Основні принципи системи управління освітою

Принципи педагогічного менеджменту нами розглядаються як основні правила поведінки суб’єкта менеджменту при взаємодії його з керованими суб’єктами (об’єктами). Функціонування управлінських структур в Україні ґрунтується на таких принципах:

1. Громадсько-державний характер управління – о значає, що згідно зі своїми конституційними правами в управлінні освітою беруть участь люди, зацікавлені у вихованні та навчанні дітей, у розвитку вітчизняної освіти загалом; їхні інтереси виражають ради навчальних закладів, органи освіти, опікунські ради, фонди, товариства, благодійні організації, приватні та кооперативні підприємства тощо. Державну форму управління освітою здійснює міністерство, яке розробляє і реалізує в межах України державну політику в галузі освіти, стратегію її розвитку, організаційні, науково-методичні функції; на державному рівні забезпечує зв’язки з іншими країнами в освітянській галузі. Вищим громадським органом є з’їзд працівників освіти, який скликає­ться Всеукраїнською радою з освіти.

2. Децентралізація системи управління – передбачає повне подолання командно-адміністративного стилю керівництва. Найвищим органом управлін­ня є рада, що обирається на демократичних засадах з участю педагогів, громадськості, представників місцевих органів самоуправління.

3. Демократизація та гуманізація управління освітою – вимагає від кожної окремої установи (міністерства, обласного управління, міського, районного відділів освіти, вищого чи професійно-технічного навчального закладу, загальноосвітньої школи, дошкільної установи) нового, демократичного стилю керівництва.

Демократичний стиль керівництва – стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості. В його основі – довіра й орієнтація на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, гуманістична спрямованість.

Основні фактори, що впливають на стиль керівництва:

– вимоги суспільства і кожної особистості до освіти, діяльності закладів освіти та її управлінських структур;

– соціально-психологічні особливості колективу; ціннісно-орієнтаційна єдність, відповідальність, морально-психологічний клімат, рівень громадської думки;

– стиль управління в установі, що є керівною, а також стиль керівництва закладами освіти, колегіальність;

– управлінська загальнонаукова, загальнокультурна компетентність й особистісні якості керівника, шанобливе ставлення до підлеглих і міра дотри­мання правил етики службового спілкування;

– рівень забезпечення гласності в керівництві, об’єктивність, справедли­вість оцінки з точки зору внеску кожного в загальну справу, що робить реаль­ною участь кожного в управлінні.

Гарантом демократизму освіти є Конституція, на основі якої розроб­ляються статути й основні форми діяльності кожної ланки управління [24, 21].

4. Компетентність і професіоналізм в управлінні. Перехід до ринкової економіки передбачає професіоналізм і компетентність працівників не лише на найвищих щаблях управління, а й у нижчих її ланках, де брак перелічених якостей відчувається особливо гостро. Від просування службовими сходинками на основі тільки педагогічного стажу потрібно рішуче відмовитись. Уміння орієнтуватись і швидко приймати рішення, готовність ризикувати – ключовий фактор успішної діяльності управлінця в галузі освіти.

5. Оптимальність – основний принцип у структурі і змісті педагогічного менеджменту, умова необхідності і достатності кількості вимог (розпоряджень, вказівок), пропонованих суб’єктом менеджменту до діяльності виконавця.

6. Аналітична діяльність суб’єкта менеджменту – основні правила, яких повинен дотримуватися менеджер навчально-виховного процесу при спостереженні, аналізі й оцінці ефективності діяльності педагога й учнів.

7. Кооперація та поділ праці – відбиває найважливішу вимогу до управлінської діяльності менеджера будь-якого рівня. Неприпустимим вважається прагнення керівника усе зробити самому: скласти план роботи, організувати його виконання, одноосібно контролювати і координувати діяльність усіх виконавців. При такому стані справ ініціатива і творчість виконавця поступово знижуються, тому тільки опора на громадські організації навчального закладу, на колективну творчість усього педагогічного колективу дозволять керівникові зреалізувати це важливе положення.

8. Функціональний підхід. Перетворення в життя цього принципу є також умовою постійного розвитку, вдосконалення управлінської діяльності на основі постійного відновлення, уточнення і конкретизації функцій виконавців. Посадові інструкції, правила внутрішнього трудового розпорядку, науково обґрунтовані вимоги до навчально-виховної діяльності педагога не можуть бути незмінними. Відсталість, шаблон, застарілі стереотипи у цій важливій справі породжують формалізм, тобто використання звичних, легких і „зручних” форм організації (а по суті – дезорганізації) діяльності.

9. Комплексність – передбачає поєднання цільового, функціонального і лінійного управління. Системне управління немислиме поза комплексом науково обґрунтованих суб’єкт-суб’єктних управлінських впливів. Не можна, визначивши цілі і задачі менеджменту, зупинятися на етапі планування діяльності підлеглих, пустивши всю справу на самоплив. На практиці, на жаль, ще зустрічаються факти, коли план роботи в навчальному закладі складається чітко, з наукових позицій, однак один з етапів його реалізації – організація виконання прийнятих рішень – керівниками упускається. Мають місце й інші випадки – план продуманий, організоване чітке його виконання, наприклад, на початку навчального року, а періодично контролювати і координувати діяль­ність виконавців керівники забувають (не встигають, не спроможні тощо). Тому принцип комплексності не реалізується на практиці, що і призводить, незва­жаючи на наявність правильно реалізованого першого компонента педагогіч­ного менеджменту, до зниження ефективності управління педагогічною системою в цілому.

10. Інтеграція. Важливою умовою оновлення та виходу з кризи вітчизняної системи управління освітою є її інтеграція зі світовою системою управління освітою для підготовки та перепідготовки фахівців-управлінців.

Для здійснення цього принципу Міністерство освіти і науки укладає угоди й інші юридичні акти про співробітництво із зарубіжними країнами в галузі управління освітою. Міжнародні зв’язки здійснюються завдяки цільово­му фінансуванню із залученням для цього коштів з державного бюджету. Тому в 2005 р. створено Всеукраїнський фонд сприяння міжнародним зв’язкам, який займається залученням коштів, грантів і благодійних пожертв від зарубіжних організацій, установ та проводить заходи з навчання менеджерів у галузі освіти.