Поняття і загальна характеристика право-тлумачної діяльності. Герменевтика у право-тлумачній діяльності

РЕФЕРАТ

на тему:

«Право-тлумачна діяльність як пізнавальний процес»

 

 

Виконала студентка 507групи

Ватаманюк Яна

 

 

Чернівці, 2012

Зміст

1. Поняття і загальна характеристика правотлумачної діяльності. Герменевтика у правотлумачній діяльності………………….. 3-11 ст.

2. Особливості судового правотлумачення: герменевтичний аспект.............12-15 ст.

3. Висновки……………………………….……………………...…….16 ст.

4. Список використаних джерел……………………………………..17 ст.

 

Поняття і загальна характеристика право-тлумачної діяльності. Герменевтика у право-тлумачній діяльності

З пошуком державою свого шляху розвитку, продовженням реформ, інтенсивність розвитку українського законодавства постійно зростає. Реалізація цього правового матеріалу потребує, насамперед, усвідомлення змісту норм права, що містяться у прийнятих актах. Без глибокого розуміння змісту норм права неможлива їх ефективна реалізація, систематизація, формування правової культури та правосвідомості, розроблення та прийняття нових норм.

Проте з’ясування дійсного змісту правової норми лише простим ознайомленням з її текстом є неможливим. Це зумовлено особливостями самих норм права, формами їх функціонування та зовнішнього виразу. Дослідження цих особливостей і форм, а також розкриття змісту норми обов’язково вимагає використання засобів тлумачення норм права. Саме тлумачення забезпечує процес і результати з’ясування та роз’яснення змісту правових норм.

Теорія права визначає тлумачення як

1. діяльність органів держави, посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян, направлену на встановлення змісту волі законодавця;

2. здійснення певним суб’єктом сукупності дій в строгому їх наборі, послідовності і системі, відповідним чином оформлених і доведених до адресатів правових розпоряджень;

3. інтелектуально-вольова діяльність по встановленню справжнього змісту правових актів в цілях їх реалізації і вдосконалення та ін.

Тлумачення як процес є специфічною діяльністю різних суб’єктів, в процесі якої:

1) встановлюється сенс норми, її буквальний зміст;

2) з’ясовується дійсна воля нормотворчого органу, що прийняв (що видав) нормативний правовий акт;

3) визначаються призначення і мета норми, це соціально-політичне і інший зміст;

4) здійснюється зіставлення норми з іншими правовими, що діють, нормами на предмет їх відповідності один одному;

5) з’ясовується співвідношення дійсного змісту норми з її текстуальним виразом і т.д.

Герменевтика як мистецтво і теорія тлумачення текстів розробляється і застосовується в різних областях суспільствознавства: філософії, філології, психології, праві. Її історія починається з теології (інтерпретація Біблії і праць батьків Церкви) і грецької міфології.

Герменевтика зазвичай розумілася як дослідження загальних принципів тлумачення, включаючи текстуальну інтерпретацію. Дослідження герменевтики не обмежується формулюванням правил, за допомогою яких можуть бути проведені коректні інтерпретації, але також охоплює вивчення самих умов людського розуміння.

Взаємозв’язок юриспруденції і герменевтики виявляється перш за все в тлумаченні різних форм і джерел права, що відносяться як до історичних правових документів, так і до різних видів правових актів, що діють в сучасний період. Різновидом юридичної герменевтики є тлумачення писаної конституції, що займає ключове положення в системі чинних правових актів.

Тлумачення права грає значну роль для інструментальної теорії права, що приділяє особлива увага інтересам, вираженим в правових нормах; спрямованості і цілям права; конкретно-історичним умовам ухвалення нормативних правових актів; результатам дії правових розпоряджень на практиці (їх ефективності), а також засобам (інструментам) вдосконалення законодавства.

Сьогодні це юридичне явище є важливим інструментом виявлення змісту права.

Необхідність тлумачення на практиці обумовлена наступними причинами:

- невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення таких відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але при появі необхідності у правовому регулюванні вони підпадають під дію такої норми. У таких випадках в актах тлумачення норм права дія останніх поширюється на певні юридичні дії або значення цих норм конкретизується щодо застосування до певних дій в майбутньому;

- юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, категоріальні визначення, які мають багатозначний або спеціально-юридичний характер, що обумовлює закономірну потребу в додатковому їх поясненні (наприклад, «джерело підвищеної небезпеки», «юридична особа» і та ін.);

- в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ правової дійсності. Тому при застосуванні норми права необхідне з'ясування змісту таких понять (наприклад, «тяжкі наслідки», «особливо злісне хуліганство», «істотна шкода» тощо);

- необхідність тлумачення норм права іноді обумовлюється самим змістом правової норми. Так, в нормі права можуть використовуватися граматичні сполучення типу «і та ін.», «інші», «тощо». Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за допомогою правового тлумачення.

Мета тлумачення - вірне і точне розуміння та застосування закону, виявлення його істинної сутності. Воно покликане протидіяти будь-яким спробам відхилитися від змісту правових норм, протиставити букву і дух закону, спотворити зміст сформульованої законодавцем волі.

Основна засаднича ідея, яку на практиці має втілювати правове тлумачення, є охорона і зміцнення режиму законності. Воно, звичайно, не повинно підміняти собою правотворчість і формулювати нові юридичні норми, хай навіть в процесі тлумачення і буде виявлено серйозні суперечності, вагомі розбіжності, суттєві прогалини в законодавстві.

В результаті тлумачення не створюється норма права, а лише виявляється, встановлюється воля законодавця. І якщо в ході цього випливає недолік такої волі, все, чим має обмежитися правове тлумачення, - це вказати на такий недолік, а також можливі шляхи його усунення, законодавцеві, позаяк саме він покликаний виражати державну волю, а отже, і волю усього суспільства.

Правотлумачна діяльність являє собою складне, комплексне і багатопланове явище. Воно сприймається в юриспруденції як певний пізнавальний процес.

Поняття правотлумачної діяльності охоплює єдність двох процесів: з’ясування і роз’яснення змісту правової норми.

Із приводу визначення та змісту тлумачення права в літературі існують різні думки. Одні автори розуміють його лише як з’ясування, інші думають, що зміст тлумачення правових норм полягає у їх роз’ясненні, треті — визначають тлумачення як єдність того й іншого. Переконливою, на мій погляд, є третя точка зору, оскільки в першому і другому випадку очевидний односторонній підхід.

Перша частина цієї діяльності — з’ясування. Воно характеризує гносеологічну природу тлумачення, яке спрямоване на пізнання права. Тлумачення — з’ясування виступає як внутрішній процес мислення, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Під час з’ясування інтерпретатор використовує різні способи і прийоми тлумачення, що забезпечують процес пізнання.

Взаємовідносини з’ясування, роз’яснення та акта тлумачення як основних елементів поняття тлумачення можуть бути охарактеризовані на практиці взаємозв’язком філософських категорій змісту і форми. При цьому з’ясування і роз’яснення — це безпосередня пізнавальна діяльність, процес її об’єктивізації ззовні виступає у вигляді специфічного змісту поняття тлумачення. У той же час акт тлумачення — це форма, в межах якої пізнається і роз’яснюється зміст правових норм.

Розвиток суспільства зумовлює потребу теоретичного осмислення наслідків такого розвитку. Одним із проявів останнього є ускладнення законодавства, що призводить до ускладнення його тлумачення та застосування. А це, безперечно, впливає і на параметри правового регулювання суспільних відносин. Відтак, виникає потреба з’ясувати ті механізми, які опосередковують правотлумачення та правозастосування, зокрема через посередництво таких герменевтичних понять, як «розуміння» та «пояснення». Це завдання ускладнюється тим, що останні поняття є недостатньо досліджені у юриспруденції, а відтак потребує певної систематизації підходів щодо інтерпретації цих понять, в тому числі і у герменевтиці.

Також поняття розуміння та пояснення є центральними категоріями герменевтики.

Розуміння виглядає як дедуктивний умовивід, в якому першою передумовою є твердження про те, що повинно бути, а меншою - початкова умова, наприклад, у вигляді конкретної ситуації, події, дії. Тобто, за словами А. Івіна, розуміння - це підведення думок, переживань, дій під загальні цінності, певні норми, ідеали принципи [4, с. 20].

Пояснення є дедуктивним умовиводом, в якому одним посиланням є загальне твердження у вигляді універсального зв'язку речей, наприклад, який-небудь закон природи, а іншим - твердження про первинні умови існування того чи іншого явища. Пояснення простежується тоді, коли з'ясовуються причини явища чи процесу, встановлюються закони причинного зв'язку, окремим випадком якого є це явище чи процес. Пояснення базується на тому, що всі явища соціальної дійсності, так само як і в природі, детерміністично пов'язані між собою.

У правотлумачній діяльності об’єктом розуміння є безпосередньо тексти нормативно-правових приписів.

У теорії тлумачення юридичних норм усталеною є позиція, згідно з якою етапами тлумачення є тлумачення-з'ясування та тлумачення-роз’яснення. На перший погляд може видатися, що тлумачення-з’ясування тексту є розумінням, яке завершує інтерпретацію тексту, а тлумачення-роз’яснення є поясненням у герменевтичному сенсі, тобто пояснює причинно-наслідкові, генетичні чи структурні зв’язки. Проте це не зовсім відповідає природі тлумачення-роз’яснення, оскільки, єдиною ознакою, яка відрізняє його від тлумачення-з’ясування є вихід поза межі свідомості суб’єкта тлумачення. Відтак, герменевтична природа тлумачення-з’ясування та тлумачення роз'яснення потребує аналізу крізь призму змісту понять «розуміння» та «пояснення». Видається, що з герменевтичної точки зору як тлумачення-з’ясування, так і тлумачення-роз’яснення поєднують процедури розуміння та пояснення з огляду на те, що пояснення аксіоматичних фактів може входити до передрозуміння тексту нормативно правового припису.

Також, важливою тезою обґрунтування актуальності герменевтики в правотлумачній діяльності служить припущення про те, що єдиною («природженою») мотиваційною тенденцією, властивою будь-якому юристові (правотлумачу) об'єднуючою, є прагнення до пошуку і реалізації сенсу, сутності правової норми. А саме з’ясуванню сутності, первинного розуміння явища займаються філософська герменевтика.

Таким чином, слід визнати, що проблематика герменевтики в правотлумачній діяльності (зокрема) тісно сплетена з проблемою розуміння, з онтологічними технологіями, а також з такими поняттями, як сенс, двозначність або багатозначність, символ, знак, дискурс.

Тобто ще однією проблемою, яку повинна розв’язати герменевтика у правотлумачній діяльності є багатозначність розуміння права, правової норми. В результаті між розумінням правової норми законодавця і розумінням правової норми суб’єктом правотлумачної діяльності виникає зазор, в який вкрадається намір правотлумача, можливо, до викривлення ідеї, закладеної в законі.

В даному випадку виступає герменевтична проблема тотожності образу і його символу, де образ — це та правова ідея, те правило, яке мав на увазі законодавець при написанні правової норми, а символ — це текст, який вийшов в результаті написання правової норми законодавцем, який читається правотлумачем.

Суб’єкти правотлумачної діяльності використовують одноманітний за задумом законодавця текст, кожен стосовно свого розуміння закону. Складається ситуація, коли інтерпретація закону, його розуміння стають важливішими за сам закон: адже закон, що розуміється як текст, — всього лише інструмент, основа в умілих руках інтерпретатора.

Це є непрямим підтвердженням філософського трактування суті символізму, який має безпосереднє значення при визначенні тексту як сфери лінгвістичного виразу нелінгвістичній реальності: оскільки буття говорить про себе різними способами, сенс символізму – ґрунтуючись на двозначності буття, розкривати множинність сенсів.

В.А. Суслов зазначає, що потрібно розрізняти герменевтичне правотлумачення від філософсько-лінгвістичної герменевтики. Різниця полягає саме у об’єкті тлумачної діяльності. Якщо об'єктом лінгвістичної герменевтики служить текст твору, сенс якого вислизає від розуміння унаслідок авторської індивідуальності (аспект виразу, а не зміст), то текст закону навпроти спочатку позбавлений якої-небудь індивідуальності, яка стерта колективним характером законотворчості.

Не дивлячись на наявність загальних ознак, філософська герменевтика і юридичне тлумачення — не тотожні. Основна відмінність виявляється в рівнях, на яких вони здійснюються.

П. Рикер пише, що існують різні рівні герменевтик: герменевтика тексту, герменевтика слова і герменевтика узагальненого символу, знаку. Юридична герменевтика — це герменевтика сенсу, оскільки в тексті правової норми існує смисловий інтенціональний центр (полюс), який характеризується концентрацією смислового навантаження, витікаючого від суб’єкта відношення як носія намірів і бажань.

Процес правотлумачної діяльності з погляду герменевтики можна представити, таким чином, об’єктивним проявом інтерпритації правового тексту, лежачим на поверхні правового явища, а суперечності, що виникають по ходу процесу, звести до конфлікту інтерпретацій. Область значень, якими представлений сенс правової норми після її інтерпретації, є джерелом творчих змін, корелятом правосвідомості. Так герменевтика відкриває спосіб існування права, який залишається від початку до кінця інтерпретованим буттям.

Відмінності між філософською герменевтикою і юридичною герменевтикою як діяльністю по тлумаченню права полягають і в техніці, будучи обумовлені відмінністю задуму.

Якщо філософська герменевтика бореться з «містифікаціями помилкової свідомості», то юридична використовується для кращого розуміння того, що було вже одного разу записане або вимовлене. Дешифровка сенсу правової норми робиться для максимальної відповідності духу законності, яка ширше за буквальне розуміння тексту закону.

У герменевтиці нині вироблено такі поняття, положення, методики, процедури, використання котрих дозволяє піднести наукову і практико-прикладну розробку тлумачення юридичних норм на якісно новий рівень. Йдеться, наприклад, про поняття смислу, поняття інформативності тексту (тобто системи його вла­стивостей, характеристик, що обумовлюють його правильну ін­терпретацію, яка, проте, не є тотожною його інформаційній наси­ченості) та класифікацію текстів залежно від цієї ж властивості, а також про такі поняття, як адекватність смислової інтерпретації, інтерпретаційна модель, інтрепретаційний «зсув» (здвиг), переос­мислювання («перекодовування») тексту, рівень семіосоціопсихологічної підготовки суб'єктів, семіосоціопсихологічна група.

Отже, тлумачення права, взяте в єдності його змісту (з’ясування та роз’яснення), виражається у встановленому акті, який є оболонкою процесу пізнання й пояснення змісту юридичних норм.