Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

 

В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом.

Стародавні слов’яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни. У язичників — і не тільки слов’янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уявлення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні матеріали.

Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями.

По-перше, це та душа, яка залишається «на тому світі» після смерті, з’являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». Гість-небіжчик, як і гість живий, сприймались водночас як «свій» і як «чужий» — з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» — це і подарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладовище. У старовину «своїх» небіжчиків називали «родителі»; «родительський день», «родительський тиждень» — поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «родителями». «Гість» — душа, що покидає людину після смерті і вирушає ритуалами на «той світ».

По-друге, це та душа, яка дає людині так звану життєву силу. В казках життєву силу повертає людині «мертва вода»: побризкавши убитого «мертвою водою», можна загоїти рани, повернути до цілісності порубане, покалічене тіло. Але, маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Інший фольклорний приклад небіжчика, який зберігає життєву силу, але не є живою людиною, — упир. Упир мертвий, але його тіло здатне рухатись, він їсть і п’є, після смерті упиря його обличчя залишається рум’яним.

Крім упиря, повір’я знали й інший вид нечисті, «нав’я» — русалок, потерчат та мавок українського фольклору. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на «той світ» через те, що смерть застала їх нехрещеними. Відомо, що в дохристиянський час обрядові хрещення відповідав обряд ініціації. Згадкою про жорстокий і понурий обряд ініціації в казковому фольклорі залишився образ «будинку смерті» — «хатинки на курячих ніжках», /37/ повернутої входом до лісу або на північ.

Ім’я в архаїчній свідомості так само ототожнювалося з особистістю, як тінь або слід. Відомі приклади чаклунських дій над слідом: щоб загубити людину, викопували і спалювали її слід, замуровували його в стінку печі, вішали в димохід. Дівчата викопували слід хлопця і ворожили над ним, щоб його принадити. А заспокоїти нав’я було просто: треба було дати йому ім’я. В білоруській традиції говорилося «будзь Ганна или Мария», і потерча заспокоювалося. Характерно, що у всіх «язичників» світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим — тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння з мертвих.

Завішування дзеркала в дні жалоби має зв’язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов’язана з іменем і особистістю. Надання імені — щось на зразок поливання «живою водою», коли убитий справді оживав і повертав свою особистість.

Отже, по-третє, душа людини — це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду.

Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяльності, як її собі уявляли слов’яни. У всіх слов’ян «слухати», «чути» означало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «розуміти»; не випадково «відати» етимологічно споріднене з «видіти». В прислів’ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне розуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювалася з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв’язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва сила, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у людини є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов’янські вірування не мали жодного зв’язку з філософією перипатетиків: дивовижна подібність народної міфології слов’ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську термінологію, обов’язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними небесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип символізації: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, мужчина символізується Місяцем, жінка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різному характеризуються функції місячного і сонячного світла. Функція сонячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячного світла — не гріти, а освітити шлях /38/ (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в дорозі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні матеріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в селянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символічного значення, — це вже не ранньослов’янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно заходять у загальнослов’янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі часто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідоли язичницьких богів. Місце хазяйки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили свати, і дівчина злазила з печі та колупала піч, — це було знаком її згоди вийти заміж. Піч варила їжу, отже, перетворювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетворення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — говорить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристики: у неї є «чоло», «щоки», «ноги», «плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь перепечей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — небо, зорі, Місяць. Традиційний український звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

 

координати

світового дерева — верх — середина — низ

кольоровий символ — біле — червоне — чорне

космічний символ — Місяць — Сонце — зірки

сімейний символ — чоловік — жінка — діти

органи тіла — голова — серце — утроба

душі — розумна — чуттєва — вітальна

функції душі — бачення-розуміння, особистість — почування-чуття — життєва сила, плодючість

 

Той факт, що всі елементи повсякденного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізувались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності людини архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов’язане із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам.