Прочитайте, визначте групи орфограм, визначених за результатами порівняльного аналізу змісту орфографічних правил української мови та російськоїУ методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослідниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збігаються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише українській мові. Аналіз змісту правописних правил української мови (порівняно з російською), які вивчаються у початкових класах, з огляду на те, що більшість орфограм мають фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збігаються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III). До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживання великої букви, окреме написання префіксів і прийменників (розрізнення префіксів і прийменників), правило написання ненаголошених е, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семантична, або морфологічна (ненаголошені е, и). До другої групи — вона найбільша — належать правила, фонетичні за своєю природою, які частково збігаються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фонетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до уваги кожен з варіантів. До третьої групи можна було б віднести вимову і написання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки граматична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці написання до тих, що збігаються частково. До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [е] з [і] та [г], [к], [х] із [з'], [ц'], [с']. Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група). 1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мовах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вживання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'],[л'],[н']. Це спільне. Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вживається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні. В українській мові м'який знак ніколи не вживається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). Отже, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливостями приголосних звуків в обох мовах. В українській мові, на відміну від російської, немає букви ё. Тому м'якість приголосних перед о позначається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції виконує буква ё. Спільне тут — однакова фонетична ситуація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково. 2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимовою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подібність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах шиплячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твердо, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг. 3. Вживання апострофа. Цьому правилу в російській мові відповідає вживання «разделительных» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фонетична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [съйэзд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих правил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зумовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат']. Таким чином, правило вживання апострофа в українській мові і «разделительных» м'якого і твердого знаків у російській містить два варіанти розбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні. 4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б віднести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві лише українській мові) та такі, що мають частковий збіг. 5. Відсутність подвоєння. В українській мові у словах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома буквами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класс, аллея, троллейбус). В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у написаннях. 6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимовлювані приголосні перестали позначатися і на письмі. Отже, це фонетичні написання. У російській мові, хоч приголосні [д], [т], [н] і не вимовляються, проте на письмі позначаються і потребують перевірки (морфологічні написання). Таким чином, цей матеріал містить як спільне (фонетична ситуація), так і протилежне (написання), тобто належить до тих написань, що збігаються частково. 7. Чергування голосних [о, е] з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні. 8. Ненаголошені [е], [и]. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених е, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах. 9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Правило, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в українській мові воно охоплює переважно фонетичні написання (лише деякі слова пишуться за морфологічним принципом), а в російській — морфологічні. Так, для української мови характерна дзвінка вимова дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці написання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В російській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чином, у змісті цього правила маємо протилежне — вимова та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою. Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі [д'], [з'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови. 10. Правопис префіксів з-(с-), роз-, без-. Порівняльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимовою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і лише в окремих випадках — без-. Таким чином, за подібних лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написання збігаються (беззубий — беззубый). 11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий).Зазначені суфікси характерні для лексем, які є спільними в українській і російській мовах. Різняться
|