Загальна характеристика. Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

Злети та падіння XX століття (до проблеми духовного відродження)

Духовне відродження України кінця XX початку та XXI століття співпало із складними процесами, які відбуваються у світовому культурному просторі, що переживає процес глобалізації. Враховуючи всі позитиви і негативи цього явища, інтелектуальна еліта стає перед проблемою збереження самоідентичності. «Культура в умовах глобалізації, стверджує Г.Жулинський, буде основним фактором консолідації українською суспільства, громадянського єднання і злагоди. Саме на основі культури як системи цінностей, опертих на традицію, і можна сформувати духовну єдність України» [1, с.98]. За таких обставин можлива консолідація українців як у межах України, так і за її межами у єдину спільноту, об'єднану історичною долею, зусилля якої спрямовані на динамічну трансформацію та переорієнтацію на загальнолюдські ліберальнодемократичні цінності, злиття у єдиний потік культурного процесу, який розвивається в Україні, і культури, твореної українською діаспорою. Таких спроб у XX столітті було декілька.

 

Свого часу, а саме у 20і роки, в роки культурного ренесансу України, українська інтелігенція в діаспорі повірила у національне відродження України на засадах соціалістичної ідеї. В Україні ж тих інтелігентів, які покладали сподівання на лібералізацію суспільства у зв'язку із впровадженням непу, судили на показовому політичному процесі 1924 року, назвавши цю вигадану організацію «Центр дії».

 

60і роки, які увійшли в історію духовного життя під красномовною назвою «хрущовської відлиги», пробудили нові надії у середовищі мислячої інтелігенції. Так, відомий літературознавець у діаспорі Г.Костюк, голова Об'єднання українських письменників «Слово» в СІЛА, щиро порадів з того, що на початку 60х років XX століття почала опускатись завіса, яка ділила українських мистців на вітчизняних та емігрантів, з появи молодої талановитої літературної еліти, до якої вчений відносив, зокрема, Івана Світличного. Однак ці сподівання виявились завчасними. І.Світличний, став одним із перших, хто постраждав від постхрущовської відлиги: у 1965 році він був заарештований. Г.Костюк, дізнавшись 1 квітня 1966 року зі шпальт швейцарської газети «Цюріхер цайтунг» та 7 квітня «НьюЙорк тайме» про арешти Івана Світличного та Івана Дзюби, добре знаних у колах західноєвропейських журналістів, доклав чимало зусиль до тою, щоб привернути увагу світового громадянства до актів несправедливості, які розпочались в Україні. Він як голова Об'єднання українських письменників «Слово» в СІЛА і як член Міжнародною ПЕНКлубу уклав меморандум на ім'я генерального секретаря Міжнародного ПенКлубу Девіда Карвера, в якому навів факти порушень свободи думки і висловлення у СРСР, що вилились у арешти та судові процеси над російськими та українськими письменниками: «Вважаємо за свій обов'язок, зазначалось у меморандумі, поінформувати вас про те, якого розмах}' набрала ця акція в Українській другій за кількістю населення республіці Радянського Союзу. Вже з середини 1965 року в Україні пройшли численні арешти молодої творчої інтелігенції» [2, с.482].

 

Цей документ був затверджений на засіданні президії ОПУ «Слово» і відправлений до Лондона. Подібні за змістом листи були оперативно розіслані до Американської академії поетів, ЮНЕСКО (відділ культури і мистецтва), Європейського союзу (співтовариства) письменників на ім'я його голови італійського письменника Джянкарло Вігореллі та персонально видатним діячам світової культури і літератури (Бертран Рассел, Іньяціо Сілоне, Артур Міллер та інші).

 

Об'єднання українських письменників на еміграції «Слово» підготувало декларацію з таким заголовком: «До учасників 34 Міжнародного Конгресу ПЕНКпюбу. Письменники, критики, поети, заарештовані в Україні» [2, с.483]. У ній детально проаналізовано нищівну політику держави проти мистців упродовж десятиліть радянської влади, що призвела до нечуваного знищення інтелектуальної еліти. Взяти хоча б такий промовистий факт, що до 1933 р. активно діючих письменників було 250 осіб; після 1939 р. на волі залишилось 34. То було страшне спустошення української літератури на добрих двадцять років. Закінчувалась декларація такими словами: «Ми звертаємо увагу учасників конгресу, що страхітлива тінь сталінізму з новою силою і в новій формі зависла над народами СРСР» [2, с.484].

 

34й Конгрес відбувся у червні 1966 року у НьюЙорку, і був він, як «казали бувальці, особливо величним і справді світовим» [2, с.485].Завдяки наполегливим домаганням свідомої української інтелігенції уперше за 45 років свого існування Міжнародний ПЕНКлуб порушив проблему становища українських письменників.

 

На конгрес, який проходив у підсонні філософської тези «Письменник як вільний і незалежний дух», прибули делегати 56 країн, репрезентуючи 76 центрів ПЕНКлубу з 7500 членів. «Це був впливовий «мозковий трест» людства» [2, с.485]. Але з Радянського Союзу, нехай навіть у ролі попередньо задекларованого спостерігача, делегація не прибула. Припускалось, що радянська делегація опинилась би у дуже невигідному становищі, і коментар «Литературной газеты» щодо відсутності делегації через розгул антирадянської пропагандистської компанії виглядав абсолютно непереконливим.

 

Аргументовано прозвучав на конгресі виступ Девіда Карвера про становище письменників у СРСР загалом, та, зокрема, й українських письменників. Г. Ко стюк з радістю зазначив, що «уперше за всю 45річну історію Міжнародного ПЕНКлюбу ім'я України, слова «український письменник» прозвучали з високої трибуни конгресу!» [2, с.491].

 

«Десь невдовзі, пише Г.Костюк, прийшла до нас з України вістка, що Дзюбу першим, а трохизгодом Світличного другим звільнили з ув'язнення. Не знаю, чи було це наслідком заходів Девіда Карвера у «вищих сферах» Москви, а чи широкого розголосу справи переслідувань і арештів у СРСР, але ці події в часі збіглися. В усякому разі, ми з свого боку зробили все, що могли» [2, с.491].

Наведені спогади засвідчують, що Г.Костюк разом з представниками української діаспори докладав немало зусиль до того, щоб наблизити звільнення ряду політв'язнів. Однак, приміром, І.Світличному на волі судилось побути досить мало часу.

 

Брежнєвеькоандроповська система виявилась не менш жорстокою та загниваючою за своєю суттю, ніж попередня, вона послідовно переслідувала інакомислячу інтелігенцію. Як особисту трагедію переживав Г.Костюк новий сплеск політичних репресій в Україні. Відбувши у свій час п'ять років концентраку у Воркуті, він добре усвідомлював, які випробування довелось перенести фізично міцному, талановитому вченому І.Світличному за 7 років ув'язнення у таборах суворого режиму та 5 років заслання. Сукупно 12 років неволі фактично знищили його здоров'я.

 

Г.Костюк відверто захоплювався цією, за висловом академікам А.Сахарова, «світлою і мужньою людиною», постаті якого він приділив багато уваги, підтвердженням чого є досить ґрунтовна стаття «Піднятись вище і літати швидше...», в якій відомий літературознавець дав своє бачення постаті І. Світличного. У характерній для нього публіцистичнокритичній манері Г.Костюк відзначає, що хоче донести до широкої громади одну із головних галузей діяльності І.Світличного теоретика, дослідника і критика літератури, «ув'язненого у січні 1972 року, в сумної пам'яті року чергового погрому української інтелігенції, зокрема її молодої групи правозахисного руху» [4, с.251]. Вчений уважно аналізує напрацюванняІ.Сітличного, починаючи із перших статей та рецензій у періодиці до часу написання статті 1983 року, коли Костюк сподівався, що той «героїчно перетриває цей тяжкий стан свого здоров'я і на зло своїм жорстоким карателям одужає й повернеться знову до нормального творчого життя» [3, с.252].

 

Г.Костюк зауважує, що І.Світличний «особистість маєстатична, багатогранна» [4, с.253]. Про це свідчить коло наукових зацікавлень І.Світличного як мовознавця, автора солідної аналітичної розвідки про трьохтомний Російськоукраїнський словник; літературознавця (книга «Художній метод» та ін.); перекладача поезій і пісень П.Ж.Баранже; автора оригінальних поезій: книги «Гратовані сонети», циклів поезій «Рильські октави», «Варіації на виспівані теми», «Курбас», «Архімед», «Я дисидент Дев'ять сонетів». Особливий резонанс за рівнем граничної відвертості, чесності та безкомпромісності викликав у вченого «Відкритий лист Миколі Бажану».

 

Дослідник спостерігав за невпинним зростанням авторитету І.Світличного у широких наукових колах не тільки України, але й зарубіжжя, де про нього схвально відгукнулись Іван Кошелівець та Осип Зінкевич, Яр Славутич та ін.

 

Перше, на чому наголошує в оцінці Світличноголітературознавця Г.Костюк, це здатність до глибокого аналітичного мислення, свіжість і сміливість думки, яка опирається на глибоку обізнаність у набутках світової літератури, основних тенденціях її розвитку у позиціях найвиразніших теоретиків мистецтва західного світу (Хозе ОртегаіГассет, Жак Мартен, Клайв Белл, Вільгельм Воррінгер і багатьох інших).

 

Відчувалось прагнення молодого дослідника узагальнити та визначити «теоретичні основи естетики молодого покоління поетів і мистців шістдесятих років» в Україні [4, с.255], які підняли на щит ідеї гуманізму, людяності, добра, правди всупереч канонізованим правилам творчості, сформованих існуючою ідеологією, коли «людинаіндивід була підмінена людиноюгвинтиком, суспільновиробничою машиною» [4, с.258].

 

Г.Костюк відзначає, що Світличний «став тоді одним із головних теоретиків реабілітації людини, носієм і пропагандистом ідеї нового, справжиього, не пристосовницького гуманізму» [4, с.257]. І.Світличний мав сміливість сказати про відірваність романістики маститих авторів від життя, боязнь правдиво показати прорахунки соціалістичного господарювання і правдиво змалювати образ людини праці, небажання уникати штампів та шаблонів у сюжетобудуванні, відсутність громадянської сміливості письменника, що знижує потенціал обдарованих мистців і загалом рівень української літератури.

 

Правдивість, об'єктивність оцінки молодим поціновувачем розтиражованих та захвалених творів викликала опір, а то й відверту ворожість їх авторів до критика. З іншого боку така аргументована й професійна оцінка засвідчувала високу принциповість і громадянську відвагу молодого вченого.

 

До поезії Іван Світличний ставить ті ж вимоги, що й до прози. Як позитив відзначається вміння побачити «мистецьку досконалість і глибоку увагу до людини» молодих поетів 5060х років: Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського та небагатьох інших, яких неоднозначно сприйняла тодішня літературна критика. І тільки Іванові Дзюбі та Іванові Світличному вистачило сміливості виступити оборонцями паростків нового.

 

Сміливістю відзначалась стаття «У поетичнім космосі», у якій І.Світличний різко виступав проти ще проти однієї вади кон'юнктурної та консервативної критики та її конкретних представників Г.Костюк відзначає слушність суджень І.Світличного на предмет того, що є потреба не тільки в талановитих авторах, за якими майбутнє, а й у суттєвих змінах в літературознавстві, яке має відійти від ідеологічної заангажованості і стати на шлях об'єктивної істориколітерагурної науки. Вона має керуватись принциповістю та вимогливістю, тими критеріями оцінки, які висувала класична літературознавча школа, представлена вчителем І.Світличного О.І.Білецьким у двотомнику «Від давнини до сучасності».

 

І.Світличний піддавав нищівній критиці ряд літературознавців, які посідали керівні посади в наукових інституціях, за неповажність досліджень, методологічну безсилість, а подекуди й примітивізм. Молодий вчений вірив, що «ідеї його відродженого покоління опанують український літературний процес і посядуть провідне місце» [4, с.267]. Натомість Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Ігоря Калинця, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка, Панаса Заливаху, Святослава Каравансього, Анатолія Шевчука і його самого запроторять у тюрми таконцтабори. Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча паралізують цензурою та наглядом. Чимало представників української інтелігенції будуть вимушені стати дисидентами, а серед них і сестра І. Світличного Надія, яка теж «великою мірою перебрала на себе увагу» Г.Костюка [2, с.533]. Вони зустрілись у СІЛА, і вчений отримав можливість особисто засвідчити своє шанобливе ставлення до І.Світличного. Г.Костюк підкреслює, що «на своєму тяжкому хресному шлях)' в'язня він зберіг сумління, про що свідчать «Гратовані сонети» та «Відкритий лист Миколі Бажану» із мотивацією свою зречення радянського громадянства, але не Вітчизни. «І у цьому весь Іван Світличний. Великий справжній гуманіст, обдарований, освічений, гордий і незламний син українського народу. Хоч замучений до краю, стоїть він за ґратами як титан і мовить своє віще слово перестороги і судді» [4, с.268].

Сталось так, що Г.Костюк пережив свого молодшого побратима і до останніх днів жив надією, що у новій Україні будуть створені всі умови для розвою духовного життя, що ніякі катаклізми не супроводжуватимуться подібними актами тиранії проти цвіту української інтелігенції, яка перенесла злети і падіння XX століття.