Релігія як знання

Феномен релігії, можливо пізнавати та, в остаточному підсумку, - пізнати. Результатом пізнавального процесу є знання. Однак, чи можна релігію вважати знанням, точніше фактуальним знанням, тобто знанням про певну, окреслену належними межами дійсність?

В сучасному західному релігієзнавстві спроби відповісти на це питання породили т.зв. "проблему когнітивності релігійної істини". Відповідно, для повноцінного аналізі особливостей постановки і з'ясування цієї проблеми доцільно виділити два підходи.

Перший підхід полягає в констатації когнітивізму, тобто він характеризується когнітивістським підходом, що акцентує увагу на позитивному вирішенні вищезазначеної проблеми. Звідси й суть цього підходу: релігія, релігійне осмислення буття проголошуються знанням в загальноприйнятому, традиційному значенні цього слова. Іншими словами, релігійні уявлення це знання про те якою постає об'єктивна реальність. Такої думки дотримуються авторитетні сучасні американські релігієзнавці Ян Барбур, Джон Кінг-Фарлоу, Уільям Крістенсен. Як своєрідну крайність когнітивістського підходу до релігії слід сприймати спроби тлумачення релігії як дискурсивного знання, тобто спроби прирівняти релігійне епістеме до наукового.

Другий підхід в з'ясуванні проблеми когнітивності релігійної істини веде до т. зв. нонкогнітивізм. Його суть: релігія не є знанням, вона являє собою особливу, специфічну сферу з притаманними їй мовою, "правилами гри", критеріями істинності тощо. В цьому контексті релігія мислиться переважно як особистісно-суб'єктивні стани, порухи, переживання. Представники, що стоять на позиціях нонкогнітивізму (серед них такі відомі авторитети сучасного релігієзнавства як Олвін Плантінга, Норман Малкольм, Уіль'ям Олстон, Уолтер Стейс) в кращому випадку визнають релігію знанням лише формальним, тобто в значенні знання богонатхненних істин або ж Богом відкритих, явлених істин. Так, сучасний американський філософ та релігієзнавець О.Плантінга пропонує нам т.зв. "концепцію базисності (безосновності) релігійних вірувань". її зміст: релігійні вірування не потребують обгрунтування через когерентність (співвіднесеність) з якимись іншими нерелігійними віруваннями, уявленнями чи раціонально обумовленими положеннями. Як своєрідну крайність нонкогнітивізму, треба визнати позицію контрадикторного протиставлення релігії як невігластва, хибності і науки як істини, як знання адекватного дійсності (до речі, позиція доволі характерна для вітчизняного атеїстичного минулого).

В епістемологічному ракурсі релігію доцільно наділити статусом знання. Так вже сталось (на жаль, чи, можливо, навіть на щастя людству), що релігія, релігійне світосприйняття виявились першопочатковою формою освоєння світу феноменального, світу речовинного. Саме релігія була першою в історії людства

Тема 7. Епістемологія релігії

спробою адекватно пояснити цей світ. Щоправда, релігійне осмислення буття здійснювалось ірраціонально. Однак, що криється за цією ірраціональністю?

В контексті релігійного світоспоглядання лежить прагнення зрозуміти, до того ж зрозуміти якомога адекватніше. Через це предмети, явища і процеси дійсності розглядались не з позиції констатації і виявів, їх форм (таким був перший крок давньої науки), а з огляду їх норм та ідеалів. Іншими словами, з точки зору релігії об'єкти феноменального світу оголошувались недійсними, однак не ілюзорними. В релігійному світогляді робиться акцент на невідповідності предметів реальності їх справжній сутності, вони розглядаються як такі, що в своєму розвитку ще не досягли ідеалу. Однак прагнення схопити об'єкт в інтервалі від споглядання його форми до тлумачення його сутності (тобто ідеалу того, чим може бути цей об'єкт) призвело до появи тенденції, орієнтованої на знаходження ідеалу ідеалів, а потім - до фіксації в релігійно-філософських вченнях тези про сприйняття Абсолюту. Абсолют тут мислиться (в його епістемологічному ракурсі) як довершене, остаточне, цілісне знання, істинність якого не залежить від умовностей простору та часу і від можливостей теологуменів. У формальному відношенні такий Абсолют постає як абсолютне знання, що в різноманітних парадигмах релігійної традиції є Богом. До речі, запропонований аналіз принагідно вносить певні корективи в з'ясування такого "забитого" питання, що входить складовою до епістемології релігії, як гносеологічні корені релігії.

Тепер розглянемо форми в яких відбувається актуалізація релігії як знання. Історико-філософська традиція наполягає на наявності трьох форм, трьох трактувань релігії як знання. Перше з них умовно назвемо позитивістським тлумаченням, з позицій якого релігія постає як нижча ступінь знання, та ступінь, яка неминуче повинна зійти з історичної сцени з появою більш досконалого -наукового знання. Саме в такому тлумаченні релігія проголошується марновірством.

Інше тлумачення, або другу форму актуалізації релігії як знання, умовно назвемо еволюціоністською. її суть: релігія являє собою специфічну форму знання, що розвивається в процесі, на фоні еволюції. Специфіка релігійного знання, виходячи з цього тлумачення, полягає в тому, що такого роду знання є знанням, яке має форму уявлень; воно на втрачає значення р порівнянні із абстрактним знанням, тобто знанням, оформленим понятійно і з суто науковим знанням.

Зрештою, третю форму актуалізації релігії як знання умовно назвемо абсолютистською. її суть: релігія в гносеологічному відношенні - це повна протилежність науці. Звідси, як наслідок, можливі два варіанти. З одного боку, позиція, що утверджує релігію як наукове, але перекручене та ілюзорне знання. З іншого боку, не менш популярна у релігієзнавчих дослідженнях позиція, згідно з якою релігія являє собою специфічне "знання", яке неможливо збагнути

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

засобами науки. Тобто різного кшталту релігійне знання осмислити з погляду науки неможливо.