Штормове попередження
Світлана Поваляєва народилася 1974 року в місті Києві. Закінчила Київський інститут журналістики держуніверситету імені Тараса Шевченка за фахом «міжнародна тележурналістика». Працювала на радіо, в друкованих та електронних ЗМІ, на кількох провідних вітчизняних телеканалах. Нині працює на 5‑му каналі у програмі «5 копійок» Романа Чайки. Написала: «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі‑блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо кухня мертвих», «Бардо online», книжку для дітей «Вррум‑чарівник». Віросповідання – буддизм, сімейний стан – цивільний шлюб, двоє синів.
* * *
і тоді вона знову подумала що її Місто зміліло до останнього дна а ден у її Місті було як днів у тижні або кольорових трусиків у комплекті «нєдєлька» найтонші капронки носяться довше
і на кожному дні її Міста мов риби з водами тижня мішалися дні і дощ падав на перше дно як монетки в міський фонтан а хмари сіялись на друге дно як пелюстки яблуні у міські калюжі третім дном тинялися коти з виразом приреченості і прозріння на мордах
четверте дно було полем битви між воронами і зжебрілими оперними співачками за бляшанки від рибних консервів на п’ятому дні у тьмяних барах померлі нюхали попіл шкарпетки і віскі шосте дно поросле коноплями було тихим як лісове озеро в якому плавають мертві комахи
а з найглибшого дна крізь мул проглядав хребет Міста вона знову подумала що немає жодної магії проти бетону і що магії як і Місту можна зламати хребет вона знову подумала що лишилася зовсім сама у шовковій пошивці неба і тепер їй власними силами доведеться шукати коханого в Місті
що тепер це місто їх не водитиме не носитиме течіями своїх днів тепер вона дійсно зовсім сама і доросла мов комп’ютерний воїн сімдесятого левела.
* * *
нехай моє серце засне поміж твоїх пальців як джміль у траві мов кульбабкове молоко на дитячій долоні хмари змішаються з градом і цвітом акацій і першими саме джмелі помруть у полоні затьмарених вод що змивають бруківку в безодню й народяться рибами там де ніхто не літає нехай моє серце дрімає в затопленому Сьогодні відбитками пальців на скронях не рухай його благаю
* * *
ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо ми живемо в цьому місті щодня оминаємо хмари ковтаємо спеку вночі сидимо на ліжку і дивимося в глупий простір проходимо крізь події вітаючись навзаєм не впізнаємо тих з ким вітаємось інколи перечіпаємось об розпечений брук надвечір чуємо як сміття засмерджується відчуваємо як в реанімаціях крапає рідина у чиїсь безнадійно скулені вени бачимо як підростає нове покоління бездомних котів торкаємо цеглу старих будинків поплескуючи їх по спинах наче старих друзів котрих не впізнаємо на вулицях крутимося як вентилятори застигаємо як желе стоплюємося мов доба перед «зеброю» на зелене світло аби нарешті бути разом
* * *
колись ти забудеш про страх і надію нарешті не буде на кого покластися за кого сховатися до кого тулитися в кого цупити гроші і співчуття вмиратимеш не марнуючи сили і час не кличучи маму і тата не сподіватимешся що друзі або кохані принесуть тобі ліки трави проскури еліксир безсмертя приведуть тобі лікаря пастора мануального терапевта шамана господа бога не вимагатимеш від власних дітей офіри мізками часом кров’ю думками серцем кістковим мозком не злитимешся на вітер і сонце не сприйматимеш біль як особистого ворога просто зробиш що мусиш – помреш як цвинтарний пес чи сміттєва кішка знаючи що світ не подякує за твоє геройство бо світ порожній а смерть не геройство ти просто відбувся а далі світ відбуватиметься без тебе
* * *
знаєш… день вигасає повільно як смисли усього прочитаного прочинені прямо в міський вернісаж фіолетові шиби з прозорою пусткою темного дна затонулого погляду чи то мого чи твого на годину молодшого в цьому дні остаточної хиби коли всі щасливі можливості й випадковості розминулися так ніби час не один для всіх і його річкові трамвайчики серед води раптом скинули свої лопасті як мурахи скидають крила будинок обвалює стрих собаки струшують з себе воду жінки відкидають бюстгальтери офіціантки в кав’ярнях до столиків раптом приносять свічки й каганці і єдине за чим ти шкодуєш – за неповторністю сальто котре у глухому провулочку впевнені що ніхто їх не бачить раптом синхронно утнули двоє ченців
* * *
форма – пір’я флуоресцентного кольору з молодика язика на мідних голках ростуть квіти поглядів шаруються деревною корою музики дзéркала
музика і вогонь танцюють на дзеркалі крізь пелюстки твоїх очей «я» всепоглинаючої веселки гострі мов сріблисті стручки перцю цілуєш місяці язиків – це Повня
обростаю музикою тебе деревною корою твоєї міді меду й травневих квітів кора і пелюстки осипаються пір’ям сонце заходить коли ми рухаємося назустріч але спиняється прямо в зеніті щойно спиняємось ми уповні
я це допишу потім завтра якщо не прокинусь
якщо прокинусь то вже не буде кому писати і ХХХХ з тим!
* * *
як завжди весна починається з нежитю і щільно‑похмурого побутового лиха і як мені все це прийняти? сидячи? лежачи? у ліжку? в труні? у ванній? на стриху вмостившись між синім дитячим возиком і паками з пліснявілими сукнями?
без різних понтів типу келишку з віскі сиґари і мудрої книги без усіляких жіночих радощів типу сауни і солярію без героїчних пасадоблевих виходів на вітряки зі списом безумства і дурості по мерзлих трупах відлиги
просто впасти на дно акваріуму як дохла скалярія і не скаржитись навіть не думати тим більше не сподіватися ніби хтось замість мене усе це лайно розгрібатиме Ti prego, vieni! на дні серед мушель і декоративних камінчиків тому хто цього чекає просто віддатися декоративно розхристано і розпатлано як в серіалах про нереальні людські стосунки як в солодкавих піснях від яких без вершників заводяться мотоцикли як у книжках які видають свої плями і шрами за поцілунки ніби в сльозах на останній навмисне пропущений виклик
* * *
серед цих перехняблених снігом трухлявих будівель коли вони обтинають небо наче трамвайні колії плавають голуби линуть вихлопи ширяють брунатними клаптями хмари бармени закохуються в клієнток – з очима як вишні й губами як перестиглі сливи клієнтки мріють про своїх масажистів і фітнес‑тренерів масажисти і фітнес‑тренери мріють про відпустку в єгипті але до єгипту летять клієнтки з відчаю зваблювати прибиральників жиґоло таксистів і кельнерів на останньому поверсі однієї з трухлявих будівель шлюзи між дахом і небом прочинено скоро зійде снігом зима і найбільша в історії міста повінь перемішає усі імовірні любові на злинялій марлі великого білого сита і всі будуть щасливі досхочу напоєні незбагненними здійсненнями наче побіжних але таких невідступно цупких бажань клієнтки пристрасно митимуть посуд кельнери займуться фітнесом таксисти спритно мінятимуть попільнички бармени танцюватимуть аргентинське танго масажисти дбатимуть про бездомних котів лише небо спазматично як голуб тріпотітиме у зголубілих від голоду пальцях весняних поетів
* * *
цей чоловік риється в смітнику щоранку це його район і його смітник чоловік риючись в смітнику говорить: ТУТ НЕМА НІЧОГО ТВОГО! так зі мною спілкується світ так спілкується світ з усіма хто його чує: – тут нема нічого твого тому будь ласка бери що схочеш! але не забудь повернути це як у бібліотеці ти ж ходила в дитинстві в бібліотеку? – так, ходила. Але я крала книжки – справді? Що ж тоді все одно не забудь повернути
ділися з ближнім своїм навіть якщо воно не твоє!
* * *
зима на плечах ніби трирічна дитина в цигейковій шубі щосили тримає за горло мокрими рукавицями в нічних портах стогнуть вантажні суда і гігантські крижини в ліжках стогнуть дружини моряків нескінченно далекого плавання на протилежній земній півкулі стогнуть під кокаїном пірати млість і від холоду і від спеки викручує плечі і п’яти сьогодні у всіх автономних істотах спільно струмує по венах надія на краще холоне під ранок і зупиняється витверезінням натще
ОМ АМІ…
В такий день було б добре померти Вийти у сяйво зимового лісу Глянути у ясні очі весни Поставити біля криниці відро і подумати Ну ось наразі і все Я нині помру Усміхнутися соснам І справді назавжди зникнути З цього привітного світу
|
