ЖАРТ другий. Квіт папороті. 5 страница

– А за що я тебе захищаю?

Ми ще довгенько гиркалися. Не по‑справжньому, просто так. Ми були серйозно налаштовані на завтрашню ніч. Тому сьогодні нам просто необхідно було зігнати напругу.

 

А потім настало завтра.

 

І завтра було вже сьогодні.

 

Я прокинулася рано, глянула у вікно. Щось там було не те. Я підійшла до нього – і відчинила. Одразу в очі вдарили несамовите сонячне світло й дивна зачарована тиша. І я згадала, що сьогодні за день.

 

Сьогодні квітла папороть.

 

Сьогодні все було навпаки. Сьогодні не діяли закони земного тяжіння і здавалося, що небо опустилося на землю, а земля стала небом. Сьогодні Сонце було надзвичайно яскравим, а дерева і птахи завмерли, ніби чогось чекали. Навіть туман (постійно динамічна система) зупинився (підвис).

 

Сьогодні квітла папороть.

 

Я повільно втягла носом повітря, й мені здалося, ніби в нескінченній кількості пахощів, які висіли в повітрі, вчувається ще один, геть незнаний, але такий потрібний, запах квітучої папороті.

 

– Доброго ранку, – почула я за спиною голос Елвіса.

– Привіт, – посміхнулась у відповідь.

– Снідати будемо?

– Ненажера.

Він снідав, я пила каву й дивилася у вікно.

– Дивно так надворі, – сказала я.

– Чого? – поспитався він, не відриваючись від їжі.

– Не говори з повним ротом, – зробила я зауваження.

– Те, що так не можна робити людям, зовсім не означає того, що так не можна робити котам, – не розгубився він.

– Котам узагалі говорити не можна, – не розгубилась я у відповідь.

– Це дискримінація, я звернуся у гринпіс!

– Ти хочеш, аби гринпіс із глузду з’їхав, побачивши істоту, котра, за їхніми даними, начебто й вимерла, а насправді живе та ще й балакає, мов заведена?

– Може, бодай щось почнуть для нас робити, коли з’їдуть із глузду!

Ми всміхнулися один одному. Здається, ми обоє були в непоганій формі, та ще й у доброму гуморі.

Треба було збиратися. Я знову заходилася чистити рушницю. (Вона мала кепську звичку забиватись і не спрацьовувати в найкритичніші моменти). Елвіс мив морду, сидячи у кріслі. Кидав на мене уважні й трохи подивовані погляди на мою зброю. Нарешті спитав:

– Ти гадаєш, що з оцим Ліс тебе не відрізнить від своїх?

– Я сховаю.

– Та ну? Глибоко?

Ну що за нахабство, що за непотрібна іронія?!

– А ти думаєш, без цього ми вийдемо з Лісу?

– Я не знаю, чи вийдемо ми з цим… я не впевнений навіть у тому, що зайдемо туди.

– Зайдемо, просто вирушимо раніше.

– Як раніше?

– Вдень. Так, щоб він до нас устиг звикнути до ночі.

– Мені це подобається, – посміхнувся кіт.

– Що саме?

– Здається, ти почала мислити логічно.

– Дуже смішно. Іди краще пошукай мені щось біле.

– Де?

– У шафі.

– У тебе ж немає білого одягу, – розгубився він.

– А ти пошукай, – наказала я.

Він ображено пирхнув і попрямував до моєї кімнати.

– І бажано, щоби знайшов! – гукнула я наздогін.

Він пирхнув із кімнати.

Не зрозуміла, що це означає, та принаймні він мене почув. Може, щось і знайде.

 

Мабуть, кумедно ми виглядали, як вийшли надвір.

Дівчина з розпущеними довгими косами, переділеними білою стрічкою (яка, здається, залишилася в мене ще з дитячого садка чи з початкової школи, а зараз якимось дивним чином знайшлася), боса (ну, немає в мене білого взуття, та й навряд чи діти Лісу носять його), у довгому легкому плащі (під яким була біла нічна сорочка) з великою сумкою на плечі (у сумці – зброя). Сумку й плащ я збиралася залишити десь неподалік від Лісу, і єдине, чого поки що не вигадала – це куди мені ховати зброю, коли йтиму по квітку.

І кіт – величезний пухнастий звір завбільшки з доброго собаку, і не просто пухнастий, а навіть кудлатий, та ще й шампунем тхне від нього. І ще чимось.

– Елвісе, можна запитання?

– Давай.

– Чим ти мився?

– Шампунем.

– Своїм?

– Спочатку своїм, потім про всяк випадок твоїм. А потім ще трохи напарфумився.

– Моїми парфумами?!

– А що, в мене є свої? Ти хоч би раз подумала про те, що твій котик тхне як я не

знаю що!

– Як нормальний кіт… був раніше. Тепер як баба.

– А справжні леді скроплюють своїх улюбленців парфумами!

– А у справжніх леді й улюбленці справжні! Принаймні, мовчать і не задирають їх…

Поруч хтось заверещав і чкурнув у чагарі. Від нас із Елвісом. Здається, ми були надто вже екстравагантною парою.

Взагалі, ми про це знали і зазвичай поводилися тихо.

Просто день сьогодні був такий. Коли чомусь захотілося йти серед цієї тиші й застиглого туману не просто так, а йти і відчувати себе собою. І поводитися так, як ми поводимося, коли ми є собою.

 

Ліс був усміхнений. Весь оповитий (переповнений) імлою, але спокійний. І навіть (ніколи не думала, що скажу таке про наш Ліс) – лагідний. Ми пройшли повз халупу баби Галі. Я скинула плащ і сумку. Стьожкою з кіс прикрутила кілки до ніг (сорочка була така довга, що їх не побачать, зате швидко не дістанеш, – та, головне, я взяла їх із собою).

– А рушниця? – спитав Елвіс.

Я мовчки підняла її й повісила на плече.

– Ой, – Елвіс здивувався й злякався, – ти чого? Просто так? Зі зброєю?

– Будемо сподіватися, що Ліс не знає таких технологій. Що таке кілок, знають усі, а що таке рушниця…

– …лише ті, в кого з неї стріляли. Думаєш, їх у Лісі мало?

– Сподіваюся, що ми їх не зустрінемо.

– Може, не треба? Це ризик. Завеликий.

– Без рушниці я нікуди не піду, – відрізала я.

– А я не піду з рушницею, – відповів таким самим тоном Елвіс і показово всівся на землю.

– Добре, – знизала я плечима й пішла до Лісу.

– Я тебе ненавиджу! – застогнав він і, схопившись, побіг за мною.

Не бачила я цього й тим більш не чула (Елвіса можна було почути тільки, коли він хропе уві сні), але відчувала – він біжить слідком.

У Лісі я зняла рушницю й пішла, тримаючи її, немов звичайний ціпок.

– А якщо вона зробить те, що завжди? – тихо спитав Елвіс.

– Що?

– Сама почне стріляти у непотрібний момент.

– Тоді будемо тікати.

Ліс примушував розмовляти пошепки. Ми ще не зайшли далеко – у цих місцях я в дитинстві збирала трави разом із бабцею – але вже зараз він чітко давав зрозуміти, хто тут хазяїн. Він був великий і величний. Грубі старезні дерева мовчки схилялися над нами, наче роздивлялися. Панувала незвична тиша – майже не було вітру, майже не ворушилося листя, май же не тріщало галуззя під ногами, майже не чутно було дзюрчання річки, що текла неподалік. Майже. Ліс немовби шепотів, але надто вже тихо, й того шепотіння ніхто не міг збагнути, крім самих дерев і ще, мабуть, лісових духів.

Ми вийшли до болота.

– Зупиняємося? – спитала я.

– Може, до річки дійдемо? – поспитав Елвіс.

– Тут ближче до дороги, – відказала я, – треба дочекатися ночі, а потім вирішити – тікати нам чи ні.

– Варіант, – погодився Елвіс, сів на землю й одразу ж спитав: – А ти попоїсти нічого не взяла?

– Не взяла.

– А, згадав, я ж снідав тиждень тому, – ображено сказав Елвіс і пройшов галявиною.

Я сіла під великим деревом і приготувалася чекати. Чекати доведеться довго, але я сподівалася на те, що зусилля варті будуть результату.

Елвіс походив із півгодинки та сів поруч.

Ми сиділи й мовчали. Інколи мені здавалося, ніби я заснула. Або ніби відключився Елвіс. Тоді я давала йому легенького стусана, він обертався й здивовано дивився на мене.

– Не спиш? – пошепки питала я.

Він хитав головою.

– А я?

Він знову крутив головою й легенько кусав мене за руку, аби я впевнилася у тому, що теж не сплю.

Коли сонце почало сідати за обрій, туман чомусь посвітлів і в ньому з’явилися химерні картинки, а Елвісові очі заблищали зеленими вогниками. Якби я його не знала раніше, а побачила тут і зараз, то, мабуть, і злякалася б. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Тим паче якщо воно підозріло тхне жіночими парфумами.

Картинки в тумані мінялися одна за одною. Спершу я побачила корабель на озері. Точніше, модель. Великий корабель якщо й запхати в наше озеро, то плавати він там не зможе – розміри не ті. А цей – плив. Попервах в один бік, потім в інший. Я напружила зір – хотілося його роздивитися, і він тут же розтанув. Замість нього я побачила хатинку. Напівпрозору хатинку просто на воді. Одну, за нею – ще одну, а за тою – ще декілька. Вони немовби стояли на невеличких стовпчиках, що стирчали з води. «Може, там живуть жаби?» – подумала я.

– Бачиш? – пошепки спитала я кота.

– Верблюдів? – спитав він. – То марево.

– Верблюдів? – здивувалася я.

І побачила верблюдів. Вони повільно пливли над водою, ледве торкаючись її своїми крилами… Крилами? Дивно, про пегасів чула, а от про верблюдів із крилами – ніколи.

Я задивилися на верблюдів, тому не помітила, як воно вилізло з води. Воно – інакше це назвати важко. Велика слизька кучугура з очима, вусами й мацаками. Консистенцією схожа на медузу, але наповнена не водою, а наче піском.

Я пхнула Елвіса.

– Ой, – пошепки сказав він мені.

Не скажу, що була з ним незгодна.

Воно підповзло, сіло навпроти й витріщилося на мене.

Зблизька воно чомусь видалося не таке й страшне. Навіть трохи симпатичне.

– Ти водяник? – пошепки спитала я.

– Тьху, – тихо булькнуло воно, – сама ти водяник.

– Ти ба, розмовляє, – з повагою прошепотів Елвіс.

Воно подивилося на нього і з тонкою іронією в голосі відповіло:

– Ти ба, розмовляє.

Я всміхнулася. Ліс виявився зовсім не такий страшний, як мені здалося попервах. Принаймні, перший, хто нам тут зустрівся, був навіть дотепником. Головне, аби він розумів, що ми – не вечеря, над якою він просто вирішив пожартувати, аби було цікавіше їсти.

– А ви хто такі?

Воно насторожилося. Погано.

– Ми до водяника, – сказала я, – думали, він тут живе…

Воно скрутило дулю й тицьнуло нам.

– Оце йому! Оце так він тут живе!

– Здається, ти його знаєш, – усміхнулася я.

– Знаю. Він, скажу тобі, забагато про себе думає. Хотів моє болото собі забрати. Топільників розводити.

– Кого? – перепитав Елвіс.

– Тих, хто потонув. Топільників. Чи як вони там називаються.

– А ти не дав? – захоплено прошепотіла я.

– Не дав, – схвалюючи моє захоплення, сказало воно. Вигляд у нього був задоволений. (Ну… не вигляд… не зовсім вигляд… вигляд, скажу я вам, у нього взагалі був незрозумілий, та голос був задоволений).

– То ти хазяїн болота!

– Так, – здавалося, він зараз потече від утіхи. – Хазяїн. Болотяник. Жаб’ячий король! – нарешті відрекомендувався він.

Я щосили намагалася погамувати посмішку, аби зберегти всю поважність (для нього) моменту, аж тут істерично пирхнув Елвіс. Він швидко зорієнтувався й тут же закашлявся. За що я поплескала його по спині. Не дуже легко – так, аби зрозумів, що стриманість іще нікому не завадила, надто ж у Лісі, надто ж – під час розмови з незрозумілим створінням, яке у п’ять разів більше за тебе.

– Вибач, Болотянику, мій друг хворий, – сказала я, – ми підемо, мабуть, ліків пошукаємо.

– У мене п’явки є, – люб’язно запропонував жаб’ячий король.

– Непогана ідея, – сказала я, щоб не образити людину (пардон, істоту).

– Не треба п’явок, – перелякано прошепотів Елвіс і чкурнув геть з галявини.

– Ой, – злякалася я, – котик загубиться! Вибач, Болотянику, треба бігти за ним.

– Угу, цей загубиться. Його ще спробуй загубити, – буркнув мені у спину Болотяник. А за декілька кроків я почула шубовскання – хазяїн болота пішов додому.

Не знаю чому, та мені здалося, що він міг би непогано потоваришувати з Елвісом. Чимось вони були схожі.

Елвіс чекав мене біля стежини.

Зустріч із Болотяником підняла нам настрій та додала впевненості.

Стежка провадила в глиб лісу, тому ми мовчки пішли нею вперед. Із кожним кроком дерева ще нижче схилялися над нами й голосніше шепотіли. Із кожним кроком темрява густішала, а імла набирала якоїсь сіро‑блакитної барви. Але страшно не було. Баба Галя мала рацію, – здавалося, Ліс обережно й поступово бере нас на руки, але не для того, щоб образити, а щоб поколихати. Здавалося, ніби Ліс обережно обіймає нас.

Згодом я уздріла, що назустріч нам хтось іде.

– Хто це, Елвісе? – прошепотіла я.

У тумані, та ще й у темряві я покладалася радше на його зір, ніж на свій.

– Якісь коні, – відповів він.

– Я серйозно.

Кіньми Елвіс полюбляв називати неприємних йому осіб.

– І я серйозно, – ображено прошепотів Елвіс, – це коні.

Я вдивилися.

Назустріч рухалися фігури на двох ногах.

– Двоногі коні? – перепитала я.

– Двоногі дворукі коні, – підтвердив Елвіс. – Хоча… ні.

Я полегшено позіхнула. Чомусь двоногі коні здавалися більш небезпечними, ніж Болотяник.

– А хто? – спитала я. Фігури були вже близько, й мені просто хотілося знати, на кого чекати.

– Кобили, – добив мене Елвіс.

– Може, в кущі? – несподівано для себе спитала я.

– Ні, – Елвіс теж про вся випадок став на задні лапи, – тут усі свої. Не бійся, ходімо.

– Не боюся!

Він зачепив мене. Боятися кобил – це вже рівень дитячого садка.

Ми зустрілися за декілька кроків. Їх було троє, вони йшли просто на нас, тримаючись на задніх копитах. У передніх (чи верхніх?) держали чомусь театральні маски.

Проходячи повз нас (розійтися на стежині було нелегко, але виявилося, що ми всі знаємо правила правостороннього руху), кожна з істот уважно поглянула на Елвіса крізь маску. На мене чомусь не звернули уваги. Мабуть тому, що я не ходжу зазвичай на чотирьох лапах (копитах). Елвіс відсалютував кожному зі створінь.

– А не так і страшно, – прошепотів він мені, коли вони зникли за спиною, – навіть цікаво.

– Якби ти був звичайним котом, а я – звичайною людиною, ми вже щодуху тікали б із Лісу, – відповіла я.

Зовсім поруч хтось тужно завив, – ніби плакав за кимсь із рідних. Вовкулака, мабуть. Я стрималася, аби не сіпнутися до кілка. А за декілька секунд із подивом зрозуміла, що в руці у мене рушниця, але я не згадала про неї. Просто знала, що тримаю якусь палицю. Обережно, сказала я собі, в Лісі потрібно грати роль, та не дуже перейматися нею. А то уявиш себе якоюсь такою конякою та й будеш ходити туди‑сюди, поки нормальні люди не вб’ють. Виття повторилося.

– Йому боляче, – тихо сказала я котові.

– Радше сумно, – відказав Елвіс, прислухаючись до виття, – а коли тварині сумно, то її краще не чіпати. Це людина потребує допомоги психолога. Тварина завжди сама за себе.

– Може, в нього хтось помер? – спитала я.

Вже не хотілося братися за кілок. Було просто шкода створіння, яке так виє. Воно не поранене, у нього просто поранене серце. Поранене серце – це не смертельно, але назавжди.

– Може. Вони часто помирають.

– Чому? – спитала я.

Елвіс кинув виразний погляд на мої ноги (він мав на увазі кілки).

Мені здалося, що після цієї ночі вони не згодяться…

Це відчуття минуло разом із останнім акордом болісного виття, – акорд злетів угору і зник десь у гіллі. Я прийшла до тями і згадала, що вбивати доведеться. І вбивати доведеться багацько. І це виття не може дорівнювати сльозам дитини, батьків якої загризли лише за те, що вони пішли збирати гриби чи ягоди.

Ми вийшли на галявину, і зненацька мене вхопила чиясь холодна рука. Потягнула за собою.

Мавки.

Вони танцювали навколо величезного дерева – напівпрозорі дівочі постаті у сіро‑блакитному тумані. Дивним був їхній танок. Вони не ходили колом і не трималися за руки, як я собі уявляла. Вони рухалися – кожна окремо і всі водночас. Мовчки, під якусь мелодію, яку чули тільки вони. Спершу повільно й чуттєво, потім швидше, швидше, швидше… Потім дехто падав, дехто завмирав, а дехто обережно продовжував рух. Крок, повільно вгору рука, крок, рука донизу. Інші приєднувалися. Крок. Рука. Крок. Дві руки. Потім танок ставав божевільним. Ламані різкі рухи з елементами м’якого стриптизу. І знов застигання. І знов крок.

Це було дивно. І заразом страх як гарно. Білі, напівпрозорі, трохи ламані й незрозумілі постаті. Танок під музику Лісу. Я дивилася на це довго, поки не зрозуміла, що холодна рука й далі тягне мене – вони запрошували мене танцювати. Тю, бабцю, подумала я, казали ж, що кожного разу все по‑іншому. А ви ж танцювали з мавками.

Я подивилася на ту, що тягнула мене. У довгій білій одежині, з сірими косами і величезними очима. Дуже гарна дівчина. От тільки бліда. Загалом, схожа на мене. Добре, потанцюємо, сестричко.

Я стала біля дерева.

Аж до мене знову доторкнулися.

Я обернулася – і ледве не розцілувала

Мавку.

Нашу Мавку.

Ту, що прийшла до нас одної похмурої днини, ту, що уважно дивилася, як я пишу, і цим допомагала мені, ту, що любила співати свої пісні разом з колонками, ту, яку ми з Елвісом любили і за якою тепер сумували.

Вона взяла мене за руку й почала рухатися.

Я зрозуміла – треба просто рухатися разом з нею, синхронно.

Це було неважко. В юності я багато тусувалася по клубах і дискотеках. Тим паче, що майже одразу зрозуміла, під яку музику вони танцюють. А після першої хвилини незрозумілого дриґання навіть почула її – музику Лісу. Вона була тиха. Точніше: її не було взагалі. Та якщо всі ті ледве чутні звуки, що линули в повітрі, об’єднати докупи, то вийде саме те. І саме тому танок мав такий химерний ритм. Музика Лісу не може бути ритмічною, мелодійною, послідовною. Вона просто є – і під неї треба рухатися.

Мені сподобалося.

Я ледве не забула, навіщо я тут, але забути мені не дозволила Мавка. З кожним кроком вона далі й далі тягла мене далі від центру галявини. Дуже не хотілося кидати танок, якого тільки що навчилася танцювати. Але треба було. Тим паче, що цього хотіла наша Мавка.

Вона витягла мене на краєчок галявини, притисла до губів палець, наказуючи мовчати, й кивнула на стежку. За два кроки від галявини чекав на мене Елвіс. Хоча ні, не чекав.

Він, роззявивши рота, дивився на Мавку і млів. Бідака, він так скучив за нею.

– Приходь у гості, – швидко прошепотіла я їй.

Не знаю, чи зрозуміла вона, проте усміхнулася, кивнула й, танцюючи, пішла геть.

– А вона гарна, – прошепотів мені Елвіс.

Я хитнула головою, відганяючи звабу лісового танцю. Якби не Мавка, то я танцювала б тут довіку…

– Дуже гарна, – мовила я, – вона сказала, що якось зайде у гості.

– Чесно? – зрадів Елвіс.

– Чесно. Але щоб вона прийшла в гості, треба вибратися звідси.

– Тоді бігом, – вирішив Елвіс, – що далі в ліс, то ближче виліз.

І ми швидко закрокували у темну глибінь Лісу.

Ми пройшли повз галявину. Щось на ній було, на цій галявині. Хтось був. Хтось, кого не видно й не чутно, той, хто не хоче нам добра, але й не збирається чинити лихо, просто сидить і дивиться у наш бік. Я відчула його. Це було так, наче відчуваєш поруч із собою привида. Я добре пам’ятала це відчуття. У нашому дитсадку колись жив привид. Мешкав у маленькій комірці на першому поверсі, полюбляв гуляти кімнатами. Ніколи не виходив надвір. Ми відчували його – діти відчувають багато чого з того, що навчили себе не відчувати дорослі. Він був добрим привидом, частенько сидів поруч із нами, намагався спілкуватися. Ми пробували гратися з ним. Здається, тоді у нас нічого не вийшло, проте ні йому, ні нам не було сумно чи нудно.

Такий само хтось сидів на галявині. Може, привид, а може, один із тих лісових духів, якими лякала нас бабця. Якщо це дух, то бабця перебільшувала. Вони зовсім не страшні. (Принаймні поки ми до цілі не дійшли). Як на мене, то бабця взагалі перебільшила небезпеку Лісу. Може, зазвичай він і не такий гостинний, але сьогодні здавалося, ніби він усміхається нам.

Ми йшли далі й далі. Стежка вела прямо, лише іноді звертала: раз – праворуч, раз – ліворуч. Тому я сподівалася, що рухаємося ми у потрібному напрямку. Навколо чулися дивні звуки: музика, виття, дзвінкий сміх, гупання копит, рохкання, хропіння, чиїсь важкі кроки. Мені постійно хотілося зійти зі стежки – просто зазирнути за кущі, аби побачити, що за дивні створіння тусуються там, але Елвіс, який, здається, мав більше клепок у голові, тягнув мене далі.

Я вже почала думати, що все виходить якось аж надто просто, коли ми знову вийшли на галявину. На ту саму галявину, де був хтось.

– Елвісе, – прошепотіла я, – ми тут уже були.

– Та ні, – невпевнено поглянув він на мене, – просто у темряві всі галявини однакові.

– У тебе ж зір кращий, – знизала я плечима, – скажи: ти вже бачив сьогодні цю галявину?

– Вона просто дуже схожа.

Елвіс не хотів визнавати, що ми заблукали (нас заблукали, я була у цьому впевнена).

– Елвісе, це та сама галявина. Не треба дурити себе. Треба думати, що нам робити далі.

– Піти іншою стежкою, – запропонував він.

Я хотіла погодитися, але потім вирішила, що треба тверезо дивитися на речі.

– Ти легенди чув? Казки читав?

– Ти мені читала.

– Що буде, якщо ми підемо іншою стежкою?

– Знову повернемося сюди.

– А якщо спробуємо іти в іншому напрямку?

– Знову повернемося сюди.

– Молодець.

– Але ж це казки…

Елвіс засумував, ліг на землю і тяжко зітхнув.

– Треба знайти контакт з тим, хто нас водить манівцями, – запропонувала я.

– Конкретніше?

– Може, з тим, хто на цій галявині?

Кіт став на задні лапи, подивився у темряву, потягнув носом повітря.

– Тут нікого немає… Хоча… Так, тут хтось є, але його не видно…

– Спробуймо в нього щось запитати.

Я вийшла на галявину, спробувала роздивитися щось у навколишній темряві й пасмах блакитного туману. Нічого.

– Гей, – тихо покликала я, – вийди, є розмова. Гей!

– Мені нема про що з тобою розмовляти.

Здалося, навколо загомонів Ліс. Здалося, мені відповів сам Ліс. Упс. Таки нарвалися на лісового духа…

– Є про що, – запевнила я невідомо кого й озирнулася.

Елвіс припав до землі й теж озирався. Він нікого не бачив, був наляканий, але (про всяк випадок) готовий до бійки.

– Про що? – знову прошепотіло навколо.

– Я не хочу ходити колами, я йшла прямою стежиною. Не підкажеш, хто заважає мені цією стежиною йти?

– Не підкажу, – Ліс шепотів і тихо сміявся. – Тобі не заважали йти прямою стежиною. Ти сама собі заважала.

– Чому?

– Ти не знаєш ні цієї стежини, ні місцевості.

– Знаю.

Я розуміла, що зараз мене спіймають на гарячому, тому вирішила йти ва‑банк.

– Ти знаєш, яка ця стежина?

– Зачарована.

– Ти знаєш, як пройти її так, щоби не повертатися назад?

– Звернути в потрібний момент.

Здається, воно розгубилося від мого нахабства.

– За ким треба йти? – вирішило воно дати підказку.

– За тим, хто вказує шлях.

Я відчула себе мов на екзамені. До речі, всі свої екзамени я здавала на «п’ять», навіть якщо й не здогадувалася, який предмет здаю.

– Хто вказує шлях?

– Ти що, сам не знаєш?

– Я знаю. А от ти не знаєш.

Ліс навколо вибухнув тихим, але не дуже приємним сміхом. Мені назустріч із темряви вийшов дух. (Принаймні, здалося, ніби це – дух).

Він був високий, у нього було бліде мертве обличчя, тіла видно не було, здавалось, ніби він або зітканий з туману й довколишнього мороку, або ж настільки темний, що губиться на тлі нічного лісу. Він скидався на маску, що висить у повітрі. Лише в очах горіли темно‑зелені вогні.

По обидва боки від нього стояли створіння, схожі на чорних псів із трьома головами. І з такими ж зеленими очима.

– Ти помреш, чужинко, – сказав він.

Елвіс тихо загарчав позаду. «Ну, це ми ще побачимо», – подумала я.

– Ти впевнений? – почула я раптом гучний голос з іншого боку галявини.

– Одін? – здивувався дух.

– Так, це я, Воротарю.

До нас підійшов усміхнений бородатий велетень.

– У чому справа? – спитав Воротар.

– Ніхто не сміє ображати моїх родичів! – сказав Одін.

– Всі люди твої родичі, – відказав Воротар.

– Моїх близьких родичів, – уточнив Одін.

Ой, подумала я, невже ми з Локі одружилися, а я й забула? Не дивно, ми з ним багацько випили, відколи приятелюємо.

– Локі тут ні до чого, – проказав велетень, а тоді взяв мене в долоні й підняв угору. У нього були величезні й дуже теплі руки. Такі, якими я їх собі уявляла. – Локі тут ні до чого, онучко.

Я від подиву мало не впала додолу. Онука? Одінова онука? Елвіс підстрибнув, я вхопила його за шкибари й затягла до себе – на долоні Оді… мого дідуся?

– Але вона у Лісі в ніч на Івана Купайла, – подав голос Воротар, – вона не може, не має права…

– Я винесу її, – відказав Одін і пішов геть із галявини, несучи нас із Елвісом у долонях.

– Не тікай, – прочитав він мої думки, коли галявина щезла з поля зору, – я допоможу тобі пройти.

– Але ж не можна! – сказала я.

– Мені все можна, – знову посміхнувся він.

– Ти мій дідусь? Чи тобі й брехати можна? – спитала я його.

– Брехати можна, – зізнався він, – але я справді твій дідусь… Точніше, пра‑пра‑пра… На землі була лише одна жінка, якій я дозволив бути поруч із собою.

– У ліжку? – вирішив з’ясувати всі деталі Елвіс. Отримав від мене стусана, та Одін не розсердився на нього.

– Я про це й кажу. Відтоді весь її рід – мої онуки й онучки. Ти – одна з них.

– А їх багато? – спитала я.

– Може, двійко… – зітхнув Одін.

– Чому «може»? – здивувалася я.

– Так мало? – здивувався Елвіс.

– Боги живуть недовго, – пояснив Одін, – а у вас характер богів.

Я переможно всміхнулась і з погордою глянула на Елвіса.

– Отакої! – ображено пробурмотів він.

Раптом Одін поставив нас на землю.

– Приїхали, – розчаровано зітхнув Елвіс.

– Далі вам треба йти дуже швидко, – сказав Одін. – Невдовзі Ліс утямить, що ви ще тут, тому йдіть швидше й беріть своє.

– Ти нам не допоможеш? – з надією спитала я.

Він нахилився й усміхнувся.

– Я дам лише поводарів. Якщо хочеш виконати своє бажання – доведеться самостійно попрацювати.

Він дав мені по носі легенького щигля (несподівано ніжно та обережно, бо руки в нього величезні), підвівся й пішов. Його величезна постать ще довго бовваніла за деревами.

– Гол, – задоволено сказав Елвіс.

– Ти чого це? – здивувалася я.

– Воротареві – гол! – відповів він і всміхнувся.

– Ну що, ходімо? – спитала я.

– Куди?

– Далі.

– А в який це бік?

Ми стояли на стежці, але куди нам іти, справді було невідомо.

– Мушу зазначити, ваша божественність, – сказав Елвіс (я хотіла вже образитись і щось видати у відповідь, але продовження його фрази змусило мене відкласти на пізніше демонстрацію мого словникового запасу), – позаду вас літає гігантський світлячок!

Я обернулася й побачила світляну кулю, яка кружляла у повітрі.

– Нєфіговий світлячок! – вражено зазначила я.

– Це поводар, – здогадався Елвіс.

«Світлячок» відлетів іще на метр і знову почав кружляти. Здається, це таки був поводар. І він чекав на нас.

Я зробила крок до нього, він відлетів іще на метр. Я пішла – він полетів – а я побігла. Він летів швидше й швидше, ми з Елвісом насилу встигали й намагалися не губити його з поля зору. Здається, поводар набагато серйозніше від нас сприйняв наказ мого божистого дідуся «йти дуже швидко».

Ми бігли й бігли, гілки й кущі заважали, та це було не страшно. Я гадала, що дорогу нам заступатимуть дерева.

Коли я відчула, що зараз упаду й помру, а подряпане галуззям лице почало нестерпно щеміти, ми вибігли на величезну галявину, де буйно розрослася папороть. Світляна куля зробила над галявиною прощальне коло й розсипалася золотими іскрами.

– Навіть чаю не поп’єш? – прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.

– Елвісе, – прошепотіла я, – ти їх бачиш?

– Кого? – він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.

– Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.

Елвіс примружився й раптом тихо засичав.

– Хто це? – прошепотіла я.

Я вже знала, та не хотілося, щоби це було правдою.

– Вовкулаки, – тихо відказав Елвіс, – їх тут десятки… якщо не сотні.

– І коли зірвемо квітку, якщо, звичайно, знайдемо…

– … вони прокинуться.

– Ми стільки не поб’ємо…

– Так…

Ми стояли перед галявиною, де росла наша квітка, й не знали, що робити далі.

– Так, – сказав Елвіс, – ти стій на чатах, а я її знайду.

– І далі що?

– Подивлюся на можливі шляхи відступу.

Це було небезпечно для котика, але для мене лізти у темряву, де сплять вовкулаки, було б справжнісіньким самогубством.