Історія Української літературної критики. – С. 270 – 281.

БОРИС ГР1НЧЕНКО (1863—1910)

Активний учасник літературно-суспіль­ного руху на Україні останніх двох де­сятиліть XIX — початку XX ст., Борис Дмитрович Грінченко залишив велику про­зову, поетичну, драматургічну, літератур­но-критичну та перекладацьку спадщину. Відомий він також як мовознавець (зна­менитий «Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Зтнографиче-ские материальї, собраннне в Чернигов-ской й соседней с ней губерниях» у 3-х то­мах), педагог, публіцист, організатор ви­давничої справи, бібліограф. За невтомну

^Л! Там же.— С. 103.

працьовитість, щиру відданість народові письменника шанували І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбин­ський, інші видатні сучасники. «Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов'ю до рідного краю» ²²³,— говорив над могилою письмен­ника М. Лисенко.

Належачи до тих діячів загальнодемо­кратичного спрямування, які, за словами В. І. Леніна, йшли «до своєї мети, постій­но вагаючись і потрапляючи в залежність від лібералізму»²²⁴, Грінченко зазнавав в цілому висхідної ідейної еволюції.

Виходець зі збіднілої дворянської роди­ни, Грінченко народився в 1863 р. на ху­торі Вільховий Яр на Харківщині. На час навчання у Харківській реальній школі (1874—1879) припадає його нетривале за­хоплення ідеями революційного народни­цтва: юнак поширював нелегальні видан­ня (зокрема, «Парову машину» С. Подо-линського, збірник «Из-за решетки»), мав зв'язки з підпільною групою, яка восени 1879 р. готувала замах на Олександра II. За цю діяльність майбутнього письменни­ка було виключено з п'ятого класу реаль­ної школи (на цьому його офіційна освіта закінчилася) й кинуто до харківської в'яз­ниці, де в нелюдських умовах, що спричи­нили виникнення у нього сухот, він муж­ньо відбув два місяці, аж доки батькові не вдалося взяти його «на поруки».

Відтоді життя Грінченка було сповнене утисків і переслідувань. Якийсь час він працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а згодом, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влашту­вався вчителювати. За винятком 1886— 1887 рр., коли працював статистиком у гу­бернському земстві на Херсонщині, освіт­ній ниві Грінченко присвятив понад де­сять років (1881—1894), вчителюючи у від­далених селах Харківської та Катерино­славської губерній. Як педагог Грінченко відзначався прогресивними переконання­ми, критикував самодержавну систему освіти, обстоював зв'язок навчання з жит­тям народу, створив ряд праць, які збага­тили педагогічну думку на Україні.

²²³ Над могилою Бориса Грінченка.— К., 1910.—С. 121.

^!И Ленін В. І. Повне зібрання творів.— Т. 20.— С. 160.

Водночас розгром революційного народ­ництва, тривала відірваність від центрів ідейно-суспільного руху внесли у світо­глядні переконання Грінченка істотні змі­ни. Зневірившись у ефективності револю­ційних заходів, у 80-х — першій половині 90-х рр. письменник утверджується на за­садах культурницько-просвітницької пра­ці, що узгоджувалося із загальною еволю­цією ідеології народництва як суспільної течії. У житті Грінченка (також в художній творчості) був період, коли ці риси його світогляду виявилися найвираз­ніше. Це кінець 80-х — початок 90-х рр., коли всупереч безсумнівним демократич­ним тенденціям у своїй діяльності пи­сьменник непомірне перебільшував роль освіти, віддавав данину вірі у реформіст­ське «ходіння в народ».

На ширші шляхи Грінченко виходить із середини 90-х рр. Працюючи з 1894 р. у Чернігівському губернському земстві, він в умовах справжньої війни з цензурою організовує видання змістовної бібліотеки народнопросвітніх книжок, перетворює у напівлітературний орган офіційне видан­ня — «Земский сборник Черниговской гу-бернии», стає одним з керівників неле­гальної «Чернігівської громади», разом із дружиною — письменницею М. Загір-ньою — упорядковує музей української старовини В. Тарновського, укладає ряд збірників та альманахів. Українське пи­сьменство помітно збагачують його дило­гія «Серед темної ночі. Під тихими верба­ми», поема «Матільда Аграманте» — пер­ший у нашій літературі твір про волелюб­ний кубинський народ, ряд оповідань, поезій та перекладів. З'являється друком складена ним фундаментальна бібліогра­фічна праця «Литература украинского фольклора (1777—1900)».

З 1902 р. Грінченко живе в Києві. З 1905 р. редагує першу українську що­денну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906 р.— журнал «Нова гро­мада»; того ж року стає керівником київ­ського товариства «Просвіта». Діяльність товариства, як і згаданих видань, письмен­ник прагнув спрямувати в демократичне русло, 3 цього приводу він полемізував з буржуазно-націоналістичними видавця­ми, виступав проти посилення правих тен­денцій у газеті «Рада», з редакцією якої згодом порвав зв'язки.!

БОРИС ГРІНЧЕНКО

Взагалі ідейно-естетична еволюція Грін-ченка з другої половини 90-х рр. і до кін­ця життя мала виразний висхідний харак­тер, чому сприяли його дедалі тісніші кон­такти з діячами революційно-демократич­ного табору. Самокритично відгукуючись про засади, які він обстоював раніше в ряді суспільно-політичних питань, Грін-ченко піддає осудові однобічне захоплен­ня культурництвом, цікавиться робітничим рухом та намагається з класових позицій осмислити поняття «народ» («народня маса зовсім не е щось суцільне, одно», в ній «зостаються ще різнації інтересів класових та інших»²²⁵), заявляє про свої принципові ідейні розходження з діячами типу М. Грушевського та Є. Чикаленка, від закликів до мирної праці приходить до усвідомлення необхідності класових ре­волюційних битв. «Кращий громадський лад» можна здобути «не шаблею, не кула­ком, а словом щирим, працею ідейною»,— твердив Грінченко у 1894 р., а вже через кілька років піддав критиці аналогічного

типу погляди П. Куліша, котрий у своїх сподіваннях на «филантропические уступ-ки со сторонн состоятельного командую-щего класса» «упускал из виду, что в исто-рии каждого народа бнвают моменти й целне зпохи, когда только путем крова-внх переворотов достигается лучшее бу-дущее»²²⁶.

Про неминучість і необхідність револю­ції літератор писав у одному з листів у жовтні 1904 р.: «...всі ті промови, телегра­ми до Св[ятого] М[иколи] (мова про звернені до царя заклики ліберальної бур­жуазії дарувати країні «конституцію».— А. П.), «смілі» статті еіз., еіз.,— все це дуже непевне, дуже неміцне, на піску збу­доване». Отже, «нам потрібні не реформи, а реформа» ²²⁷. Недарма у поетичній твор­чості Грінченка визначення художнього слова як плуга, що виконує мирну гро­мадську працю, доповнюється у ці роки розумінням його ролі як меча:

Співай! До бою й праці клич! Огонь палкий і гострий меч Хай буде твій живущий спів, Щоб той огонь серця палив, Щоб пута меч рубав тяжкий

(«Співцеві>).

Не випадкове й те, що саме з наближен­ням першої російської революції та її роз­палом пов'язані найвищі творчі злети пи­сьменника (вірші «Марусі Вітровій. Му­чениці, що спалила сама себе у Петро­павловській тюрмі у Петербурзі», «При­ходить час», «Російським лібералам», «Маніфест» — перший в українській літе­ратурі вбивчий відгук на царський мані­фест 17 жовтня 1905 р., переспів однієї з популярних «пісень волі» «Червоний прапор», нарис «9 січня» тощо).

В останні роки життя, з настанням ре­акції, посилюється переслідування Грін­ченка властями. Письменник зазнає ареш­ту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений

туберкульозом, Грінченко виїздить на лі­кування до Італії і там у 1910 р. на 47-му році життя помирає. Похорон пи­сьменника на Байковому кладовищі в Києві вилився в демонстрацію демокра­тичних сил проти царизму, в якій взяли

²¹⁸ Грінченко Б. Перед широким світом.— К., 1907.—С. 147.

^а* Гринченко Б. П. А. Кулиш: Биографиче-ский очерк.—Чернигов, 1899.—С. 27, 33. ²²⁷ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 44296.

участь представники багатьох національ­ностей.

Узагальнену оцінку найкращому, що привніс Б. Грінченко в українську культу­ру своєю літературною, науковою та орга­нізаторською працею, дав І. Франко, який у листі до нього від 31 грудня 1906 р. писав: «Слідячи від перших Ваших висту­пів на літературне поле в «Світі» 1881 р. за Вашою діяльністю, я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і ши­рокому обсягові Ваших літературних та суспільних інтересів. Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ні­хто інший не важився заговорити, вказу­вала в Вас чоловіка, в якому крім літе­ратурного талану був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літера­турної критики та язикознавства збуджу­вало мою найповнішу симпатію до Вас»²²⁸.

У цій характеристиці свідомо акценто­вано саме на позитивних, визначальних моментах у багатогранній діяльності пи­сьменника, вказано також на певні його заслуги в царині літературної критики. Як критик і літературознавець Грінченко активно виступав протягом усього творчо­го шляху. Під кінець життя він мав на­мір зібрати цю частину свого доробку у випусках під назвою «Книги та письмен­ники». Однак цей задум не було здійсне­но, а відтак численні виступи критика за­лишилися розпорошеними в різних періо­дичних виданнях. З-поміж праць, які Грін-ченкові пощастило видати окремими книж­ками або відбитками, варто згадати «Йван Котляревский. Описание его жиз-ни» (1898), «П. А. Кулиш. Биографиче-ский очерк» (1899), «Л. Глебов. Био-графический очерк» (спільно з М. Загір-ньою, 1900), «А. Е. Крьімский как укра-инскнй писатель» (1903), «Петро Кузьмен-ко» (1908), «Перед широким світом» (1907) тощо. Розвідки про український літературний процес та статті майже про всіх українських письменників Б. Грінчен­ко надрукував (у дуже скороченому ви­гляді, як засвідчують архівні матеріали) у 12-томній «Большой знциклопедии», що видавалася у 1900-х рр. С. Южаковим.

²²⁸ Лист І. Франка до Б. Грінченка / Подали В. Яременко та А. Погрібний // Літературна Україна.— 1970.— 1 вересня.

Відомі також передмови Грінченка до ви­дань творів українських письменників (Т. Зіньківського, Ганни Барвінок та ін.); численні літературно-критичні роздуми та оцінки містить його багата епістолярна спадщина.

Об'єктивна характеристика літературно-критичної спадщини письменника немож­лива без урахування його складної ево­люції. Водночас можна виділити ознаку, властиву всім етапам творчого шляху Грінченка. /На його думку, головне зав­дання критичної, як і взагалі будь-якої літературної діяльності, полягало в тому, щоб вона «громадськую працю складала», була однією з форм досягнення культур­но-національних та соціальних цілей. То­му письменник не просто відгукувався чи оцінював, він завжди прагнув той або інший твір співвіднести з вимогами сучас­ної йому дійсності, з'ясувати його значен­ня для визвольної боротьби, визначити місце в літературному процесі. Критична діяльність послугувала Грінченкові вдяч­ною нивою активної громадської бороть­би, самий зміст поняття «суспільна роль літератури» не був для письменника ста­лим і незмінним: він відбивав суттєві зру­шення у його світогляді, поширювався або звужувався відповідно до його загаль­ної еволюції.

Літературні вподобання Грінченка фор­мувалися в руслі демократичної естетики: Шевченко, Некрасов («Некрасову й Шев­ченку» — така назва однієї з його ранніх поезій), поети — революційні народники... «...В четвертому класі бувши»,— згадував він в «Автобіографії», зацікавився також «літературною критикою і зачитувався Писарєвим (почасти Бєлінським та Доб-ролюбовим)». Тоді ж сам почав писати «критичні розвідки» ²²⁹. Знайомство з пере­довою російською критикою і літературою письменник завжди вважав неодмінною умовою правильного літературно-громад­ського виховання. «Белинского й Добро-любова,— підкреслював він у листах до сестри,— тебе не только можно, но даже следует прочитать. Белинского прочитай подряд всего...» ²³°

²²⁹ Грінченко Б. Твори: В 2 т.— К., 1963.— Т. 1.— С. 598. Далі посилання на це видання подаються в тексті.

²³⁰ Радуга.—1963.—№ 12.—С. 161.

Виростаючи, отже, на демократичних традиціях, Грінченко розглядав літерату­ру як «одбиток життя». Значення письмен­ника визначається вмінням «одбивати» життя, помітити в ньому найхарактерні­ше, провести через твір «народолюбну» ідею (тенденцію). Не «суб'єктивним», не «тенденціозним» справжній письменник, на думку Грінченка, не може бути. «Шев­ченко,— доводив він в одному з листів 1886 р.,— був більш, ніж хто інший, суб'­єктивним, тенденціозним поетом, бо стояв за українство, за мужиків, за світлі ідеї нашого часу — як же він міг не висловлю­вати власних поглядів?»²³¹ Тобто моло­дий літератор вказував на велику роль світогляду у письменницькій діяльності, підкреслював громадсько-виховну функ­цію красного письменства. Недарма, пла­нуючи видання журналу «Поступ», І. Франко запропонував письменнику вес­ти в ньому бібліографічний відділ; Фран­кові не могли не імпонувати критика Грінченком наслідувальних писань «під Квітку-Основ'яненка», його увага до со­ціально-викривального зображення життя. Безсумнівною була й справжня критична проникливість молодого автора в деяких рецензіях. Так, відгукуючись про перші друковані твори Панаса Мирного «Лихий попутав» та «П'яниця», він писав: «Діобродій] Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом на­шого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за деше­вими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і об­робити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу,— все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий об­новить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських»²³². Ре­цензент акцентував на «вірності життю» у творах прозаїка, на його увазі до «смут­них картин нерадісного життя» «бідолаш-ніх людей», причому на відтворення дій­сності «зглибока» — з засад психологіз­му — орієнтував він письменника і надалі.

Багатообіцяючий талант спостеріг Грін­ченко у творах тоді ще юної Лесі Україн­ки («...які пишні твори Олени, Лесі й Оле­сі Пчілок...— найбільш другої!»^2М — від-

²³¹ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40 848.

²³² Зоря.— 1886.- № 17.- С. 291.

²³³ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спрі 40807.

гукнувся він з приводу поезій, вміщених у першому номері журналу «Зоря» за 1889 р.), значні надії покладав і на В. Са-мійленка, у першій збірці якого «знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію». Пояснюючи успіх моло­дого автора, критик вказував на його «прихильність до безщасних та пригніче­них», а також на те, що він є «найкосмо-політичнішим з усіх наших поетів». Ціка­во, що розумів Грінченко під «космополі­тизмом» В. Самійленка: «Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі —- цього ще мало. Так саме треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї». Про­тиставляючи поезії Самійленка писанням багатьох «віршописців», рецензент заува­жує, що він «не замуровується... в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких... І хоча він і дівчат карооких хвалить, але ж рівняє їх не тільки до тополь та квіток, але й до еллінських Муз»²³⁴. Ця турбота про збагачення тематичних і зоб­ражальних обріїв української літератури, про те, щоб у ній з'явилися «десятки» «Левицьких, Мирних, Кропивницьких», аби своїм багатством вона порівнялася з най­розвиненішими літературами світу, була властива Грінченкові-критикові протягом усього життя.

Виходячи з вимог «справжнього реаль­ного життя», Грінченко досить критично поставився до збірок «Думки-мережанки» Олени Пчілки та «Порвані струни» О. Ко-ниського, невисокої думки він був і про ряд творів Ганни Барвінок, «гарних тіль­ки своїми заголовками, але не змістом». Не вагався він осудити деякі вади й у творах класиків. Так, у зв'язку з повістю Г. Квітки-Основ'яненка «Божі діти» кри­тик зазначав, що в цьому та деяких ін­ших творах письменника «сентименталіз­мом так і тхне... робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький» ²³⁵.

Активну участь узяв Грінченко у 80-х рр. у боротьбі з явищем, яке Іван Білик на­звав «літературним злочинством»,— ан­тихудожніми, епігонськими писаннями. У хвилі епігонства він справедливо вбачав певну загрозу дальшому розвитку рідної

²³⁴ Зоря.— 1891.—№ 4,—С. 73. 80

²³⁵ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40819.

літератури. Незважаючи на досягнення, твердив критик, «наша література ще убо­га», а тому «кожна безталанність більш у нас має надію уславитись, ніж у якій іншій багатшій літературі». До невтішно­го висновку прийшов Грінченко, зокрема, у статті «Дві книжки»: «Одложіть... твори Левицького, Кропивницького, Карого... ще одну-дві книжки... а усе останнє — глянь­те — що се таке?.. Що таке сі Хуторнич-ки, Шибитьки, Ванченки? Що вони пи­шуть?.. До чого ми дожилися, що Устенки та Кернеренки, або ще й Шибитьки з Онопріенками захарастили усю літератур­ну ниву?» ²³⁶ Численні статті, рецензії, від­гуки критика, спрямовані проти антими-стецьких явищ, сприяли розвиткові літера­тури на засадах критичного реалізму, на­родності, високої художності, були поро­джені щирою турботою про належний престиж рідного письменства.

Для ідейно-естетичних шукань Грінчен-ка на початку літературно-критичної ді­яльності досить характерне його ставлен­ня до програм журналів «Поступ» та «Зо­ря»: свої симпатії критик віддавав саме революційно-демократичному «Поступові».

Водночас вплив ліберальних концепцій у ранніх виступах Грінченка позначився, наприклад, на постановці ним питання про позитивного героя. Позитивних типів у творах українських літераторів («Майор» П. Куліша, «Не судилось» М. Старицько-го, «Хмари» І. Нечуя-Левицького) пи­сьменник критикував правильно, але, пере­буваючи в зачарованому колі народниць­ких уявлень про роль інтелігенції, справді позитивного героя він і не міг бачити, внаслідок чого його критика була позбав­лена конструктивної сили.

Досить суперечливими були позиції Грінченка-критика наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. Застосування вузькона-ціональних критеріїв, «накидання» на тво­ри деяких письменників народницьких уявлень про єднання «мужика» та «інте­лігента» спостерігаємо, наприклад, у стат­тях «Гребінчині байки» (1890) та «Іван Левицький» (1894), а особливо — у вели­кій літературно-публіцистичній праці «Листи з України Наддніпрянської» (1892—1893), з положеннями якої полемі­зував М. Драгоманов.

Зоря.— 1890.— № 24.— С. 378—379.

У цілому, концепція автора «Листів» суперечлива, адже, обравши своїм «глазо-міром», як писав М. Драгоманов, «етно­графічне почуття», письменник допус­тився ряду висновків вузьконаціонального характеру. Вразливі формулювання Грін­ченка слід пояснювати не тільки його сві­тоглядними заблуканнями, а й непомірною полемічною «гарячкою» (М. Драгоманов), яка характеризує працю. Це стосується й осмислення ним зв'язків української та російської літератур. Прикладаючи до цієї проблеми вузьконаціональну мірку, критик заздалегідь прирікав себе на ідейні зриви (за що у статті «Слівце на слівце» його критикував П. Грабовський); однак, оці­нюючи російську літературу як явище ду­ховного життя великої слов'янської нації, він протягом усього творчого шляху не-змінно захоплювався нею, вбачав у ній ті високі орієнтири, на які мали рівнятися українські письменники, пропагував П власною перекладацькою діяльністю. Про­ти «нетолерантності до другого народу» — народу російського — Грінченко виступив у відомій «Заяві» на захист Марка Вовч­ка, яка, до речі, була написана саме в час публікації «Листів з України Над­дніпрянської» — у 1892 р. В інших висту­пах критик наголошував, що переклади Тургенєва, Некрасова, Лєрмонтова та ін­ших російських письменників уводили українську літературу «в коло європей­ських літератур», що діячі українського письменства «виробляли свій літератур­ний смак і на кращих творах російських першорядних письменників».

Ідейну суперечливість, нечіткість Грін-ченкових «Листів» тонко спостерегла Леся Українка: «Чудна людина сей Варт(овий), часом говорить як чоловік, а часом як на-стоящий невіглас!» (10,18). Справді, по­ряд з хибними твердженнями у цій праці є ряд слушних моментів, тим більше, що, починаючи вже з перших розділів «Лис­тів», які писалися і друкувалися протягом тривалого часу, автор відчув стисненість рамками «національної ідеї», а відтак, паралельно з виясненням останньої він взявся простежувати й розвиток «ідеї со­ціальної», ведучи, зрештою, до висновку, що найбільш послідовними представника­ми «національного самопізнання» були виключно ті письменники, котрі займали міцні демократичні позиції.

Позитивне значення мала, зокрема, кри­тика Грінченком так званої теорії літера­тури «для домашнього вжитку», а також ідеї «чотирьох літератур» та «поступовос­ті» в розвитку української літератури, роз­горнутої М. Драгомановим у праці «Літе­ратура російська, великоруська, україн­ська і галицька» (1873—1874). «Історія,— доводка Грінченко,— не знає ніяких «під-літератур», ніяких літератур «для домаш-него обихода», ніяких літератур спеціаль­но про пана, або спеціально про мужи­ка» ²³⁷. Полемізуючи з приводу перспектив розвитку рідного письменства, критик зро­бив спробу показати теоретичну неспро­можність уявлень про українську літера­туру як літературу місцевого, провінцій­ного значення, стверджував, що в кращих своїх зразках українська література вже з часу Шевченка вийшла з «простонарод­них» рамок «і буде, безперечно, розвива­тися далі й далі в такому напрямкові». В конкретній літературній ситуації почат­ку 90-х рр. ці акценти були особливо своє­часними, потрібними.

Для розуміння концепції Грінченкових «Листів» принципове значення мала ево­люція, якої він — не без впливу гострих відповідей М. Драгоманова — зазнав уже в ході написання цієї праці. Не випадко­во, ознайомившись з заключним, 18-м, листом Грінченка, М. Драгоманов заува­жив: «Споритись мені далі тепер з д. Вар­товим власне нема чого, бо він тепер не дає об'єктів для спору. Д. Вартовий зго­джується зо всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст русько-української літератури». Справді, у за­ключних розділах «Листів» (починаючи з 13-го) «під фірмою д. Вартовий появився трохи не новий писатель»²³⁸. Вносячи в свої уявлення про те, що «повільний зріст» літератури викликаний браком у ній «на­ціональної свідомості», щонайпосутніші корективи, справу розвитку й подальшого піднесення рідного письменства Грінченко пов'язує віднині з боротьбою за «політич­ну волю» в Росії, зі знищенням самодер­жавного режиму, з відсіччю антидемокра­тичним, клерикальним тенденціям, причо­му прояви «обскурантизму» та «ретроград-

²³⁷ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрян­ської.— К., 1917.—С. 93—94.

^23І Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну.—К., 1917.—С. 116, 117.

ства» критик помічає виключно у таборі «народовських», антидемократичних літе­раторів. Грінченко визнав слушність ба­гатьох тверджень Драгоманова, значною мірою наблизився у поглядах на літера­туру до передових представників україн­ського суспільства. Певну роль відіграло тут і те, що у своїх відповідях М. Драго­манов відмовився від деяких положень «теорії поступовості», переконавшись у її хибності. У пізніші роки Грінченко відгу­кувався самокритично й про деякі свої по­зиції, заявлені в «Листах...».

Започаткована Грінченком дискусія від­бувалася в межах одного табору і її на­слідки були в цілому позитивними. Поста­новкою, хай і нечіткою, ряду назрілих проблем вона, можна сказати, підкинула «хмизу» у вогнище літературного життя, сприяла його активізації.

Значний резонанс викликала і стаття Грінченка «Галицькі вірші» (1891), з якої теж почалася тривала й широка дискусія. Критикуючи твори західноукраїнських пи­сьменників за засміченість діалектизмами, осуджуючи спроби відірвати «галицько-руську мову» від загальноукраїнської лі­тературної, письменник відстоював єднан­ня літературних сил Східної та Західної України. Водночас, ізолювавши мовне пи­тання від питань масштабних, соціально-політичних, критик допустився й прора-хунків: його звинувачення на адресу га­лицьких поетів не враховували їх різної політичної орієнтації і мали огульний ха­рактер. Здебільшого справедливо в дета­лях, але несправедливо по суті критикував він діалектизми у віршах І. Франка, роз­глянувши їх на одному рівні з писаннями другорядних літераторів. Вразливість ви­ступу Грінченка дозволила «народовській» «Правді» використати його в своїх інтере­сах: публікуючи розвідку, вона «прикра­сила» її «Слівцем від редакції», недво­значно спрямованим проти Франка та всьо­го прогресивного табору. За таких умов і з'явилася різка відповідь І. Франка — «Говоримо на вовка — скажімо і за вов­ка», написана на підставі не всієї статті «Галицькі вірші», що друкувалася у трьох номерах «Правди», а лише першої її по­дачі.

Останню обставину слід мати на увазі, щоб зрозуміти, чому всупереч різкій кри­тичності свого виступу І. Франко вже

через рік у статті «Наше літературне житє в 1892 році» відвів Грінченкові «пер­ше місце» з-поміж «справдешніх борців за українське слово», а у праці «З остатніх десятиліть XIX в.» писав навіть так: «Його голос (мається на увазі розвідка «Галицькі вірші».— А. П.) викликав був оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті». Цим самим І. Франко підтвердив деяку поспішливість своїх закидів Грінченкові у статті «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка», адже, як доводить повний текст «Галицьких віршів», корінних розходжень у поглядах на єдину мовну основу україн­ської літератури між письменниками не було.

Позитивно характеризувало Грінченка те, що, зачувши про ажіотаж, який вороги підняли навколо І. Франка та всього про­гресивного табору, він виступив з «Додат­ком до замітки «Галицькі вірші», у яко­му дав різку відсіч нападникам: «Манень-ка спірка про мову у галицьких віршах — се наше хатнє, сімйове діло, ми його рішимо в своєму гурті і певне той рішинець не на користь буде нашим воро­гам. Ми проміж себе, в своєму гурті можемо й про далеко важливіші речі сперечатися, але це ні трохи не по­шкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люде, як д. Франко, все ж сидіти-