Міф про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України

 

Упродовж століть «міф про Переяславську раду входив отрутою в генетичну пам’ять українців, народжував у них комплекс національної неповноцінності, історичної вторинності, фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування...» (Апанович. Правда... — 1994). Рясні плоди пекельного посіву того «возз’єднання», певно, ще довгі роки ставатимуть на заваді нашого державотворення...

Як відзначили уважні дослідники, префікс «воз» тут просто недоречний, позаяк він означає повторне об’єднання, але ж такого, як відомо, до 1654 року ніколи не було. А відомий сучасний історик М. Брайчевський (1990) вважає, що «з точки зору історичної застосування цього визначення... є елементарним невіглаством (це, безперечно, усвідомлював ще О. Пипін, який у своїй «Истории русской литературы» 1879 р. вживав цей термін в лапках — М. Л.)». Україна, як відомо, офіційно іменувалася (Оглоблин. Українсько–московська... — с. 30) «Війська Запорозького Україною» та «Державою Руською», а Росія — «государевым Московским государством», тобто, як легко пересвідчитися, Україна була чітко відокремлена.

Значна кількість дослідників цієї проблеми, зокрема М. Грушевський, О. Оглоблин, В. Липинський, А. Яковлів, Н. Полонська–Василенко та інші, навіть виходячи із московських переписів тексту угоди, що, як вважав М. Грушевський, «носять на собі сліди ріжних перебірок і доповнень...», одностайно доводили: «Переяславсько–Московський договір... жодною мірою не позбавляв Україну її суверенних прав», — на це, приміром, незаперечно засвідчували «ті численні союзи, що їх укладала Україна після 1654 року з різними державами».

Незалежність України, її право на самовизначення визнавалися ще задовго до укладання згаданої угоди. Так, ще у травні 1650 р. «прибули до Гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в Гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ Руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від султана турецького Осман Ага з пашею сілістрійським Узук Амієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої канцлер князь Любомирський з воєводою Киселем і багатьма іншими». Посли привезли численні подарунки від своїх монархів і «пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз», а також «намовляли Гетьмана з народом до себе в протекцію...» Хмельницький у відповідь сказав послам, що «союз і дружбу готовий тримати зі всіма народами», а «вибирання народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його [ народу ] доброї волі, спільної поради і вирішення». Окрім того, він рішуче заявив, що «від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів (це пропонувалося монархами внести в угоду про протекторат, тобто фактично заснувати нову монархічну династію. — М. Л.) я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з–поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом». Щодо протекції — радилися: «польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувалися думками». Якщо старші «погоджувалися на пропозицію московську», бо, мовляв, віра одна, то «молоді вельми їм противилися», доводячи, що «в народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім божого та царського, нічого власного нема і бути не може; і що людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати»[17]. Та й самі «вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими... Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум'я» (Історія Русів. — с. 140–142).

Тож чужоземні держави та монархи трактували Україну «як самостійну, вільну, окрему від Москви державу, — наголошує А. Яковлів (1934. — с. 48–52) — а договір 1654 р. вважали тільки за договір союзу ... або “протекції” в тодішньому розумінні, протекції чисто номінальної (цар московський іменувався царем “Малыя Россіи”, як і султан турецький іменувався сувереном багатьох держав–васалів, але це була лише буква без реального змісту), що не перешкоджало вести з Україною дипломатичні зносини, як із повноправним суб’єктом міжнародного права». Так, шведський король Карл X Густав писав Б. Хмельницькому 15 липня 1656 р. (Грушевський, 1931. — с. 1280): «Ми знали, що між в. кн. (великим князем московським. — М. Л.) і народом Запорізьким зайшов певний договір — але такий, що полишав свободу вашого народу цілою і непорушною. Покладаючися на такий вільний стан ваш, ми хотіли цілком явно, за відома навіть князя московського, ввійти в листування з вашою світлістю...»

«Фактично від 1648 року Україна користалася всіма функціями самостійної держави», наголошував М. Грушевський (там само. — с. 757). На думку визначного дослідника доби Хмельниччини О. Оглоблина (Хмельниччина... — с. 24), «Українська Держава, в якій влада належала Війську Запорозькому, в якому влада належала гетьманові Богдану Хмельницькому, була збудована вже в перших роках Хмельниччини. Вона з’явилася внаслідок великої національно–визвольної революції, вона будується стихійно, з великими труднощами й жертвами, вона ще немає чіткої формули державного устрою, ця формула з’являється — і то не остаточно — лише в кінці гетьманування Богдана, але українська держава (“Малороссийское Государство ”, як називали її москалі) вже існувала. І саме ця держава укладає року 1654 союзний військовий договір, відомий під назвою Переяславської Угоди».

Те, що Україна не втратила своєї державності у 1654 р., визнавали й такі відомі російські історики, як О. Пипін, В. Сергеевич. Останній, до речі, зазначав, що вона «не була приєднана як провінція, як були приєднані, напр., Твер, Рязань та ін. княжіння. Малоросія зосталась особливою державою зі своїм особливим ладом, своїм військом, своїм законодавством і навіть із правом зносин з іноземними державами» (Сергеевич, 1910. — с. 115). І М. Гоголь у начерку «Размышления Мазепы» писав про Україну, як про «самобутню державу, що перебувала лише під протекцією Росії» (1982. — с. 83).

Та, зрештою, «заява московського уряду про те, що Ян–Казимир “клятву свою на чем присягал, преступил, а подданных своих, вас... от подданства учинил свободными”, потверджує», що й «московськийуряд визнавав Україну в момент укладання договору свобідною державою» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 26–27).

Узагалі–то, Ян–Казимир визнав українців вільними «від підданства» значно раніше — про це пише знаменита «Історія Русів»: після жахливого розгрому польського війська 17 червня 1649 р. поблизу містечка Зборова (цей день автор «Історії Русів» називає «преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській») від імені Короля Польщі Яна–Казимира було укладено та 7 вересня 1649 р. підписано обома сторонами Зборівський трактат, у якому, зокрема, зазначалося (назв. вид. — с. 138–139):

«1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей Польських та Литовських на віки вічні, яко з віків вільнийу самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний...

3. Народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним...

5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по річці Дністер, а од верхів'я його до ріки Горинь, а від ріки Горинь до ріки Прип'ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського...

6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору...»

Про це ж свідчив і зміст статей Переяславсько–Московського договору (усього їх нараховувалось 23), на яких піддавалися українці під протекцію Москви, та юридичні процедури, які вони пройшли в Москві, про шо, зокрема, повідомляє в своїй «Исторіи Малороссіи», виданій у Москві в 1842 р., М. Маркевич (т. 1. — с. 340–345). Ось декотрі з них:

«1) Козаки судяться своїми правами; від козаків же ніхто із боярів, воєвод або інших будь–яких з московських чиновників, не має права втручатися в їх управу...

3) Шляхетство малоросійське залишається при усіх попередніх правах своїх; воно, як і раніше, обирає урядників зі свого середовища.

4) В містах урядники будуть із малоросіян...

6) На випадок смерті Гетьмана, малоросіяни обирають нового Гетьмана зі свого середовища і Його Царську Величність повідомляють, аби те Його Царській Величності не завдавало журби, позаяк то давній звичай військовий.

7) Маєтків козацьких ніхто не забере, тож зостаються від роду в рід...

13) Права, надані Королями, мають бути непорушними.

14) Чужоземних послів Гетьман вільно приймає, і лише сповіщає про те Його Царську Величність.

15) Податки в царську скарбницю з Малоросії збирати малоросіянам.

16) Воєводи під час наїздів не можуть позбавляти привілеїв та прав.

17) Привілеї, надані Королями, мають бути священними й перед Царськими Величностями...

Цар усі оті статті підписав. Ратифіковані статті й царські грамоти були урочисто оприлюднені по всій Малоросії та покладені до архіву Трибуналу Малоросійського».

Аналізуючи монографію американського дослідника д–ра Джона Басараба (Basarab John. Pereiaslav, 1654. — Edmonton, 1982), яка «дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів», І. Лисяк–Рудницький (1994 — с. 73) доходить висновку, що бодай один бік проблеми Переяславської угоди (другим є так званий Переяславський міф) «можна вважати досить ясним: Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України Російською державою». На його думку, «цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію, піднесено в Радянському Союзі до рівня офіційної догми». Те саме, до речі, відбувалося ще раніше в царській Росії — і з тією ж метою: міф про «возз’єднання» служив якщо не юридичною, то принаймні політичною підставою для «узаконення» загарбання України Росією. Утім, жодного особливого права Московській державі щодо України ця угода не давала та й за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших подібних договорів, скажімо, із Річчю Посполитою та Османською імперією, які укладалися і до, і після 1654 року.

Та, як з гіркотою зазначає згаданий М. Брайчевський (1992), «підступний та брехливий царат і не думав поважати свої власні зобов'язання, освячені його підписом». І вже невдовзі після смерті Б. Хмельницького була відзначена «московська фальсифікація, що сталася року 1659, під час укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким, — наголошує О. Оглоблин (Українсько–московська... — с. 79–77). — Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. “прежнія статьи Богдана Хмельницкого”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецькой (колишній голова московської делегації під час березневих переговорів 1654 року), були підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.» У них, як наголошував відомий дослідник історії України часів Гетьманщини А. Яковлів (цит. за кн.: Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 40), «проведено принцип повного підкорення України Москві».

Проте був час, коли й офіційна радянська історична наука визнавала Переяславську угоду як таку, що «юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною» (Большая советская энциклопедия. — М., 1935. — т. 59. — Кол. 818). Та вже невдовзі — у наступному виданні! — писалося зовсім інше (т. 55. — 1947): «Для українського народу приєднання України до Російської держави мало величезні позитивні наслідки... Припинилися релігійні гоніння, а разом з тим і спроби повного придушення національної самобутності українського народу». І це про державу, яку це ж видання охарактеризовує як «тюрму народів», державу, в якій «скорені... народи були абсолютно бесправні і зазнавали страшенної економічної експлуатації, нещадного національного гноблення, всіляких принижень, зневаги», державу, в якій «самодержавство запроваджувало політику насильницької русифікації... прагнуло задушити будь–які вияви національної культури», нарешті державу, вся історія якої «пронизана національно–визвольним рухом скорених неросійських народів, їх боротьбою проти колоніального пригнічення...» (БСЭ. — Т. 49. — М., 1941. — Кол. 442). Така–от об’єктивність!

Та й чи могло бути інакше, тобто без подібних фальсифікацій, в Московскій державі, коли московські дипломатичні урядовці, як висловився щодо них та їхніх специфічних документів піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції (Апанович: Правда... — 1994)[18], «пишуть вони у статейних списках не проти того, як говорено, а прегарно, розумно вславлюючи свій розум на ошуканство... аби дістати у царя собі честі й жалування великого; і не соромляться того чинити... Для чого так чинять? Для того: російської держави люди природою своєю пихаті й непризвичаєні до будь–якої справи, позаяк у державі своїй научення ніякого доброго не мають і не приємлють, окрім пихатості та соромітності, та ненависті, та неправди [наче, дивувався й сумував відомий російський мислитель середини XIX ст. П. Чаадаев (1991. — с. 547), «добру терпиму милосерду Росію не можна любити, не зненавидівши усіх інших сотворінь». — М. Л. ]»... А тому і змушені були московські царі закликати до себе таких, котрі відрізнялися схильністю до «научення», зокрема й українців.

На схильність тогочасних московитів до перебріхувань звертали увагу чи не всі іноземці, яким довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Л еопольда І при московському дворі А. Майєрберг у своїй книзі, виданій у 1661 р., зокрема, писав (цитовано за кн.: Сочинський, 1992. — с. 93): «Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами або нахабне вихваляння, котре ображає чисте ім'я інших [безперечно, мав рацію відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613), зазначаючи, що «на вдачі великорусів позначилася історія їхнього походження». — М. Л. ]... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду... видаючи брехню за правду». Тож і не дивно, що саме така доля спіткала невдовзі й «березневі статті» Хмельницького,

До речі, розповсюджене — зокрема, й у пріснопам’ятних тезах ЦК КПРС про 300–річчя возз’єднання — твердження про те, що український народ єдиним поривом підтримав вікопомне рішення про перехід «під руку» московського царя, теж є черговим імперським міфом. О. Апанович (Правда... — 1994), посилаючись, зокрема, на знахідки історика Ю. Мицика у краківських архівах, розповідає, як воно було насправді: «Не було у Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський і брацлавський полковники. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького найкращим козацьким стратегом... Київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косовим і вся українська шляхта [присягати] відмовилися... В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями». Як зазначено у згаданих архівних документах, чорнобильці «заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому... Кияни теж цьому були противні, але їх наче бидло гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».

Згідно з «нововідкритим реєстром приведених до присяги 8(18) січня», знайденим М. Грушевським (1996. — с. 734–736) у московському архівосховищі посольського указу, виходить, що в «актах 8(18) січня брало участь від війська чоловік коло 200 — коло 100 сотників, коло 100 старшини і козаків від полків — не багато, як бачимо, — наголошує М. Грушевський, — хоч звідомлення Бутурліна говорить про “ велику силу” присутніх». А разом із українською шляхтою, духовенством та міщанами нараховується аж «284 особи», а не «весь народ», як сповіщав царя боярин Бутурлін (Полонська–Василенко, 1993. — Т. 2. — с. 24)[19]. «Трагедія подальшої історії України, — зазначає Н. Полонська–Василенко, — була в тому, що цей сфальшований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих “ Статей Богдана Хмельницького”». І саме цей фальсифікат став підмурком імперського міфу про «вічну дружбу» українського та російського народів, яким прикривалася загарбницька політика імперії в Україні.

Так само роздмухувався й роздмухується донині і міф про те, наскільки ж благодатним було для українського народу «возз’єднання» з Москвою. При цьому начисто ігнорується той факт, що вже дуже швидко по тому високоосвічена та волелюбна українська нація була уярмлена в кріпацтво і доведена, за висловом Г. Петровського, до «здичавіння». «І в найстрашнішому сні, — слушно наголошує О. Апанович (Правда... — 1994), — Богдан Хмельницький не міг передбачити, в яку безодню, в які нещастя, біди, страждання, знущання, в яке рабське поневолення, геноцид був кинутий на довгі століття український народ через договір з московським царем 1654 року...»[20]

Зараз існують неоднозначні оцінки як щодо самого Богдана Хмельницького, так і щодо правильності його тогочасної орієнтації на Москву. Не вдаючись до детального аналізу цих питань, наведемо все ж оцінку цієї визначної фігури свого часу, дану дослідником доби Хмельниччини О. Оглоблиним: «Найбільше місце Б. Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого української Козацької держави». Аналогічної оцінки дотримувався й інший відомий історик В. Липинський. Тим часом, ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української держави часів козаччини, зводячи її до «беспутного» існування такої собі «шайки разбойников и гуляк» на Січі.

Корені цієї фальсифікаторської традиції простяглися у глиб століть. Як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили ” що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», котрі до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “ республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р., зазначав, що «запорожці люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні». Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться» (там само. — с. 54). Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запоріжжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).

Можна було б навести безліч відомих потверджень наступного упродовж століть безжального гноблення українського народу і такого ж пограбування української землі. Але я не буду наводити даних ні про моторошні штучні голодомори, ні про безжальні масові депортації населення окремих регіонів, ні про жахливі криваві репресії. Усі ці «заходи» державної політики, програмна теза якої, за згадкою Д. Лихачова, колишнього в’язня страшного соловецького концтабору, була лаконічно викладена над його ворітьми; «Железной рукой загоним всех в счастливое будущее!», сплачені десятками мільйонів безневинних жертв як українського, так і багатьох інших народів. Наведу лише кілька свідчень, які не менш переконливо розвінчують згаданий міф.

Спочатку звернімося ще раз до промови Г. Петровського (1974. — с. 79) на засіданні IV Державної думи: «Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. У 1804 році було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначилися далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш малограмотний народ у Росії — українці. Вони на найнижчому ступені... на 100 душ населення 13 грамотних». Важко повірити, що тут йдеться про той самий народ, про якого відомий мандрівник і церковний діяч П. Алепський, подорожуючи у 1654 і 1656 рр. Україною разом зі своїм батьком антіохійським патріархом Макаром III, записав у своєму щоденнику (Січинський, 1942. — с. 76): «... по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, замалим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». А ось як про самих просвітителів і вчителів (там само. — с. 77): «Середмонастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями...»

Та тільки–но українці віддалися під опіку «старшого брата» (ставши в очах останнього малоросами), як ота схильність до наук раптом зникла, наче її й не було. А відтак, як не старалися нас «просвітити» російські царі та цариці, нічого путящого з цього, як бачите, не вийшло, бо сказано ж — такий вже вони народ, ці малороси. То, може, й правильно зробили московити, перебравши ближче до себе києво–могилянців — нас би вони від неуцтва, яке до пріснопам’ятного «возз’єднання» дивним чином чомусь не проявлялося, певно, все одно б не порятували, а там — згодилися. Та ще й як!

У згаданій промові Г. Петровський наводить і більш свіжі, як на той час, статистичні дані з цього питання: «...в Європейській Росії відсоток грамотного населення становить всього лиш 30 % — це менше половини того, що ми маємо в найвідсталішій з європейських країн — Австрії. Але... вона ще жахливіша на Україні. Я взяв сім чисто українських губерній [21]... І що ж виявилося? У жодній із цих губерній грамотність не досягає і тієї середньоросійської величини» (там само. — с. 11–12). Воно й не дивно, адже, як наголошує доктор історичних наук Є. Анісімов з Москви, від часів Богдана Хмельницького «Україна пройшла шлях від унікальної демократичної республіки з вільним козацьким населенням до стану звичайної російської губернії» (1989). А насправді — впала ще нижче...

Отак–то «процвітала» наша батьківщина у «братніх» приймах! Цікава деталь: коли у травні 1650 р. Польща, Московія і Туреччина запропонували Хмельницькому протекторат для Української держави і духовенство виступило проти московського покровительства, то «видатний богослов та проповідник» протопоп черкаський Ф. Гурський передрікав (Історія Русів. — с. 142–143), що, оскільки «московські дари суть всі в рогожах (московськими послами були «піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах... і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами». — М. Л.), то неминуче і [ український ] народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів світу».

Та невже ж це ті українці, що упродовж століть дивували світ досягненнями в духовності? Ті, що вражали сучасників суцільною освіченістю і незборимою прихильністю до волі та демократії — досить пригадати, що знаменита «Конституція прав і вольностей Запорозького Війська», проголошена в 1710 р. (за 77 років до прийняття американської!) її творцем Пилипом Орликом у день обрання його на Гетьманство, була першою в Європі і передбачала створення в повністю незалежній Україні козацького парламенту! Ті, що, як зазначено у статті, опублікованій в московській «Независимой газете» (Игумен Иннокентий, 1993), ще півтораста літ після «возз’єднання» не допускали на Київську митрополичу кафедру жодного великороса, цим убезпечуючи себе від «проникнення до Київської академії “ московського невігластва ”»?

Чому таке могло статися? Чи не тому, що після возз’єднання з неосвіченою (за висловом того ж Г. Петровського, «російська неграмотність» була традиційно «охоронювана і насаджувана... урядом»), але надзвичайно агресивною — за підрахунками згаданого історика Р. Пайпса, протягом трьохсот років Росія пригрібала по 80 квадратних миль щоденно — молодою монархією Україна небавом навіть імені свого історичного була позбавлена, а натомість, з «легкої» руки московських дяків, отримала вигадане і принизливе — Малоросія. А в такому разі — що з нього візьмеш: мале, значить, нерозумне, звідки ж тут грамотності взятися? І взагалі, якщо Малоросія, то вже ніяка не Україна, а всього лише малий окраєць (сказано ж — «окраїна») великої «Родіни» — Росії. «Малоросія — голодна і обідрана — славиться як житниця імперії і як найгостинніший край, який все оддає, не пручаючись і не рахуючи, передусім — свої таланти, свою інтелігенцію» — так визначив сутність Малоросії Є. Сверстюк (1989. — с. 117).

Та невже ж так–таки й «не пручалася», невже отак відразу й змирилася з імперським ярмом Україна? Звичайно ж, ні! Противилася, сердега, як тільки могла. Взагалі, наші предки, як наголошує О. Герцен (1907. — с. 129–130), «мучені поляками, турками і московитами, постійно затягувані у війну з кримськими татарами, ніколи не падали духом [22]. Мала Росія, добровільно поєднавшись з Великою, встановила важливі за своїм значенням закони. Цар Олексій звелів їх переглянути; Петро І, прикриваючись зрадою Мазепи, зоставив тільки мариво від тих привілеїв; Єлисавета і Катерина ввели там кріпосне право. Нещасна країна протестувала, та як можна було опиратися тій згубній лавині, яка у своєму русі з Півночі до Чорного моря покривала одноманітним і льодовим саваном рабства буквально все, що носило руське ім’я... Украйну спостигла доля Новгорода і Пскова, але значно повніше...»

За рахунок цілеспрямованого відтоку з України інтелектуально найрозвиненіших міцніла імперія і, відповідно, біднів генофонд власної нації. Оточували турботою і шаною, роздавали чини й ордени, вимагаючи натомість тільки одного: працюйте, передавайте новому «отечеству» все, чим володієте самі, будьте відданими великій, а про свою малу — забудьте! І працювали такі люди, не покладаючи рук, і віддавали все найкраще, чим щедро напувала їх із молоком матері ненька–Україна; чесність, терпеливість, любов і природний хист до праці та знань. І поступово витісняли із пам’яті своє босоноге дитинство серед соняшників, виривали із серця духовну пуповину, що незримо єднала з отчим краєм. Наживали достатки і пиху. А для виплеканих на солодких хлібах імперії дітей їхніх проблеми «малої» вітчизни вже взагалі не існувало — вона була їм майже зовсім чужа...

При цьому російська асиміляція велась і силою. Прикладом силового методу може бути введений у 1933 р. у РРФСР порядок, за якого українцями записували лише громадян, які народилися в Україні. Так, скажімо, на Кубані, наголошує А. Завгородній, «посилено доводилось, що українцем може вважатися лише той, хто народився в Україні, а оскільки Кубань увійшла до складу РРФСР, значить усі — росіяни»[23]. Так і вчинили при введенні паспортизації у сільській місцевості: «всі кубанці були записані росіянами» (Завгородний, 1993). А ось і результати такої великодержавної політики (Горілий, 1993): «Якщо в 1918 році українці становили 80 відсотків населення Зеленого Клину (Далекий Схід), то в 1989 — лише 8, у Північнокавказькому краї в 1926 році українців було 62 відсотки населення, тепер (на Кубані) — 3,9 відсотка». А як зазначає П. Вольвач (1993), «за статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття — найнижчі показники природного приросту населення... Ще в 1920 році природний приріст складав більше 300 тис. осіб. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. осіб... Першим в Україні почало вимирати село... “процес винародовлення ” в селах розпочався з 1979 року, в містах — з 1990 року...». До цієї страшної статистики просто нічого додати!..

Не менш підступну політику було спрямовано на знищення всього самобутньо–національного, насамперед мови і культури, цих оберегів волелюбного духу народу — згадайте, скільки було їх, указів з вимогою «запретить!», та й репресії найперше спрямовувались проти діячів науки, культури, мистецтва, носіїв і відстоювачів духовності нації. Зокрема, П. Столипін вважав, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно–територіальних основах» (Грушевський, 1921. — с. 534). Академік В. Вернадський намагався застерегти російських великодержавників від цього хибного кроку, наголошуючи (1996), що «небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому потрактуванні його як шкідливого й до того ж наносного явища у державному та національному організмі». Навпаки, вважав визначний учений, саме «продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразку безправ’я й сваволі, що паралізує будь–який успіх прогресивних починань...»

Та голосом розуму узвичаєно зігнорували. Тож, отримавши «такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: “Просвіта”, українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики; заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т.п.» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)[24]. Реалізація такої політики призвела до «переполовинення української нації в останні 75 років», — відзначив у своєму виступі на Міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932–33 рр. в Україні: причини та наслідки» (Голодомор... — 1993) І. Драч. Додамо, що у мирний час кількість жертв з боку українців, як незаперечно свідчать матеріали згаданої конференції, значно перевищила втрати в обох світових війнах! Хоча — який там мирний! — у дійсності це була безупинна і безжальна війна московської влади проти українського народу! За даними історичної науки (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»... А натомість партноменклатурними «обозами» завозилася «правильна» керівна й освітянська верства з Росії. Це підривало коріння нації, позбавляло окрему особу можливості (і необхідності) усвідомлення себе як невід’ємної частки українського народу, тобто імперія культивувалась уже в самій Україні.

Унаслідок цілеспрямованого впровадження цієї політики в життя було досягнуто просто–таки разючих «успіхів» — увесь самобутній народ підвели до прірви національного самовиродження настільки вправно, що окремий індивід цього навіть не бачив! А коли прозрілі одинаки пробували відкрити йому очі на смертельну небезпеку, що чатувала його попереду, завчасно сформована проімперська «громадська думка» з відразою і озлобленням цькувала сміливців і, довівши себе до «благородного» шалу, вже сама вимагала їм кари. Тож імперській владі залишалося тільки реагувати на «глас народу». І вона — реагувала... Наприклад, керівництво НКВС УРСР у 1937 р. тричі зверталося до НКВС СРСР з клопотанням «збільшити для республіки ліміт знешкодження ворожого елементу (це переважно селяни–середняки, тобто найбільш численна верства українського селянства. — М. Л.) по I–й категорії («розстріл в порядку адміністративного проведення через “трійки”, тобто без суду та слідства. — М. Л.) на 8700 осіб... І ні разу не мали відмови» (Мусієнко, 1993). Не відставали від карально–репресивних органів і компартійні: пізніше були «виявлені рішення Політбюро (Компартії України. — М. Л.) від 31 січня 1938 р. про збільшення розстрілів на 6000 осіб та від 17 лютого 1938 р. — на 30 тисяч осіб» (Ефимов, 1997) — у повній відповідності з прижиттєвими настановами «вождя всіх трудящих».

Результати цього витонченого єзуїтства наявні: мільйони українців зараз не усвідомлюють своєї національної належності — вони перетворені у безлике «російськомовне населення» — ба навіть хизуються цим. І після цього українську державу ще й звинувачують у проведенні політики насильницької українізації! Та ще при сьогоднішньому повсюдному засиллі російськомовності, при тому що в багатьох регіонах України нема жодного українського дитсадка, жодної української школи, не видається жодної української газети, а російськомовність чіпко вкорінилася у нашій душі і, як всепоглинаюча іржа, поступово, але невідворотно роз’їдає її національні ознаки.

Хоч історія й не визнає умовного способу творення і минулого не вернути, однак винести з нього урок — необхідно. Тому видається цілком доцільним показати, як розцінювали цей вимушений крок України відомі особи.

Ідеолог російського анархізму та народництва М. Бакунін, як видно з його промови на Конгресі Ліги Миру та Свободи в 1868 р. (1920. — с. 109), був переконаний, що «частина України з ненависті до Польщі припустилася великої помилки», коли «прийняла покровительство московського царя». Врешті–решт «царі нагородили її, звичайно, найбрутальнішим деспотизмом, таким самим, який існував у великій Росії з жорстокою поміщицькою експлуатацією і не мети жорстоким пригнобленням бюрократії... Зараз цей [царський] панславістський національний уряд систематично і жорстоко переслідує малоросійську мову... Цей [український] народ, разом з 4 мільйонами білорусів, певно, складе окрему, незалежну націю мільйонів на 20 жителів, котра може, звичайно, вступити у союз із Польщею чи Великоросією, однак повинна залишитися цілком незалежною від одної й другої».

На думку дослідників–шевченкознавців, великий Кобзар виявляв «однозначно негативне ставлення до Переяславської угоди» (Грабович, 1993). Навіть М. Драгоманов (1992. — с. 38), який аж ніяк не був схильний до того, аби бодай щонайменше ідеалізувати Гетьманщину, визнавав, однак, що коли «порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було у государстві московськім, то усе–таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

На думку відомого сучасного дослідника І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 52), «приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі наслідки для суспільних відносин українського народу» — загалом це був надзвичайно трагічний, за влучним висловом М. Драгоманова, «пропащий час» у нашій історії.

Від припущення подібної помилки сьогодні застерігає й відомий московський політолог О. Ціпко. Покладаючись на родимку зверхності росіян, чистосердечно попереджає «молодших сестер» Росії, ризикуючи бути затаврованим у «проукраїнських» настроях (Кирилюк, 1995): «Для України та Білорусії буде краще, якщо вони не возз’єднаються з Росією... Не хочеться ніякої реінтеграції не тільки тому, що вона зараз неможлива. Просто шкода населення України, Білорусії та Казахстану... Якщо Україна та Білорусія хочуть зберегти шанс на демократичний розвиток, на нормальну національну розбудову, зрештою, на виживання, їм треба якомога далі триматися від нинішньої Москви... Наші московські “генії” уражені “столичним розумом”. Чогось іншого, крім зверхності, глузувань та приниження, українцям та білорусам од цих людей годі чекати».

Та що там сучасні московські «генії» — он навіть такий відомий демократ, як Ф. Достоєвський, у статті, мова про яку ще попереду, докоряючи балканським народам на недостатні почуття вдячності до Росії, не утримався від того, аби не назвати їх «народиками» і навіть «народцями»! До речі, на цьому «почутті зверхності», яке «великоруси глибоко носять у своїй душі», наголошував ще всередині минулого століття й відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613). Це тільки взайве засвідчує, якої глибини сягає коріння великодержавного російського шовінізму.

Утім, століття притирання до московської кормиги не могли для нас минутися безслідно — ще й сьогодні немало українців, скуштувавши важкого хліба омріяної самостійності, все ще сумують за твердою рукою «старшого брата».

З часом, як казали древні, минається все. Невідомо, однак, скільки знадобиться для того часу і яку пустелю–випробування доведеться нам подолати. Та, певен, здолаємо, бо іншого просто не дано.