Кодифікація міжнародного морського права

При аналізі процесу становлення міжнародно-пра­вових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на дво­сторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до пра­вового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її резуль­татом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питаннь (попередження зіткнень суден, охорона люд­ського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).

 

Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існую­чих звичайних норм у відповідній універсальній між­народній конвенції пояснювалося об'єктивним чинни­ком і було прямо пов'язано з тим, що види використан­ня Світового океану були обмежені до середини XX сто­ліття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповід­них норм міжнародного права проявилася тільки піс­ля Другої світової війни, коли розвинені в промислово­му відношенні країни приступили до розвідки й екс­плуатації природних ресурсів континентального шель­фу. У цей же час широко розгорнулася науково-дослід­на діяльність держав у Світовому океані. В умовах на­уково-технічної революції держави приступили до роз­відки і розробки природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність дер­жав з використання Світового океану створила основу для виникнення специфічного предмета правового ре­гулювання галузі міжнародного права, що формувала­ся. Тому завершення становлення міжнародного мор­ського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийнят­тям у рамках світового співтовариства держав багато­сторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного мор­ського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифі­кації і прогресивного розвитку міжнародного морсько­го права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 — 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-пра-вових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються. У задачу І Конференції ООН з морського права вхо­див розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої

 

Комісією міжнародного права ООН, конвенції або кон­венцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з мор­ського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просто­рів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені, в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд зага­льновизнаних принципів і норм міжнародного мор­ського права: принцип свободи відкритого моря, що вклю­чає свободу судноплавства, рибальства, прокладки мсі-ських кабелів і трубопроводів, польотів над відкриті і морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і ри­бальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, склика­ної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнарод­но-правових норм із питань, не вирішених на І конфе­ренції. Проте через виниклі розбіжності між учасника­ми II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступа­ли за трьохмильний ліміт, інші — за шестимильний, треті — дванадцятимильний. І це не дивовижно, тому

що мова йшла про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континенталь­ного шельфу, з економічними й іншими правами при­бережних держав у їхній взаємодії з інтересами між­народного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися про­блеми негативного характеру, породжені науково-тех­нічною революцією: забруднення морів і океанів, мож­ливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресур­сів Світового океану, розширення й ускладнення нау­кових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: без­пека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи забруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибальства й охорони живих морських ресур­сів; режим морських портів і іноземних судів у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконтиненталь­них держав; часткову демілітаризацію морських прос­торів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкрито­му морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення су­днами 1973 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвен­ція про збереження атлантичних тунців 1966 року;

Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збе­реження антарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року та ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постій­ному розвитку. Навіть після невдалого завершення ро­боти II Конференції ООН з морського права процес ко-дификації і прогресивного розвитку окремих його ін­ститутів продовжувався. Але наростали і серйозні не­гативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові не­залежні держави, що виникли в результаті деколоніза­ції, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній ви­нятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Ви­никла достатньо складна і небезпечна ситуація в спра­ві дослідження і використання Світового океану на рівг ноправній основі всіма державами з належним ураху­ванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно до Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної пробле­ми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конфере­нція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного роз­витку міжнародного морського права. Усього було про­ведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У ро­боті Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єктів міжнародних відносин — 12 спеціалізо­ваних установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.

 

Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, що було насправді біля 120);група західних капіталістичних держав; група соціалі­стичних держав; група держав архіпелагу; група дер­жав, що не мають виходу до моря, та інших, що знахо­дяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосува­ли 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делега­цій, що представляли 117 держав. Острови Кука (само­врядна асоційована держава) і Рад Організації Об'єдна­них Націй по Намибії. У цей же день Конвенцію підпи­сала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамо­ту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка. Цей пер­ший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі кон­сенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуаль­на основа якого складається в прийнятті рішень стосо­вно до різноманітних груп установлюваних норм з ура­хуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому ви­падку держави-учасниці виявляли готовність поступи­тися деякими своїми інтересами стосовно до якоїсь

групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат уні­кального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманіт­них питань, велике число держав-учасниць і числен­ність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рам­ки регіональних інтересів. Наріжним каменем «паке­та» Конвенції є підхід, відповідно до якого користуван­ня правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішува­ти їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть ін­шим чином досягти домовленості, навіть при втручан­ні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний сек­ретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив:

«Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для рішення світових проблем. Так будемо ж сподіва­тися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, із Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвер­дити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйоз­них проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, у відповідності зі статтею 308

Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Укра­їна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за до­помогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єд­наних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встанов­лення «правового режиму для морів і океанів, що спри­яв би міжнародним повідомленням і сприяв би вико­ристанню морів і океанів у мирних цілях, справедливо­му й ефективному використанню їхніх ресурсів, збере­женню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збере­женню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Же­невських конвенцій з морського права 1958 року. Кон­венція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юри­дичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морсь­кого права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зро­зуміло, тих просторів Світового океану, юридичний ста­тус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають су­часні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановле­на гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних судів через територіальне море. Ціл­ком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження

'

природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його над­рах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвен­ція містить новий інститут — води архіпелагу, застосов­ний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній прак­тиці Конвенцією був визначений статус величезної те­риторії — району морського дна за межами континен­тального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Конвенція підтвердила основні норми стосовно кон­тинентального шельфу і внесла уточнення в цей інсти­тут, зокрема, визначила підходи до визначення зовніш­ньої межі континентального шельфу. Визначено поря­док регулювання діяльності з дослідження і викорис­тання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкри­того моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, проклад­ки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують поря­док проведення морських наукових досліджень, направ­лених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпе­чення загального миру і безпеки є резервування від­критого моря для мирних цілей.

Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, не що беруть участь у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основ­ним джерелом сучасного міжнародного морського

права. Це один із дуже великих багатосторонніх між­народно-правових актів, що має дуже складну структу­ру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають не­від'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взає­мозалежних між собою частин, як-от: Частина І — Введення;

Частина II — Територіальне море і зона, що при­лягає;

Частина III — Протоки, використовувані для між­народного судноплавства;

Частина IV — Держави-архіпелаги; Частина V — Виняткова економічна зона; Частина VI — Континентальний шельф; Частина VII — Відкрите море; Частина VIII — Режим островів; Частина IX — Замкнуті або напівзамкнуті моря; Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;

Частина XI — Район;

Частина XII — Захист і збереження морського середовища;

Частина XIII — Морські наукові дослідження; Частина XIV — Розроблення і передача морської технології;

Частина XV — Врегулювання спорів; Частина XVI — Загальні положення; Частина XVII — Заключні положення. Додатки до Конвенції названі: Види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна про­цедура; Статут Міжнародного трибуналу з морсько­го права; Арбітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола

 

об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжна­родного морського права.

Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридич­ний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'яза­ні в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні по­няття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають пра­вовий режим, що передбачає їхню приналежність пев­ним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єк­тів по їхньому дослідженню і використанню (напри­клад, континентальний шельф, у відношенні котрої дер­жави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також ви­користанню ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, що прилягає, зона, від­крите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного ре­жиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції стосовно до простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окре­мих положень Конвенції, що стосуються насамперед су­б'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і по цікавлячій нас проблемі. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учас-ниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахова­ного в пункті 1 «Ь»—«f» статті 305 Конвенції суб'єк-

 

там права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати від­повідні договори. Слід зазначити, що на практиці учас­никами Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо.

У той же час, у відповідності зі статтею 305, учасни­ками Конвенції можуть стати і «міжнародні організа­ції відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану дер­жавами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по ви­сновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте, з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морсь­кого права промова практично йде про Європейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени переда­ли повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних орга­нізацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасни­ком Конвенції.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвен­ція ООН з морського права має суттєвий перспектив­ний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбува­ються в майбутній державній організації світового спів­товариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і при­йняття Конвенції ООН з морського права 1982 року

явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стра­тегічною метою є стабільний розвиток міжнародних від­носин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.

У зв'язку з цим вважається необхідним відрізня­ти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародно­го права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держа­ви і містить норми внутрішньодержавного (національ­ного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (те­риторіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.