NOVAINFO.RU
2000, можливо, стане для української держави переломним роком. Ілюзія державотворення, котра домінувала у суспільній свідомості з кінця 1991 та заклинання введення “радикальних економічних реформ” з 1994 поступово почали трансформуватися в розуміння того, що побудова держави на старих засадах з новими гаслами просто неможлива. Бо при спостереженні за циклічними (з ітервалом у 4-5 років) сплесками запеклої боротьби за вищі щаблі на українському владному Олімпі мимоволі виникає запитання: чим же так приваблює влада тих, хто з таким завзяттям прагне увійти до публічної політики, беручи на себе зобов`язання, щодо реальності яких мав би засумніватися навіть школяр молодших класів? Влада у широкому розумінні перетворилася в українській дійсності на інструмент постійного збагачення кланово-корпоративної номенклатурної посткомуністичної еліти, котра власне українською за роки незалежності так і не стала. Український феномен – розбудова через падіння Те, що відбувається нині в Україні, іноді порівнюють з великою депресією в США 1929-1933 років. Насправді ж саме поняття депресія – дуже спрощене і пом`якшене означення ситуації, котра реально склалася, істинне визначення якої мало б звучати дещо інакше – сповільнена, розтягнута у часі катастрофа. І як же можна інакше назвати ситуацію в країні, коли за останні 8 років відбувається депопуляція українського народу, коли з 52 мільйонів нас залишилося вже менше 50. Усе те, що нині відбувається в Україні, повністю суперечить соціальним природним законам функціонування політично детермінованого суспільства, за якими живе більшість розвинених країн західної демократії. При тому, що переважна більшість проблем у нашій державі є штучно спровокованими. Так як нині нам не дають піднятися з колін чотири основних чинники: постійно триваючий спад виробництва, монетарна антиінфляційна політика, яка призвела до руйнування основ економічної системи, криза взаємних неплатежів між суб`єктами економічної діяльності та все зростаючий зовнішній борг України. З України постійно відкачується соціальна енергетика. А у суспільстві успішно моделюється ситуація соціального кріпацтва, коли людина постає перед браком будь-якої реальної альтернативи енергетичних надходжень (які виявляються у грошовому еквіваленті), буде згодна на будь-яку, навіть на найнепристижнішу працю, часто за чисто символічну платню, лише щоб хоч якимось чином підтримати своє фізіологічне існування. Сповільнена соціальна катастрофа розрахована на те, що на якомусь із її етапів людина втратить спроможність спротиву ситуації, котра динамічно погіршується. Більшість громадян введена в стан постійного соціального стресу, з якого практично неможливо буде вийти. Але вижити й пережити цей затяжний період перманентної кризи зможуть лише ті з громадян України, хто отримає квоту на фізичне виживання. Перепрограмування населення на економічних рабів іде повним ходом. І ті залишки людської гідності, що їх не зуміли вичавити з українців комуністи, за понад 70 років свого панування, успішно витравлює посткомуністична номенклатура. Цілеспрямовано формується людина нового типу з такими визначальними ознаками – економічно і політично інфантильний зомбі, котрий має проживати у безнаціональній державі недієздатного народу. Вже нині суспільство чітко поділене на соціальні касти. Коли основна маса населення насильницьки загнана до касти “недоторканих”, а вищі кастові “східці” брахманів, жреців і воїнів посідає кланово-корпоративна номенклатура, яка встигла вже успішно перегрупувати свої ряди. Соціальна трансформація сучасного українського суспільства, політичні й економічні зміни, які відбулися протягом останього часу в нашій державі, дають можливість простежити різке зміщення соціально-економічних ніш з одночасною зміною соціального статусу більшості наших співгромадян. Цей процес відбувається з паралельним вичлененням нових соціальних поділів. Свого часу комуністична соціологія навмисне випускала з поля зору дійсну соціальну градацію суспільства, бо її аж ніяк неможливо було втиснути у вузьке прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології. Нині ж визначення істинного стану соціальних пропорцій в українському суспільстві набуває виняткового політичного значення. Адже визначивши достаменно на якому етапі змін ми реально перебуваємо, ми зможемо відповісти на головне питання сьогодення – куди ж іде Україна? Сучасний стан українського суспільства в соціально-політичному розрізі Соціально-політична ситуація, котра склалася нині в Україні є не що інше, як заблоковане майбутнє потенційно дієздатної нації. Аналіз суспільної думки показує, що за останні роки зросло розчарування українського суспільства щодо реальних результатів проведення “радикальних реформ”, які були задекларовані Леонідом Кучмою в 1994 році (і фактично були замінені їх імітацією). Схоже на те, що ситуація в державі все більше і більше виходить з під контролю та стає все менш керованою. То що ж завело до глухого кута реформи в Україні? В чому ж причина їх цілковитої неефективності? Зробимо спробу наблизитись до відповідей на ці запитання через визначення функціонування соціально-політичної структури українського суспільства. Так було визначено долею для України, що за кілька років у форсованому режимі ми маємо пройти всі ті етапи суспільного розвитку, на які іншим державам було відведено не одне десятиліття, а то й століття. Прискорена трансформація політичної системи, кардинальні зміни самої структури влади та основних механізмів керування суспільством, переросподіл колишньої державної власності змінили саму основу соціальної структуризації суспільства і проявилися у різкій зміні соціального статусу більшості його членів. Тобто вплинули на поділ суспільства на певні прошарки та групи, які відповідно мають різні (а інколи й діаметрально протилежні) інтереси й прагнення, посідають окреме соціальне становище в суспільстві та мають відповідно різний соціальний. матеріальний та майновий статус. Зрозуміло, що взаємодія та порозуміння всіх соціальних верств суспільства мали б стати тими основними чинниками, які врешті-решт забезпечують нормальне функціонування й поступальний розвиток усього суспільства. Відслідковування процесів та змін, котрі відбуваються у соціально-політичній структурі українського суспільства, може допомогти у перспективному прогнозуванні шляхів поступу самого суспільства. Одночасно у соціальному просторі перебувають усі верстви соціуму, але за своїм функціональним призначенням вони значно різняться між собою. Соціальна градація відбивається не лише на діях кожної з окремо взятих соціальних груп, а й прослідковується у функціональних взаємозв`язках між даними соціальними прошарками, котрі несуть кожний своє конкретне соціальне навантаження у суспільстві. Прискорений соціальний переросподіл призвів до такої ситуації, коли нині лише два прошарки в українському суспільстві можуть вважатися процвітаючими. Це кланово-корпоративна номенклатура (яка за сьогоднішніх умов перебрала на себе функції еліти) та передноменклатурний прошарок. Загалом стратегічні інтереси цих двох прошарків багато в чому співпадають за своїми основними параметрами, відрізняючись, у більшості випадків, лише можливістю кількісної концентрації політичної та економічної влади й реальною спроможністю застосування можливостей цієї влади для забезпечення та збереження своїх панівних позицій у суспільстві. Кланова номенклатура (політична й економічна “еліта”) зосереджена у верхніх шарах соціальної піраміди і здійснює керування суспільством безпосередньо через своїх уповноважених представників на місцях. В Україні політична і економічні “еліти” сильно зрощені між собою, і тому у випадку заміни політичної влади на економічну, а економічної на політичну фактично ті ж самі представники різних підвидів одного типу еліт лише проводять між собою узгоджену внутрішню рокіровку. Нині суспільна еліта в Україні – це замкнута корпоративна каста, яка свої вузькокланові меркантильні інтереси ставить значно вище від інтересів самої держави. У період накопичення первісного капіталу та роздержавлення колишньої громадської власності саме номенклатура свідомо спровокувала таку соціально-економічну ситуацію, котра дозволила їй не лише безперешкодно і цілком легітимними методами узаконити своє панівне політичне й економічне становище, а й легалізувати накопичені капітали і нерухоме майно шляхом надання правового статусу своєму володінню ними. Визначальними рисами, котрі відрізняють сучасну українську “еліту” від номенклатури радянського зразка, є значне зниження вікового цензу й дещо вищий рівень освіченості. Але залишились незмінними основні об`єднуючі чинники, які зближують нову номенклатуру зі старою. Це основоположні методи й засоби керування суспільством. А оскільки нині про владі в Україні фактично перебуває другий ешелон колишньої радянської номенклатури, то він відповідно прийняв і запозичив ті зразки керування, котрі були йому відомими ще з минулих часів. Це і цілковитий відрив влади від інтересів народу, й ігнорування вимог демократичних сил, слабка зацікавленість громадською думкою, захоплення вирішенням своїх матеріальних забаганок, низький поріг моральних засад, що вповні відбивається на деформації життя всього українського суспільства. В ієрархічній суспільній градації щаблем нижче знаходиться інший соціальний прошарок – передноменклатура. До його представників можна віднести частину політиків, великих підприємців, які хоча ще й не займають елітних позицій у системі влади, але вже володіють значним майном і мають достатньо можливостей, щоб реально впливати на політичну й економічну ситуацію в країні. Представники передноменклатурного соціального прошарку мають досить високий соціальний статус, виявляють дуже високу соціальну енергію та найшвидше адаптуються до зміни обставин. Саме тому передноменклатура є найбільш мобільною соціальною групою. Наступним соціальним прошарком є середній прошарок (або ж середній клас). Він посідає проміжне становище у соціальній структурі українського суспільства. Питома вага середнього класу в суспільстві, котре нормально розвивається, має закономірно зростати. У благополучних суспільствах саме середній клас є базовим, таким, що функціонально відіграє роль своєрідного стабілізатора суспільства, буферної зони між його верхніми та нижніми прошарками. В Україні до середнього класу можна віднести директорат, адміністративних працівників, середніх підприємців та власників, частину інтелігенції, що співпрацює з владою і за це отримує матеріальні дивіденди. Далі йде соціальний прошарок, до якого в нашій державі можна без перебільшення віднести дві третини нашого суспільства. Тому його цілком можна назвати базовим. По суті, це і є основа суспільства. Це та більша частина інтелігенції, котрій не вдалося знайти своє місце у новій системі псевдоринкових відносин, робітничий клас, представники сфери обслуговування та сільськогосподарського сектора виробництва. Нижче знаходиться ще один прошарок, до якого входять некваліфіковані працівники: вантажники, двірники, прибиральниці, підсобні робітники тощо. Цей прошарок можна назвати нижнім класом. За соціальною ватерлінією існує прошарок, який можна визначити як соціальне суспільне дно, або люмпен-клас. В основному це люди, котрі в силу певних обставин втратили свою попередню соціальну орієнтацію та були вибиті з тих соціальних ніш, в яких раніше перебували. Це декласовані елементи: бомжі, жебраки, бродяги. Отже можемо зробити висновок, що стратифікація українського суспільства характеризує соціальну диференціацію соціуму за соціальними стратами (прошарками або верствами), котрі можна чітко виділити за однією чи кількома визначальними ознаками (рівнем освіти, розмірами майна та доходів, комфортністю побутових умов життя, вибором професії, сповідуванням філософії й психології свого соціального прошарку). Взаємозв`язки між соціальними стратами у соціальному просторі України Соціальний простір не є раз і назавжди визначеною і усталеною соціальною субстанцією. Взаємозв`язки між соціальними прошарками можуть змінюватись, набуваючи все нових і нових форм, варіюючись та трансформуючись залежно від політичної й економічної ситуації в країні. Соціально-політичний розріз сучасного українського суспільства окреслює все розмаїття розбіжностей інтересів різних соціальних стратів. Реальні впливи на життя суспільства різних соціальних прошарків зовсім не відповідають їхній пропорційній кількості в українському соціумі. Так, за своєю чисельністю, відносно до загальної кількості населення України, еліта (номенклатура) не перевершує 0,5 відсотка, передноменклатура складає ще близько 2-ох відсотків, середній клас – приблизно 10 відсотків, основна маса населення – базовий прошарок – 75 відсотків, нижній клас, котрий складають некваліфіковані робітники, – 7,5 відсотка, люмпен-клас – близько 5 відсотків. Відразу ж можемо помітити соціальні диспропорції, які багато в чому пояснюють тенденції соціальної структуризації українського суспільства. Тож маємо процвітаючі два верхніх класи – номенклатуру й передноменклатуру, інтереси яких різко контрастують з інтересами трьох наступних соціальних прошарків, і один благополучний середній клас, малочисельність якого (всього 10 відсотків) не дозволяє йому виконувати роль суспільного стабілізатора, що притаманна середньому класу в розвинених суспільствах (де він складає від 60 до 70 і більше відсотків і фактично є базовим класом). Саме середній клас у таких суспільствах виконує функції своєрідного буфера й знімає соціальну напругу, не допускаючи занадто різкого протистояння нижніх і верхніх соціальних стратів. За своєю чисельністю в українському суспільстві (75 відсотків) базовий прошарок цілком відповідає середньому класу у розвиненому суспільстві. Але він ніяк не може виконувати невластиві йому соціальні функції. До того ж довготривалий період економічної стагнації відкинув його на позиції неблагополучного класу, котрий щосили має боротися за своє фізіологічне існування. Так само не є благополучним і нечисельний нижній клас, а про благополуччя люмпен-класу годі й говорити. Тобто прослідковується розкол суспільства на два нерівнозначних соціальних табори. До першого входять ті, хто цілком задоволені своїм соціальним статусом у суспільстві й економічними умовами життя (еліта, передноменклатура, середній клас: сумарно цей соціальний табір не перевищує й 13-ти відсотків від загальної кількості населення), та табір соціального відчуження – наступні 87,5 відсотка, що існують у режимі заданого постійного соціального стресу й економічного пресингу з боку держави, яка на даний момент є виразником інтересів винятково верхніх соціальних стратів. Кого ж влаштовує соціально-політична ситуація, що її ми можемо відслідковувати в нашій державі? Зрозуміло, що лише представників верхніх класів, котрі й змоделювали її для вирішення своїх вузькокланових інтересів. Ці інтереси номенклатури полягають у першочерговому вирішенні таких завдань: 1.Зберегти й закріпити своє панівне політичне й економічне становище Фактично нині маховик державної машини змушений обслуговувати інтереси менше 13 відсотків громадян держави, зневажаючи та ігноруючи законні права і інтереси її більшості. До цього можна додати прогнозовані результати завершення “всенародної приватизації”, коли купка новоявлених скоробагатьків у результаті хитромудрих економічних маніпуляцій отримає до 90 відсотків колишньої державної власності. То ж постає закономірне питання – яку й для кого Україну ми будуємо? Домінування на українській політичній арені номенклатурних кланів – шлях до феодальних суспільних відносин Стратифікація українського суспільства нині набуває все більшого соціального озвучення. Найбільше шансів на виживання в сучасних екстремальних умовах та гарантію не потрапити до нижчої соціальної касти мають ті з соціальних індивідумів, котрі об`єдналися за певних причин в соціальні прайди. Такі мікро- чи макросоціальні прайди побудовані за родинними або ж професійними ознаками і виконують функцію соціального, економічного і політичного захисту їх членів. Маючи позитивні наслідки для своїх представників, такі соціальні прайди є досить небезпечними для тих членів суспільства, котрі існують в ньому мовби самі по собі й ні до яких неформальних соціальних угрупувань не входять. Найбільшого свого поширення соціальні прайди набули у верхніх прошарках суспільства, де шляхом перехресних шлюбів між членами номенклатурних груп утворюються стійкі номенклатурні клани. Такі клани є повноцінними соціальними суспільними структурами, приналежність до яких, звичайно, не афішується, але вони справляють великий вплив на перебіг політичних, економічних і соціальних змін у суспільстві. Небезпечність такого номенклатурного клану полягає ще й у тому, що в більшості випадків клан висуває на політичну авансцену формального лідера в той час, як справжні, неформальні лідери знаходяться в тіні і є невидимими для зовнішнього спостереження. Таким чином, можна визначити, що “еліта” (номенклатура) формується у нашій країні за такими основними об`єднуючими ознаками: соціальний прайд (здебільшого за родинними зв`язками) — соціальна група (куди входять вже кілька соціальних прайдів і де починають домінувати професійні зв`язки) — номенклатурний клан (формується за регіональними зв`язками й складається, в свою чергу, як об`єднання соціально однорідних груп, так і окремих родинних прайдів, котрі входять до нього). Те ж саме можна сказати і про передноменклатуру, але там соціальні клани діють у значно менших масштабах і не мають такого вирішального впливу на життя суспільства. Номенклатура і передноменклатура є найбільш корпоративно структурованими соціальними стратами. Вони за будь-яку ціну прагнуть утримати та примножити політичну й економічну владу та не допустити представників нижніх соціальних прошарків до своїх лав. Те, що представники цих двох верхніх соціальних класів разом складають менше ніж 3 відсотки населення України, а сумарно вже володіють 3/4 роздержавленого майна, свідчить про цілковиту узурпацію влади (політичної та економічної) і про різку невідповідність інтересів переважної меншості (номенклатури і передноменклатури) та переважної більшості – решти суспільства. Здійснення номенклатурою повного контролю за суспільством відбувається через чітко відпрацьовану систему соціального кураторства. Яка полягає в наданні відповідних квот – делегуванні влади та особливих повноважень від більшого посадового васала до меншого. Куратор опікує ту чи іншу соціальну групу, котра за певних обставин делегувала йому свою свободу вибору у прийнятті рішень в обмін на гарантуваня безпеки при реалізації попередньо узгоджених та затверджених дій. Феодально-кланові взаємини з верхніх соціальних стратів переносяться до керованих номенклатурою нижніх прошарків суспільства. Спрацьовує безвідмовна ще з радянських часів система телефонного права, де найважливішим елементом є підтвердження толерантності того, хто стоїть нижче по соціальній драбині, до того, хто тримає владу зверху. У такому суспільстві зовсім не потрібні інтелектуали і висококваліфіковані фахівці. Навіть навпаки, бо вони лише невигідно відтіняють недієздатність і некомпетентність тих, хто засів наверху. Найкращим критерієм службового поцінування є рабська покора перед тими, хто має посадові повноваження і владу, та зневага й тиск на тих, хто стоїть нижче. Практично нині в Україні діє прихований табель про соціальні ранги, а феодально-кланова система влади безроздільно домінує на українській політичній арені. Довготривале перебування команди Кучми біля важелів влади спровокувало патову політичну ситуацію, котра прогнозовано може привести українське суспільство до загальнонаціональної катастрофи. Прискорювальними чинниками цього є некомпетентність політичної влади, вирішення сучасних непростих проблем державного і суспільного життя лінійними (тобто простими й оперативними методами), гранично спрощене розуміння складних соціальних процесів, що відбуваються у суспільстві, структуризація суспільства за корпоративно-клановими принципами, неповага до закону та трактування права як волі держави і намагання використовувати для реалізації своїх корпоративних вузькокланових інтересів ситуаційну зміну настроїв у певних соціальних стратах та групах. Соціальна розбалансованість українського суспільства За роки “розбудови держави” номенклатурою на свою користь відбулося викривлення суспільної свідомості і було втрачено динаміку розвитку соціальної структури. Упродовж останніх років повністю розмилася лінія поведінки українського народу та шкала цінностей, критерії пооцінування навколишнього світу і самооцінка власних можливостей. Заміна політико-економічної трансформації суспільства на імітування реформ призвела до деградації суспільної свідомості. Такий народ вже можна брати голіруч, зомбуючи його за допомогою відомих методів масової психологічної обробки (зокрема політичної пропаганди через контрольовані інформаційні канали радіо й телебачення), яка робить людину віртуально і опосередковано керованою істотою, позбавленою будь-якої можливості протидії. Такі методи можуть бути цілком придатними і для провокування соціально-політичних збурень з прицільним результатом, що дезорганізує або ж повністю змінює політичне і соціальне середовище народу. Народ має стати повністю керованим. Цього найбільше прагне і до цього йде “команда влади”. Тому масово, хвиля за хвилею впроваджуються екстремальні умови існування українського народу, за яких людина або просто не виживає, або ж різко змінюється її психо-фізіологічний стан. Для того щоб така людина стала цілком підконтрольною і не опиралася насильницькій зміні свого соціально-психологічного статусу, потрібно перепрограмування і зміна стереотипу її поведінки. Все це відбувається на рівні підсвідомості й викликає як хаос у свідомості зомбованої людини, так і перепрограмування суспільства загалом. Спроектоване “командою влади” суспільство тотальної нестабільності (коли майже щоденно директивно вводяться нові правила гри) призводить лише до того, що нестабільність поступово стає нормою життя і починає домінувати в усіх суспільних інституціях. Вплив нестабільності на перебіг трансформаційних процесів в Україні є значно вагомішим, аніж це могло би здаватися на перший погляд. Насильницька зміна соціального статусу для переважної більшості українських громадян стала однією зі складових негативних соціальних мутацій, котрі нині набули масового характеру. При цьому повністю ігноруються процеси розмивання соціального базису суспільства та соціальної розбалансованості держави. За такої ситуації держава стала утворенням, що домінує над суспільством, і при цьому останнє є цілком залежним від неї. Схоже на те, що утворився новий тип антисоціального суспільства, в якому юридично розрегульовано соціальну сферу та відповідно зміщено цілісні орієнтири поведінки індивідумів. Збереглася примусова регуляція соціальної поведінки громадян, але за умов загальної нестабільної ситуації нормативні правила, котрі ввесь час піддаються непрогнозованій корекції, зводять нанівець усі зусилля до впровадження будь-яких усталених форм колективної поведінки. Вся парадоксальність такої ситуації полягає в тому, що стабілізувати окремі вибіркові соціальні сфери неможливо поза усуненням самих причин загальної дерегуляції і дестабілізації суспільства. Розмиті нестабільні соціальні норми та брак юридичного порядку часто спокушають тих, хто при владі, вдаватися виключно до застосування примусу, замість того щоб вибудовувати систему соціальної саморегуляції суспільства. Таким чином, держава, котра функціонально покликана виступати як своєрідний арбітр-посередник, що регулює і зважає на інтереси всіх без винятку політично-соціальних прошарків та груп, стримує їх від конфліктів, утримує суспільство в межах порядку та забезпечує його стабільність, потрапила під тотальний контроль і економічну владу наймогутніших кланів і втратила свою соціальну самостійність, перетворившись на озвучувача вольових рішень корпоративної номенклатури. Соціальна розбалансованість нашої держави є одним із головних чинників розбалансованості її політичної системи. Номенклатура, намагаючись посилити свій контроль над суспільством, пішла на неконтрольоване зростання бюрократичного апарату, який з часом став перетворюватись на самостійну силу, відокремлену не тільки від суспільства, а й від тих соціальних класів, інтереси яких він переважно представляє. І тут починає спрацьовувати закон зворотного зв`язку і для контролю вже над самим чиновницьким апаратом потрібні все нові й нові структури. В результаті істотно ускладнюється сам процес контролю за державою з боку номенклатури, а соціальна розбалансованість набуває лише нових, модерних форм. Нині в Україні заблоковано саму можливість соціального вирівнювання. Якщо втрата соціального статуса тягне за собою звуження сфери здійснення економічної самостійності, то сам процес можливого повернення у попередню соціальну нішу нерідко унеможливлюється через високі бар`єри штучних перепон. Але насильницька соціальна диференціація, окрім суто соціальних негативів, може мати й дуже серйозні політичні наслідки. Оскільки суспільство, в якому громадяни втратили шанс шляхом власних професійних чи інтелектуальних зусиль підвищувати свій соціальний статус, починає втрачати і шанс до соціальної мобільності й разом із цим – до соціальної рівноваги. Ми можемо спостерігати стійку тенденцію люмпенізації українського суспільства. І якщо в індустріально розвинених країнах позитивні зміни в соціальних структурах та в соціальному статусі громадян відбуваються насамперед під впливом нових виробничих і інформаційних технологій і призводять до зростання матеріального добробуту населення, то в нашій країні пониження соціального статусу провокує різку зміну матеріального рівня і супроводжується виникненням стресів та масових індивідуальних розчарувань і саме останні провокують негативні зміни в політичній атмосфері суспільства. Соціальні мутації, котрі виникають нині в соціальному просторі, потребують детального дослідження. Соціальне структурування суспільства набуває непрогнозованих форм, при яких більшість стратів потрапляє в зону відчуження від процесів становлення державних інституцій і перебуває ніби у соціальних резерваціях, де панують специфічні внутрішні закони. Таким чином, соціальна відчуженість одного страта від іншого починає визначати і загальну відчуженість частини соціуму від інтересів держави. Отже, якщо держава перестає цікавитись становищем своїх громадян, а громадяни в свою чергу не ідентифікують саму державу як виразника і захистника їхніх інтересів, то відокремлення держави від народу неминуче набуває форм взаємної відчуженості і тоді починають пробуксовувати вже не тільки механізми соціальної регуляції соціуму, а й відбувається політичне відчуження основної маси громадян від внутрішньополітичних процесів у самій державі. Викривлення суспільної свідомості поширюється на всі без винятку соціальні прошарки. Верхні страти, зайняті вирішенням вузькокланових інтересів, перестають повноцінно виконувати свої соціальні функції. Нижні страти, котрих весь час піддають масованому визиску і соціальній вівісекції, настільки деморалізовані та дезорганізовані, що поступово втрачають попередні соціальні орієнтири і перетворюються на аморфну масу. А замість зближення статусних позицій широких прошарків населення, формування повноцінного середнього класу (що має не лише велике соціальне, а й політичне та економічне значення для майбутнього держави), все більше розширюється соціальна прірва між нижніми і верхніми стратами. І тим унеможливлюється процес нівеляції соціальної нерівності та досягнення у майбутньому високого рівня соціальної однорідності. Зачароване коло рекрутування еліти Задля конвертації “приватизованих” владних повноважень у матеріальні здобутки, збереження і примноження власних статків і маєтностей, їх захисту від потенційних конкурентів і подальшої легітимації завойованих життєвих позицій у більшості випадків і відбувається систематичний переділ владних повноважень у верхніх ешелонах влади. За таких обставин влада та її безпосередні носії починають втрачати властиві для даних політичних субстанцій функції і перетворюються із суб`єктів політичної влади на об`єкти політичного відчуження, котрі не лише втратили зв`язок з керованими ними народними масами, а й увійшли у повне протиріччя з інтересами народу (себто тими, кого вони мали б представляти і одстоювати на політичній арені). Але владна еліта з кожним роком лише поглиблює прірву між собою і народом, втрачаючи при цьому не лише ресурси влади, а й загалом довіру до її інституту, який у даному випадку функціонує лише задля забезпечення потреб номенклатури. Головною перешкодою на шляху до виходу України з перманентної кризи є нескінченний коловорот самозародження номенклатури. Ще на початку нашої незалежності зупинити процес номенклатурного клонування було цілком реально – увівши в дію закон про люстрацію, тобто заборону колишнім функціонерам КПРС і високопосадовим урядовцям часів СРСР обіймати високі державні посади, принаймні протягом 10-ти років. Цей закон дуже добре спрацював в Чеській республіці, але з його введенням в Україні ми безнадійно запізнилися. Оскільки “колишні” та їх ставленики не тільки “окупували” практично всі підрозділи державної влади, а й поширили свій вплив на сфери бізнесу, економіки, політики, силових структур. Фактично, від часу незалежності, в Україні при владі знаходиться неповноцінна еліта (з усталеним комплексом меншовартості й постійним озиранням на дії “старшого брата”). І хоча ця номенклатурна “еліта” виявилась неспроможною побудувати повноцінну українську державу, а її соціально-економічна політика не витримує жодної критики, нині саме в її руках зосереджені величезні політичні й фінансові можливості реального впливу на перебіг подій, безапеляційного нав`язування народу своєї волі. Але номенклатурне клонування можливо припинити лише тоді, коли наше суспільство визріє політично. Коли громадяни нашої держави зможуть добровільно і свідомо утворювати повноцінні політичні угрупуваня. Тобто коли набере силу масова, структурована партія, котра відбиватиме життєві інтереси українського народу. А поки що неструктуроване політично суспільство відверто пасує перед свавіллям влади корпоративно-номенклатурних кланів. Брак традицій демократичного формування державної влади та невідпрацьованість механізмів громадянського впливу на неї з боку суспільства призвели до того, що практично відсутній будь-який контроль за діями і рішеннями перефарбованих керманичів. Відповідно – безконтрольна влада спромоглася вдало скористатися правовими вадами суспільства, його політичною аморфністю і апатією задля цинічної приватизації державних інституцій. Відчуваючи байдужість громадян до своєї долі й майбутнього, бюрократична номенклатура все більше нахабніє і її політика стосовно українського народу стає дедалі цинічнішою та відвертішою. Продовження системної кризи в Україні вигідно сучасній “команді влади”, бо водночас з деградацією суспільства зменшується його спроможність до опору проти остаточного закабалення і тотального контролю. Приватизувавши на першому етапі державні інституції, номенклатура успішно закриває другий етап – “привласнення” держави, легалізуючи незаконно привласнене майно і капітали. Постійне рекрутування еліти з кланово-номенклатурного середовища стало визначальною рисою формування кола носіїв політичної і фінансової влади, одним з основних чинників можливості керування і відслідковування дій носіїв цієї влади через відпрацьовані механізми ієрархічної залежності. Процеси соціального динамізму у середовищі “владоносіїв” замінено на монополізацію влади, перерозподіл її атрибутивних чинників всередині вузькокастових закритих груп за принципом близькості до того, хто на цей момент є ототожненням влади і може реально впливати на кадрові переміщення в закритому номенклатурному колі. Українська номенклатура прагне повністю монополізувати владу, а її фінансові та майнові похідні зробити якщо не юридично спадковими, то принаймні практично легітимними. Корпоративно-кланові політичні угрупування намагаються всіляко прискорити процеси “кристалізації” і “закриття” класу носіїв політичної влади та капіталів, забуваючи про те, що брак постійного пропливу “нової крові” завжди призводить лише до застою. Коли у момент трансформації політичної та економічної системи бажання номенклатури будь-якою ціною утримати владу домінує над економікою та іншими сферами суспільного життя і в особі вищої державної бюрократії прослідковується тенденція до формування прообразу специфічного класу новітньої аристократії, то владарювання такого різновиду політичних еліт (можливо, успішного для стабільних часів) стає абсолютно неприйнятним і може закінчитися повним крахом не тільки для носіїв влади, а й для держави вцілому. По суті, на теренах України продовжує діяти “перелицьована” стара радянська (а часто й антиукраїнська) квазіеліта. Нині яскраво проявилося її комуністичне минуле, підсилене повною відсутністю соціального контролю і аморальністю легалізованих ділків тіневої економіки. Низькі ділові та моральні якості квазіеліти багато в чому пояснюють перманентність і глибину кризи українського суспільства, масове розповсюдження корупції і безвідповідальності. Вихід із ситуації, що склалася, можливий лише на шляху створення нової системи рекрутування еліт, котра має будуватися на конкурентних засадах та інституціалізації вимог до ділових і моральних якостей політичних, економічних та адміністративних керівників. Саме моральність, професіоналізм і відповідальність представників влади мають стати основним критерієм їх залучення до керівного прошарку, бо соціальні механізми рекрутування всіх різновидів еліт мають великий вплив на трансформаційні процеси у нашій країні. Набір реквізитів влади (бюрократична ієрархія), запозичений з минулого і невправно адаптований до сучасних вимог, не може сам по собі забезпечити практичну реалізацію влади на місцях. Тому що аксесуари влади у тоталітарному і демократичному суспільствах істотно відрізняються між собою. В демократичному суспільстві елементи примусу і насильства не спрацьовують. А замінити їх на систему саморегуляції і самоорганізації політичного поля теперішня “команда влади” ніколи не погодиться: це означало б для неї втрату важелів керування державою. Недемократичні методи контролю над суспільством, котрі були закладені ще від початку так званої “розбудови держави”, нині, схоже, почали спрацьовувати проти своїх фундаторів. На сьогоднішньому етапі професійні владоможці повністю загрузли в кон`юктурі поточного моменту, яка остаточно підриває принциповість і виваженість їх рішень та дій. Фактично 2000 рік стає для “команди влади” завершальним етапом їхньої політичної діяльності, своєрідним закриттям теми і спробою, в разі можливої поразки на президен
|
