Приватні армії

Загрози, які імпліцитно містяться в цьому політич­ному вакуумі, можна оцінити, якщо побіжно кинути погляд назад, на середину 70-х років. Саме тоді, коли потік енергії й сировини захлинувся через ембарго країн ОПЕК, коли галопували інфляція й безробіття, коли долар падав, а Африка, Азія та Південна Америка почали вимагати нового економічного курсу, ознаки політичної патології запалахко­тіли то в одній, то в іншій країні Другої хвилі.

У Великобританії, що славиться як осередок толерант­ності і ввічливості, генерали у відставці стали набирати приватні армії для наведення порядку, а відроджений фа­шистський рух (Національний фронт) висунув своїх канди­датів у 90 парламентських виборчих округах. Фашисти і •«ліві» дуже близько підійшли до того, щоб вести масові

бійки на вулицях Лондона. В Італії фашисти лівого крила (Червоні бригади) розгорнули цілу систему навмисного каліцтва (kneecapping), викрадання дітей і вбивств. У Польщі спроба уряду різко підняти ціни на продукти харчування в поєднанні з триваючою інфляцією привела країну на грань повстання. У розколотій через терористичні вбивства Західній Німеччині переляканий істеблішмент по­квапився за допомогою серії маккартистських законів лікві­дувати розбіжність у поглядах.

Щоправда, ці ознаки політичної нестабільності відсту­пали на задній план як тільки наприкінці 70-х років індустріальна економіка частково (або тимчасово) відроди­лася. Приватні армії Великобританії ніколи не вступали в дію. Червоні бригади після вбивства Альдо Моро ще на деякий час з'явилися з тим, щоб згодом відступити на перегрупування. В Японії відносно спокійно відбулося взят­тя влади новим режимом. Польський уряд уклав нелегкий мир зі своїми бунтарями. У США Джиммі Картер, котрий переміг на виборах, виступаючи проти «системи» (і згодом очолив її), керував, ухопившись обома руками, попри катастрофічне падіння популярності.

Проте ці очевидні приклади нестабільності змушують нас поцікавитися, чи зможуть існуючі політичні системи Другої хвилі в кожній з індустріальних держав пережити наступний раунд кризи. Кризи 80-х і 90-х років, мабуть, будуть суворішими, підривнішими й небезпечнішими, ніж попередні. Деякі інформовані оглядачі вважають, шо най­гірше — уже позаду, але загрозливих сценаріїв — безліч.

Якщо перекриття на декілька тижнів кранів нафто­проводів в Ірані стало причиною насилля й безпорядків у чергах біля бензоколонок у Сполучених Штатах, то шо ще може трапитися не лише в США, коли сучасні правителі Саудівської Аравії будуть скинуті з трону? Чи ймовірно те, що ця невеличка кліка правлячих родів, які контролюють 25 % світових запасів нафти, зможе утримувати владу необмежене довго, в той час, як поруч, між Північним і Південним Йєменом майже постійно відбуваються запеклі сутички, а їхня власна країна дестабілізована потоками нафтодоларів, робітниками-іммігрантами й палестинцями-радикалами? І наскільки мудро реагуватимуть шоковані від потрясінь (і від футурошоку) політики у Вашингтоні, Лон­доні, Парижі, Москві, Токіо чи Тель-Авіві на державний переворот, релігійне зрушення або революційне повстання

в Ер-Ріаді, не кажучи вже про диверсію на нафтових родовищах у Гаварі та Абкайку?

Як реагували б ці ж переобтяжені, з нервовими розла­дами політичні лідери Другої хвилі (як західні, так і східні), коли б, згідно з передріканням шейха Ямані, водолази затопили кораблі або замінували води Ормузької протоки, тим самим блокуючи половину нафтоперевезень, від яких залежить виживання світу? Ледве глянувши на карту, можна відразу помітити, що Іран, який ледве здатний підтримувати внутрішній закон і порядок, розташований на одному березі цього стратегічно й життєво важливого, але також вузького каналу.

Що трапиться, запитує інший холоднокровний сценарій, коли Мексика всерйоз почне експлуатувати свої нафгоро-довища й зіткнеться з раптовим понадпотужним напливом нафтопесо? Чи буде в правлячої олігархи бажання (і набага­то менше технічної вправності) для того, щоб розподілити значну масу цього нового багатства з мексиканським не­доїдаючим і багатостраждальним селянством? І чи зможе вона достатньо швидко запобігти тому, щоб низького рівня партизанська активність не переросла в повномасштабну війну неподалік від кордону Сполучених Штатів? А коли б така війна розпочалася, як тоді реагував би Вашингтон? А якою була б реакція великої кількості чіканос в гетто Південної Каліфорнії або в Техасі? Чи можемо ми споді­ватися хоч би напівінтелектуального рішення щодо криз такого розміру, беручи до уваги теперішнє безладдя в Конгресі і Білому домі?

З економічної точки зору, чи спроможні будуть уряди (які вже зараз не здатні керувати макроекономічними про­цесами) справитися з безладними коливаннями у світовій грошовій системі або з її повним розвалом? Зважаючи на майже неконтрольований грошовий обіг, на те, що Євро­пейська фінансово-грошова булька продовжує нестримно розбухати, а споживацький, корпораційний і урядовий кре­дит є дутим, то чи може хтось очікувати на стабілізацію економіки в найближчі роки? Візьміть до уваги реактивний злет інфляції й безробіття, крах кредитної системи або деякі інші економічні катастрофи, — тобто ми ще можемо побачити приватні армії в дії.

Нарешті, що трапиться тоді, коли серед міріадів ре­лігійних культів, котрі нині розквітли, з'являться такі, що організуються заради досягнення політичних цілей? В міру

того, як основні організовані релігії розколюються під впливом демасифікуючої тенденції Третьої хвилі, мабуть, з'являться армії самопосвячених жреців, священиків, про­повідників і вчителів — дехто з яких з дисциплінованими, можливо, навіть напіввоєнізованими, політичними послідов­никами.

У Сполучених Штатах неважко уявити собі якусь нову політичну партію, очолювану Біллі Грегемом (або кимось подібним), створену на основі примітивних програм типу «закон і порядок» або «антипорно» із сильним авторитар­ним ухилом. Або ще щось подібне до вимоги якоїсь невідомої Аніти Брайєнт, котра пропонує запроторювати до в'язниці геїв і «схильних до геїв» («gay-symps»). Такі при­клади дають лише приблизну, невиразну вказівку стосовно тієї релігієполітики, що може чекати на нас попереду, навіть у найбільш секуляризованих суспільствах. Можна собі уявити, якими будуть засновані на культах політичні рухи, очолювані різними аятолами з прізвищами Сміт, Шульц або Сантіні.

Я не кажу, що подібні сценарії обов'язково реалі­зуються. Все це може виявитися надуманим. Але якщо цього й не трапиться, то все ж ми мусимо припустити, що прорвуться інші драматичні кризи, навіть більш небезпечні, ніж ті, які були донедавна. І ми повинні зважити на факти й визнати, що наші теперішні лідери врожаю Другої хвилі до безглуздя не готові управлятися з ними.

Фактично, оскільки наші політичні структури Другої хв^ілі сьогодні стали навіть ще гіршими, ніж вони були в 70-ті роки, то ми маємо припустити, що уряди будуть ще менш компетентними, менш винахідливими і менш дале-. коглядними при зіткненні із кризами 80-х і 90-х років, аніж вони були десять років тому.

І це нам говорить про те, що ми повинні переглянути, починаючи з самих основ, одну з наших найглибше укорі­нених і небезпечних політичних ілюзій.