет­нічну спільність західних і східних укра­їнських земель, а на цій підставі — й по­треби єдиної, спільної літератури. У спра­ві творення такої літератури першо­черговою умовою Вагилевич вважає необхідність глибокого вивчення свого на­роду, його минулого і сучасного («преж-ність і теперішність, взаїмною переймою зілляті і зав'язані»), його мови «з усіма наріччями і піднаріччями» ²⁰².

Щоб уточнити конкретні завдання й можливості галичан, Вагилевич прагне з'ясувати, «на якім ступені здешняя южно-руська словесность», по суті, робить кри­тичний огляд книжкової продукції галичан початку XIX ст.— Лучкая, Левицького, Се-маша, Лозинського, Верещинського, Блон-ського та ін. У підсумку вийшов «вельми сумний образ нашої починаючоїся сло­весності». Причину цього Вагилевич вба­чає і в несприятливих політичних та цен­зурних умовах, і в бракові освічених ентузіастів, і в тому, що більшість із на­званих діячів не знають «ні миру, ні язи­ка», погано знають «жизнь словесну на­ших собратей» із Східної України, а та­кож у тому, що супротивні сторони зді­ймають гучні, але схоластичні й непо­трібні мовні суперечки (Твори, с. 196— 197).'А як писав Вагилевич у листі до П. Й. Шафарика, «ніт немилішої распрі на обширі словесності, позаяк азбучна», бо «в ній, опроче нудної звяжиручі, не токмо що времня марнується, але і не­нависть розсівається» (Твори, с. 202). Можливо, саме тому він не захотів устря-

^м[ Московский наблюдатель.— 1836.— № 7.— С. 75.

²⁰² Шашкевич М., Вагилевич І., Головаць-кий Я. Твори.— К., 1982.— С. 195. Далі посилан­ня на це видання подаються у тексті: Твори.

вати у полеміку з «азбучними колотника­ми». «Левицький печатає в Перемишлі за­мітки о «Русалці Дністровій», де мені ся найбільше дістало, але я нічого не відпо­вім»,— писав Вагилевич Я- Головацькому, який тоді від полеміки не втримався (Тво­ри, с_: 207).

Свой надії на те, що «будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі», Вагилевич по­в'язує з ширшою інформацією про шляхи літературного розвитку Росії й України, з прагненням міцніше ввійти при підтрим­ці всеслов'янських «будителів» — Шафа-рика, Коллара та ін.— «у загал слов'ян­ський», щоб «нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах», щоб і га­личани швидше увійшли «в жизнь євро­пейську як народ, уцивілізований при-кметно до руху і потреби веремня» (Тво­ри, с. 206).