МЕТОДИКА ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ ШКОЛЯРІВ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Теоретичні основи організації науково-дослідної діяльності розробляли Л. Байкова, В. Воробйова, Л. Гребенкіна, І. Зимня, Н. Кушнаренко, Л. Левченко, А. Лудченко, Г. Примак, М. Романова, Ю. Туранов, В. Уруський, В. Шейко, О. Щербаков та інші вчені. В їхніх роботах висвітлюється сутність науково-дослідної роботи, розглядаються її основні компоненти, аналізуються питання оцінювання результатів такої роботи [29,33,41].

Науково-дослідна робота учнів загальноосвітнього навчального закладу - це складний багатогранний процес, для успішної реалізації якого потрібні певні організація та управління, етапи за якими організовується науково-дослідна робота школярів, умови.

“Організація”, за дослідженням Ш. Гумерова – поняття, що виникло на початку ХХ ст. як спеціально науковий термін у межах біології (Т. Шванн, М. Шлейден) та соціології (Г. Спенсер), було перенесено представниками органічної школи в соціології (А. Шеффле, П. Лілієнфельд, Р. Вормс) на суспільство методом екстраполяції, що сприяло розвиткові поняття “організація” як міждисциплінарного терміна, пов’язаного з визначенням компонентів та функцій різних об’єктів. Поступово термін “організація” остаточно втратив свій вузькоспеціальний характер. Так, за дослідженням Ш. Гумерова, одним із провідних дослідників поняття “організації” є вітчизняний вчений О. Богданов, який розробив власну теорію організації, згідно з якою будь-яка діяльність людини розглядається як матеріал для збагачення досвіду людства з вдосконалення організації подальшої діяльності. Але, на його думку, “організація” – надзвичайно широке поняття, що охоплює не тільки діяльність людини, вона існує навіть у всесвіті, забезпечуючи певну стабільність зоряних систем. О. Богданов наполягав на створенні універсальної теорії організації, що містила б єдині підходи до аналізу її форм та способів реалізації, незалежно від ступеня глобальності системи, яка організується. З виникненням кібернетики термін організація став полідисциплінарним поняттям, що зумовило синтез знань, накопичених у різних галузях науки та узагальнення їх в єдину теорію організації (М. Альберт, О. Василенко, Б. Вульфов, О. Виханський, Ш. Гумеров, Р. Дафт, М. Марков, М. Мескон, О. Наумов; М. Поташник, Т. Шамова, Ф. Хедоурі та інші, поступовий розвиток якої був пов’язаний із системними дослідженнями (О. Авер’янов, В. Афанасьєв, І. Блауберг, О. Ракитов, В. Садовський), де увага приділялась самоорганізації різних за масштабами та функціями систем, у тому числі педагогічних (Ю. Бабанський, В. Беспалько, О. Василенко, О. Єрмола, Т. Ільїна, Н. Кузьміна, Ю. Конаржевський, А. Куракіна, Л. Новикова, Л. Москалець, О. Орлов, Л. Спірні, О. Суджик, Ю. Татур та інші) [15,6].

Сьогодні термін “організація” претендує на віднесення до класу загальнонаукових категорій, проте в наукових колах ще й досі немає єдності щодо визначення змісту цього поняття. Аналіз наукових поглядів на сучасне розуміння терміна “організація” дає змогу обґрунтувати власну позицію з цього приводу, найдоцільнішу в рамках нашого дослідження.

Організація – це одне з головних понять системного підходу, яке характеризує внутрішню упорядкованість елементів цілого, а також сукупність процесів, які зумовлюють взаємозв’язки між окремими системами.

З таких саме позицій філософський словник дає тлумачення терміна “організація” як форми взаємозв’язку, встановленого між елементами системи відповідно до законів її існування, а також як процесу чи стану упорядкування, як будови або типу функціонування системи [23,39].

У межах системного підходу М. Кабушкін, також наводить декілька визначень терміна “організація”. Він розуміє організацію як процес, за допомогою якого створюється та зберігається структура системи, що керує або є керованою, а також як сукупність (система) взаємовідносин, прав, обов’язків, цілей, ролей, видів діяльності, що мають місце під час спільної праці.

В енциклопедичному соціологічному словнику Г. Осипова організація розглядається, з одного боку, як системний об’єкт – штучне об’єднання, яке посідає певне місце в суспільстві та виконує певні функції, а з другого – з діяльнісних позицій – як вид діяльності, що містить розподіл функцій, зовнішніх та внутрішніх взаємозв’язків тощо [19].

Неоднозначне тлумачення терміна “організація”, пов’язане із застосуванням різних наукових підходів до його вивчення, спостерігається й у працях західних учених М. Альберта, Р. Дафта, М. Мескона, Ф. Хедоурі [7;38]. Так, Р. Дафт демонструє два погляди на визначення цього поняття: у межах системного підходу organization – це соціальне утворення, що має спеціально створену структуру та визначену мету, якій підпорядкована його діяльність; в рамках функціонального – organizing – управлінська функція, яка передбачає призначення виробничих завдань, їх угруповання у відділах компанії і розподіл ресурсів між ними; розміщення організаційних ресурсів для досягнення стратегічних цілей [7, 34].

М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі визначають організацію з діяльнісних та системних позицій як певну групу людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети, та як процес створення структури підприємства, що надає змогу людям ефективно працювати разом, з метою досягнення його цілей [7, 35].

З позицій діяльнісного підходу Б. Вульфов, М. Поташник відзначають, що поняття “організація” надто багатогранне, і підкреслюють, що “організовувати можна і матеріальні засоби, і справу, і самого себе, але насамперед людей” [2, 27].

Застосовуючи діяльнісний та кібернетичний підходи, Т. Шамова, П. Третьяков, М. Капустин визначають організацію як діяльність суб’єкта управління із формування та регулювання певної структури організаційних взаємодій за допомогою сукупності способів, засобів та впливів, необхідних для ефективного досягнення цілей [12, 11].

Сучасні автори (М. Альберт, Р. Дафт, В. Лізінський, М. Мескон, І. Орлова, Ф. Хедоурі та інші) [40,5], які досліджують організацію з позицій системного та кібернетичного підходів, особливу увагу приділяють проблемі встановлення взаємовідносин між цим поняттям та терміном “управління”. У їхніх працях, з одного боку, організація розуміється як система, що потребує управління – діяльності, яка “дозволяє вирішувати проблеми організації шляхом підготовки, мотивації, стимулювання та розумної організації взаємодії особистості та колективу” [6,10]; з другого – організація розглядається як складний поетапний процес упорядкування елементів системи, який є функцією управління.

Питання управління викликають великий інтерес у науковців. Соціальне управління розглядали В. Афанасьєв, М. Бочаров, Н. Кузьміна, М. Марков; питання психології управління – Г. Головченко, В. Шпалинський; управління в педагогіці досліджували Ю. Бабанський, В. Беспалько, Ю. Васильєв, Г. Габдулін, Ю. Конаржевський, О. Орлов, М. Поташник, М. Сунцов та інші вчені. В. Симонов розглядає управління як цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкт шляхом науково обґрунтованого планування, організації, координування, регулювання та контролю за діяльністю, у тому числі й педагогічною [25,36,40].

М. Поташник підкреслює, що управління виконує певні функції, а саме: “прогнозування, програмування, планування, організацію, регулювання, контроль, аналіз, стимулювання та корекцію” [38, 25].

П. Третьяков [51;42] виділив в управлінні, зокрема педагогічному, процеси, які, в свою чергу, розподілив на функції, стадії та операції. Він виокремив такі функціональні стадії управління: мотиваційно-цільову, інформаційну, аналітичну, планово-прогностичну, організаційно-виконавчу, контрольно-оцінювальну, регулятивно-корекційну [11, 48]. Автор вважав, що об’єднання функціональних стадій найчастіше відбувається у мікропроцесах (аналіз, самопланування, самоорганізація, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція) на основі мотивації і мети; ці стадії можуть входити в процес, функцію, або підфункцію.

Ю. Конаржевський [в управлінні навчально-виховним процесом визначив такі управлінські функції: педагогічний аналіз, планування, підготовку, прийняття рішення, організацію внутрішнього контролю, регулювання. Для ефективної роботи він вважав необхідним взаємозв’язок усіх функцій системи, стверджуючи при цьому, що результат однієї функції має бути основою реалізації інших.

Таким чином, управління завжди передбачає наявність певних етапів, стадій, функцій. Аналіз різних підходів до управління показує, що багато хто з дослідників виділяє спільні функції в управлінні: планування, організацію, керівництво, стимулювання, контроль, підтримку установленого режиму праці системи, які всі разом створюють управління школою. Підкреслимо, що більшість учених (Ю. Васильєв, Ю. Конаржевський, М. Поташник, В. Симонов, М. Сунцов) розглядають організацію як функцію управління. Так, М. Поташник відзначає, що “організація – це управлінська функція, вона передбачає вивчення стану питання, виявлення кінцевої мети та комплексу робочих завдань, підготовку, розробку змісту, форм, методів майбутньої діяльності, розподіл кадрів, постановку завдань перед виконавцями, створення робочого настрою, надання за необхідності допомоги”[2, 40]. Аналіз літературних джерел [14;16-18;32;48;50], у яких розглядається управління педагогічними системами, показує, що загальноосвітня школа як педагогічна система складається із таких компонентів: колективу вчителів, колективу учнів, мети, завдань, принципів, змісту, методів і форм, які одночасно є компонентами організації. Слід відзначити багатогранність організації науково-дослідної роботи та врахувати, що всі структури в системі взаємодіють та впливають одна на одну. Загалом, вивчення існуючих у сучасній науковій літературі підходів до розуміння термінів “організація” та “управління” дає змогу стверджувати, що в межах нашого дослідження необхідно застосовувати системний та діяльнісний наукові підходи. Системний передбачає розглядання організації як системного об’єкта, виокремлення в ньому певних компонентів та визначення їх функцій. Діяльнісний – вивчення організації як процесу, що характеризується мотивами, цілями, завданнями, змістом, формами, методами, результатами.

Застосування системного підходу вимагає вивчення науково-дослідної роботи як однієї із структур шкільної організації, яка, в свою чергу, є взаємопов’язаною з більш широким соціальним простором. Щоб виявити місце науково-дослідної роботи у шкільній системі, слід розглянути різноманітні зв’язки між структурами шкільної системи як за вертикаллю (ієрархія в системі), так і за горизонталлю (зв’язок між компонентами в системі). Зв’язки між різноманітними ієрархічними рівнями системи реалізуються за допомогою управління. Кожна структура передбачає наявність складу (органи управління), виконання певних функцій, обов’язків та прав суб’єктів.

Можна визначити три основних рівні шкільної організації (адміністративний, вчительський, учнівський. Для цього доцільно кожен рівень шкільної організації розглянути детальніше і визначити місце та функції різних структур щодо керівництва науково-дослідною роботою учнів та її реалізації [49].

На першому – адміністративному рівні – науково-дослідна робота підпорядкована директорові та науково-методичній раді; цей рівень складається з таких структур, як педагогічна рада, нарада при директорові, рада школи з психологом. Визначено функції основних структур цього рівня: управлінську, організаторську, господарську, виховну, контрольну, координуючу.

Другий рівень шкільної організаційної структури – вчительський – об’єднує вчителів-предметників, керівників гуртків, факультативів, педагогів-організаторів тощо та складається з таких структур, як школа молодого вчителя, методичні об’єднання, творчі групи вчителів з оволодіння прийомами розвивального навчання та новими педагогічними технологіями, що покликані підготувати їх до керівництва науково-дослідною роботою учнів. Серед структур, які безпосередньо пов’язані з науково-дослідною роботою, важливе місце посідає науково-методична рада, робота якої здійснюється під керівництвом заступника директора з науково-методичної роботи (притаманно для шкіл нового типу: у середніх загальноосвітніх школах її функцію виконує заступник директора з навчально-виховної роботи) та передбачає взаємодію психолога, вчителів, методистів, а також залучення найкращих наукових сил. Науково-методична рада координує науково-дослідну діяльність у школі, яка реалізується через методичні об’єднання, методичні декади, конференції для вчителів, консультації з організації конкурсів для юних науковців [46, 4].

Робота методичних об’єднань – це творче співробітництво вчителів-предметників, адміністрації та науковців, спрямоване на вдосконалення процесу викладання тієї чи іншої шкільної дисципліни. Важливим компонентом діяльності методичних об’єднань є розробка та впровадження нових технологій навчання і виховання. Отже, робота методичних об’єднань також сприяє реалізації науково-дослідної роботи у загальноосвітньому навчальному закладі. Особлива роль в організації науково-дослідної роботи учнів належить психологічній службі школи, де ведуться психолого-педагогічні дослідження рівня розвитку, здібностей, інтересів кожного учня. Психологом накопичується значна база даних, яка дозволяє систематично фіксувати психологічний стан учня і допомагає вчителям помітити та стимулювати його дослідницькі здібності та уподобання.

Третій рівень – учнівський. До його структури входять: факультативи, секції, гуртки, об’єднання за інтересами, а також шкільне наукове товариство, де безпосередньо реалізується науково-дослідна робота учнів. Слід зазначити, що науково-дослідна робота учнів загальноосвітніх закладів відбувається переважно в наукових товариствах. Реалізація зазначених рівнів шкільної структури має певну специфіку залежно від типу закладу, де вона відбувається. Так, аналіз шкільної документації переконує, що організаційна структура загальноосвітньої школи відрізняється від структур ліцеїв та гімназій, у яких науково-дослідна робота організована на більш високому рівні. На основі аналізу організаційної структури реально діючих закладів було зазначено, що на адміністративному та вчительському рівнях структура є більш складною, містить більшу кількість суб’єктів управління науково-дослідною роботою учнів (заступник директора з дослідно-експериментальної роботи).

Вони аналізують наявні й перспективні можливості освітньої установи щодо здійснення інноваційних перетворень у сфері організації науково-дослідної роботи учнів, рівень розвитку структур, орієнтованих на таку організацію; готовність педагогів та учнів до здійснення дослідницької діяльності; вивчають хід, результати та проблеми організації науково-дослідної діяльності вчителів та учнів; прогнозують тенденції її розвитку; планують і організують створення та діяльність шкільних структур, що забезпечують науково-дослідну діяльність в освітньому закладі та за його межами, підвищення професійної компетентності учасників цього виду діяльності тощо.