Козацька автономія. Карловацький конгрес 1688— 1689 pp

'~ ^рр' мана залишився справою, що пого-

джувалася між старшиною та цар­ською владою і остаточно вирішува­лася в Петербурзі.

За полкового устрою гетьман мав величезну владу — він визначав, хто буде вписаний в компут і стане ко­заком, він призначав старшин, а кожній посаді належалося мати рангову землю як плату за службу, і гетьман своїми універсалами розда­вав старшині села, млини, ставочки. В «Конституції Орлика» 1710 р. була передбачена демократична система рівноваги. Та залежність гетьмана від царської влади міняла все до­корінно. Єдиним способом змінити гетьмана або хоча б вплинути на нього став донос, і цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносом користувався і гетьман, а царська милість полягала

в тому, що розслідування скарг до­ручалось тому, на кого скаржилися. Нестійкість службової позиції стар­шина компенсувала енергійним зба­гаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Батько май­бутніх графів, генеральний писар Андрій Безбородько за хабарі давав урядові посади в такій кількості, що навіть найбільша уява не могла знайти пояснення їх призначенню. Військова, з часів Хмельницько­го — генеральна, старшина склада­лася з писаря, обозного, двох суддів, двох осавулів, хорунжого, бунчуж­ного та підскарбія. Генерального пи­саря іноземці називали канцлером, бо його функції відповідали ана­логічним функціям у Європі. Гене­ральний обозний завідував арти­лерією і всією інженерною справою і мав велику власну канцелярію. Осавули — військові чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад'ютантів; такі самі функції вико­нували хорунжі та бунчужні, в яких від історичних ролей охоронців ге­тьманських клейнод залишились тільки назви. Фактично посада гене­рального хорунжого була щаблем до полковницької. До генеральної стар­шини належали також бунчукові то­вариші, які жодних спеціальних функцій в уряді не мали, але, служа­чи в полках, підпорядковувалися ге­тьманській владі так, як і генеральна старшина.

Полкова й сотенна старшина вод­ночас була і військовою, і адміні­стративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста зброй­них козаків, але найчастіше вона складалася з сорока-п'ятдесяти чо­ловік. Сотня поділялася на курені, до яких входили чотири — п'ять сіл. Сотенний уряд діяв у сотенному

містечку, полкових міст було в кінці XVII — середині XVIII ст. де­сять: Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налічував від 7—8 до 20 сотень і в се­редньому близько 1000 козаків. Значкові товариші, служачи в со­тенному уряді, належали до полко­вої старшини.

Столицею Гетьманщини після роз­грому і спалення Батурина росій­ськими військами під час війни зі шведами став Глухів, маленьке містечко неподалік від російського кордону.

Як і Правобережжя, Гетьманщина жила за Литовським статутом та звичаєвим правом, а міста — за маг­дебурзьким правом. Право вимага­ло уніфікації та уточнення головних положень, для чого не раз створюва­лися гетьманські комісії, але ця ро­бота наштовхувалася на опір росій­ських властей, відтак і не була за­вершена.

Устрій Слобідської України був аналогічний, тільки полкова адміні­страція її прямо підпорядковувалася царському воєводі в Білгороді. До складу Слобожанщини входило п'ять полків з центрами в містах Остро-гозьк, Суми, Охтирка, Харків та Ізюм.

Січ підтримала 1708 р. Мазепу, відтак була розгромлена російським військом і перебралася на низ Дніпра, до Олешок, під кримсько-турецький протекторат. 1734 р. Січ перейшла знов під російську руку на річку Підпільну, недалеко від нинішнього Нікополя. Козацькі зимівники, криті очеретом рибаль­ські хати розкидані були від Інгула й Буга до Кальміуса. В мирний час на Цій території було розставлено ко-

зачі форпости, що вели розвідни­цьку службу; в роки війни, крім участі в бойових діях у складі піхоти та особливо іррегулярної кінноти, запорожці стали неоціненними охо­ронцями зимових аванпостів. У XVTII ст. війна припинялась восени, росіяни й турки відводили війська

Невідомий художник. Портрет знаті військового товариша Івана Забіли

Невідомий художник. Портрет

Нагиіія Гітппії

прет дружини

щького

овника

гана.

дина

I ст.

на зимові квартири, але татари ро­били набіги саме взимку, по снігу. Охорона зимових квартир систе­мою кінних аванпостів покладалась виключно на запорожців.

Тільки тоді, коли була розділена між Росією, Пруссією та Австрією

Польща, розбита в Причорномор'ї Туреччина, став підвладним Росії Крим, російські власті пішли на рішучу ліквідацію Запорізької Січі та української державної автономії.

Автономія виділяє в українській історії цілісну культурно-політичну епоху.

Київ, Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина XVIII ст. закріпили й розвинули ту спадщину, яку їм за­лишила козацька доба. Власне, че­рез ті старосвітські часи, через тих сотників і полковників, бідних «мандрованих дяків» та протопопів і ігуменів, професорів Київської ака­демії та.колегій Чернігова, Перея­слава та Харкова, через спудеїв — заможніших «паничів» та бідніших «хлопців» — та сліпих лірників і кобзарів ми й знаємо оповиту сер­панком легенд давню Україну.

Певний рубіж між хаотичним ста­ном «Руїни» та подальшою відносною стабілізацією проклало чвертьвікове (1687—1709 pp.) правління Івана Ма­зепи. Згадуючи історичні деталі «зра­ди» розумного авторитарного політи­ка й дипломата, зазначимо, що трагічна доля Мазепи і його спад­коємця Пилипа Орлика наклала відбиток на всю культурну й політич­ну українську історію. З поразки ос­танньої спроби повернути козацьку державу в західноєвропейську полі­тичну систему починається й падіння цінностей, що на них орієнтувалась нація.

Ставши автономною частиною імперії, Україна була втягнута в постійні військові експедиції, що зовсім не відповідали її інтересам, а над усе — у всілякі будівничі кампанії, з яких не поверталася добра половина козаків. Військова служба втратила престиж та авторитет, старшина своїх

дітей від неї якось звільняла, мобілізу­вати вдавалося часом не більше поло­вини належного складу козаків. Всю свою енергію старшина спрямовува­ла на власне господарство.

Як частина імперії з козацьким полковим устроєм, і Гетьманщина, і Слобожанщина не вписувалися в «табель о рангах» і, отже, старшина не мала дворянського статусу, який належав їй як імперському офіцер­ству. Ця проблема була розв'язана Катериною II ціною повної ліквідації автономії і покріпачення вільного селянства та біднішого козацтва.

Укази Катерини не розв'язували справу повністю; залишалася проб­лема для тих, хто на момент присуд­ження дворянства з тих чи інших причин не обіймав посад, еквіва­лентних офіцерським. Справа про остаточне врегулювання статусу ук­раїнського дворянства тяглася аж до 1835 року. Та саме включення ко­зацької старшини до імперського дворянства, ліквідація решток авто­номії, покріпачення вільних селян та козаків визначали історичний рубіж — кінець староукраїнської доби.

Місто

З кінця XVII ст. пожвавлюється розвиток міст. Міста були маленьки­ми: півтори — дві тисячі мешканців — ось типове полкове чи сотенне місто, на Правобережжі — центр повіту, а то й староства. В Барі, центрі старо­ства на Поділлі, 1736 р. було 427 дворів (близько 1300 чол.), поруч в містечках Деражні, Янушкові та Меджибожі ра­зом 491 двір. В Полтаві 1782 р. було близько 1000 будинків, в тому числі ' 3 кам'яних. У Лубнах на самому початку наступного, XIX ст. було

450 хат і 2910 душ населення. Велике на той час місто Миргород мало під кінець століття майже 5 тис. меш­канців. Найбільше місто країни, Київ, налічувало в першій третині століття не більше 12 тис. чоловік, а в 1763 р. — 42 тисячі.

Якось під час свого чергового приїзду з Батурина до Києва в су­проводі суддів та полковників геть­ман Мазепа розбирався у взаємних скаргах міських властей та Ме-жигірського монастиря. Ченці зай­мали худобу, яку пасли міщани на Юрківській горі, вимагали з селян, які їхали підводами по дорозі через

Зустріч двох

шляхтичів.

Малюнок

аматора на по/

канцелярських

паперів

М.С. Самокиш, СІ. Васильківсь Міщанин (за Рігельманом, Віньєтка: яр/naf в Україні

гору на Поділ, платню, — а місто твердило, що гора належить йому, а не монастирю. Всі папери згоріли в часи Руїни, а свідків гетьман не міг знайти, бо за ці часи старі кияни або загинули, або кудись порозбігалися, більшість була новопоселенцями і нічого не знала. Тоді хитрий Мазепа поставив питання інакше: чий ши­нок був на Юрківській горі — міський чи монастирський? Це кия­ни чомусь пам'ятали, шинок, вияв­ляється, був міським. Відсудивши гору місту, проїхавши із почтом вер­хи через гору аж на Берковець, на поля, гетьман повернувся до себе в Батурин.

А потім відбулась шведська війна, гетьман був проклятий царем і церквою, і ігумен вирішив поверну­тися до справи. В своїй скарзі він яск­раво схарактеризував зраду Мазепи і рішення його про передачу гори міщанам поставив у зв'язок з геть­манською невірністю. Проте ігумен не врахував, що новий гетьман,

Скоропадський, був полковником того почту, що супроводжував тоді Мазепу, і добре пам'ятав справу. Юрківська гора залишилась за міс­том.

Ця історія свідчить про те, яка слабка, мов тонесенька цівочка, тра­диція пов'язувала міський соціаль­но-культурний побут XVIII ст. з ча­сами перед Руїною.

Кожне місто складалося з власне міста і підварків (околиць). Місто було обнесене старим земляним ва­лом і обов'язково мало замок; як правило, в XVIII ст. це були старі, давно не ремонтовані споруди, що обсипалися й розвалювалися. Про­тягом століття багато з них поволі ремонтувалися й оновлювалися, а в Києві споруджувалася, крім віднов­леної московськими військами Ста-рокиївської, нова фортеця на Пе-черську, закладена за наказом Пет­ра. Крім Києва, на кінець 30-х років були штатні фортеці в Чернігове Переяславі, Ніжині й Переволочні

(біля Запорізької Січі), а були ще й нештатні фортеці та укріплені пол­кові міста. Впродовж цього часу сис­тема укріплень вже майже не вико­ристовувалася, але тільки в кінці століття вона остаточно руйнується разом із своїми брамами, перекид­ними мостами, баштами, таємними ходами для вилазок.

У замках сотенних міст знаходи­лися сховища для збереження їжі та боєприпасів («магазейни»), примі­щення для вартових, може, порохо­вий погріб та церковна хата. В штат­них фортецях та полкових містах — цейхгаузи, «гоубвахть», інженерні подвір'я, хати і подвір'я для гарні­зонів, міщанські двори тощо, церква і хата попа, школа. До міста, або «го­рода» належала також та його части­на, де збиралися торги й жили люди, зайняті торгівлею, ремеслом та різними промислами. У XVIII ст. в містах країни ще функціонували це­хи, і вулиці, прилеглі до торгу, на свята прикрашалися різнобарвними цеховими знаками та прапорами. На вулицях, що вели до замкових воріт, — торгові двори козацькі, дво­ри цеху різницького чи там краве­цького, церква, шпиталь, ратуша, двір сотенного писаря, шинковий Двір козака чи церкви, подвір'я мо­настирське, острог, знову шинковий Двір... У XVIII ст. вже десь третина городян жила достатньо заможно, Щоб мати хату з двома світлицями, а ^то й дві хати у дворі (де, як правило, мешкали близькі й далекі родичі). В хазяйській хаті або у господарських оудівлях часто жили в страшній тісноті підсусідки, яких пускали жи-и з харчами за всяку роботу по гос-одарству, — могла спати на долівці їм я, могло жити в стодолі чоловік ^{П ятн}аддять. У найбагатших будин-

ках вікна були з білим склом і нази­валися красними, вони відчинялися, щоб провітрювати кімнату. Най­частіше, проте, робилися круглі зе­ленкуватого скла вікна, що намертво вправлялися в рами з дерева або оло­ва. В багатших будинках, у келіях ба­гатих монастирів топилося не прос­то в печі, а в каміні й грубі; печі в та­ких домах облицьовувалися кахля­ми, що іноді були справжніми ху­дожніми витворами.

В місті центрами спілкування, крім церков і монастирів, були торго­вельні ряди. Йшла щоденна торгівля різним потрібним товаром, а раз чи кілька разів на рік, впродовж одного дня чи цілого тижня, в містечках і містах бували торговельні фестивалі-ярмарки. В Києві, наприклад, на рік було три ярмарки по вісім днів ко­жен: на Великий піст, Миколаївський 27 травня, Успенський 15 серпня (Контрактовий ярмарок був відкри­тий наступного століття й став вели-

кою щорічною подією). Торгували різним крамним, залізним та іншим товаром: у Польщу, Крим, Ґданськ, Сілезію відправляли партії чорної мерлушки, юхті, сала яловичого, шкурки білок різних, віск, гнали волів і коней, з-за кордону везли шовк, сукно, папір, вина, сіль. Барка­ми по Дніпру везли хліб, вино, залізо полосне і чавун, конопляну олію, дьо­готь, мотузки, рогожі, мед, шинкове сало, дерев'яний посуд. Вивозили на базари та ярмарки і свої нехитрі до­машні товари — груші та яблука, особливо сушені, різну городину то­що. «З Польщі», тобто з Правобереж­ної України, везли на Лівобережжя хліб. І, звичайно, гори глиняного по­суду прикрашали кожен торг. Товар переважно ремісничий — заводи ста­вилися майже виключно цегляні, шкіряні та винокурні. Кожна область мала й свої неповторні товари: Євсуг та Опішня — керамічний розписний посуд, Харків — килимки — «коци», Охтирка — кольорові гарусні ткани­ни, Богодухів — вишивані кожухи, Лохвиця — сап'янці й прикраси...