Річка та її частини. Басейни і вододіли

Дата добавления: 2014-11-10; просмотров: 7858

Річками називають водотоки, які мають довжину понад 10 км, а коротші – струмками. Річки, довжиною до 100 км, вважають малими, до 500 км – середніми, а понад 500 км – великими.

Лінійно-витягнуте зниження, по якому тече річка, називають річковою долиною. Найнижча частина долини, тобто заглиблення, яке зайняте водою, є її руслом. Кожна річка також має витік (місце, де бере початок і від якого спостерігається течія води в руслі) і гирло (місце впадання ріки в іншу ріку, озеро, море, океан). Витоком річки може бути джерело, озеро, болото, льодо­вик. Не всі ріки обов’язково впадають у якусь водойму. У пустельних районах через сильне випаровування і великий забір води на зрошення та інші господарські потреби ріки іноді не досягають іншої водойми й утворюють так звані сухі гирла, сухі русла (кріки, ваді).

Головна річка з лівими (за напрямом течії) та правими притоками утворюють річкову систему. Назва річкової системи дається за головною річкою, наприклад, сис­тема Дніпра, Дунаю, Конго, Амазонки. Найбільші річкові системи світу – Амазонка, Конго, Міссісіпі з Міссурі, Об з Іртишем. Здебільшого, головна річка має найбільшу довжину, водність або визначає загальний напрям течії (в такому випадку бічна притока може бути до злиття довшою від головної річки). Найдовшою річкою у світі вважається Ніл (довжина від витоку до гирла 6690 км), а найповноводнішою – Амазонка.

Площа, з якої води стікають у дану річку, називається її водозбірним басейном, або басейном річки. Всі басейни річок, що впадають в одне море чи океан, утворюють на суходолі басейн моря чи океану. Якщо річки у посушливих районах Землі пересихають або несуть свої води до безстічних озер, які втрачають воду тільки шляхом випаровування, то їхні басейни називають басейнами внутрішнього стоку.

Лінія підвищень, що розділяє суміжні басейни річок, називається водо­ділом. Вододіли добре виражені в горах, на рівнинах вони часто мало помітні і визначити їх дуже важко.

Рельєф території визначає не тільки напрям течії річок, кількість і довжину приток, що впа­дають в основну річку, але і характер течії річок. Для того, щоб мати точніше уявлення про характер течії річки, визначають її падіння та похил. Падінням річки називається перевищення її витоку над гирлом, яке відображають у метрах. Падіння на окремій ділянці – це різниця висот між двома точками, розташованими на певній відстані одна від другої. Наприклад, висота витоку Дніпра – 253 м над рівнем океану, висота гирла – 0 м, падіння Дніпра дорівнює 253 – 0 = 253 (м); падіння на окремій ділянці Дніпра від витоку до м. Києва становить 253 – 89 = 164 (м).

Похилом річки називають відношення її падіння (в сантиметрах) до довжини річки (в кілометрах). Довжина Дніпра – 2201 км. Середній похил річки – 253 м : 2201 км = 11,5 см/км. При такому невеликому похилі швид­кість також незначна – близько 0,6–0,7 м/с. Дніпро – рівнинна річка за характером течії.

Гірські річки, на відміну від рівнинних, характеризуються більшою швидкістю течії, що зумовлена більшим похилом поверхні, а також глибокими долинами із стрімкими схилами, порогами і водоспадами. Порогами називають виступи кам’янистого дна річки, що піднімаються близько до водної поверхні. Вони ускладнюють течію річки, а також можливість плавати по ній. Водоспад – це падіння водного потоку з прямовисного уступу.

Інколи пороги і перекати виникають і на рівнинних річках, якщо долина перерізає пласти твердих порід. Малий похил їхньої поверхні призводить до сповільнення течії, утворення широких долин, а інколи спричиняє заболоченість прилеглих територій. Похил гірських річок значно більший, а тому більша швидкість течії та їхня руйнівна сила.