Лист І. Вагилевича до М. Максимовича // Історія української літ. критики та літературознавства. – Кн. 1. – С. 155 – 158.

ЛИСТ ДО М. О. МАКСИМОВИЧА

7.03.1837

{...} Оце ж за послідувавня о пісні Ігорю. При тім хоть мені вельми сумно, же ще мені нельзя і своїми літераторсь­кими скуси відвічати у переєм гаразду словесного, Ну, дар­ма ж бо, нікуди що діяти — най хоть ще ся звільга лишена, що ся поділю з Вами своїми видами на обширі літератури попри прикметні посяження. Та й як би сі види ладно до кінця довести!

Що нам прелюбе? Чи не святая Русь, наша дідина?! І ми есмо руські діти!

Двійна жизнь ся вив'язувала уже в давнині на Русі: на сівері — із світлого сонця багатого, великого Новограда і на юзі — із святої столиці, ровесниці Цареграда, Києва. Як сеся жизнь розвивалася і розцвітала, та як ся притьми­ла, відомо з історії народу руського. Коли преславні серед-ниці згаїсли, та що ж — ся жизнь, роздрібнена, перенес­лася по хижах християн. Ми єсмо южнорусини. У нас також відумерщиною з коліна в коліно переходила ся роздріб­нена жизнь Южної Русі. Оце ж ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Сесущество, де взаїмна перейма, лиш очутивши душевну замітність, грає повною жизню. Така-то жизнь, мимо перегороди господарственої, і наші серця плекала любезними струями содригління. Геть пе­регороди, бо не їм псувати существо народу, котре, яко душа нетикаяна, переходить свої переміни зросту,- розвит-тя і розцвіту, пак само й сили, і падіння! А який-то ми на­род, южнорусини? Народ непобідимий і повен слави! От-бо невзгоди і негаразди всегда з неякоюсь почестю дотикалися внутря сього великого загалу; бо душевне Ірозвиття, котре лад поведінок розкувало і правду уставило, було укріплен­ням проти колотам, паде пак воскресінням через торонкі бувалиді. Южна Русь токмо в свіжих силах відмолоджа-лаея; дасть бог, же колись по-прежньому ще відмолодне!

От як, задивляючися.«а наш народ южноруський, усві­домлені есмо, же творячася словесність южноруська не може дечого в собі обсягати, токмо душевне розвиття зага­лу народу. Оце ж прежність і теперішність, взаїмною перей-мою зілляті і зав'язані, городять жизнь народу, а повною і доспілою бувальщиною сеї жизні є його душевне розвиття. От покіль сотвориться словесність, нуж<но зібрати розвер-жені між миром всі ід ній присохтування, або лучче сказа­ти — потрібно пізнати народ южноруський.

Істне, же то узнання народне є роботою великою, повною нудьги і замоти. Я знаю> що коби ниніш­нім писателям вдалося зібрати всі присохтування, то було би добре, але тяжко; а саму словесність оснувати лишить­ся будущим потомним. Першим, головним уступом ід сим прйсохтуванням є южноруський язик з усіма наріччями і піднаріччями та й історія рідна. Пак, уже самі присохту­вання я ділю на мертві і живі. Мертві суть пам'ятники ста-ринні. Оце ж із години передхристиянської: І — древності земляні, складаючіся з намітів, могил, насипів та городів;

2 — послідки служби божої, складаючіся з,печер, храмів і кладовищ; 3 — послідки промислу і рукоділ, начиння хіс-

^невні і оздобні, напр., ножі, мечі, стріли, перстені і проч.; 4 — древності діяній, написи камінні й інші. Пак, з години християнської: 1 — різні будівлі, тини, церкви; 2 — письмен­ні поменники; 3 — начиння рукодільні. Живі присохтуван­ня суть творіння первісні наук і уміній, або лучче сказати* в огортці ся появляюча бувалиця жизні цілого народу, кот­ру (огортку) можна зважати як любовну зорю словесності питомої. Сі живі присохтування суть 1-ше чини: обряди, обходи, гри, забави, баїли і прочі; а пак 2-ге — мисль сих чинів у піснях, прислів'ях, гадках, байках, казках і неби­лицях.

Коль указав-єм свій вид о творенні ся народної словес­ності— в присохтуваннях, тепер нужно мені сказати, що ся досі удіяло ід ладному совершенню сих присохтувань, і

3 того огляду—на якім ступені здешня южноруська сло­весність.

Словесність наша розпочалася від граматик. От-бо бере кождий писатель, починаючий дещо по-руськи писати, в хіті нібито щось важного і великого установити, не знаючи ні миру, ні язика, криво та й ще розвидно дивлячися,— гнет, творить собі правила язика, в котрих і сам не дуже пильний. Зате послі їх указки так суперечні і диві вив'я­зуються прикмітування о язиці южноруськім, же ніт р нім інак і судити, токмо же він є мішма зі староболгарського і польського язика в огортках грецькій та латинській — язик

твердий, рапавий, обдертий з всеї животини жизні; як уже самі панове граматики [;..] Лучкай і Левицький на кожнім листі говорять — напримір, Лучкаєва приговірка «іп оге сиШогі»; та й невидовицю указує Лозинський, з словес «зрідло», «в'єнци» (•«гіееу) і проч. Лишень бог сохранив нас від всякої біди: сі панове тг., що мали з язика нашого сміх зробити, то самі з себе сміх зробили. Ще іноді відзи­ваються торонікі распрі о азбуку, попри ній пусті, час мар­нуючі оправдання ся —як останні прикметки невирозум-, лення народної словесності; оце ж і сесе, і тото необавї притреться. Та що ж нам до сих пустих бездільниць! Уже не сим устанодателям творити відповідно німецькому «Оіе ВйсЬег гиззіпізспе ойег поспгиззіпізспе ЗргасЬе» — кого ж то в XIX столітті здурити!?

Оце ж із того огляду вельми сумний образ нашої почи-Інаючоїся словесності. От рідко-то позаяк хто із писателів,. ущепившися у загал народної (справи), поняв загадку на­родної словесності. Зате мало що уділялося поступків до розв'язання сих посяженій. Зі здешніх.писателів гг. Левиць­кий, Лучкай і Семаш пишуть, однако, по-руськи, як-та самі говорять — язиком середнім, русько-слов'янським; а іноді чистим і нижньоруським; та й г. Лозинський пише з-польська по-руськи. Токмо гг. Верещинський і Блон-ський — більше пісняреве, а з-іноді незвісні, пак ще попри деякі учні — г. Головацький, позаяк межи миром ущепле-^ні, чи темно, чи самовісно понявши загадку словесності теперішньої, пишуть по-руськи.

Оце-то, що ся удіяло або розпочало діяти на путі сьото присохтування. Я сохтую словар южноруського язика, пак переложив-єм із старинно-руського піснетвір о поході Ігоря: обсмотрив-єм в Стрийськім повіті (в Розгірчі) пос­лідки храму з передхристиянської години та й ісписав-ем послідування о гуцулах, обивателях гір восточних Карпат. Г. Головацький згібрав народні приповістки та ісписав-деякі уламки о рукописах русько-слов'янських. Г.Огріль-бицький у шпарких уламках вістить народного поета. Ід тому: дещо нагодиться прикметного ід сим посяженням — хоть се між 'всячиною, за межею мого спйсувательського талану — всегда вивідуюся і записую; тож маю і деякі байки, казки, небилиці, гадки, причти і пісні, тож само і поеднц розметані прикмети, що ся тичуть древності пе­редхристиянської — загалової слов'янської і питомої русь­кої, пак народності южноруської (з черги поведінок, оби-чаїв, баїлів, бобонів і проч.).

Лишень совершення сього посяження торонкі перегород» путають. От як: через велику борбу двох суперечних, вра-

жих, політичних принципів-—старого, природного, відсі-чуючогоея, та нового, розумного, чимраз дальш розширяю-чогося, котра (борба) тепер і наших краян яла вихрити; немало колоту переходить на здешню Южно-Русь. Зате тяжко ж няньки путували поміж миром, а як уже що і вивідуватися, і витверджувати?! Оце ж не звісна нам ніяко жизнь словесна наших собратей, без котрої всегДа ми зіставмо в безвіді, мимо відомостей нарочно не таків­ська — то і зв'яжируч, бо де бих-мо уже могли щось до­ладного розвити, тамка ув'язуємся в давно звісні висліду-вання. Пак у нас ніт гражданської печатні — раз зато, що смо без засобів, а д'тому таку у Львові нельзя було би і заложити. От що: ще тогід вліті М. Шашкевичем відісла­ний забавник до Будима, та, відпечатан, ще не дійшов сю­ди, до нас; при тім переповнений торопкими помилками, як самі о тім кажуть ісправлятелі. Вп'ять, у нас вельми гостра цензура, бо не токмо що всі за границею печатані книги лежать по році і по більш у цензурі — то саме ді­ється з книгами, приходячими з угорських країн. От ще то найгірш, що зьде у нас, южнорусинів, ніт іншого чину, окреме попівського: от-бо, хто не піп, так уже пропав для Русі, сли не перейшов на латинський рітус, так уже йому по-руськи ані чирк; рідко-бо і русинів іноді найти, як по селах, бо міщани і шляхта — премаленько опроче чужих, ненаських, а то усе [...] лях, а тепер-ка німота: от як гг. Лучкай, Левицький, Лозинський, Блонський. Вере-:щинський — усе попове! усе попове! І я на попа правлюся.

Правда, що тепер уже позаяк пилуємо, аби ся сих пере­город позбути. Оце ж то опроче через літераторську перей­му деяких наших русинів з гг. Шафариком, Погодіним, Колларом і Павловичем, іскаючи почесті у втіленні ся у загал слов'янський, (вдалося) нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах. Лишень чи не горе ж?! Книги — не токмо мої, но і проотверті з бібліотеки, присла­ні в поклоні від г. Погодіна,— ще лежать у цензурі та, як кажуть, і за год не вийдуть; от так г. Головацьким випйсан •Снєгирьов («Русские в своих пословицах») ще від осені застряг. Дарма ж бо і запомога наших собратей — та як зьде дещо пригіжного льзя написати?! Чей, дасть бог, що будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі.

Перебачайте мені, господине, же-м ся до Вас так нуд­ною плетанею розписав, бо хоч тим (виправдаюся), же я ід Вам, яко ід своєму краяну, бесідував о своячині, де тяжко ж малослівному бути. От-бо, очевидно, же що любе, миле — то в серцях і річах! [...]

158 -