БІБЛІЙНІ АСПЕКТИ ВЕДЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ

На основі Біблійного тексту досліджуються доктринальні засади необхідності соціального служіння. Пояснюються принципи Священного Писання щодо колективної та індивідуальної благодійності. Обґрунтовується присутність у соціальній праці світоглядних та євангелізаційних елементів.

Ключові слова: соціальне служіння, благодійність, милостиня, філантропія, соціальна доктрина, християнські моральні цінності, гріх.

On the basis of the Biblical text are probed doctrine principles of necessity of social ministry. There are explained principles of Scripture in relation to collective and individual beneficialness. Was grounded being in social labor of world view and evangelistic elements.

Key words: social service, beneficialness, alms, philanthropy, social doctrine, Christian moral values, sin.

 

Соціальне служіння – актуальна тема сьогодення. Із розвитком науки та техніки, освіти та мистецтва, у сучасному суспільстві не зникають: бідність, наркоманія та алкоголізм, зруйновані сім’ї та недоглянуті діти. Недаремно Європейський Союз оголосив 2010 рік роком викорінення бідності та соціального виключення [4]. У той час як суспільство шукає нових шляхів для подолання цих негараздів, чи буде новий підхід кращим за перевірений часом та поколіннями Біблійний. Саме в Святому Письмі Бог-Творець залишив принципи життя, які торкаються глибинних аспектів людини, людської поведінки. Іншими словами соціальне служіння проваджене на Біблійних засадах бореться не з симптомами, а з самим коренем проблеми.

В основі християнського світогляду знаходиться вчення про людину – антропологічна доктрина, зміни в якій відображають соціально-культурні трансформації епохи. Одним із найбільш значущих інструментів формування конфесійної самосвідомості є соціальна доктрина церкви, яка відображує трансформації конфесійних уявлень про місце і роль християнина в світі відповідно до „виклику часу”. Це обумовлює потребу вивчення соціальних доктрин християнських церков на основі біблійних текстів для аналізу процесів формування християнського світогляду, оскільки соціальна концепція у сучасному християнстві є для християн усіх конфесій головним засобом формування змін християнського уявлення про людину у свідомості віруючих.

Соціальна доктрина, підґрунтям якої є Біблія, – найбільш динамічна частина християнського богословського корпусу. Саме в ній відображаються модерністські ідеї, що торкаються „горизонтального” богослов’я, соціально-політичних, морально-етичних поглядів та поведінки сучасного християнина. Оскільки соціальна концепція об’єктивно виражає найбільш істотні процеси, які відбуваються в релігійно-церковному комплексі християнства, то її вивчення є необхідною складовою філософсько-релігієзнавчого дослідження, а вивчення соціальної доктрини є неможливим без розуміння Біблійних аспектів ведення соціального служіння.

В аспекті дослідницької теми використана Біблія, тексти якої проаналізовані відповідно до наукових методик біблійного критицизму й екзегетики.

Методологічною і теоретичною основою статті стали фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних богословів, філософів та релігієзнавців, у яких викладені погляди на сутність людини і її смисложиттєві орієнтації, розкрита соціальна природа і функціональна роль християнської моралі, співвідношення загальнолюдських і релігійних моральних цінностей. У своїх монографіях Уїльям Макдональд, Метью Генрі, Р. Б. Дехтяренко та Говард Дейтон розкривають біблійну основу соціального служіння. В. Любащенко та А. Нагірняк пояснюють практичні моменти благочинності.

Біблія об’ємна книга, але коли до Ісуса Христа одного разу підійшов книжник і попросив узагальнити всі закони та заповіді, Спаситель все Писання підсумував всього в двох заповідях: „Ісус відповів: Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог єдиний. І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша! А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!” (Марка 12:29–31).

Усе починається з Бога. Для того щоб звершувати ефективне соціальне служіння не достатньо відчувати бажання допомогти людям, знати про форми та методи роботи, мати певні матеріальні ресурси. Людині яка хоче звершувати соціальне служіння найперше потрібно любити Бога. У фразі любити Бога не йдеться тільки про почуття. Любити Бога розумом це пізнавати який Він, що Йому притаманно, що Йому до вподоби, розмірковувати про Нього та Його сутність. У любові до Бога є також і вольовий аспект – це рішення брати приклад з Нього, коритися його слову, поставити Його в центр свого життя. Уїльям Макдональд коментуючи цей вірш пише: „любити Бога це ставити перш за все інтереси Бога” [6, с. 203] Любити Бога це мати близькі, добрі, стосунки з Ним, через які людина і стає спроможною любити грішних людей, з їх недосконалостями та слабкостями. Ісус Христос говорить: „без Мене нічого чинити не можете ви” (Івана 15:5). У Богові людина знаходить все необхідне для реалізації другої заповіді. І чим міцніші стосунки людина має з Господом, чим сильніше вона любить Бога, тим краще вона зможе любити людей та служити їм.

Друга заповідь випливає з першої. Якщо людина справді любить Бога, то вона обов’язково буде любити і людей. Це є якраз своєрідним показником, індикатором любові до Бога. „Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!” (1-е Iвана 4:20,21). Відомий богослов Метью Генрі в своїй монографії пише „в першу чергу і більш за все ми повинні любити Бога, а у Ньому і інших, тому, що вони також були створені Богоа і прийняті Ним, і Бог зацікавлений в них так само як і в нас” [1, с. 137]. Святе Писання зрозуміло й однозначно говорить, про неможливість ненависті до людей у християнина, який всім серцем та душею любить Господа.

Відразу у розумі постає питання: а кого саме потрібно любити? Ісус Христос дає відповідь і на нього. У Євангелії від Луки (10:29–37) представлена відповідь на запитання законника який хотів уникнути виконання другої заповіді. У притчі Ісус Христос описує людину, яку обікрали і тяжко побили розбійники, життя її знаходиться у небезпеці, але ніхто з подорожніх не бажає допомогти їй. І коли повз потерпілого йде самарянин, то він змилосерджується над ним, надає першу допомогу, підвозить до готелю й оплачує перебування там. У притчі представлено, що ближній – це той, хто потрапив в біду, той, хто потребує підтримки, і це стосується не тільки друзів чи якоїсь конкретної групи людей приємної нам. Спаситель говорить: „А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Матвiя 5:44) Таким чином, Він розширює поняття ближній на кожну людину, бо вона створена Богом і Він її любить.

Переходячи далі до більш конкретного, потрібно сказати, що ж має включати в себе соціальне служіння, як та заповідь любові має реалізовуватися, через які дії, вчинки. Це питання порушує в статті „Протестантизм в Україні: творення стереотипів триває” Вікторія Любащенко, у якій сказано: „Сучасні протестантські Церкви в Україні активно працюють над концептуалізацією теології „соціального служіння”. Однак на практиці вони наштовхуються, переважно, на підозріле сприйняття їх харитативної активности – не тільки з боку „громадськости”, а й інших конфесій, котрі оцінюють це як приховану форму євангелізації. І це дійсно так. Та виникає питання: чи дієвою буде філантропія, якщо її адресат не має віри, не знає Христа, без чого неможливе звільнення від гріха? А гріх – чи не головна причина хвороб, нещасть, самотности, бездуховности? Намагатися відокремити одне від другого, як філантропію – від євангелізації, усе одно, що зробити протестантизм тією „світською ідеологією”, яку моделює собі журнал „ Сучасність ”. Однак це навряд чи можливе” [5]. Однак не всі погоджуються з таким розумінням соціального служіння. У проекті Концепції державно-конфесійних відносин в Україні зазначається таке: „соціальне служіння церкви (релігійних організацій) не повинне використовуватися як засіб її місіонерського служіння; неприпустимо зловживати соціальною незахищеністю окремих суспільних верств чи громадян” [8]. Щоб вирішити це питання необхідно взяти за приклад Ісуса Христа. У Євангелії від Марка2:3–12 наводиться історія, коли до Спасителя принесли розслабленого. І на самому початку він говорить: „А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі!” (Марка2:5) Ісус Христос хотів підкреслити власне право прощати гріхи людей на землі, а також потребу людини в прощенні гріха, і тільки потім зцілення. Більшість проблем, негараздів, із якими зустрічається людина, є наслідком порушення нею Біблійних принципів. Тому соціальне служіння не може включати в себе тільки матеріальну допомогу, воно йде спільно з духовною настановою, із поясненням, як людині перебудувати своє життя відповідно до Божої волі. Саме в цьому аспекті соціальні проекти держави, Європейського Союзу чи будь-якої іншої організації безсилі. Без вирішення глибинних духовних, світоглядних проблем матеріальна допомога неефективна.

Соціальне служіння – це праця, яка повинна проводитися як на церковному – колективному рівні так і на індивідуальному. У Святому Писанні описуються кілька прикладів надання допомоги потребуючим тією чи іншою помісною церквою чи групою церков. З утворення першоапостольської церкви вже в 6 розділі книги Дії Апостолів, описана практика підтримки церквою вдів. „Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані” (Дiї 6:1) Нижче по тексту це служіння було названо „служінням при столах”, тобто змістом цього соціального служіння була опіка над вдовами і харчування їх, і це стосувалося, як вдів з юдейського народу, так і з поган, хоча в наведеному вище вірші видно тимчасове напруження відносин. Про подібну практику в церквах пише апостол Павло у посланні „Шануй вдів, удів правдивих” (1-е Тимофiю 5:3). Далі він описує критерії, за якими можна включати вдову до списку потребуючих, яким надавалася регулярна допомога.

Також є приклади нерегулярної допомоги, а при потребі: „Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії. І встав один з них, на ймення Агав, і Духом прорік, що голод великий у цілому світі настане, як за Клавдія був. Тоді учні, усякий із своєї спроможности, постановили послати допомогу братам, що в Юдеї жили. Що й зробили, через руки Варнави та Савла, пославши до старших” (Дiї11:27–30). В іншому випадку апостол Павло говорить про себе: „А тепер я йду до Єрусалиму послужити святим, бо Македонія й Ахая визнали за добре подати деяку поміч незаможним святим, що в Єрусалимі живуть” (До римлян 15:25,26). Катаклізми, певні ситуаційні проблеми – це можливість для церкви проявити свою любов до людей, а людям – відчути турботу, підтримку, співчуття.

Обов’язковим у християнському житті має бути індивідуальне соціальне служіння, коли людина особисто допомагає комусь, а не опосередковано – через громаду. „Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви” (Матвiя 25:35). Говард Дейтон у своїй праці зазначає: „Якимсь дивовижним чином, Сам Ісус ототожнює Себе з бідними. Коли ми не даємо бідному, то залишаємо голодним і спраглим Самого Христа” [2, с.77]. На жаль, дуже часто християни в сучасних реаліях, не проти тільки говорити чи слухати промови про це, але коли приходить час діяти, знаходяться причини, чому вони не можуть допомагати іншому. Допомога чогось коштує, часом немало, і людина або уникає таких моментів, або обмежується кількома гривнями. На сторінках Біблії постійно зустрічаються заклики, на нагадування про милостиню: „Хліб свій пускай по воді, бо по багатьох днях знов знайдеш його” (Еклезiяст 11:1); „Хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа, і чин його Він надолужить йому” (Приповiстi 19:17); „Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (До галатiв 6:2); „Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!” (Дії 20:35). У Старому Заповіті представлена модель допомоги нужденним, і вона повинна діяти і сьогодні. „На кінці трьох років відділиш усю десятину свого врожаю в тім році, і покладеш у брамах своїх. І прийде Левит, бо нема йому частки й спадку з тобою, і приходько, і сирота, і вдова, що в брамах твоїх, і будуть їсти й наситяться, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у кожному чині твоєї руки, що будеш робити” (Повторення Закону 14:28, 29). Згідно з укладом життя євреїв, дохід вони отримували не щомісячно, а в кінці року у вигляді врожаю, і тому в кінці року могли підбивати підсумок надходжень, і відкладати десятини. У книзі „Християнська розпорядливість” відомий богослов Р. Б. Дехтяренко пише про три десятини для Ізраїльського народу [3]. І десятина для бідних і була третьою десятиною. Але її було потрібно віддавати не щороку, а раз в три роки. Її не потрібно було нести в храм, а, відділивши від свого майна, залишити вдома, щоб коли станеться якась проблема у ближнього, прийде нужденний і попросить, було з чого допомогти. Євреї були привчені думати про бідного не тоді, коли зустрівся з ним і нема, що дати, а раніш, при отриманні доходу відкладати частину саме для цього служіння. У цьому законі є принцип для християн в сьогоденні регулярно відкладати частину своїх надходжень для нужденних. Якщо євреї відкладали раз в три роки ще одну десятину для бідних, то в наших умовах, коли людина отримує щомісячний дохід, це не спрацює. Якщо перевести платежі не раз в три роки, а щомісяця, то євреї б відкладали три відсотки щомісяця. Бог не змінився, як Він дбав про нужденних раніш, так само турбується про них і зараз. Тому хоч Старозавітній Закон був виконаний Христом і не працює в повноті сьогодні, з нього потрібно взяти позачасову істину: з особистого доходу людині потрібно регулярно відкладати три відсотки для бідних, і поступово вони будуть акумулюватися. При зустрічі з тою чи іншою потребою у ближнього з відкладених коштів можна буде допомогти у вирішенні її. Наскільки б незначним не був дохід людини, Бог бажає, щоб людина жертвувала і для інших, щоб не зациклювалася тільки на собі. Якщо християнин регулярно буде відкладати три відсотки, у нього завжди будуть кошти для соціального служіння.

Важливим аспектом у благодійництві є не привласнення собі слави. Про це сказано у Євангелії: „А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно (Матвiя 6:3, 4). Неправитльне використання цього принципу видно за результатами загальнонаціонального соціологічного дослідження „Релігія та Церква в сучасній Україні”, у якому виявлено, що „переважна більшість громадян усіх регіонів України або мало інформована щодо різних напрямків соціальної допомоги і благодійної діяльності церков, або вважає, що така робота майже не помітна” [9]. Із цією думкою погоджується священик Андрій Нагірняк, який в інтерв’ю зазначає: „Насправді немає загального уявлення про те, яка справжня вага соціального служіння Церкви” [7]. Бог через Біблію застерігає нас від гордості, хвастовства, а якщо це відсутнє, то інформування суспільства може мати свої позитиви: заохочення людей до наслідування, пошук волонтерів, спонсорів, щоб соціальне служіння могло стати ще більш ефективним.

Отже, ведення соціального служіння розпочинається з розуміння Біблійних доктрин. Для того, щоб звершувати ефективне соціальне служіння не достатньо відчувати бажання допомогти людям, знати про форми та методи роботи, мати певні матеріальні ресурси. Людині, яка хоче звершувати соціальне служіння, найперше потрібно знати і любити Бога. Якщо людина справді любить Бога, то вона обов’язково буде любити і людей.

У суспільній сфері Церква завжди прагнула виконати подвійне завдання: поширювати вчення Євангелія та піклуватись про корисне служіння людям. Слідуючи християнському вченню, Церква приймала відповідні рішення на Вселенських соборах та впродовж тривалого часу не просто брала активну участь у справі соціальної допомоги і підтримки, а й відігравала в цьому провідну роль. Християнська ідея милосердя, підґрунтям якої є Слово Боже, служила основою благодійної діяльності як громадських організацій, так і приватних осіб.

Соціальне служіння – це праця яка повинна проводитися як на церковному – колективному рівні – так і на індивідуальному.

Обов’язковим у християнському житті має бути індивідуальне соціальне служіння, коли людина особисто допомагає комусь, а не опосередковано – через громаду. Проведення соціальних програм та різноманітних форм діяльності протестантських течій таких як: робота з малозабезпеченими, багатодітними сім’ями, хворими та інвалідами; євангелізаційні програми у місцях відбування покарання; євангелізаційно-реабілітаційна робота з особами, що належать до груп ризику – алкогольно- та наркозалежними, безпритульними; організація дитячої таборово-відпочинкової роботи для дітей із багатодітних та малозабезпечених сімей – це чітке усвідомлення Біблійної позиції, тобто вчення Святого про Бога та про ближнього, а також застосування цих біблійних концепцій на практиці.

Осмислення біблійних аспектів соціального служіння дає можливість проводити аналіз напрямків трансформації соціальних концепцій християнських Церков, що розширює теоретичну і методологічну базу не тільки філософсько-релігієзнавчого, але й соціологічного і порівняльно-історичного аналізу християнського соціального вчення.

Зв’язок Біблійних аспектів соціального служіння з соціальною практикою християнських конфесій у сучасній Україні, процесами їхньої інтеграції в усі сфери суспільного життя країни, із проблемами національної духовності, робить статтю актуальною для широкого кола фахівців, які займаються соціокультурними проблемами українознавства.

Результати дослідження можуть бути використані в контексті для подальших пошуків напрямків соціальної роботи та уточнення державної концепції соціально-етичних компонентів розвитку громадянського суспільства, мас-медіа, у висвітленні проблем, пов’язаних із соціальною політикою християнських церков на території України.