СТаВИТИСЬ ДО СВОЄЇЗеМЛІ ЯК ДОВЛаС- Самодержавиеи земство. — Спб., пості, але водночас вважали цілком іт — с. ііб.нормальним, що цар міг би відібрати ще трохи земель у поміщиків, аби віддати їм, селянам. Тим більше їм було незрозуміло, в чому ж тепер полягає та дворянська служба, яка в їхніх очах є єдиним виправданням поміщицького землеволодіння. Важливим елементом «старомос-ковської» традиційної концепції влади була ідея патріархальної опіки царя над народом. Усвідомлюючи свою приналежність до дворянського стану, російські царі все ж ставили себе понад дворянством і опертя самодержавства бачили в згуртованому через громади, відданому монархові селянському стані. Звичайно, жоден цар не пішов би на серйозні поступки селянству за рахунок дворянства, але така можливість завжди бралася до уваги. Радикальний ліберал 1.1. Петрункевич згадує, що граф Вітте колись сказав йому з граничною відвертістю: «Ви гадаєте, що уряд виявив свою безсилість і не може упоратися з суспільним рухом без допомоги цього самого суспільства? А я вам скажу, що уряд має засіб, за допомоги якого він не тільки може роздушити громадський рух, а й завдати йому такого удару, від якого він не оговтався б — варто тільки пообіцяти селянам наділити кожну сім'ю 25 десятинами землі, — всі ви, землевласники, будете зметені остаточно. Уряд, звичайно, не може вжити цей засіб, але ви не повинні забувати про це»'. Характерно, що ідеолог контрреформ Победоносцев не любив дворянства і вбачав у ньому загрозу самодержавству. Реформи залишили селянина в стані умовної залежності від поміщика, виділили його як стан з особливим правовим і політичним статусом із інших станів суспільства. Селянин залишався членом миру, громади, без дозволу якої не міг покинути села і яка переділяла земельні наділи і т. д. Цей стан був проголошений тимчасовим, але він тривав аж до реформ Столипіна, оскільки відповідав консервативним ідеям монархії. Новому імператору Олександру III було на час смерті батька вже 36 років. Він не готувався до престо-лонаслідування з дитинства, але давно мав свої погляди, які розходилися з батьковими, чому сприяла й особиста відчуженість на ґрунті сімейних справ Олександра II. Близьким за складом характеру і поглядами до батька був старший син, наслідник Микола Олександрович, але він рано помер. Олександр III був добрим сім'янином, особисті зв'язки його обмежувались двором — ріднею та найближчими виконавцями його волі. Свою дружину, «Марію Федорівну», датчанку Даґмар, сестру англійської королеви, — він просто слухався. К.П. Победоносцев, професор Московського університету, з 1880 р. — обер-прокурор Синоду, освічений і чесний реакціонер, справляв дедалі більший вплив і на батька, Олександра II, і на наследника, у якого був вихователем. Переконаний прихильник необмеженої монархічної влади, Победоносцев був близький до російських націоналістичних кіл — від Тютчева, Івана Аксакова і Достоєвського до Леонтьева і графа Д.А. Толстого. Ідея легітимації царської влади російським національним духом була сприйнята царем від його вчителя. При цьому Олександр мав природний розум і працьовитість, умів по-діловому розв'язувати державні питання, по-кладаючись на здоровий глузд.Олександр III правив Росією 13 років і помер відносно молодим від хвороби нирок. На перших порах ще були надії, що імператор продовжить курс на лібералізацію, розпочатий в останній рік правління Олександром II. Земські діячі не припиняли тиску на царя з метою відновлення конституційного процесу. Досить швидко з'ясувалось, що цар обере різко правий курс. Графа Д.А. Толстого, якого Лоріс-Меліков як фігуру зловісну і символічну відправив у відставку з посади міністра освіти і обер-прокурора Священного синоду, Олександр знову наблизив, зробивши його водночас міністром внутрішніх справ, шефом жандармів і... президентом Академії наук. Міністром освіти став граф І.Д. Деля-нов, людина надзвичайно консервативна, обмежена й нерозумна. До безпосереднього оточення царя входили начальник охорони П.А. Че-ревін, міністр двору та уділів граф 1.1. Воронцов-Дашков, граф Д.А. Толстой, а після його смерті — міністр внутрішніх справ І.М. Дурново, всі люди вкрай консервативні. Про Победоносцева близький до нього князь Мещерський говорив, що ніколи не чув від нього доброго слова про кого-небудь: той завжди був усім і всіма невдоволений. Крім особистої жовчності, тут виявлялась суто негативна природа монархічного консерватизму, здатного тільки захищати свої цінності. Центрами протилежних політичних тенденцій стали міністерства внутрішніх справ і фінансів. Міністерство фінансів було тісно пов'язане з бурхливим економічним життям. В часи Олександра III активно діяли економічні механізми, запущені ліберальними реформами 60-х років. Росія знаходилась на економічному піднесенні, хоча вона загалом залишалась краєм бідності, особливо селянської, що вкрай загострювалась у роки недородів (сильний голод вразив Росію 1891 р.). Міністерство фінансів очолювали здібні й освічені люди: київський професор-економіст М.Х.Буиґе, талановитий вчений-механік І.О. Виш-нєградський, а з 1892 р. — СЮ. Вітте (1849—1915 рр.), який був перед тим міністром шляхів сполучення. Граф Вітте — найсильніша і найрозумніша постать у російській ліберальній бюрократії. Він виріс на півдні, в Україні і на Кавказі, прийшов в уряд з провінції, з безпосередньої організаторської роботи, не поривав контактів з промисловцями і фінансистами. Дуже марнославний, позбавлений сентиментів, людина сильного і ясного практичного розуму і чітких переконань, Вітте знаходив спільну мову з прагматичним і розсудливим царем, якому нерідко суперечив, по-кладаючись на силу аргументації. Опертям реакційних сил і умонастроїв було міністерство внутрішніх справ, що зосереджувало «силові структури» і регіональну адміністрацію. Полагоджуючи конкретні справи з царем, Вітте був безсилий н загальній внутрішній політиці, пронизаній глибоким націоналістичним консерватизмом. Особливо зловісною і сильною фігурою серед поліцейсько-адміністративної бюрократії був В.К. Плеве (1846—1904 рр.); обидва сановники, Вітте і Плеве, ненавиділи один одного. Плеве був прокурором судової палати в останні роки життя Олександра II, розслідував справи терористів, включаючи вбивство царя, і став заступником міністра внутрішніх справ. Після смерті графа Толстого апарат міністерства хотів бачити Плеве його наступником, проте імператриця, окрім покійного графа і Дурново, нікому не довіряла. Про ділові якості своїх соратників Олександр НІ з властивою йому дотепністю розповідав: «Коли Дурново мені доповідає, я все розумію, а він нічого не розуміє; коли Вітте — я не розумію, але проте він все розуміє; а коли Кривошеїн — ні він, ні я — ми нічого не розуміємо»*.(Вітте здав своє міністерство Кривошеїну, шахраю і нетямі, який плакав, ідучи на міністерський пост, бо боявся там провалитися.) Яскраво характеризує Плеве запис у щоденнику однієї впливової при дворі дами: «Довго сидів Плеве. Він говорив, що не любить людей, а любить людство, а за останній час йому доводиться дедалі більше розчаровуватися в ньому, що Сидори і Карпи також погані люди — роблять дурниці або нічого не роблять. За лист Толстого, надрукований в «Московських відомостях», пропонують Толстого вислати, але Плеве цьому не співчуває і пропонує інше, саме — посадити в божевільню»*'. При дворі сформувались дві групи, які організували антитерорис-тичні об'єднання: «Священна дружина», душею якої був К.П. Победоносцев, а членами — міністри внутрішніх справ Н.Д. Ігнатьєв, граф Д.А. Толстой, і «Добровільна охорона» на чолі з другом царя Воронцо-вим-Дашковим, що надихалася творами генерала P.A. Фадеева. Це був зародок неформальних, позаструк-турних об'єднань духовно спорідне-—— них націоналістичних активістів;
|
