KcneHCKUd Б.А.«Письма» КірШЖНв

к их место и рвмшпи

русской КуЛКГурЫ // Карамзин ИМ. Письма русского путешественника. — Л.. 1984.

" Там же. — С. 559. 561.

 

редньо мав справу із Сперанським, який досить швидко став першою після царя особою в державі і на якого, врешті, звалили крах ідеї ліберальних реформ.

Світло на суть справи Сперанського кидає ставлення до неї незмінного улюбленця Олександра — графа Аракчеева. Зразу після відправки в заслання Сперанського і його найближчого співробітника Магницького Аракчеев писав своєму братові: «но вместо оных теперь парьтия знатных наших господ зделалась уже чрезмерно сильна, состоящая из графов Салтыковых, гурьевых, толстых И ГОЛИЦЫНЫХ, — следовательно, я не был с первыми в связи, был оставлен без дела, а сими новыми патриотами равномерно нелюбим, так же буду без дела и без доверенности»". Ітому, що Аракчеев не належав до кола Сперанського (він сам мріяв, щоб у нього, як він висловлювався, була хоч третина розуму Сперанського), хоча Аракчеев реакціонер, а Сперанський ліберал, — спільне у них те, що обоє були неродо-виті, вивищені Олександром з низів, і то.\гу цар на них розраховував. А аристократи — не тільки патріот-консер-ватор граф Ростопчін, а й Карамзін — писали «записки» царю проти Сперанського, звинувачуючи того в підкопі під самодержавство.

«Демократична» орієнтація Олександра виявилася за суттю не ліберальною, а самодержавно-деспотичною орієнтацією, що розраховувала на плебейсько-демократичну опору. Це робило постать Олександра особливо малопопулярною в аристократичному середовищі.

Імператор Російський не потребував ідеологічних санкцій на своє всевладдя — воно сприймалось як аксіома. Релігійно-містичні умонастрої, можливо, до певної міри були у нього виявом мук совісті — як-не-як, Олександр був батьковбивцею. Головне ж джерело містицизму його часів полягало втому, що Росія була антиподом раціоналістичної Франції.

Єдина реформа, яку «молоді друзі», передусім поляки Адам Чар-торийський і Северин Потоцький. встигли здійснити, — реформа освіти. За зразок було взято почасти німецьку, почасти польську системи. Школа була реорганізована так, що початкова підпорядкована середній, середня (гімназійна) — університетам, яким, в свою чергу, підпорядковувалася вся навчальна і науково-видавнича справа в їх окрузі. Спочатку освіта була всестано-вою, але вже після війни міністр граф O.K. Розумовський робив зауваження графу I.A. Безбородьку з приводу того, що той відправив до гімназії свого кріпака. Відставка масона O.K. Розумовського з посади міністра в 1816 р. починала епоху нестримного обскурантизму, пов'язану з іменем нового міністра князя О.М. Голіцина та його улюбленців Магницького, Рунича та Корнсєва.

Друг дитинства Олександра князь О.М. Голіцин, знаменитий тим, що програв у карти графу Л.К. Розу-мовському свою жінку, несподівано захопився якимсь не цілком православним містицизмом, заснував Біблійне товариство надконфесійно-го характеру. Першим його актом на посаді міністра освіти і духовних справ (Голіцин був єдиним російським міністром, який керував водночас освітою та церквою) була інструкція про те, що основою всіх наук має бути релігія. Такого наступу невігластва, як за Олександра повоєнних часів, не знала європейська історія

' Цит. за: Томсинов В.А. Светило русской бюрократии. — М., 1981. —С 232.

 

нового часу. Побічним результатом була і ліквідація масонських лож.

Ложі фактично були дозволені Павлом, який сам був посвячений у масони, але формально відновив їх Олександр. Після війни масонство набуло надзвичайно широкого розповсюдження у зв'язку з загальною модою на містицизм та на різні таємні товариства, пов'язаною із зрослим почуттям особистої гідності і незалежності. Офіційні масонські організації розкололися 1815 р. на ложу «Астрея», на чолі якої став Є.О. Кушелєв, та «Провінційну», де магістром був граф М.Ю. Всльгур-ський, а заступником («намісним магістром») — С.С. Ланськой. 1820 р. Кушелєв написав цареві донос на самого себе і масонство загалом. Глибоко релігійний консерватор Кушелєв не розумів, що діється в масонському русі: множаться якісь таємні товариства, що навіть в його власній ложі прагнуть «всі істини чистого масонства підкопати і перетворити на байки», тобто православ'ю надати якогось алегоричного тлумачення. Насправді ложі дедалі більше перетворювалися на таємні клуби світського, подекуди політичного характеру, що Олександр чудово відчув. Результатом доповідної Кушелєва було рішення царя про заборону масонських лож. На цей час уже діяли таємні товариства, що підготували декабристський заколот, про що Олександр також знав, але не наважувався йти на відкритий конфлікт з дворянською елітою.

Декабристський рух і наслідки 25 грудня 1825 р. добре відомі. Зазначимо характерну «доповідну»-донос на ім'я нового царя, Миколи, під назвою «Дещо про Царсько-сільський ліцей та дух оного».

«Ліцейський дух» автор анонімки виводив з ліберальних ідей ще Но-виковського масонства, підкреслюючи, що діти багатьох масонів кате-рининських часів засуджені за участь у декабристському русі. Анонімний автор — відомий Фадей Булгарин, колишній польський офіцер з легіонів Наполеона, ренегат і добровільний донощик. Це — вияв ненависті до духовного аристократизму, в цьому випадку в особі гуртка «Арзамас», заснованого С.С. Уваровим, М.І. Тургенєвим та іншими противниками консерваторів Шишковського гуртка «Бесіда». Група послідовників Карамзіна, серед яких були Пушкін і Вяземський, організувала, як тоді говорилося, «партію» проти консерваторів, яку донощик Булгарин прив'язував до масонів та лібералів.

У двадцяті роки вже почалися і в Росії дискусії про романтизм і класицизм; Вяземський, який вважав себе романтиком, бачив своїх попередників навіть у авторові перекладів з давньогрецьких трагедій Озерові. Якщо мати на увазі саме той романтизм, який апелює до позачасового духу народу і протистоїть класичній орієнтації на передзадану норму, то такий романтизм тільки зароджувався в деяких публікаціях і у деяких авторів. Уперше, здається, слово «народність» було сказане критиком Орестом Сомовим, близьким до гуртка ка-рамзіністів, до Пушкіна і Дельвіґа, в одній із статей на теми музики, і підхоплене князем В.Ф.Одоєвським, письменником і музикознавцем, схильним до романтичної фантастики. Мабуть, найкраще видно умовність класифікацій на зразок «романтизм — класицизм» на російськім ґруїггі того часу на прикладі Пушкіна.

 

Пушкін передусім — геніальний поет і якби навіть він був політичним реакціонером, його твори залишались би чистим золотом високого мистецтва. Та Пушкін був винятково розумною людиною і чудово орієнтувався в партійно-політичних тонкощах, займаючи власну позицію, яка нам не завжди близька і навіть зрозуміла. Коли справжній романтик Полєвой, колишній купець, самоук, ентузіаст, став видавати журнал «Московський телеграф», Пушкін з запалом виступив проти нього — оскільки Полєвой протиставив романтизм Карамзіну, а свою «Історію народу російського» — Карамзінській «Історії держави Російської». Бо Пушкін був такий же російський державник, як і Карамзін.

М.Н. Епштейн показав паралельність реакції двох великих поетів початку століття, Ґете і Пушкіна, на трагічну повінь у Петербурзі, яка стала сюжетом «Мідного вершника» і послужила поштовхом для сюжету про упокорення моря в другій частині «Фауста» (1833 p. Ґете опублікував повністю другу частину, а Пушкін закінчив «Мідного вершника», відтак тут паралелі тільки типологічні). Упокорення водної стихії — мотив внесення порядку в хаос, і в обох випадках жертвами є безвинні подружні пари — Філемон і Бавкіда у Ґете, Євгеній і Параша у Пушкіна. Не Фауст винен у загибелі стариків — це справа рук Мефістофеля, посередника між генієм і людьми; але й не сам Петро губить Євгенія і Парашу. Чи збігаються позиції обох великих художників? Не можна не погодитися з М.Н. Епштейном: «Усе світовідчуття Ґете і Пушкіна класичне в тому розумінні, що і в історії, і в поезії вони над усе цінують момент визрівання форми з хаосу — подвиг об'єктивної творчості»*. Можна піти далі й побачити у Пушкіна все ту ж карамзінську ідею: «Велика людина бачить ціле». І хоч би як співчував Пушкін «маленькій людині», романтик часів барабанної, за його власним висловом, «Полтави» і державник часів «Наклепникам Росії» — це один і той же Пушкін, «класик» утому ж розумінні, що й Ґете.

Чи принижує це великого поета? Можна лише сказати, що не цим державницьким патріотизмом увійшов Пушкін у серця мільйонів, і не тільки незрівнянністю вірша — всі відчули в ньому почуття солодкої свободи, горду надхмарну красу «на свете счастья нет, а есть покой и воля». Пушкін тримався за своє дворянство тому, що в той час лише дворянин міг претендувати на духовну незалежність, хоча ми знаємо з його власної трагедії, наскільки це відносно. Але саме це високе й людське було відчуте, пережите ним і донесене до нащадків — усіх, перелічених і не перелічених у «Пам'ятнику». І коли б не було дворянської станової винятковості і державницького патріотизму великороса Пушкіна, недозріло б і те загальнолюдське, що відкрилося завдяки ньому нам усім.

С.С. Уваров, зневажений Пушкіним, став у Миколи І міністром освіти завдяки своїй ролі у формуванні ідеології самодержавства. Висунувши і обґрунтувавши знамениту формулу «самодержавство, православ'я, народність», ліберальний новатор із гуртка «Арзамас» водночас запропонував імперському деспотизму спосіб леґітимізації і позбавив його потреби в ній. Принцип самодержавства є антитезою принципу свободи,

' Эпштеин МЛ. Фауст и Петр // Гетевские чтения 1984.— С. 188.

 

як принцип православ'я або братства во Христі — антитезою братству, товариству всіх громадян. Народність мала замінити рівність. Гасло рівності спрямоване проти станової нерівності; згідно з альтернативним принципом народності, всі руські люди можуть бути рівними тільки в своїй співприналежності до російської нації, зберігаючи станову нерівність. За цим були віки «Бога, царя і отечества», або «одні моляться, другі воюють, треті орють».

Найважливіше полягало втому, що не самодержавство ґрунтується на народності чи вірі, а навпаки. Лише те народне, що служить самодержавству. Так обґрунтовується принцип імперії. Тому вірнопідданий Полєвой був розгромлений як вождь «революційної партії», і Уваров з люттю розповідав наступного дня Никитен-ку, яку змію викрито в особі редактора «Московського телеграфа»: супостат-романтик хотів благословляти самодержавство іменем «народного духу». А через два роки така ж доля спіткала редактора «Телескопа» професора М.І. Надєждіна. Ідея Надєж-діна була ще прямолінійнішою: він вважав, що самодержавство найнадійніше опертя може знайти в демократичних низах; дворянську епоху, а відтак і Пушкіна, і романтиків, яких він вважав дворянськими письменниками, Надсждін зараховував до безповоротного минулого.

Микола І суворо стояв на позиціях станової імперії. В створений ним 14 травня 1826 р. «Комітет влаштування навчальних закладів» увійшли як консерватори-патріоти О.С. Шишков, М.М. Сперанський і С.Г. Строганов, так і європеїсти князь К.А. Лівеи, С.С. Уваров і граф Д.М. Блудов. Нерідко вони конфліктували, але в одному дійшли згоди: засадовими стосовно керівництва до складання статуту 1828 р. зроблено вказівки про виховання, «сиіврозмірно з істинними потребами того роду життя, до якого кожен призначається». Кожен рівень шкіл призначався для певного соціального класу, цьому служило й розпорядження про підвищення платні за навчання в університетах і гімназіях «не стільки для посилення економічних сум навчальних закладів, скільки для утримання прагнення юнацтва до освіти в межах певної співрозмірності з громадянським побутом різнорідних станів». На доповіді Уварова резолюція царя: «При тому слід зміркувати, чи немає способу утруднити доступ в гімназії для різночинців»".

Що передусім рухало імператором, людиною без комплексів, досить розумною і вольовою? Страх перед революцією, відчуття своєї всесвітньо-історичної місії — зберегти порядок скрізь, куди сягає могутність великої Росії? Природний педантизм, вихований казармою, парадами, культурний статус, за його власним іронічним визначенням, «дивізійного генерала, який раптом став імператором»?

Понура жовта фарба, в яку пофарбовані були всі будинки столиці; губернські міста, — зменшені і сильно погіршені копії столиці; маса штатних і заштатних міст і містечок, що жалюгідно копіювали губернські; панські будинки з «грецькими» колонами, чиновництво в мундирах, прихована ненависть до інтелігентності і освіти, що стала відвертою в час революції 1848 p., коли за захист університетів пішов у відставку навіть С.С. Уваров — над усією цією

• Цит. за: История России в XIX веке. — СПб.. б/г. — Т. IV. — Вып.9.-С 101-102.

 

імперською спорудою ніби бовваніла постать царя Миколи, який дивився на все своїм олов'яним поглядом і пильно стежив, щоб ніщо не відхилялося від заведеного розпорядку. На гауптвахті сиділи за найменші провини редактори і цен-зори-професори, сидів одного разу навіть наслідник за те, що проїхав на параді не риссю, а галопом. У глибині душі цар розумів, що треба щось робити і передусім із кріпацтвом, створював один за одним надзвичайно таємні комітети, але спромігся тільки на одне — видати заборону на продаж людей окремо від сім'ї і без землі. Його старший брат Олександр, який грався з реформами, всім щось обіцяючи зі своєю чарівною посмішкою, не спромігся навіть на це. Обидва ніби відчували, що найменший рух у колосальній споруді імперії може призвести до непередбаченого обвалу, обидва не дозволяли нікому приводити в рух суспільний механізм, який, на їх думку, мусив підкорятися тільки їх владним порухам.

Не дивно, що коли в Росії виник справжній, в західноєвропейському дусі, романтичний російський націоналізм, він більше перелякав царя, ніж ліберальне західництво.

У 1839 р. з'явилися у списках і жваво обговорювалися в московських салонах реферати поета О. Хом'якова та критика і філософа І. Киреєвсько-го. Обидва автори були солідарні у ставленні до кріпосництва: Хом'яков говорив про «мерзенність рабства законного, важкого для нас в усіх розуміннях, речовому і моральному»; І. Киреєвський — про «перевагу праці вільної перед панщинною роботою, вільного життя перед примусом». О. Хом'яков обстоював думку про те, що Петровські реформи завдали Росії непоправної шкоди, позбавивши її національної самобутності, і що відродження Росії пов'язане з переорієнтацією на допетровські духовні цінності. І. Киреєвський ставив питання інакше: не відмова від західної освіти та західних елементів культури, а таке сполучення російського і європейського, за якого нейтралізована була б головна вада Заходу, яку він вбачав у надмірній вірі в розум. Втіленням раціоналізму для І. Киреєвського були і антична класика, і середньовічна схоластика католицизму, і буржуазний суспільний лад, і буржуазний демократизм. Ідеал свободи для нього був таким же бездушним егоїзмом матеріальної сили, як і ідеал самовладдя, тільки егоїзмом з боку пригноблених класів. Вихід І. Киреєвський вбачав у поєднанні особистості з «миром», маленьким осередком суспільства; носієм колективістської ідеології бачив автор православну церкву.

Не можна не впізнати тут повного набору ознак того романтичного світогляду, який на Заході знаходив інші традиційні вбрання.