Лісових ресурсів Кам’янець-Подільського Придністров’я
2.1. Адміністративно-організаційна структура Кам’янець-Подільського держлісгоспу Кам’янець-Подільське державне лісове господарство розташоване на півдні Хмельницької області на території Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького та Чемеровецького районів - у Придністров’ї – на лівому березі річки Дністер. Кам’янець-Подільський лісгосп організований у 1930 році на основі лісів Циківського, Кам’янецького та Ушицького лісництв, які в той час підпорядковувались безпосередньо Обллісвідділу. До 1917 року більша частина лісового фонду була у приватному володінні. На приватні дачі були складені спрощені плани ведення господарства. Всі матеріали про лісовпорядкування, як державних так і приватних лісів були знищені в період 1914-1920 років. За збереженими даними, можна вважати, що лісовпорядкування на даній території має певну історію. Так, деякі урочища вперше були впорядковані в 1873 році та проведені ревізії у 1887р., у 1900 р., у 1918 р. При першому лісовпорядкуванні у 1926-1929 рр., було організовано 7 лісництв загальною площею 34360 га, в тому числі: Довжоцьке – 5632 га, Китайгородське – 5020 га, Стругське – 5517 га, Мукарівське – 5911 га, Вербецьке – 4095 га, Залесецьке – 3823 га, Вишневчикське – 4362 га. Після ІІ-ї світової війни (1941-1945рр.), у 1949-1950-х роках у лісах лісгоспу було проведено лісовпорядкування. Так, Вишневчикське лісництво і частина Стругського лісництва (782 га), і частина Мукарівського лісництва (410 га) були передані до складу Ярмолинецького лісгоспу. Площа лісгоспу була уточнена і визначена - 28571 га. Лісовпорядкування 1949-1950 рр. проводилось по І розряду з використанням на всій площі аерофотознімків польотів 1948 року. У 1960 році відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 30.11.1959 року №1834 і наказом по Головному Управлінню лісового господарства і лісозаготівлі при Раді Міністрів СРСР від 16.05.1960 року №117 Кам’янець-Подільський лісгосп був реорганізований в Комплексне лісове підприємство Кам’янець-Подільський лісгоспзаг, на яке покладено ведення лісогосподарського та лісозаготівельного виробництва. Відповідно до наказу по Головному Управлінню лісового господарства і лісозаготівлі при СМ УРСР від 04.09.1961 року №257 та наказом по Хмельницькому управлінню лісового господарства і лісозаготівлі від 08.09.1961 року №336 територію лісгоспзагу було розділено на 8 лісництв. Згідно наказу по Міністерству лісового господарства УРСР від 06.01.1971 року №6 і наказу по Хмельницькому облуправлінню лісового господарства і лісозаготівлі від 22.01.1971 року №16 в лісгоспзагі організовано Дністрянське лісництво для заліснення непридатних земель в колгоспах - по лівому берегу річки Дністер. Скорочення 2 лісництв із передачею держлісфонду іншим лісництвам було проведено, на основі дозволу Держлісгоспу СРСР та ЦК профсоюзу робітників лісової, паперової та деревообробної промисловості від 23.10.1975 року №1140/3-14, наказу Мінлісгоспу УРСР від 04.11.1975 року №327, і наказу облуправління лісового господарства і лісозаготівлі від 14.11.1975 року №244, наказом по Кам’янець-Подільському лісгоспзагу від 14.11.1975 року №323. Відповідно до наказу Міністерства лісового господарства УРСР від 13.01.1977 року №7 “Про організацію Новоушицької лісомеліоративної станції в Хмельницькій області” було передано із складу лісгоспзагу до складу Новоушицької ЛМС 5606 га. Згідно наказу обласного виробничого об’єднання “Хмельницькліс” від 04.12.1990 року було проведено уточнення кордонів лісництв. А на основі наказу №197 від 20.12.1990 року з метою підвищення ефективності теплично-розсадного господарства зі складу Маківського лісництва, в окрему
структурну одиницю, виділено Циківський лісовий розсадник загальною площею 1663 га. Лісовпорядкування у 1981 році виконано Львівською експедицією Українського лісовпорядкувального підприємства ВО “Ліспроект”. Роботи виконувались відповідно до вимог лісовпорядкувальної інструкції 1964 року по І розряду, загальна площа земель лісгоспзагу склала 23491 га [19]. Лісовпорядкування у 1991 році виконано Київською експедицією Українського лісовпорядкувального підприємства ВО “Ліспроект” відповідно до вимог лісовпорядкувальної інструкції по І розряду. Згідно наказу державного лісогосподарського об’єднання “Хмельницькліс” №7 від 10.02.1993 року Кам’янець-Подільському держлісгоспу з Новоушицької лісомеліоративної станції передано Староушицьке лісництво площею 2325 га. Відповідно до указу Президента України від 27.06.1996 року №474/96 Кам’янець-Подільському держлісгоспу необхідно передати у постійне користування Подільському національному природному парку “ Товтри” – 3015 га. Таким чином, згідно рішення 4 сесії Хмельницької обласної Ради від 16.12.1998 року №11 з Кам’янець-Подільського держлісгоспу вилучено землі лісового фонду загальної площі 3014,5 га та передано у постійне користування Подільському національному природному парку “Товтри”. Останнє лісовпорядкування на території держлісгоспу проведено Київською експедицією Українського лісовпорядкувального ДЛО “Ліспроект” у 2001 році відповідно до вимог лісовпорядкувальної інструкції по І розряду. На даний період до Кам’янець-Подільського держлісгоспу належить 7 лісництв та 1 лісовий розсадник. Найбільшими серед лісництв є Дунаєвецьке (16,4% від загальної площі держлісгоспу), Маліївецьке (15,6%), Подільське (14,7), Маківське (14,3) лісництва (табл.1). Держлісгосп володіє більше 20 тисячами гектарів лісових насаджень у Кам’янець-Подільському (53,4% від загальної площі держлісгоспу), Дунаєвецькому (39,4%) та Чемеровецькому (7,2%) районах [21]. Таблиця 1 Адміністративно-організаційна структура та загальна площа Кам’янець-Подільського держлісгоспу
Для організації лісогосподарських та лісовідновлюваних робіт, кожне з лісництв держлісгоспу поділено на окремі квартали, які в свою чергу поділяються на таксаційні виділи. Загальна чисельність кварталів становить 434 одиниці, а виділів – 7812. максимальна площа кварталу становить 147 га, а мінімальна – 22 га,середня –53 га, середня площа таксаційноговиділу становить – 3,2 га. Зовнішні межі держлісгоспу, лісництв та кварталів показані на рис.1.
2.2. Географічне розташування і кліматичні умови Кам’янець-Подільського Придністров’я Район нашого дослідження – це південна частина Хмельницької області, яка знаходиться на крайньому сході Подільської лісостепової височини. Територію області, що знаходиться на південь від Верхньобузької височини (лінія Волочиськ – Летичів) і понижується в напрямку Дністра називають Придністров’я. Особливість Придністров’я полягає в тому, що русло Дністра глибоко врізане і знаходиться в межах області на абсолютній висоті від 116 м (у гирлі Збруча) до 78 м (у гирлі Ушиці), тобто воно врізається на 180...200 м у поверхню Придністров’я. Глибокий вріз головної ріки зумовив відповідний вріз усіх його приток, які також виробили глибокі каньоноподібні долини і розчленували поверхню Придністров’я на окремі пасма, що простягаються меридіонально, як і ріки Придністров’я. Рівномірний нахил поверхні порушується Товтровим кряжем, який простягається через села Іванківці, Закупне, Вишнівчик, Черче, Нігин, Вербку, Гуменці, Врубівці до Дністра. Товтровий кряж – це цілісна система рифових масивів і окремих досить розкиданих широкою смугою горбів органогенного походження. Вони піднімаються на 30...60 м над навколишньою місцевістю, досягаючи абсолютних висот понад 350 м (максимально 409 м) [18] і сформували своєрідні кліматичні умови. Кам’янець-Подільський держлісгосп є основним власником та господарем лісових масивів Кам’янець-Подільського Придністров’я. Його територія охоплює південно-західну частину Придністров’я, що межує на півдні – з Чернівецькою областю, на заході – з Тернопільською областю, на сході – з володіннями Новоушицької лісомеліоративної станції та на півночі – з Ярмолинецьким держлісгоспом (рис. 2), складено на підставі джерела [18]. За характером рельєфу територія держлісгоспу – це хвиляста рівнина, яка розмежовується Товтровим кряжем, де сформувались особливі кліматичні
умови та природні райони: 15 – Ушицький, 16 – Товтровий, 17 – Жванчицький. Територія Кам’янець-Подільського держлісгоспу відноситься до 2 агрокліматичних районів. І – Південний теплий вологий район (”Тепле Поділля”), - входить Кам’янець-Подільський район. Його кліматичні умови характеризуються такими показниками: суми температур, за період з середньодобовою температурою понад 10, становить 2600-2700, вегетаційний період – 165 днів, величина гідротермічного коефіцієнту (ГТК) - 1,4, кількість опадів за вегетаційний період випадає – 330-380 мм, а за рік – 520-570 мм. Останні весняні приморозки закінчуються в середньому 19 квітня, а перші починаються 16 жовтня, тривалість безморозного періоду 175-180днів. Стійкий сніговий покрив утворюється в третій декаді грудня, а руйнується в третій декаді лютого. Середня висота снігового покриву 14-16 см. ІІ – Північний помірно теплий вологий район – відноситься решта території держлісгоспу. Так, суми температур, за період з середньодобовою температурою понад 10 – лише 2600 градусів. Величина (ГТК) коливається в межах 1,5-1,3, кількість опадів за вегетаційний період коливається в межах 330-380 мм, а за рік 510-580 мм. Тривалість вегетаційного періоду 155-160 днів. Останні весняні приморозки закінчуються в середньому 23-28 квітня, а перші осінні починаються 4-10 жовтня. Тривалість безморозного періоду в середньому - 160-170 днів. Стійкий сніговий покрив утворюється в другій декаді грудня, а руйнується в третій декаді лютого і в першій п’ятиденці березня. Середня висота снігового покриву 13-15 см. Дана територія характеризується переважно вузькохвилястим рельєфом підвищених місцевостей корінного плато. Характерна густа мережа балок, що розчленовують територію на вузькі вододіли, характерною особливістю яких є перевага схилів над площею плато. В зв’язку з такою будовою поверхні тут дуже розвинений стік води під час сніготанення і великих дощів зливового характеру, а тому посилюється водна ерозія грунтів. Грунти, що залягають на схилах, гірше забезпечені вологою, ніж грунти на плато, оскільки основна маса води стікає з схилів у балки. По дну балок, в низинах, навпаки грунти перенасичені вологою, завдяки неглибокому заляганню ґрунтових вод та стоку делювіальних вод з прилеглих схилів [8]. Клімат даної території помірно-континентальний з м’якою зимою та з досить теплим вологим літом і є сприятливим для вегетації лісової рослинності. Протягом року переважає західно-східний перенос повітряних мас та інтенсивно відбувається трансформація атлантичного повітря в континентальне. Циклони, що надходять з північної Атлантики, захоплюють територію своєю південною периферією. У холодну пору року збільшується вплив циклонів середземноморського походження. Циклони зумовлюють значну хмарність та опади, зниження температури влітку та підвищення її взимку. Напрям вітру визначається розподілом тиску повітря та характером атмосферної циркуляції. У перехідні пори року найчастіше повторюються південно-східні вітри, трохи рідше – північно-західні вітри, які влітку стають переважаючими, а на друге місце виходять західні вітри. Протягом доби найбільша швидкість вітру о 13 годині, найменша – вночі. Особливо помітна ця різниця влітку, коли серед дня швидкість вітру не менше ніж у два рази перевищує швидкість о 1 годині ночі. Один раз в 10 років можливі вітри швидкістю в 23...25 м [18]. Кліматичні показники, що мають значення для лісового господарства (табл. 2) [19]. Таблиця 2 Кліматичні показники
Залежно від умов формування повітряних мас протягом року змінюється ступінь покриття неба хмарами. Уявлення про річний стан хмарності складається по кількості ясних і похмурих днів по сезонах (табл. 3) [18]. Таблиця 3 Кількість ясних і похмурих днів за загальною хмарністю
Отже, влітку кількість ясних днів збільшується порівняно з зимою майже в чотири рази. Річний хід абсолютної вологості повітря характеризується максимумом у липні (15,0…15,5 мб), коли найбільше випаровування, і мінімумом у січні (3,7…4,0). Відносна вологість порівняно з абсолютною температурою повітря має зворотній хід. Максимум її в листопаді-грудні (86…88%), а мінімум звичайно у травні (6,6…7%). Особливо чітко виражений добовий хід відносної вологості – серед дня близько 50%, а вночі понад 80% [18]. Можна констатувати, що кліматичні умови держлісгоспу є сприятливими для лісової рослинності і вирощування таких деревних порід як дуб черешчатий, граб, береза, липа, клени, ясен, сосна, ялина. Але необхідно також зазначити фактори, що негативно впливають на розвиток деревної рослинності – це періодично посушливе літо, пізні весняні та ранні осінні заморозки, сильні вітри, що спричиняють буреломи та зливи, що зумовлюють ерозійні процеси на даній території. В основі геологічної будови Придністров’я, що знаходиться в межах Подільського плато, лежать силурійські відклади у вигляді глинистих сланців та вапняків. Вище залягають відклади Сеноманського моря у вигляді кременю, піщаних зростків. На сеноманських породах лежать середземноморські, нижньосарматські і середньосарматські відклади. В окремих випадках піски і глини середньосарматського моря є грунтоутворюючими породами, але на невеликих площах, там, де змиті пізніші геологічні напластування (лесові породи). Найпізнішою за часом утворення породою, що залягає поверх сарматських відкладів, є лес і лесовидні суглинки четвертинної системи. Подільське плато має загальний нахил на південь і південний схід. Річки, що протікають в межах цього плато, приймають в себе мережу балок, які починаються на підвищеній частині плато, в межах Бузько-Дністровського вододілу, швидко поглиблюються і відкривають давні геологічні напластування. Явища ерозії досить розвинені, що сприяло утворенню великої кількості еродованих грунтів, які поширені на територі Дунаєвецького та Чемеровецького районів (в районі Товтр). Вершини Товтр часто покриті грабово-дубовими лісами та іншою рослинністю [8]. Ліс утворює свій мікроклімат, впливає на клімат близьких і далеких територій. За результатами досліджень відомо, що над лісом випадає в середньому на 17,4% більше опадів, ніж над полем. Ліси затримують поверхневі стоки води, під час дощів, і переводять їх на підгрунтові, які в свою чергу, є джерелом поповнення водних ресурсів рік, річок, струмків та водосховищ. Так заліснення схилів берегів річок, лівих приток Дністра, що протікають в межах держлісгспу, є одним із завдань лісівників Придністров’я. Це дасть можливість призупинити процеси ерозії. Територія держлісгоспу розташована в басейні річки Дністер та її лівих приток: Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Тернава, які за розмірами та господарським використанням є надзвичайно різні – від струмка до водної артерії (табл. 4) [18]. Ріка Дністер протікає по південній межі району дослідження на протязі більше 100 км. Долина Дністра тут дуже звивиста і утворює численні меандри, особливо добре розвинуті між селами Гринчук і Студениця. Крутизна схилів Дністра дуже мінлива: круті скелясті ділянки, так звані стінки, змінюються розлогими терасовими схилами. Річка має вузьку (150...200 м) заплаву, яка дещо розширюється у місцях впадання його лівих приток. Русло теж вузьке (60...150 м), повторює меандри долини і нерозгалужене, з середніми глибинами 1,5...3,0 м, течія досить швидка: 0,5...0,6 м/сек, а під час паводків 1,5...3,0 м/сек. Сьогодні ця ділянка Дністра – є Дністровським водосховищем, що утворилось після побудови Новодністровської ГЕС. Стік Дністра формується у гірській частині Карпат. Живлення річки відбувається за рахунок дощових, снігових та підземних вод. Найбільша частка припадає на дощові води (близько 50% річного стоку). Ліві притоки Дністра – Збруч, Жванчик, Смотрич та інші, відіграють другорядну роль у живленні. Ці ріки виробили глибокі, каньйоноподібні долини, розкрили глибші горизонти підземних вод, численні джерела яких живлять ріки (40% загального стоку) [18]. Таблиця 4 Характеристика рік та водоймищ, що протікають в межах Кам’янець-Подільського держлісгоспу
Ступінь дренування району гідрографічною сіткою можна вважати доброю. В межах Подільського плато є кілька водоносних горизонтів, що залягають в різних геологічних нашаруваннях. Найближчий до поверхні горизонт залягає в середньосарматських відкладах, а в південно-західній частині, де цих відкладів немає, - в нижньосарматських відкладах. Більшість річок беруть початок з ґрунтових вод середнього і нижнього сармату. В балках з обривистими берегами, де на поверхню виходять геологічні породи, витікають джерела з більш глибоких горизонтів вод [8]. Рівень ґрунтових вод коливається в межах 2-5 м на рівних ділянках низин і плато та 16-20 м на вузьких між балкових ділянках. Залягання на незначній глибині ґрунтових вод зумовлено тим, що ґрунтоутворюючі породи (лесовидні суглинки) мають невелику товщу, а під ними залягають сарматські глини, що затримують воду близько від поверхні. Таких ділянок в межах держлісгоспу – 0,7% від загальної площі земель. Найбільш поширеними ґрунтоутворюючими породами на даній території є четвертинні відклади – леси і лесовидні породи. Вони характерні для всіх лісництв держлісгоспу і поширені на площі майже 20 тис. га (більше 80% усієї території господарства). Ці породи залягають невеликою товщею (до 6-7,5 м), на основі пісків, вапняків, гранітів, глин, що слугують водоупором для атмосферних опадів. Морфологічні ознаки лесів - світло-пальовий колір, який при надмірному зволоженні переходить в сірувато-пальовий з сивим відтінком, рихлість, пористісь, механічний склад неоднорідний - від легко- до важкосуглинистого, карбонати у вигляді трубочок, журавчиків. Лесовидні суглинки – частіше всього перевідкладені леси древніх річкових терас, мають залишкове оглеєння, більш важкий механічний склад та значну кількість карпатської гальки, характерний буро-пальовий колір, дещо горіхувата структура, карбонати у формі густої сітки трубочок, важко розтираються. Ці породи, в минулому, при відповідних кліматичних умовах і наявності степової рослинності сприяли утворенню чорноземних, багатих на гумус, структурних грунтів. За механічним складом вони відрізняються відносно високим вмістом глинистих часток, що сприяють нагромадженню і затриманню поживних речовин, необхідних для рослин. У відношенні фізичних властивостей, то це пористі, водопроникні породи, завдяки чому в них не спостерігається застоювання грунтових вод. Крім того, капілярність цих порід є позитивним фактором, що забезпечує підняття вологи вверх, до кореневої системи. Іншими грунтоутворюючими породами, що зустрічаються на території лісництв, але на незначних ділянках є леси підстелені елювієм вапняків, які в своїй основі мають вапняк та скелетний матеріал (хрящ, щебінь), що негативно впливає на лісорослинні умови; елювій вапняків – продукт вивітрювання вапняків з високим вмістом карбонатів та наявністю скелету різного розміру, де формуються грунти з високим вмістом карбонатів та характеризуються сухістю місцевиростання; вапняково-мергельні відклади – є продуктом вивітрювання; схиловий делювій – його утворення зумовлено діяльністю водної ерозії на середніх і нижніх частинах схилів балок; сучасні алювіальні відклади сформувались в заплавах рік в результаті наносу паводковими та текучими водами; балковий делювій – сформувався в межах тальвегів і нижніх частин схилів балок та ярів, з участю всіх інших грунтоутворюючих порід, розташованих вище даних ділянок і є основою для формування найбільш родючих намитих грунтів. На незначній площі зустрічаються відклади елювій піщаника, кремнія та глинистих сланців, що стали грунтоутворюючою породою для дернових грунтів [17]. Отже, суттєве значення на формування грунтів та їх родючість, а відповідно і на лісорослинні властивості території, мають грунтоутворюючі та підстилаючі породи, їх механічний склад, глибина залягання, а також рівень грунтових вод. Це зумовлює багатство місцевиростання та породну різноманітність, створюваних і природно зростаючих, лісових насаджень. Грунтовий покрив сформувався під впливом взаємодії таких факторів грунтоутворення, як гірські материнські породи, рослинний покрив, рельєф, клімат та господарська діяльність людини. Найважливішими у диференціації грунтового покриву стали грунтоутворюючі породи та особливості рельєфу, які вплинули на перерозподіл гідротермічних умов грунтоутворення та рослинного покриву. На розчленованих ділянках під лісовою рослинністю виникли лісові опідзолені грунти від ясно-сірих до чорноземів опідзолених (рис.3), складено на підставі джерела [18]. На території держлісгоспу сірі лісові грунти займають майже 20 тис. га, більше 80% загальної площі господарства. Найбільше поширені у Маківському, Малієвецькому, Кадиєвецькому лісництвах та Циківському лісовому розсаднику, рідше зустрічаються в Дунаєвецькому, Панівецькому, Подільському та Староушицьму лісництвах. Дані грунти сформувались в умовах плато та схилів плато. Тип водного режиму – періодично промивний. Ґрунтоутворюючі породи – леси та лесовидні породи. В залежності від ступеню розвитку ознак опідзолення та інтенсивності гумусонакоплювання сірі лісові грунти поділяють на три підтипи: світло-сірі, сірі і темно-сірі. Світло-сірі грунти – найбільш бідні, наближені до дерново-середньо-підзолистих грунтів з добре вираженими рисами підзолоутворюючого процесу. Найбільш багаті по своїх лісорослинних властивостях, запасах гумусу- темно-сірі грунти, що більш наближені до чорноземів опідзолених. Сірі лісові грунти по ступеню вираженості підзолистого процесу, багатству та запасах поживних речовин займають проміжне місце між світло-сірими та темно-сірими лісовими грунтами. Дані досліджень фізико-хімічних показників грунтів різного механічного складу, даного лісового господарства, вказують, що найбільш сприятливими для росту і розвитку лісів є грунти суглинистого і легко- суглинистого механічного складу. Встановлено, що при процесі опідзолювання всередині горизонтів ґрунтового профілю створюються сприятливі водно-повітряні умови для розвитку кореневої системи. Важко суглинистий і глинистий механічний склад грунтів в умовах даного процесу опідзолювання несприятливо впливає на розвиток кореневої системи. Це пов’язано з періодичним надлишковим перезволоженням в ілювіальному горизонті і вище, а це створює застійні явища та відбувається глеєутворення з накопиченням токсичних, для кореневої системи, сполук, внаслідок цього формуються дерево- стани з поверхневою кореневою системою і є нестійкі до сильних вітрів. Так, згідно дослідження, світло-сірі лісові суглинисті на лесах грунти поширені в Подільському лісництві, сірі лісові суглинисті на лесах грунти – в Дунаєвецькому лісництві, темно-сірі лісові суглинисті грунти – в Маківському лісництві та Циковському лісовому розсаднику. Окрему групу складають оглеєні (глеєваті та глеєві) грунти, що сформувались під грабовими дібровами на лесах і елювіально-делювіальних відкладах важкого механічного складу, які в основі мають глини, вапняки, що створюють водонепроникність для сезонних опадів. По запасах гумусу, поживних речовинах темно-сірі лісові грунти є найбагатшими, на них ростуть дубові деревостани І та ІІ класу бонітету. Чорноземи опідзолені, в межах держлісгоспу, займають площу близько 3 тис. га (12% території). Найбільш поширені ці грунти в Кадиєвецькому лісництві, - в інших лісництвах їх - значно меньше. Чорноземи сформувались на добре дренованих ділянках водорозділів. Ці грунти пройшли степову та лісову стадії розвитку. Основним у їх утворенні був чорноземний процес ґрунтоутворення, на який частково наклався підзолистий, що виразилось у ви лугованні всього профілю, перерозподілі колоїдів і структурі горизонтів. Неоднорідність ґрунтоутворюючих порід зумовила формування різних за морфологічними ознаками та родючістю чорноземів: на лесах і лесовидних суглинках, елювії вапняків, схиловому та балковому делювію. На лесах і лесовидних суглинках утворились чорноземи опідзолені, на елювії вапняків – чорноземи опідзолені з різною товщею розвинутого профілю, на схиловому та балковому делювії сформувались чорноземи опідзолені - намиті, що з’явились в результаті систематичного нагромадження гумусованого делювію на поверхні [18]. Встановлено, що процес опідзолення – переміщення колоїдів і винос їх в нижню частину профілю, більш інтенсивно проходить на породах з низьким вмістом карбонатів кальцію (лес, схиловий делювій, балковий делювій) і уповільнюється на елювії вапняку, де вміст карбонатів дуже високий. Підвищений вміст карбонатів сприяє закріпленню в межах профілю гумусу і поживних речових, отже ґрунт не втрачає свої якості, але наявність у профілі грунту скелету (хряща, щебеню, вапняку), негативно впливає на лісорослинні умови місцеоселення. Так, якщо чорноземам опідзоленим незмитим, мало- змитим та намитим властиві грудові едатопи, то – середньо- і сильнозмитим – властиві сугрудові едатопи. Грудовий тип лісу формується на потужних і середньопотужних чорноземах опідзолених (елювія вапняку), а на малопотужних та щебневатих і сильноскелетних – сугрудовий. Лучно-чорноземні грунти виділені на території Кадиєвецького та Подільського лісництв на площі близько 50 га (0,2%), де формуються переважно на рівних днищах балок, шлейфах схилів, понижених улоговинах плато, на древніх долинах і їх терасах. Сформувались вони на лесових відкладах. Грунтові води залягають на глибині 3...5 м. За морфологічними показниками грунти дуже схожі до чорноземів, але відрізняються оглеєнням материнської породи і дещо більшим зволоженням усіх горизонтів. Це найбільш багаті та сприятливі по водному режиму грунти для деревної рослинності, продуктивність насаджень висока. Чорноземно-лучні грунти зустрічаються лише в Кадиєвецькому лісництві на площі близько 40 га. Вони сформувались на делювіальних наносах, приурочені до знижень, схилів і днищ балок, заплав і надзаплавних терас, де грунтові води залягають на глибині до 3...4 м. Значна частина таких грунтів утворилась на щільних глинах, тому для них характерне поверхневе перезволоження та оглеєння. Це так звані чорноземно-лучні мочаристі та мочарні грунти, що залягають на шлейфах схилів, у місцях виходу ґрунтових вод. Ці грунти характеризуються високою природною родючістю. Лучні грунти отримали поширення в Маківському та Пановецькому лісництвах (заплавно-лучні), та в Малієвецькому лісництві - (лучні) на площі більше 100 га (майже 1%). Вони сформувались на сучасних алювіальних відкладах, часто шаруватих, від супіщаних до середньосуглинистих за механічним складом, у заплавах річок, днищах балок і лощинах стоку. Отже, заплавно-лучні грунти поширені на заплавних терасах рік, а лучні – на від’ємних елементах рельєфу – западинах, лощинах, днищах балок. Заплавно-лучні грунти формуються під лучною і деревною рослинністю в умовах постійного поверхневого зволоження та періодичного затоплення паводковими водами, після спаду яких залишається намул, що суттєво впливає на властивості та родючість грунту. Характер та інтенсивність такого впливу залежать від режиму паводків, які по різному проявляються на річках, а в долині однієї річки, залежать від характеру поверхні заплавної тераси, віддаленості від русла та інших особливостей місцевості. Все це простежується в структурі ґрунтового покриву та родючості. Лучні грунти, що сформувались на днищах балок характеризуються невеликим делювіальним нашаруванням та товщею профілю. Ці грунти мають високу природну родючість. На території держлісгоспу вони використовуються під сінокоси. Лучно-болотні грунти поширені на незначній площі - (більше 20 га) Маківського, Дунаєвецького та Староушицького лісництв. Вони залягають на заболочених пониженнях, днищах балок і заплавах річок. Материнські породи – алювіальні та делювіальні суглинки. Їх формування відбувалося в умовах надмірного зволоження (рівень ґрунтових вод – 0,35...0,45 м) за участю болотної рослинності. У зв’язку з надмірним зволоженням і оглеєнням у лучно-болотних грунтах домінують анаеробні умови життєдіяльності мікроорганізмів, внаслідок чого нагромаджуються отруйні для рослин закисні форми алюмінію та заліза. Лучно-болотні грунти мають високу потенційну родючість [18]. Болотні грунти (низинні болота) в межах держлісгоспу займають площу до 10 га на території Маківського та Малієвецького лісництв. Вони сформувались на алювіальних та делювіальних відкладах переважно суглинистого механічного складу, в умовах близького до поверхні (0,30...0,50 м) залягання ґрунтових вод, тобто в умовах постійного перезволоження під покривом трав’янисто-мохової болотної рослинності. Це привело до утворення оторфовілової дернини, за цією ознакою виділяють власне болотні грунти. Болотні грунти відзначаються високим вмістом органічних речовин, багаті валовими запасами поживних елементів, але рухомих, тобто доступних для рослин, форм дуже мало. В анаеробних умовах, в товщі цих грунтів утворюються закисні сполуки заліза, азот, сірководень, які є отруйними для рослин. Дерново-карбонатні (дернові) грунти складають окрему групу грунтів на карбонатних породах (крейді, вапняках, глинистих сланцях, пісчаниках). На території держлісгоспу вони поширені на площі більше 500 га (майже 3% від усієї території) – в Маківському, Малієвецькому, Староушицькому та Дунаєвецькому (більше 30 га) лісництвах [17]. Ці грунти на елювії щільних карбонатних порід поширені на спадистих схилах Товтрів і річок. Вони відзначаються коротким ґрунтовим профілем, невисоким вмістом гумусу, щебенистістю всього профілю, близьким заляганням щільної вапнякової породи. За механічним складом грунти середньосуглинисті, водний режим їх вкрай незадовільний. Основна маса дощових вод стікає по схилах, а та частина вологи, яка проникає у ґрунтову товщу, проходить крізь щілинувату породу. Карбонатність усього профілю робить малорухомими і так невеликі запаси поживних речовин [18]. Такі грунти потребують суцільного заліснення.
|
