Ліберально-демократичний гуманізм

 

Як зазначає в своїх спогадах Є. Чикаленко, в 60-ті роки престиж громадовського руху був таким високим, що вважалося великою честю бути членом Громади, і до неї входили і росіяни, і поляки, і євреї. На початку нового століття ситуація значно змінилася. Це особливо відчутно у великих російськомовних містах, таких як Харків чи Одеса. В Харкові фактично була лише студентська Громада. В національних колах боролися за вплив Микола Міхновський і Гнат Хоткевич, інженер за фахом, один із перших українських письменників-модерністів, професійно, треба визнати, досить слабкий. Хоткевич, полум’яний патріот, якось дорікав В. Г. Короленкові за зраду рідної мови і перехід з корисливих мотивів до пануючої російської культури — на що недавній політв’язень, невтомний правозахисник Короленко міг відповісти тільки гірким жартом.

 

Помірковані елементи Громад на початку століття починають переходити до загальноросійської демократії, насамперед до партії кадетів. У цьому виявилась глибока криза ідеології драгоманівства, національно-визвольної ідеології, що сполучала немарксистський соціалізм з ліберально-демократичним поступовством.

 

1902 р. в колах опозиційної інтелігенції, до яких належали також українські ліберали І. І. Петрункевич, /523/ В. І. Вернадський та інші, виникає ідея утворення Союзу визволення. На його основі склалася Конституційно-демократична партія (партія кадетів).

 

Із Старої Громади до кадетів переходять І. В. Лучицький, В. П. Науменко, історик українського права М. П. Василенко, фізіолог О. В. Леонтович, який був тоді професором Київської Політехніки, та інші. Є. Чикаленко пише, що «потягнув» їх усіх за собою самозакоханий І. Лучицький. Якось думка про переоцінку Лучицьким власної особи пішла по історичній літературі, і ніхто не поцікавився тією роллю, яку в світовій історичній науці тоді вже відігравала київська школа Лучицького.

 

1897 р. в парламенті Франції депутат-соціаліст Ж. Жорес запропонував створити комісію для видання документів з економічної історії Французької революції, пославшись на видатні праці «французької та російської школи» (комісія на чолі з ним створена 1903 р.). Визнаним главою цієї школи вважається російський вчений М. І. Карєєв (з 1929 р. — почесний академік АН СРСР), найвизначнішими представниками — І. В. Лучицький, М. М. Ковалевський, з молодшого покоління — Є. В. Тарле. Карєєв, за його власними словами, зазнав великого впливу Драгоманова, з яким спілкувався особисто й погляди якого були йому найближчими. З Драгомановим пов’язаний ідейно також Іван Васильович Лучицький (1845 — 1918 рр.), полтавський земський діяч, активний член Київської Громади і професор Київського університету. М. М. Ковалевський був близько знайомий мало не з усіма видатними європейськими інтелігентами свого часу, включаючи Маркса і Енгельса, але у формуванні його світогляду відіграв велику роль і Харківський університет з традиціями Потебні, і Драгоманов, з яким Ковалевський підтримував особисті стосунки. Щодо Є.В. Тарле, то він після херсонської гімназії вчився у Лучицького в Київському університеті, пізніше переїхав до Петербурга і був членом кадетської партії. Отже, «школа Карєєва» своє коріння має в ідеях Потебні й Драгоманова, і головні представники її прийшли з України. Насамперед в особі Лучицького ця школа була репрезентована у Франції, де київський професор провів багато років. Спільна праця французьких та українських учених мала результатом «школу Анналів» *.

* Див.: Таран Л. В. Историческая мысль Франции и России. — К., 1994. — С. 94.

 

Іван Лучицький, натхненний інтересом до українського селянського руху, почав займатися вивченням аграрних відносин у країнах Західної Європи і одержав всесвітнє визнання своїми працями з історії французьких релігійних війн XVI ст., опублікованими в 70-ті роки. Великий ентузіаст і майстер роботи в архівах, Лучицький з 1882 р. працює /524/ в архівах Південної Франції та Іспанії, з 1894 р. систематично вивчає роль села у Французькій революції. В Київському університеті він виховав серйозну наукову школу.

 

Ідеологом «школи Карєєва» був Максим Максимович Ковалевський (1851 — 1916 рр.), за фахом юрист, який починав з історичних щтудій («Общественный строй Англии в конце средних веков», 1880 р.), але через глибокий аналіз права прийшов до загальної філософії історії. Він називав теорію суспільного розвитку соціологією (що не цілком відповідає сучасним уявленням) і присвятив їй такі фундаментальні праці, як «Современные социологи» (1906 р.) та двотомна «Социология» (1910 р.).

 

Окремо слід сказати про українські пов’язання М. М. Ковалевського. Він походив із старої козацької слобідської родини польського кореня, тієї гілки її, до якої належали брати Євграф та Єгор Ковалевські (перший — ліберальний міністр освіти Олександра II, другий — мадрівник, сходознавець, радник Миколи І із східного питання). Ковалевський ніколи не належав до Громадовської течії, а пізніше — до кадетів (він був членом невеликої Партії демократичних реформ). Будучи студентом Харківського університету, Ковалевський дружив з молоддю революційно-народницького напряму, але не був революціонером, вважаючи радикальні утопії найшкідливішими. Передусім Ковалевський був діячем загальноімперського радикально-ліберального руху, в часи його життя за кордоном (1887 — 1905 рр.) став визнаним лідером загальноросійської ліберально-демократичної еміграції. В Парижі Ковалевський заснував Російську вищу школу суспільних наук, куди запросив для читання курсу української історії М. Грушевського. Повернувшись до Росії, Ковалевський відновив масонські ложі, з якими був пов’язаний у Франції: масонство тоді вже було суто політичним клубом міжнародного характеру, через який здійснювалися контакти буржуазно-ліберальних діячів усіх європейських країн. В Україні масонів очолив барон Штейнґель, волинський поміщик, меценат, який активно співпрацював з українським національним рухом. Обраний після повернення з-за кордону до І Думи, Ковалевський увійшов до української фракції. В Петербурзі його обирають головою доброчинного товариства ім. Шевченка, згодом він очолив (разом з Туган-Барановським та Грушевським) редакцію енциклопедичного видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем».

 

Таким чином, Ковалевський був одним із лідерів загальноімперського ліберально-демократичного руху, репрезентуючи в ньому українських радикальних лібералів. /525/

 

М. Ковалевський аналізує соціологічні концепції відомих учених XIX ст. — Дюркгейма, Єллінека, Віндельбанда, Маркса та інших, — і виявляє спільну рису: для них, крім людини і поза людиною, в історії діють безособові суспільні сили — соціальні спільноти, класи, нації тощо, які виступають суб’єктами історичного процесу. Це дозволяє соціологам, на думку Ковалевського, постулювати причинно-наслідкові зв’язки між історичними подіями та усувати вільний вибір. Для Ковалевського єдина реальність, з якою має справу соціологія, — це індивід з його розумом, волею, пристрастями, бідами, прагненнями та страхами. В цьому питанні Ковалевський продовжує традицію великого харківського вченого і мислителя Олександра Потебні. Саме маючи на увазі цю обставину, концепцію Ковалевського й усієї «школи Карєєва» називали «психологічною». Точніше було б назвати її номіналістичною, антиплатоністською. Добро і зло перестають з цієї точки зору бути якимись історичними субстанціями, майже істотами.

 

Стаття М. Ковалевського з приводу збірника «Вехи» * являє собою яскравий приклад ліберального і позитивістського аналізу моральної проблеми: чи свобода сумісна з рівністю? Елітаризм виходив із твердження, що чим більше рівності, тим менше свободи. У Ковалевського проблема стоїть як цілком «позитивне» наукове питання: чи обов’язково в історії зростання свободи веде до зростання нерівності, і навпаки, зростання загальної рівності — до зменшення свободи? На фактах історії від давніх Греції та Риму до наших днів, з блискучою ерудицією Ковалевський показує, що це не так: зростання свободи якраз пов’язане зі зростанням рівності, а свобода, ґрунтована на «рівності рабів», вироджується в деспотизм. «Прогрес особистості немислимий без прогресу громадськості і... емансипація індивіда пов’язана з розвитком солідарності, що спирається на рівність» **. Попри всю академічну стислість, пророче звучать заключні слова есею Максима Ковалевського: «Як би широко не розуміли своєї задачі суспільні і політичні реформатори, жоден з них не може розраховувати на проведення в життя своєї схеми, якщо в ній вимога громадської солідарності — справедливість не буде визнана рівною мірою з вимогою автономії особистості — свободою всіх її фізичних і моральних проявів ***.* Див.: Ковалевский М. М. Взаимоотношение свободи и общественной солидарности // Вехи. Интеллигенция в России. — М., 1991.

** Там же. — С. 276.

*** Там же. — С. 293.

 

Філософська своєрідність ліберально-демократичного напряму в культурі України найповніший вираз мала в працях Дмитра Миколайовича Овсянико-Куликівського (1853 — 1920 рр.).

 

Д. Овсянико-Куликівський родом з Каховки, в жилах його текла кров українська, російська, грецька, польська і турецька. Звичайно, не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів і цінностей. Під час навчання в Новоросійському університеті Овсянико-Куликівський познайомився з Драгомановим; затоваришував з ним і з Зібером Овсянико-Куликівський під час підготовки до професури, коли проживав (з 1877 р.) в Женеві та інших містах Європи. Магістерська і докторська дисертації його присвячені індоєвропеїстиці та стародавній індійській культурі; він викладав у Харківському університеті порівняльну граматику індоєвропейських /526/ мов і санскрит. Уже будучи професором, відвідував лекції О. О. Потебні, що на початку 90-х років дозволило Овсянико-Куликівському здійснити синтез ідей Потебні та Драгоманова і розвинути власну концепцію культурного розвитку. Овсянико-Куликівський став надзвичайно популярним літературознавцем чи суспільствознавцем; крім монографій про окремих російських письменників, чотири рази видавались його зібрання творів. Праці Овсянико-Куликівського увінчує фундаментальна «Історія російської інтелігенції».

 

Овсянико-Куликівський виходить із уявлення про мовлення як реальність, що існує в людському бутті, і узагальнює його в такий спосіб: наука, філософія, мистецтво, мораль та інші блага або цінності «не мають об’єктивного буття поза людською психікою: не існує науки, філософії, мистецтва, моралі і т. д. — як чогось зовнішнього, а є тільки наукова, філософська, моральна діяльність окремих осіб і груп» *. Виходячи з цієї настанови, що, по суті, відповідає світоглядним настановам Ковалевського та інших ліберальних мислителів, Овсянико-Куликівський доповнює і розвиває її на підставі положень теорії пізнання і естетики Потебні.

 

Як і у Потебні, у Овсянико-Куликівського немає в принципі різниці між «внутрішньою формою» як художнім змістом образу й смислом або конотацією як пізнавальним змістом. Овсянико-Куликівський формулює це як принцип раціоналістичної естетики: «Як у «прозі», так і в «поезії» діє категорія «істини», а зовсім не «краси»... Так звана «естетична насолода» в мистецтві є тільки окремий різновид розумового задоволення, яке виникає в процесі розумового (образного) мислення, як і в процесі сприйняття уже створених образів» **. Звідси — властиве традиційному російському та українському реалізму уявлення: вартість художнього твору визначається його громадським змістом. За цим принципом побудований аналіз літературного процесу в Росії, що став загальновизнаним надбанням підручників літератури. Цей підхід властивий і позитивістськи-раціоналістичній естетиці Драгоманова, і народницькій естетиці громадовських авторів.

* Овсянико-Куликовский Д. Н. Психология русской интеллигенции // Вехи. Интеллигенция в России. — С. 385.

** Овсянико-Куликовский Д. Н. Теория поэзии и прози (теория словесности). — М.; Пг., 1923. — С. 8 — 9.

 

Своєрідний дальтонізм, який не дозволяє Овсянико-Куликівському розрізняти художню й пізнавальну «внутрішню форму», знаходить вияв і в його концепції з національного питання. Овсянико-Куликівський обґрунтовує ідею «общерусской» національності, висунуту ще Драгомановим. Він не вважає себе росіянином — Овсянико-Куликівський стоїть за охорону, збереження і розвиток української («малоросійської») культури. На його /527/ думку, Гоголь не великорос і не малорос за своєю національністю, а «общерус». Та літературна мова, якою користуються «общерусы», не є, на його думку, ні українською, ні російською. В міркуваннях Драгоманова — Овсянико-Куликівського фіксується факт існування загальноімперської культури, але цій культурі безпідставно приписується національний статус.

 

Проте можна сказати, що концепція «общерусской» культури мала антишовіністичний політичний знак. Для офіційної ідеології взагалі не існувало українства, була лише великоруська нація та її провінційні діалектно-етнографічні групи. З погляду Овсянико-Куликівського, та культура і та спільнота, які утворилися в імперії понад «нормальними» націями, не перекреслює існування ані великоросійської, ані української «народності». Ця концепція мала служити ідеологією федералізму.

 

Схарактеризовані положення Овсянико-Куликівського роблять його не просто лібералом, а лібералом старої й старомодної школи. Для нього реалізм є «нормальним» способом сприйняття світу, а будь-які «модернізм», «символізм», «декадентство» тощо є «ненормальними» способами сприйняття, оскільки ґрунтуються на активному вторгненні суб’єкта з його сторонніми щодо пізнання цілями в процес відображення дійсності (так само в науці, як і в мистецтві).

 

Якщо ототожнення пізнавального і художньо-чуттєвого смислу текстів було слабким боком концепції Драгоманова — Овсянико-Куликівського, то орієнтація на текст, мовлення, реальність духовної діяльності, а не на канони і норми в пізнавальному процесі, стала джерелом плідних ідей. Овсянико-Куликівський показав, що у відсталих країнах всі соціальні ідеї проходять крізь призму особливого способу засвоєння світу — ідеологію. Перед тим як ідея сприймається відсталим суспільством, вона повинна одержати ідеологічну — релігійну або світоглядну — санкцію. Розвинене демократичне суспільство відрізняється від деспотичного не іншою ідеологією, а іншим місцем будь-якої ідеології. «Гуманність, освіта, визвольні ідеї не потребують ні релігійної, ані філософської санкції, бо вони самоцінні і самі по собі являють найбільше благо» *, робив висновок учений-гуманіст.

 

З цього погляду оцінює він і націоналістичні ідеології, й марксизм, показуючи їх прогресивність на певному етапі і непридатність для розвинутого суспільства. Овсянико-Куликівський підтримує гасло безпартійності в ідеологічному розумінні — як свободу від обов’язкових норм ідеології для розв’язання суспільних проблем — і передрікає прихід суспільства, в якому духовні блага не потребуватимуть ідеологічної санкції.

* Овсянико-Куликовский Д. Н. Психология русской интеллигенции // Вехи. Интеллигенция в России. — С. 405.