ДО ПИТАННЯ № 10.

ПОЕМА (з грец. – творю) – великий, переважно віршований, твір.

Специфіка:поєднує епічний елемент – розповідь про події (сюжетність) з ліричним – ліричні відступи (розкриття авторських почуттів, переживань, „думки вголос”). Поруч із персонажами займає своє місце ліричний герой. Напр., „Паломництво Чайльд Гарольда” Дж. Байрона. Оповідь про минуле та мандри головного персонажа Гарольда (сюжет) поєднується з ліричними відступами, в яких звучить „голос автора”. Якщо Гарольд лише пасивно спостерігає життя в інших країнах, то ліричний герой, якому автор передає свої думки та емоції, закликає народи до активної боротьби.

Або „Втрачений рай” Дж. Мільтона. Оповідання про історію боротьби Сатани з Богом (сюжет) поєднується з ліричними відступами: ліричний герой Мільтона страждає від усвідомлення того, що його зір втрачений назавжди (Мільтон писав свій твір, коли був вже сліпий).

„Ночь древнюю и Хаос я воспел

Не на Орфеев лад, на лад иной.

Нет! Музою небесной умудрен,

Спускался я в провалы темноты

Отважно и оттуда восходил

Опять к высотам. Труден этот путь

И необычен. Снова я обрел

Тебя и воскрешающую мощь

Твоей лампады чую, но глаза

Ты никогда мои не посетишь” (Дж. Мільтон, переклад Арк. Штейнберга).

Ще один приклад „авторського втручання” спостерігаємо в поемі („романі у віршах”) Дж. Байрона „Дон Жуан”: опис виховання маленького Дон Жуана, якого „читати змушували вдома євангелія й житія святих” супроводжується коментарем про ставлення до виховання самого поета.

„Отож мовчу. І є на те причина.

Скажу лише: якби мені свого

Доводилось виховувати сина,

Я б день і ніч не змушував його

Читати катехізис...”

(Дж. Байрон, переклад С. Голованіського).

Поема – один із „найсвавільніших жанрів” [17, с. 423]. „Співвідносність епічного та ліричного в різних модифікаціях поеми не є, звичайно, постійною, особливо в історичному плані, але її родова структура залишається більш-менш усталеною: предмет авторської оповіді...переломлюється через свідомість ліричного героя” [17, с. 423]. Одною з головних ознак цього жанру є підвищена емоційність та експресивність.

За тематикою виділяють поеми філософські, сатиричні, історичні тощо.

Жанр поеми протягом розвитку історико-літературного процесу зазнає суттєвих змін. „Європейська поемна традиція започаткована гомерівською „Іліадою” [17, с. 423] – епічна (героїчна) поема (= епопея). Епічними поемами вважають „Енеїду” Вергілія, „Божественна комедія” Данте, „Визволений Єрусалим” Т. Тассо, „Втрачений рай” Дж. Мільтона.

В епоху Середньовіччя особливо „популярною” стає дидактична поема.

В літературі класицизму (XVII-XVIII ст.) можна виділити два напрямки розвитку цього жанру: наслідування, розвиток традицій жанру епічної поеми та створення ірої-комічних (пародійних) поем. До останніх зараховують „Іліаду навиворіт” К. Марево, „Орлеанську діву” Вольтера.

З 1 п. XIX ст. (романтизм) до XX ст. окреслюється тенденція посилення ліричного начала у поемі. „Ознаками ліризації поеми є використання монтажу з послабленим архітектонічним зв’язком між окремими частинами твору, композиційна асоціативність, просторово-часова фрагментарність, мала сюжетотвірна роль фабули, сюжетна інтровертність, словесний полістилізм тощо” [17, с. 424]. Яскраві зразки цього жанру знаходимо у творчості Дж. Байрона, А. Міцкевича, Г. Гейне, А. де Віньї, Г. Лонгфелло тощо.

БАЛАДА (фр.ballade – „танцювальна пісня”) – як жанр літератури виникає у середньовічній провансальській (французькій) поезії, її творцями вважають трубадурів*. У провансальській та давньофранцузькій поезії балади складалися із 3-4 строф, які включали 8, 10 або 12 рядків із коротким приспівом. У XIII-XV ст. у Франції баладами називали вірші з 3-4 римованих рядків зі стійкою римою, приспівом та заключним зверненням до адресата.

Всесвітньо відомим французький варіант середньовічної балади стає завдяки творчості Франсуа Війона. Пізніше виникає навіть „війонівський” тип балади.

Фольклорна ж балада з’являється набагато раніше, ймовірно, як породження обряду і хорової пісні. Багатьом добре відомі англійські, шотландські народні балади про пригоди „шляхетного розбійника” – Робін Гуда. „В этой связи уместно отметить важные свойства баллады, в которой отражается не конкретное историческое время, а прошлое как таковое. Формула баллады: не история, а старина. В балладе не может быть дат, а события, разделенные столетиями, нередко контаминируются в одно. Героем баллад становится не выдающийся исторический деятель, а частное лицо – любимец народа, который не в ладах с законом и властями. Чаще всего – это благородный разбойник, защитник обиженных и униженных” [23, с. 47].

Для прикладу наводимо баладу «Робін Гуд і Герфодський єпископ».

„В Барнеській долині сталося це,

Де ліс зелений ізріс,

Єпископ із пишним почтом своїм

Проїхати мав той ліс.

 

„Прудкого оленя, – сказав Робін Гуд, –

Найкращого вбити слід;

Герфордський єпископ сьогодні сповна

Заплатить нам за обід.

 

Вб'ємо ми оленя й зготуєм його,

Допоки вогонь не погас,

А я пильнуватиму, щоб не подавсь

Єпископ деінде од нас”.

 

І Робін, і хлопці його одягли

Вівчарськеє убрання,

І єпископ навколо вогнища їх

Побачив зі свого коня.

 

”Гей, що тут у вас? – єпископ гукнув. –

А хто ж це, хто це посмів

Королівського звіра шляхетного вбить,

Коли тут так мало їдців? ”

 

”А ми вівчарі, – Робін Гуд відповів, –

I сир нам овечий набрид, –

Шляхетний олень – королівський звір

Сьогодні в нас на обід”.

 

”Ви сміливі хлопці, король мусить знать,

Що ви накоїли тут,

Отож збирайтесь зо мною в путь –

На королівський суд! ”

 

”О змилосердься! – Робін гукнув, –

Не личить злоститись попам!

Невже-таки й справді ти б захотів

Життя вкоротити нам? ”

 

”Яке милосердя, – єпископ сказав, –

Та й як йому бути тут?

Мерщій збирайтесь зо мною йти

На королівський суд! ”

 

Тут спиною Робін на дуба зіперсь,

А ногою вперся в моріг

І з-під вівчарського убрання

Витяг мисливський ріг.

 

Він встромив його в рота вузьким кінцем

І враз почав сурмить,

І сімдесят його молодців

На поклик з'явились ту ж мить.

 

На коліна упали вони перед ним,

І він владно долоню простер,

І тоді довгов'язий Крихітка Джон

Обізвався: ”Що сталося, сер?”

 

”Аж ось герфордський єпископ стоїть,

Милосердя не має він, ні!”

”То вбий його, – Крихітка Джон сказав,

І нехай він згниє в труні!”

 

”О, будь милосердним, Робін Гуд, –

Єпископ обізвавсь, –

Коли б я знав, що стріну тебе,

Я б іншим шляхом подавсь!”

 

”Ні, милосердя тобі нема, –

Озвавсь тоді Робін Гуд, –

В Барнеській долині буде суд,

Короткий і правий суд!”

 

І за руку єпископа Робін повів

У Барнеську долину ту ж мить,

І він мусив обідати з ними вночі,

І пиво й вино з ними пить.

 

І єпископську мантію Крихітка Джон

На зеленій траві розіслав,

І з товстого єпископського гаманця

Триста фунтів відрахував.

 

”Приємно, – тут Крихітка Джон сказав, –

Дивитись на злото сяйне,

Але неприємно дуже мені,

Що єпископ не любить мене!”

І музикам грати звелів Робін Гуд,

І в одежі його старій

Танцював той єпископ і дуже радів,

Що з лісу вийшов живий”.

(переклад Л. Первомайського)

 

Саме завдяки популярності англійських балад цей термін почав широко використовуватися для визначення аналогічних творів фольклора різних народів.

„В к. XVIII ст. виникає авторська балада, заснована на фольклорному матеріалі. Цей жанр мав мало спільного із середньовічною баладою. Ініціаторами його створення стали німецькі поети Г.А.Бюргер, І. Ґете, Ф.Шіллер. М.С. Гумільов охарактеризував баладу так: „Історія літератури знає два типи балад – французьку та німецьку. Французька балада – це ліричний вірш з певним чергуванням рим, що багато разів повторюються. Балада німецька – невелика епічна поема, написана в дещо схвильованому й одночасно наївному тоні, з сюжетом, запозиченим з|із| історії, хоча останнє не є обов'язковим” [23, с. 48].

В епоху романтизму (І п. ХІХ ст.) балада продовжує зберігати свою актуальність (С. Колрідж, Р.Сауті, Дж. Кітс, В. Гюго та ін.). Пізніше цікавість до цього жанру поступово втрачається.

Отже,„ класична балада ” (к. XVIII – І п. ХІХ ст.) – невеликий віршований твір казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїчного змісту.

Риси:

- драматичний (напружений) сюжет;

- персонажів небагато, вони схематичні (нещасна наречена, наречений-мрець, борець за свободу народу тощо) та вже сформовані;

- лаконізм (стислість, немає великих описів);

- незвичайні події (фантастичні, героїчні подвиги, сильні пристрасті, злочини, жахи, образи народної демонології тощо);

- гострі конфлікти;

- часто – пуант (несподіваний поворот у розвитку подій) та трагічний фінал.

Розповсюджені мотиви: перетворення, прикмети, пророкування, злі сили, чари, повернення чоловіка (чоловік на весіллі своєї дружини), нещастя закоханих чи їхня смерть, убивство несправедливо знеславленої дружини, наречений-мрець, шляхетний розбійник та ін.

Вчені пропонують різні варіанти класифікації цього жанру. Так, наприклад, дослідник англомовних балад Г.М. Лоуз за тематичним принципом поділяє їх на 8 класів: про надприроднє, про трагічні події, про кохання, про злочіни, про шотландський кордон, про війну та пригоди, гумористичні балади. Слід зазначити, що фольклорні балади легше поділити на групи, літературні балади взагалі класифікації не піддаються.

БАЙКА (з лат. fabula – оповідь) – невеликий, частіше віршований жанр. Його засновником вважають античного байкаря Езопа. Популярні у цьому жанрі сюжети про Ворона та Лиса, Мурашку та Цикаду з’являються саме в його творах.

Риси:

- дидактизм (повчальність), моралізування (на початку твору чи в кінці є мораль);

- алегоричність: під одним (образи звірів, птахів) мається на увазі інше (конкретні людські недоліки). Напр., лисиця – хитрість, вовк – жорстокість тощо.

- в основі сюжету – типові (часто зустрічаються, усім знайомі) ситуації. Наприклад, знущання сильного над слабким, обман довірливого та ін.

„В байці поєднується дидактика (проза) і образність (поезія)” [17, с. 53].

Байка генетично пов’язана з міфами, анекдотами, казками про тварин. Цей жанр відомий ще з часів античності: Гесіод, Сократ, Езоп (алегоричне інакомовлення називають ще „езоповою мовою”), Горацій. Але найталановитішими байкарями у західноєвропейській літературі вважають Ж. де Лафонтена та Г.Е. Лессінга.

Як приклад наводимо кілька байок Езопа.

Ворон та Лисиця.

„Ворон, схопивши шматок м'яса, сів на дерево, а Лисиця, побачивши його й задумавши відібрати собі м'ясо, зупинилася й почала йому казати, який він величний та гарний, і що йому личило б над усіма птицями царювати, і що так би воно й було, коли б він мав ще голос.

Тоді він, вирішивши довести їй, що й голос має, кинув м'ясо й закричав на всю горлянку, а вона, схопивши м'ясо й втікаючи, сказала: „О, Вороне, все ти маєш - лише розуму тобі бракує!”

Нерозумного чоловіка словом можна вмовити”.

 

Мурашка та Цикада.

„Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: „Мені все було ніколи, я співала”. На це Мурашки, сміючись, відповіли: „Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку”.

Не слід зневажати нічого, щоб згодом не довелося шкодувати”.

Лисиця та виноград.

„Молода Лисиця побачила, що з виноградної лози звисають грона, і захотіла дістати їх, але не змогла. Відходячи, сказала сама до себе:

- Вони кислі!

Так і в людей буває. Коли хто неспроможний досягти чогось, посилається на обставини”.

(Переклад А. Білецького, Ю. Мушака).