Заступник командира полку (окремого батальйону) з виховної роботи

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 661

9.1. Квазіконтракти (quasi ex contractu).

9.2. Поняття деліктних зобов'язань.

9.3.Основні види порушень приватного права.

9.4. Квазіделікти (quasi ex delicto).

9.1. Квазіконтракти (quasi ex contractu)

Традиційне позначення конкретного договірного зобов'язання у римському праві більшою мірою зумовлювало зміст юридичних обов'язків сторін, ніж реальні властивості предмета договору. Римське право за Юстиніана визнало існування квазіконтрактів (quasi ex contractu), або інакше – зобов'язань ніби з контрактів. Вони виникали за відсутності між сторонами договору, але за своїм характером і змістом були схожі із зобов'язаннями, що виникали за договорами. Назва «зобов'язання ніби з контрактів» підкреслює те, що вони виникали не із контрактів чи інших угод, а з односторонньої дії особи. Підставою для їх виникнення міг бути односторонній правочин, наслідком якого є одержання певної вигоди лише цією стороною.

Підставою для виникнення вказаного зобов'язання були односторонні операції або деякі інші факти, які не могли бути підставою для укладення договору. Серед квазіконтрактів найбільш відомим було ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio). Щоб квазіконтракт був укладений, були необхідні такі умови:

а) ведення чужих справ відбувалося при управлінні майном за ініціативою управлінця, який мав подбати про прибуток господаря;

б) особа, яка вела вказані справи, не була зобов’язана здійснювати їх у присутності господаря;

в) дії, що свідчили про наявність квазіконтракту, здійснювалися за рахунок особи, яка недвозначно виявляла намір зазнати збитків задля чужої користі;

г) за здійснення квазіконтратку особа, що вела таку справу, не одержувала винагороду.

У разі виконання зобов’язань на користь несправжнього кредитора, яких слід було робити (solution indebity), особа, яка помилково вчинила такі дії, мала право повернути одержане, яке захищалося кондикційним позовом (condictio). Підстава для стягнення полягала у тому, що зиск несправжнього кредитора погіршував становище особи, яка помилилася. Інакше кажучі, одна особа необґрунтовано збагачувалася за рахунок.

Залежно від обставин справи римські юристи виділяли: а) кондикційний позов щодо витребування виконаного при відсутності боргу (condictio indebity); б) кондикційний позов щодо витребування переданого за відсутності правомірної підстави(condictio sine causa); в) кондикційний позов про передане на ганебній підставі(condictio ob turpem causam); г) кондикційний позов про витребування переданої у власність речі, коли очікуваного зустрічного надання не надійшло (condictio ob rem dati re non secuta).

9.2. Поняття деліктних зобов’язань (ex delicto)

Правопорушення приватного характеру – делікт (delictum) – викликає у постраждалої особи подвійний інтерес: покарати кривдника і відшкодувати збиток. Специфіка римського права полягала у тому, що правопорушника переслідував і вимагав покарання сам постраждалий, а штраф стягувався на його користь. Тому делікт відрізнявся від кримінального правопорушення, за яким злочинець переслідувався державою, оскільки збиток завданий усьому суспільству. Врешті-решт наслідки цивільних правопорушень стали розглядати як позадоговірні зобов’язання. Суб'єктом правопорушення (делікту) могла бути лише фізична особа, яка заподіяла шкоду також фізичній особі. Делікт становив строго матеріальне порушення прав іншої особи відносно неї та її майна. Матеріальність делікту супроводжувалася винністю суб'єкта, що його заподіяв. При цьому винність приватноправового характеру відрізнялася від кримінальної. Делікт був таким порушенням прав іншої особи, яке не завжди було визначене наперед правом. Делікт передбачав лише майнову відповідальність за шкоду.

Залежно від ставлення винної особи до причин скоєння делікту виділялися різні форми приватноправової відповідальності. Найбільшу увагу римське право приділяло навмисному збитку (dolus), нерозривно пов'язаному із злісним наміром (dolus malus). Велику шкоду приносив і ненавмисний збиток, суть якого у тому, що особа не бажала шкідливих наслідків, але внаслідок свого соціального і правового стану була зобов'язана додержуватися певних вимог правової і суспільної поведінки, проявляти обачливість у власних діях.

Необережність особи поділялася на такі підвиди: а) груба провина (culpa lata), яку прирівнювали до dolus, оскільки особа, яка вчинила делікт, публічно продемонструвала, що вона не досягла рівня, властивого звичайному господарю; б) легка провина, або проста необережність (culpa levis), яку, на жаль, допустив дбайливий господар, який завжди піклується про свої речі (наприклад, він міг залишити незакритою бочку з вином, яке вилилося на підлогу); в) недбалість, або якнайлегша вина (culpa levissima).