Смерть отамана Голого

 

Під впливом НЕПу, військових успіхів Красної армії та шаленої дискредитації партизанів в більшовицькій пресі повстанський рух почав заламуватись. 1921 рік став останнім роком життя і боротьби отамана Голого.

На нашій землі нас перемагали...

Племінниця отамана Марія Юхимівна Цап згадує: “Коли дядька Трохима обложили в канівських горах за с.Хмільною, де він переховувався, його тітка Мотря і сестра Ониська (моя мати) носили йому туди їсти. Чекісти мали серед хмільнянських людей звідунів, які повідомляли про появу жінок у селі. Та й свої, хрещатицькі, стежі, доносили, якщо день чи два обох не було дома. Чекісти пробували слідкувати за жінками в бінокль — куди вони йдуть.

Якось хмільнянський дядько підвіз їх, заховавши між снопів (знав, хто вони такі), а коли з’явилися карателі, швиденько переховав їх у скирту. Чекісти потім били дядька (жінки все те чули) і допитувалися, кого він віз. Той не зізнавався.

Після повернення молодиць додому обох їх катовано. Допитувалися: куди носили передачу? Найбільше мучили тітку Мотрю: її били шомполами та гумовими кишками (шлангами), а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною. Іншого разу тітку Мотрю катували, а матері Онисі казали: ”Дивись, зараз і тобі це буде!”. Обоє вони так і не виказали отамана”...

Найменша Трохимова сестра (по матері) Соломія Денисівна, 1910 року народження, згадувала: “Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами. Усіх нас допитували ще в сільраді і били; навіть мене, малу, оперезав нагаєм хрещатицький комуніст Штурма — на щоці довго шрам не зарубцьовувався... Якось зайшов брат додому в жіночій юбці, я питаю: ”Мамо, то Трохим?”. ”Ні, дочко”, — боялася, щоб я десь не обмовилася. Коли заходив до сестри Ониськи поїсти, ставив когось із рідні білити хату зокола, щоб чатували на небезпеку”.

 

Смерть отамана Голого, як легендарної людини, оповита таємницею.

“Існує кілька версій, — пише Андрій Тегерешвілі. — Убитий в Таганчанському лісі біля с.Мартинівки, убитий в Кумейському лісі, убитий в Гуті-Межиріцькій (Мроновецька Слобода), загнали на лід р.Росі і пораненого дорогою на Корсунь розстріляли... Були поголоски, що вбили його під Будищами — він перевдягнувся на жебрака і ніс торбину з хлібом, але його впізнали...

Або така версія: ”Трохим ночував у дівчини, хату оточили, він вихопився через вікно і клубком скотився в яр — там і застрелили. На ранок чекісти возили труп селом з радісною звісткою, що Голий убитий. Пішла подивитися і ця дівчина — а то не він! У Трохима на лівій щоці біля рота був круглий шрам, а в цього не було”...

Згадує Іван Дмитрович Юхименко, 1907 року народження: ”У с.Сахнівці (Корсунь-Шевченківського району) стояв загін по боротьбі з бандитизмом. Рештки загону Голого (дехто стверджує, що він уже був один) на зимового Миколи (тобто, напередодні 19 грудня 1921 р. — Р.К.) переховувалися у с.Гута-Межиріцька під Кумейками. Інформатор з цього села доніс карателям про Голого і вказав, як краще оточити село, щоб взяти повстанців у капкан. Голівці кинулися тікати, тут їх у лузі, на льоду, і побили””.

“Отамана для глуму роздягли догола і везли саньми на Таганчу, де був штаб по боротьбі з бандитизмом. Попереду їхав глашатай і оповіщав селами: ”Хто хоче бачити Голого — сходьтеся дивитися!”...

Мліївці розповідали, що після смерті Голого бувало таке: ходить селом чоловік у селянському одязі і паплюжить ”соввласть”. Тут хтось і собі розв’яже язика — іди сюди! А то чекіст був, провокатор. Це так перевіряли, чи ще залишився у селі повстанський дух”.35)

Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси, Трохим Голий-Бабенко загинув 15 грудня 1921 року.

“А по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо, мов, не такий він був, щоб дати себе вбити”.

 

Спом’янемо добрим словом полум’яного ватажка гайдамаків Мліївщини та Городищини отамана Трохима Голого! Який пробудив творчий дух Гайдамаччини ХХ століття!

 

Джерела, примітки:

1) Згадки місцевих жителів про отамана Трохима Голого записав краєзнавець Андрій Тегерешвілі.

2,4,15,18,21,27,29) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк. 38.

3) Д.Кін, “Повстанческое движение против деникинщины на Украине”. “Літопис революції”, 1925, №4.

5)А.Тегерешвілі, “Отаман Голий”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

5,7) А.Тегерешвілі, “Розгром карального загону в с.Велике Старосілля”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ. 1996.

7) ЦДАВО України, ф.р-3204, оп.1, спр.77. Документ знайшов
О.Маслак.

9) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.132. Правильно: “Свидівок”. Р.К.

10-12,20) Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

13) Л.Троцкій, “Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине”. О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.97.

16,19). ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.59.

17) Там же, арк.56.

22) Там же, арк.23.

23) Там же, арк.20.

24) Там же, арк.25.

25) Там же, арк.20.

26) Там же, арк.37. Останнє речення слід, очевидно, читати: “Знайдений наказ, підписаний Голим, в якому петлюрівська організація погрожує спалити хати тих, хто підтримує окупантів”. Р.К.

28) “Советская военная энциклопедия”, т.2. Москва, 1933.

30) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк. 39.

31) Тобто, місця. Р.К.

32) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк.51.

33) Так в тексті: обидва слова “Запорозька Січ” з маленької літери. Надалі теж дотримуюсь стилістики статті. Р.К.

34) Те, що в типографії, де друкувалась ця антиукраїнська агітка, не знайшлося літери “ї”, свідчить про інонаціональний, окупаційний характер нової влади. Р.К.

35) А.Тегерешвілі, “Загибель отамана Голого”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

 

Документи 2,4,9,14-19, 21-26,28,29,31,33 надав В.Коротенко.

Публікуються вперше.

 

 

Мефодій Голик-Залізняк,

“залізничник” з Нерубай-лісу”

 

Мефодій Фокович Голик народився у квітні 1897 р. в с.Єлисаветградці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько Фока Дементійович (з кріпаків) 1865, мама Мотрона (козацького роду) — орієнтовно 1867 років народження. Мефодій мав восьмеро братів (Петра, Григора, Григорія, Івана, Павла, Костянтина, Олексія, Василя) та двох сестер (Олександру і Зінаїду). Закінчив однокласне училище в с.Соснівці Цвітнянської волості Чигиринського повіту. Нерухомістю не володів.

До 7 років жив при батькові. З семи-восьми років — робітник на залізниці, де служив до грудня 1918 р., коли, як залізничник, був мобілізований до Армії УНР.

З 15 грудня 1918 р. служив у Києві в 1 запасному полку 9 залізничної дивізії рядовим. У справі Голика-Залізняка є посвідка курінного 2-го куреня 1-го ім.Т.Макаренка полку залізничників від 28 травня 1919 р. за №199 про те, що М.Голик є бунчужним 2-го куреня 4 сотні. Є також пізніша посвідка про те, що “Мехтод Голик” – хорунжий 2 куреня 4 сотні 1-го ім.Макаренка полку.

У вересні 1919 р. “Михводій Голик” лікувався від зворотнього тифу у Проскурівському пошестному Українського Товариства Червоного Хреста шпиталі. 15 жовтня 1919 р. його звільнено від військової служби за хворобою.

Де був наступні півтора місяці, невідомо, швидше за все він відступав з Армією УНР і, врешті, опинився за Збручем. Але довго залишатися в таборах для інтернованих активному українцеві було неможливо, і, лише зачувши вістку про формування Армії Омеляновичем-Павленком, Голик вступає до її лав. Був у дивізії Юрка Тютюнника. Під час Зимового Походу, в Умані повернув тиф і Мефодій Голик змушений був залишити Дивізію, яка помандрувала далі. Лікувався до 10 січня 1920 року, а потім повернувся додому, де “потрапив під переслідування з боку Коцура, Шостака і Богдана (анархіста)”.

“Під час обшуку, — згадував Мефодій Голик, — знайшли Політичні Українські книжки. З того часу почали переслідувати мене як українця. Я втік до лісу і почав придивлятися, як... притісняли селянство. Не давали ніякого їм права. В яку установу не підеш, не побачиш Українця, одні Великороси та Євреї. Українцям не дозволялося слова сказати. А якщо скажеш (далі неясно — Р.К.)...

Цими словами страшно настроювали селян проти Сов­власті, другий який оратор не приїде в село, як не Єврей, то Великорос... Українців притісняли. Переховуючись у Лісі і дивлячись на таке тяжке селянське положення.., я почав формувати загін і зв’язався з іншими загонами, які вже були на той час зформовані, наприклад, Хмари, Штуля,1)Холодним Яром та іншими і почали... операції під Прапором Жовто-Блакитним Української Народної Республіки”.2)

Отож, Мефодій Голик продовжив свій Зимовий похід — як отаман Залізняк. Тернистий повстанський шлях отамана розпочався у лютому 1920 р. у Нерубай-лісі в загоні Чорноліського полковника Пилипа Хмари. Залізняк отримав від нього завдання творити сільські та волосні повстанкоми та загони. Те й робив, зокрема, сформував окремий загін в 10 багнетів, який незабаром з’єднався із загоном Хмари.

Діяв на Єлисаветщині. Вже на кінець березня загін Заліз­няка нараховував 700 піших козаків. Тримав зв’язок з Холодним Яром. Голик-Залізняк оперував в районі Чорного лісу, лісу Чути, Мотронинської дачі, лісу Нерубай, в Холодному Ярі та Кам’янському лісі. Потім його загін влився до складу 1-го Чорноліського гайдамацького полку, а сам Заліз­няк, залізничник за професією, очолив полкову технічну сотню.

Збереглася його посвідка:

 

“Уповноваження

Пред’явник цього старшина тихнічної сотні 1 Чорнолісь­кого повстанського Гайдамацького полку Нихтод Залізняк відправляється з козаками в села: Скаржинку, Дев’ятку та Соснівку для відібрання зброї і доставки в штаб полку, що підписом і прикладом полкової печатки посвідчується.

 

25 серпня 1920 р., №27.

Отаман полку (підпис),

Начальник штабу (підпис),

Осавул (підпис)”.

Печатка з тризубом.3)

 

Під час Знам’янського повстання Залізняк організував загін до трьох тисяч осіб переважно з селян Єлисаветградків­ки. У вересні 1920 р. загін, фактично полк, влився до Степової дивізії, і разом з нею громив більшовиків в Олександ­рійському повіті.

Окрім вже згадуваних ватажків, Залізняк підтримував організаційні зв’язки з отаманами Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим, Бондаруком, Нагірним, Квашею, Чорним Вороном (Білоусом).

Після того, як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на Катеринославщину, Залізняк залишився з Хмарою — був у нього сотником, керував пішою сотнею.

Потім знову діяв самостійно: в Холодному Яру, в лісі Нерубаї, Чутянському та Чорному лісах. На якийсь час об’єд­нався з загоном Кібця в 65 шабель, в якому були отамани Терещенко і Клепач. Разом із Завгороднім вирішили пробиватися за кордон. Об’єднаний загін в 150 шабель очолив Терещенко.

Обрали шлях на Лебедин. Коло Ново-Миргорода зуст-рілися з 222 полком. Повернули на Умань і, не доїжджаючи 25 км., рушили назад. Їх весь час — аж до Нерубаївського лісу — переслідував кавалерійський полк. В Мотриному лісі вирі­шили роз’єднатися: Клепач і Терещенко повернули на Херсонщину, Завгородній з 35 козаками поїхав в район Златополя, Голик зі своїми козаками рушив в Нерубай, Хмара залишився з найближчими.

На кінець 1920 р. загін Залізняка, як стверджує “Советская военная энциклопедия”, становив 500 бійців. Перед Новим 1921 роком Голик розпустив відділ і з двома побратимами перезимував у лісі.

У березні 1921 р. козаки почали сходитися. На Мотронинській дачі загін Залізняка з’єднався з Хмарою, який мав двадцять п’ять кавалеристів.

У с.Бовтишці в квітні 1921 р. витримали бій з Єлисаветградською повітовою ЧК. Після годинного бою чекісти відступили на Федвар. В районі Кам’янки партизани захопили 40 коней, яких у степу випасали двоє червоноармійців. “Приїхавши до Холодного Яру, ми на забраних коней посадили козаків і таким чином збільшили свій загін до 65 шабель”.

В одній з полум’яних летючок квітня 1921 р. Голик-Заліз­няк пояснював мету боротьби і закликав селян підтримати партизанів:

“Борітеся, поборете!

Браття селяне!

Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом.

Над нами глумляться жидівські наймити!

Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!

А там десь скитається і просить притулку у сусідів Українська Народна Армія з Ваших же братів!

Того, хто дійсно бажає Вам добра, ви того женете геть від себе, а гадюку грієте за пазухою.

Годі ж спать! Треба покласти кінець комуністичному безвладдю!

Нумо, браття Українці, всі як один до зброї! Йдіть в пов­станські отряди!

Честь і слава тому, хто зброєю боронить право Українця!

Сором недбалим усім!

Залізняк”. 4)

 

Наприкінці червня 1921 р. Голика-Залізняка поранено в бою під Нижчими Верещаками. Загін очолив латиш Фидрикс (Фридрикс?), який перед тим перейшов до них з Красної армії. Через два дні після цього загін розійшовся — хоч і мав новий командир високі бойові характеристики, але цього, як виявилося, було недостатньо. Коли через півтора місяця Голик став на ноги, загін — 45 кінних — знову зібрався.

Потім безперервні бої з 25 кавалерійським полком і 222 піхотним полком, яким було доручено знищити “банду” Залізняка.

В серпні 1921 р. Залізняк б’є ворога в північних околицях Знам’янки, після рейдів ховаючись у Чорному та Чутянському лісах.

11 серпня його загін силою в 70 кавалеристів в Чигиринському повіті з’єднується із відділами Завгороднього та Орла. “Объединенной бандой, — писав ворог, — командует Железняк (Голик): его помощники — Орел и Мамай. Общая численность объединенной банды — 200 человек с 3 пулеметами и якобы с одним горным орудием”.5)

В один з серпневих днів табір партизанів, коли головні сили були відсутні, несподівано атакував відділ 222 полку, забрав 40 коней з сідлами, 10 наганів, 25 гвинтівок і польову сумку Голика з документами.

У серпні-вересні загін Залізняка становив — 20 шабель і 30 багнетів. Згодом до них приєднався відділ Архипа Бондаренка (10 шабель і 10 багнетів) і 10 будьоннівців з 2 “Люйсами”, а згодом і Завгородній. Здійснили рейд на Херсонщину в район Бобринця, де оперували місяць. Повернулися у Нерубай.

Напередодні зими Залізняк частково демобілізовував загін. У грудні 1921 р. вже остаточно “розійшлись на зимові квартири”. Залізняк лишив ядро повстанців, які — зі зрозумілих причин — не могли перебути зиму у селі чи на хуторі.

Голова Чигиринської повітової військової наради 13 січня 1922 р. у доповіді зазначив, що “политического бандитизма нет, если не считать банды Завгороднего и Железняка, которая прикрывается петлюровскими лозунгами. Банда эта в последнее время, после энергично проведенной борьбы в декабре, насчитывает 20-25 человек”.6)

На початку лютого 1922 р. Залізняк оперує в Красносільському повіті, біля сіл Ружичівка та Гутницьке, що за 50 км від Олександрії. На той час відділ складав 12 бійців, озброєних гвинтівками та 2 кулеметами.

25 лютого з Олександрійського повіту загін Залізняка пересунувся на Чигиринщину і у березні об’єднався із загонами отаманів Завгороднього та Гупала.

Повстанці зупиняли більшовицькі поїзди, нищили “продмаршрути” та совєтські установи у селах, виловлювали совєтських активістів, нападали на невеликі загони красноармійців...

В березні 1922 р. хату в с.Нерубайка, де перебував отаман, оточили 30 червоноармійців. Убивши командира, Голику вдалося скочити в Нерубай.

Незабаром ситуація повторилась: хату, де відпочивав Залізняк з двома козаками, оточив відділ в 180 красноармійців. Бій продовжувався 4 години — до сутінок. Червоні підпалили хату — один козак вискочив, щоб прорватися, і був вбитий. А Голику знову поталанило: він розібрав дах, вискочив в садок і “ушел в лес”. Пощастило й іншому козакові.

Наприкінці березня Мефодій мав вже 20 багнетів. Щоб забезпечити себе продуктами харчування, зупинили потяг: добули 350 пудів жита.

У травні 1922 р. Залізняк публічно зневажив “міцну” совєтську владу: серед білого дня навідався на ст.Цибулево, де перевірив у совєтських працівників документи, сів на службовий потяг і проїхав до Нерубай-лісу. Як господар становища, Залізняк відпустив поїзд.7)

Наприкінці травня на перегоні Цибулеве-Фундукліївка знову зупинили потяг — тут вже делікатностей було менше... На початку червня — знову зупинили потяг, здобули жито, яке відвезли до лісу. Але поки вони випасали коней, міліція з с.Михайлівки, яка стежила за ними, забрала жито. Розсердившись, козаки вдень поїхали у Михайлівку, розігнали міліцію, повернули жито.

В один з червневих днів Залізняк з сімома козаками — знову вдень — поїхав на ст.Трепівку, зайшов до касира, забрав 125.000.000 крб. Касир попрохав розписку, Залізняк ввічливо залишив її.

З доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ГПУ в Чигиринському повіті за червень 1922 р. взнаємо, що загін Залізняка “в количестве 12 человек, петлюровской окраски... после предпринятых энергичных мер” від’єднався від Завгороднього і направився в Цвітнянський район, “где дальнейшие следы потеряны”.8)

Тактика розсіювання викликана тим, що більші з’єднання партизанів були помітнішими, а, отже, вразливішими.

З доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ГПУ у Чигиринському повіті “Про рух бандитизму з 1 по 14 липня 1922 року” довідуємось, що в липні Залізняк та Завгородній знову разом. Їх об’єднаний загін становив 23 шаблі, 10 піших при 3 кулеметах “Льюіс” і перебував на той час у Нерубай-лісі. В ніч на 9 липня 20 повстанців атакували червону залогу с.Бовтишки. Вбивши чекіста, та “сильно изранив шашками предкомнезама”, сховались в Нерубаївський ліс.9)

17 липня, перебуваючи коло Івангорода, відділ Залізняка знову об’єднався із загоном Завгороднього. Спільними зусиллями отамани мали намір здійснити наскок на Олександрівку, але щось зашкодило, і вони відійшли в Нерубай.

Ось ще один більшовицький документ: “Банда Загороднего-Железняка численностью 18 сабель, 8 штыков при пулемете в ночь на 12 августа произвела налет на паровую мельницу в д.Орловая Балка, что 6 верст ю/в ст. Знаменка, где забрав окола 100 пудов хлеба, скрылась в северном направлении — Черном лесу”.10)

Ще один документ — від 21 серпня 1922 року — свідчить, що 16 серпня загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель та 45 багнетів (при 3-х кулеметах) о 7 год. ранку 16 серпня атакував 2 взвод 2 ескадрону 25 кавалерійського полку, а інший підрозділ повстанців силою в 30 шабель налетів на ст. Хирівку. “В результате со 2 взвода убито 3 человека, ранено 3 человека и убито 6 лошадей, потерян один пулемет Льюиса”.11)

Залізняк партизанив до осені 1922 року. Тільки арешт зупинив несхибну шаблю отамана — Мефодій Голик-Залізняк був заарештований разом з іншими визначними повстанцями в ніч на 29 вересня 1922 р. у Звенигородці на інспірованій чекістами “нараді отаманів”.

З оперативного зведення Кременчуцького штабу “Частєй особого назначєнія” довідуємося, що “в ночь с 28 на 29 сентября агентурой в городе Звенигородке на съезде бандитов захвачены атаманы Загородний, Железняк, Гупало, Черный Ворон,12)адъютант Загороднего — секретарь повстанкома Знаменского района, и др. — всего 8 человек. Бандиты отправлены в Киев. Не было донесено своевременно по причине конспиративной тайны”.13)

Під час арешту у Голика-Залізняка вилучені: наган
№ 24779, граната лимонка, російський карабін № 480594, дорожня польова сумка з паперами, два портмоне, срібний німецький годинник.

Отаманів помістили в Лук’янівську в’язницю. Понад три місяці тривало слідство.

В “Заключении по делу 446/7971” від 16 січня 1923 р. ворог висловився про отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох “наиболее видных рыцарей бандитизма”. Цитую цей документ:

“С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.

С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего — Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918-19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.

Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.

4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части територии Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье... удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.

Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников — Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие ”подвиги” совершенные ими в течении столь длительного периода...

2. Ат.Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии, где он выслужился за ”боевые заслуги” в борьбе с Сов. властью до чина штабс-капитана, удирает домой и сразу вливается в бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В отряде Хмары он помимо всего ведет организационную работу по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия восстания против Советской власти. Как способный организатор и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает свой дикий разгул.

Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого ра­йона, с которыми и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г.

Точно так же, как и Завгородний, Зализняк действует то самостоятельно, то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми совершает ряд более варварских ”подвигов”, чем Завгородний. После ряда разгромов бандитских отрядов того района, Зализняк собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента ареста.

Вот краткий перечень бандитских подвигов атамана Зализняка:

Бой с Красными частями под ст.ст.Цыбулево, Знаменка — в сентябре 1920 г., под ст.Цветная — в октябре 20 г., налет на ст.Каменка, грабеж и убийство на этой станции — в апреле 21 г., бой с Красными частями под Черкассами — в мае 21 г., налет и разграбление Сах. Завода в районе Грушевки — в апреле 21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по август 22 г., нападение на поезд и разграбление его в районе ст.Цибулева, сопровождающееся убийствами и вторичный налет на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда на ст.Фундуклеевка в мае
22 г., аналогичное разграбление поезда на ст.Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст.Треповка в то же время, остановка и разграбление пассажирского поезда в районе ст.Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных, неслыханных зверств в течение 4-х лет”...”.14)

 

2 лютого 1923 р. вироком Надзвичайної сесії Київського губернського трибуналу Мефодій Фокович Голик-Залізняк засуджений до розстрілу.

В останні дні свого перебування на цьому світі Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. В цьому листі, який не може не зворушити, немає й тіні розкаяння чи жалю, що він боровся за Україну і доборовся до смерті. Оприлюднюю цей лист.

 

Прощайте!

Прощайте, літа молодії,

Прощайте, шановні мої,

Прощай же ти, рідна Вкраїно,

Прощайте, мамуся, брати і сестра.

Немає надії у мене

Удруге побачити Вас,

Прощайте мене Ви, кохані,

Молітеся Богу усі,

Нехай Вас Він охороняє,

За мене забудьте усі,

Прощайте, я вмираю,

Я вмираю за те,

Що кохав тебе, моя люба Вкраїно,

 

Мені легко вмирати за тебе.

Буде любо мені почивати

Десь на полі в могилі.

А може укинуть у річку?

Все-рівно мені.

Мені лиш тоді буде тяжко,

Коли в могилу мою

Будуть вісті нести,

Що на нашій Украйні

Жиди і кацапи.

 

Прощайте мені.

Може кого я обідив,

То прошу простити мені.

Я усім Вам прощаю.

Поховайте мене,

Де просив вас усіх

Поховайте Ви так,

Як ховають Вкраїнців.

 

Не треба мені рушників,

Не треба мені пошани,

Але ж треба мені

Того, що знаєте самі.

Прощайте!

Прощайте ви, рідні села,

Прощайте, степи, луги і ліса,

Прощай же і ти, батьку Дніпро,

Прощай же і ти, кохана,

Не плач і не плачте ніхто,

Прощайте і Ви, добродійці,

Найкращого Вам життя.

Ви любіть рідну Вкраїну

І вмріть, як я ось умру.

 

Не кидайте ви на розпутті

Батька і матір,

А дбайте про них,

Щоб на старості літ

Був їм теплий куток.

 

Прощай, мамо, спасибі тобі,

Що ти вивчила мене

Пізнавати добро.

Не плачся ти, мамо, на мене,

Що зарані тебе покидаю.

Я не погодився, признаюсь по правді,

Але умираю спокійно.

Прощайте Ви, рідні брати,

І ти, моя рідна сестра,

Я плачу за вами.

Та мури товсті

І не видно через них

Моїх дрібних гірких сліз.

 

Прощайте. Прощайте.

Прощайте.

Я всим вам прощаю...

 

Хай живе вільна Вкраїна.15)

 

 

Разом з побратимами, теж засудженими до смерті, 9 лютого 1923 р. Голик-Залізняк спробував щастя в бою. І під час пов­стання в Лук’янівській в’язниці м.Києва загинув смертю героя.

Джерела, примітки:

1) Правильно: “Штиль”, “Штиля”. Р.К.

2) ДА СБУ, арх.№1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.82.

3) Там само, том.2 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.10.

4) Там же, арк.3.

5) Витяг із бюлетеня таємно-інф. відділу при РНК УРСР № 149 від 16 серпня 1921 р.

6) ДАПО, ф.р-1186, оп.1, спр.11, арк.6.

7) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх.1136, т.1 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.79зв.

8) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.112, арк.68.

9) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113, арк.17.

10) Там же, арк.38.

11) Там же, арк.42.

12) Помилка. Чорний Ворон не був на цій нараді. Р.К.

13) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113, арк.78.

14) ДА СБУ, арх.№1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.193-194зв. Назви населених пунктів я привів згідно з правильним написанням. Р.К.

15) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.2 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.17-18.

 

Документи 1,3,4,7,14,15 знайшов Роман Коваль.

Документи 6, 8-11 та 13 надав Володимир Коротенко.

Публікуються вперше.

 

Юрій Горліс-Горський — письменник-борець

 

Справжнє прізвище Юрій Городянин-Лісовський. Народився 14 січня 1898 року в с.Демидівці на Полтавщині. Батько — теж Юрій — офіцер російської армії, мати — Людвина Соколовська — “вела свій родовід з польсько-шляхетського коріння”.

 

Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої Світової війни. В роки національної революції — старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР. Учасник легендарного Зимового походу під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій захворів і змушений був лишитися на лікування в Мотриному манастирі.

З перших хвилин перебування в Холодному Яру він відчув якийсь незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, “якоюсь щімливою радістю”. Вразила його й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.

Випадкова хвороба змінила все його життя: в Холодному Яру Юрій торкнувся серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника та вдячного літописця.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив Холодним Яром, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”.

 

Вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом “Залізняк” був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру.

Пізніше у романі “Холодний Яр” він писав:

“Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються — то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути”.

На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив його, а той “віддячив”, викликавши телеграфом з Єлисаветграду полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. В льохах Єлисаветградської ЧК відчув на собі “вдячність і ласку совєтської влади”.

Але “жартівниця Доля” видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу.

“Яка-то приємна річ, — писав згодом Юрій Горліс-Горський, — видертися з обіймів старої бабці — смерті”!

Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими його вже “поховали”, а Андрій Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест “на вічну пам’ять р. б. Юрієві”.

 

Зберігся спогад учасника подій Михайла Дорошенка про один з бойових епізодів життєвого шляху Залізняка. Він стосується січня 1921 року, коли об’єднаний партизанський загін здійснював рейд до західного кордону в надії перейти його.

Коло річки Синюхи на партизанів напала спецчастина Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи і пострілами намагались призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Залізняк, чвалом обскочила лісок і на узліссі — поки тривав ар’єргардний бій — влаштувала засідку.

Довідавшись, що засідка готова, отамани Хмара та Завгородній, котрі ставили спротив, почали демонстративно тікати тією дорогою, коло якої чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли на зустріч своїй смерті.

І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні...

Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк “видістався з Холодного Яру”. Влітку прибув до Львова на зустріч з генералом-хорунжим Юрком Тютюнником. Стає зв’язковим уряду УНР. Навесні 1922 року вертає в окуповану росіянами Україну. Підпільну роботу провадить у Києві.

Третього травня 1922 р. Юрій отримує завдання організовувати підпілля на Поділлі. Цього ж дня вирушає до Вінниці, де в одному з повітових (прикордонних) відділів освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.

Декілька разів переходив кордон по річці Збруч. Після доносу українця Дацишина третього квітня 1923 р. Юрія було заарештовано. Арешт переводив чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім заступник начальника губвідділу ГПУ Іванов.

Горського звинувачено за ст.58 — “за приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади”. Провів 8 місяців в “тюрподі” Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1922 року звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля “Горський” дає згоду працювати в агентурному апараті Вінницького ГПУ. За пізнішим висловом безпосереднього “керівника” Галіцкого “Горський” провалив не одну чекістську операцію.

І от 1924 року знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося.

Більшовики оцінили його роботу на Поділлі в 15 років ув’язнення. Ще добре, що вони не дізнались про Холодноярську сторінку його біографії...

Щоб врятуватись, Юрій симулював психічне захворювання.

“Потяглися ”тернисті” дні і ночі симуляції, — писав пізніше Горліс-Горський у книзі ”У ворожому таборі”. — Я здебільша лежав, не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки ”прологом”, щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій, були важкими і фізично, і морально”.

Але чекісти не дуже вірили в його захворювання і ще протягом декількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсону. Нарешті Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, з якої він утік у квітні 1932 року.

“Холодної квітневої ночі, — писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні ”Колгосп над Інгулом”, — утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон-Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем.., половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля”.

Ця “таємничо-невідома доля” закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, згодом до Москви, Білорусі, і, нарешті, до російсько-польського кордону, який йому щасливо вдалося перейти. Того ж таки 1932 року він опинився у Рівному.

Спраглий за українською книгою, за українським словом, він відразу ж розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої Іваном Талащуком швидко потоваришував.

Дочка Івана Талащука Галина згадувала: “1932-й рік. Мені було тоді вісім років. Я пам’ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного”.

Потім Львів, пл.Ринок, 5, пом.7.

У Львові Горліса-Горського знайшла слава. Тут він пізнав щастя.

Першою книгою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була “Ave, diсtator!”.

Наступного, 1934 року, був виданий “Отаман Хмара”. У передмові до книги Юрій Горліс-Горський писав:

“Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації, — в агентурному апараті ГПУ), два смертних пр