ЗАТВЕРДЖЕНО постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. N 2024 ПРАВОВИЙ РЕЖИМ зон санітарної охорони водних об'єктів

Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 664

Питання

Яку роль відіграє природа в житті суспільства? Взаємодія сучасного суспільства з природою відбувається в певному "географічному середовищі", або, як інколи його називають, "природне навколишнє середовище". Більш поширеним є перше поняття.

Географічне середовище – це олюднена природа, яка виступає як постійна і необхідна умова існування та розвитку людини і суспільства.

Географічне середовище включає ту частину природи, в якій проходить життя людини та суспільства і яка все більше й більше використовується в їхньому житті. За змістом географічне середовище постійно змінюється і розширюється людиною. Так, сьогодні, з розвитком космічної технології та космоплавання, до нього слід зарахувати не лише поверхню Землі, а й певну частину Сонячної системи.

Якщо питання про вплив географічного середовища вирішується позитивно майже всіма філософськими напрямками, то питання про роль цього впливу і його значення для життя суспільства вирішується по- різному.

Так, досить поширеним був і є погляд прибічників "географічного детермінізму" та "геополітики".

Поштовхом до розробки концепції "географічного детермінізму" виявилися великі географічні відкриття. Буржуазним відносинам, що розвивалися, потрібні були нові сфери торгівлі, джерела сировини та ринки збуту. В пошуках нових земель європейці просувалися в різні частини світу, захоплювали і колонізували землі. Мандрівниками було зібрано величезний матеріал про різні природні умови, клімат різних країн, своєрідність побуту, культури та звичаїв цих країн. Ці дані стали вихідним матеріалом при вивченні питання про роль географічного середовища в житті суспільства.

Ще французький мислитель Ж. Боден (1530– 1596) стверджував, що географічне середовище має визначальний вплив на життя суспільства, а різниця в кліматі обумовлює різницю між людьми.

Погляди Ж. Вод єна більш детально розвивав французький політичний діяч і філософ Ш.Л. Монтеск'є (1689–1755). У творі "Про дух законів" він стверджує, що політичний устрій, звичаї, релігійні вірування людей є похідними від природних умов, насамперед клімату. Монтеск'є виводить особливості характеру народів, при цьому різко протиставляє один одному північні та південні народи. Зокрема, поширення рабства, в основному серед народів півдня, Монтеск'є пояснює тим, що у них настільки знесилене тіло і розслаблений дух внаслідок жари, що вони можуть трудитися лише під страхом покарання.

Політичний і державний устрій, крім того, Монтеск'є ставить ще в залежність від родючості землі та площі певної країни.

Англійський вчений Т. Бокль (1821–1862) у книзі "Історія цивілізації в Англії" вважає, що життя та доля людства визначаються чотирма основними природними чинниками: кліматом, їжею, ґрунтом та загальним виглядом природи. Останнє впливає, зокрема, на формування характеру народів. Інші три чинники опосередковано впливають на формування інших важливих рис відмінностей між народами.

Представником географічного напрямку був також російський географ та соціолог Л.I. Мечников (1838– 1888), брат знаменитого біолога. Особливого значення він надавав водним ресурсам, які зумовлювали нерівномірність суспільного розвитку. В праці "Цивілізація і великі історичні ріки" Л. Мечников ділить історію людства на три періоди цивілізації:

– річкової;

– середземноморської;

– океанічної.

Для "географічного детермінізму" характерні не переконливість і ненауковість. Головним недоліком цієї течії є те, що її представники ігнорують внутрішні закономірності розвитку суспільства, діалектику суспільного розвитку. Виходячи з позицій "географічного детермінізму", не можна пояснити очевидні факти. Адже в усіх країнах спочатку існував первісний устрій. З часом з'явилася експлуатація людини людиною, відбувся розподіл суспільства на класи. Отже, при величезній різниці природного навколишнього середовища цих країн основні риси та головні етапи розвитку суспільства виявляються подібними.

Прибічники "географічного детермінізму" не зважають на такі факти. По-перше, якщо форми суспільного життя історично змінюються за відносно короткий термін, то основні умови природи тривалий час залишаються більш-менш постійними. По-друге, людина не лише живе серед природи, а й активно впливає на неї, змінює її, створює собі нові умови існування.

На основі "географічного детермінізму" виникла так звана геополітика. Духовним попередником "геополітики" був німецький географ і етнограф Ф. Ратцель (1844–1904), який у праці "Політична географія" сформулював пангерманську ідею "життєвого простору", згідно з якою держава як біологічний організм, розвиваючись в часі, має розширятися і в просторі.

Свою концепцію Ратцель пов'язував із расизмом і колонізаторською політикою. Його послідовники X. Маккіндер (Англія), А. Мехен (США) і, особливо, кайзерівський генерал К. Хаусхофер надали цій теорії відверто реакційної спрямованості. Гітлер у книзі "Майн кампф" використав їхні ідеї як теоретичне джерело обґрунтування своєї експансійної політики, завоювання "життєвого простору" за рахунок інших держав та народів.

У наш час термін "геополітика" втратив початкове реакційне значення. З часом це поняття почало означати політику, що ґрунтується на врахуванні географічних чинників життєдіяльності народу чи держави.

Говорячи про роль географічного середовища в житті суспільства, не можна абсолютизувати, перевищувати його значення. Але й нехтувати, недооцінювати його теж не слід. Сприятливі умови, наявність ресурсів полегшують життя людей, суворі умови ускладнюють його. Нарешті, залежно від географічного середовища люди мають різний фізичний вигляд (колір шкіри, розріз очей, конституцію тіла тощо). З іншого боку, можна спостерігати, що в однакових кліматичних поясах різні народи живуть зовсім по-різному. Або – народ, що живе в більш несприятливих умовах (фіни, шведи), має вищий рівень життя, політичну систему та культуру.

Зрозуміло, що матеріальний добробут створюється не географічним середовищем, хоча і його необхідно враховувати, а насамперед працею, вмінням освоїти національні багатства, організувати раціональну систему виробництва, розподілу та споживання. Однак без природних умов – певного клімату, природних багатств тощо – не може існувати людство, успішно розвиватися, створювати сприятливі умови своєї життєдіяльності.

Отже, можна зробити висновок, що природа, географічне середовище виступає постійною і необхідною умовою виникнення, існування та розвитку суспільства.

Народонаселення – це важливий фактор розвитку суспільства. Вивчає демографія. Об’єкт дослідження демографії – демографічна система, до складу якої входять люди і демографічні відносини.

Філософське бачення цієї системи сукупності відносин полягає у тому, що демографічна система, по-перше, внутрішньо спрямована на самозбереження, само відтворення і, по-друге, це – цілісність, динамічна система, яка змінюється з історичним розвитком суспільства.

Найважливіший показник стану народонаселення – народжуваність.

Поряд із коефіцієнтом народжуваності важливим показником стану демографічної системи є характеристика типу відтворення населення.

Демографічна ситуація – це стан таких демографічних процесів, як народжуваність і смертність, вступ до шлюбу і розлучення, склад і розміщення населення на певній території у відповідний період часу, тощо.

Демографічна політика – система спеціальних заходів, спрямованих на досягнення у майбутньому бажаного для суспільства типу або рівня відтворення населення.

Фактори, від яких залежить рівень народжуваності: демографічний, економічний, медичний, соціальний, правовий, психологічний, етичний, екологічний тип культури, традицій.

Причини зниження народжуваності вбачають у різних причинах. З цього питання є кілька концепцій:

· Теорія „перешкод”,

· Теорія зміни ціннісних орієнтацій,

· Теорія витіснення потреб у дітях,

· Інтегративна теорія або теорія народжуваності, як адаптивної діяльності сім’ї до всієї сукупності умов життя людей.

Питання

Процес засвоєння людиною законів і норм співжиття, правил політичної поведінки, оволодіння необхід- ними соціальними навичками, усвідомлення своїх прав, а також способів їх реалізації – усе це називається політичною соціалізацією. Її центральним пунктом є формування адекватних уявлень про владу та владні відносини. Процес політичної соціалізації відбувається набагато швидше, коли людина безпосередньо занурюється в політичні справи. Відповідно до класифікації М. Вебера індивід може бути залучений до політики різною мірою. У своїй відомій праці «Покликання до політики» соціолог говорить, що політиками можна бути: ♦ «за нагодою», коли здійснюємо акт голосування або іншим чином висловлюємо подібне волевиявлення; ♦ «за сумісництвом», тобто бути довіреною особою, членом правління партійно-політичної спілки, державних рад та ін. У цьому разі політика не стає для людини першочерговою «справою життя» ані в матеріальному, ані в моральному вимірі; ♦ «професійним політиком», коли політика стає справою життя. Причому вчений зауважував, що існує два способи опанування політики як професії: або жити «для» політики, або жити «за рахунок» політики і «політикою». «За рахунок» політики як професії живе той, хто намагається перетворити її на постійне джерело доходу, «для» політики – той, у кого інша мета. Відомо, що різні люди можуть брати участь у політичному житті з різною інтенсивністю: одні особи лише читають газети, інші ще й ходять на вибори, а треті ведуть активну політичну роботу. Навіть залучення до одного і того ж виду діяльності може проявлятися по-різному: наприклад, один активіст може лише інколи брати участь в політичних кампаніях на правах виконав- ця, а інший є їх активним організатором, один виборець може ходити на кожні вибори, а інший лише на особливо значущі для нього. Для визначення цих відмінностей існує поняття політичної активності. Під політичною активністю слід розуміти інтенсивність участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності. У політичній науці під терміном політична пове- дінка розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи як організованих суб’єктів влади, так і стихійні дії натовпу. Це можуть бути акції на підтримку системи, або такі, що спрямовані проти неї. Особливим видом політичної поведінки є голосування «проти» або неявка на вибори. Зазвичай її розглядають як індивідуальну та масову, активну й пасивну, спонтанну та цілеспрямовану, лояльну і протестну, легітимну та неле- гітимну, добровільну і примусову, автономну і мобілізаційну. Характер та спрямованість політичної поведінки залежать від співвідношення об’єктивних (навколишнє соціальне середовище) і суб’єктивних (внутрішні спонуки людей) факторів. Найбільш вивченими формами політичної поведінки є лідерство, способи голосування на виборах, участь в масових заходах (мітинги, демонстрації, виборчі кампанії) і діяльність партій, а також поведінка під час здійснення різних форм політичного протесту. Політична діяльність – це насамперед соціальна діяльність, що забезпечує життєздатність суспільства, сприяє розвиткові його потенціалу. Як свідчить історичний досвід, чим нижчий рівень всебічного цивілізованого розвитку суспільства, тим вищою є роль політичної діяльності і тим більша потреба в ній. І навпаки, чим вищий рівень цивілізованого розвитку соціуму, тим меншою є роль політичної складової в діяльності суб’єктів суспільних відносин через нижчий рівень потреб в її організуючому впливі. Похідною від політичної діяльності є політична участь, яка передбачає насамперед непрофесійну політичну діяльність. Визначте власну політичну активність, поведінку, діяльність, участь. Кожна політична система має певні механізми і процедури, завдяки яким громадяни та колективні суб’єкти суспільних відносин мають можливість доносити до влади свої вимоги. Цей процес, який у західній політології отримав назву артикуляції інтересів, може здійснюватися в багатьох формах — від елементарного індивідуального звернення до місцевого чиновника до колективних дій через групову політику в процесі вирішення загальнодержавних питань. При цьому дії громадян не завжди повинні мати яскраво виражений політичний характер. Так, претензії, які висловлюються певному представнику комунальних служб або установі щодо якості освітлення (покриття дороги) на окремій вулиці, можуть перерости в інших формах у політичну акцію недовіри всій місцевій владі, якщо ці явища наберуть систематичного і масового характеру. Тому вчені часто поряд з категорією «політична участь» (political participation) використовують більш широке поняття «громадянська дія» або «громадянська участь», «громадянська активність», «громадська залученість», які не виключають політичної складової у поведінці людей. Головне, що політична участь завжди соціально детермінована і визначається характером суспільних відносин та рівнем політичної культури, що панують в суспільстві. В яких проявах політичної діяльності ви погоди- лися б узяти участь? У політичній науці існують різні способи класифікації політичної поведінки і політичної участі. Традиційна (або конвенційна, conventional participation) участь – достатньо рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для політичної системи, що домінує. До конвенційних форм участі відносять наступні: 1) регулярна участь у голосуванні на президентських виборах; 2) постійна участь у місцевих виборах; 3) активна участь у діяльності однієї організації, що опікується проблемами спільноти; 4) активна діяльність у розв’язанні деяких проблем громади; 5) спроби переконати інших у доцільності участі в голосуванні; 6) активна робота принаймні іноді на користь тих чи тих партій або кандидатів на виборах; 7) контактування із представниками місцевого керівництва з приводу конкретної проблеми; 8) присутність на політичних зборах або з’їзді партії; 9) контактування із представниками керівництва штату або країни з приводу конкретного питання; 10) участь у створенні групи або організації для розв’язання певних проблем місцевого значення; 11) грошова підтримка партії або кандидата під час виборчої кампанії; 12) членство у політичному клубі чи організації. Нетрадиційна (неконвенційна, inconventional participation) участь – досить незвична політична пове- дінка, яка кидає виклик установленим інститутам і нормам, що домінують, або відкидає їх. Неконвенційні форми участі включають: 1) участь у недозволених демонстраціях; 2) участь у бойкотах; 3) відмову від сплати податків; 4) участь у захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках в їх стінах; 5) блокування дорожнього руху; 6) участь у стихійних страйках. У переломні та кризові періоди життя суспільства значного поширення набувають таки масові форми політичної участі, як мітинги, демонстрації, страйки, бойкоти, акції громадянської непокори. Їх ефективність яскраво продемонстрували події кінця 80-х – 90-х рр. ХХ ст. на всьому пострадянському просторі та в країнах Центральної і Східної Європи, а також масові виступи під час помаранчевої революції в Україні. Увага! Неконвенційна участь залишається в рамках закону. Демонстрація (від лат. demonstratio – показ, опис) – публічне висловлення вимог, побажань, суспільного настрою шляхом проведення ходи, мітингів та інших заходів переважно масового характеру. Демонстрації можуть набувати різних форм: маніфестацій, пікетів, бойкоту, захоплення громадських приміщень, блокад доріг та ін. Мітинг (англ. мeeting – зустріч) – масова політична акція у формі публічного зібрання для обговорення актуальних політичних проблем, що цікавлять суспільну думку; масове зібрання з приводу злободенних пи- тань. Проведення мітингів та демонстрацій має давню історію. Деякі дослідники пов’язують їх із християнською традицію проведення хресного ходу. Страйк як один із ефективних засобів досягнення економічних цілей може набувати політичного забарвлення і бути могутньою зброєю у боротьбі трудящих за свої права. Достатньо згадати масові шахтарські та робітничі виступи кінця 80-х – початку 90-х років у колишньому Радянському Союзі, які були каталізатором піднесення національно-демократичних рухів у республіках та утворення незалежних держав. У країнах із сильними анархо-синдикалістськими традиціями, наприклад у Франції, Іспанії, Італії, всезагальний страйк застосовується для повалення уряду або відставки міністрів. Політична участь може здійснюватися у формі бойкоту, сутність якого зводиться до групової дії, спрямованої проти співробітництва з іншою групою або політичним чи громадськими інститутами задля досягнення певної мети. Класичним зразком ефективного використання тактики бойкоту є факт бойкотування чорношкірим населенням міського транспорту у м. Монтгомері (штат Алабама) у 1955 р. на знак протесту проти расової сегрегації. Внаслідок акції, а також реакції суспільної думки місцева влада була вимушена скасувати рішення про сегрегацію в міському транспорті. Так народився рух за громадянські права чорношкірого населення, який очолив пастор Мартін Лютер Кінг (1929–1968). Бойкот – це такий метод, який межує із громадянською непокорою. Специфічним засобом політичної участі громадян є громадянська непокора. Практикою політичної боротьби вона стала завдяки Махатмі Ганді (1869–1948), яку він використав спочатку у боротьбі за покращання життя індусів в Південній Африці, потім за права так званих «недоторканих» – найнижчої касти в Індії і, наприкінці, в боротьбі індійців за незалежність проти британського панування. В основу такої діяльності покладено принцип відмови від насилля, добровільного прийняття покарання та відмови від співробітництва зі злом. Його палкий послідовник Мартін Лютер Кінг ефективно використовував цю тактику в боротьбі чорношкірого населення за громадянські права. Які причини будуть адекватними інструментам політичної участі? Однією з крайніх форм політичної участі є політичний екстремізм, який відноситься до розряду політичного насильства. Екстремізм (лат. еxtremys – крайній) – прихильність у політиці та ідеях до крайніх поглядів і дій. Політичний екстремізм виходить з постулату про доцільність та правомірність використання насильства як засобу досягнення політичної мети. Прояви екстремізму, як правило, мають місце там, де відсутня гнучкість політичної системи (правлячої еліти) щодо вимог, в тому числі й екстремальних. Виокремлюють такі види політичного екстремізму: державний, організаційно-груповий та індивідуальний. Екстремізм часто асоціюється з тероризмом, хоча останній є лише одним з проявів першого. Тероризм народжується з крайнощів екстремізму, тому його слід розглядати як екстремальну форму політичної участі. З якою політичною метою ви погодилися б засто- сувати насилля? Чому? Політична участь може здійснюватися як в організованих, так і в стихійних формах. Політична участь вирізняється залежно від тієї ролі, яку відіграє в цьому процесі власне індивідуальний суб’єкт. За таким критерієм виокремлюється автономна і мобілізаційна участь. Автономна – це така участь, коли індивід діє, приймаючи рішення самостійно. Автономна участь заснована на можливості вибору і притаманна розвинутому громадянському суспільству, в якому існує можливість справжньої конкуренції суб’єктів політичних відносин. Мобілізаційна участь здійснюється під тиском інших суб’єктів політики або під їх впливом, що призводить до викривлення власних пріоритетів суб’єкта політичних відносин. Зокрема, тоталітарний режим намагається впровадити мобілізаційну участь у формі ритуальної дії підтримки влади максимальною часткою населення. Двома важливими формами політичної участі є опір та протест. Опір, як правило, повною мірою здійснюється в умовах політичного тиску, у демократичних системах домінуючою формою є протест. Як форми політичного протесту можуть розглядатися електоральний абсентеїзм, тобто відмова від участі у виборах, або голосування «проти всіх».

Питання

Існує кілька визначень поняття «громадянська компетентність». Науковець О. Пометун зауважує, що це здатність людини активно, відповідально й ефектив- но реалізовувати громадянські права і обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства. І. Тараненко визначає громадянську компетентність як здатність бути громадянином, який володіє демократичною громадянською культурою, усвідомлює цінності свободи, прав людини, відповідальності, готовністості до компетентної участі в громадянському житті. Якщо виходити із змісту самого поняття «компетентність», то обов’язковою його складовою є знання, цінність, діяльність. Розглянемо структурні компоненти громадянської компетентності . Спробуйте показати зміст компонентів через знаки-символи. Формування громадянських компетентностей особистості – складний і довготривалий процес. Ці компетентності (особливо соціальні та компетентності, пов’язані з цінностями) дитина набуває передусім у сімейному колі: від батьків та інших членів родини. Чому так сталося, що родина більше не виконує функції «передавання компетентностей», що (як вважається) вона робила раніше? Чому тягар обов’язків школи збільшується за рахунок завдань розвитку життєвих компетентностей, які мали прищеплювати дитині батьки? До формування громадянських компетентностей мають залучатися всі інститути як держави, так і громадянського суспільства. Важко уявити собі державу, яка б не була зацікавлена в консолідації зусиль народу і влади для досягнення добробуту, суспільної солідарності. Важко уявити і громадянське суспільство, яке б не прагнуло до розбудови демократії, стабільності та взаєморозуміння. У розвитку громадянської компетентності особистості зацікавлені місцева громада, громадські організації. Особливе місце належить школі, адже саме тут людина отримує перші громадянські знання і громадянський досвід. Тож педагоги мають використати весь освітній потенціал, власні педагогічні й життєві надбання для громадянського виховання учнівської молоді. Сучасна педагогіка дає достатній арсенал технологій для формування підвалин громадянської компетентності, а зміст навчальних дисциплін – достатню кількість громадянських знань. Які загальні умови необхідні для формування громадянської компетентності? Рада Європи розробила відповідний перелік умов формування громадянської компетентності на уроці, в школі, у шкільному середовищі, в місцевій громаді та для широкого кола громадян: ♦ активна участь учнів, педагогів і батьків у демократичному управлінні навчальним закладом; ♦ демократизація методів навчання та виховання, відносин суб’єктів навчально-виховного процесу; ♦ поширення методів, орієнтованих на особистість учня і студента, зокрема реалізація педагогічних проектів, що ґрунтуються на спільній колективній меті та співпраці учасників, які опікуються освітою з питань демократичного громадянства (неурядові установи, підприємства, професійні організації); ♦ формування освітніх підходів, що тісно пов’язують теорію з практикою; ♦ залучення учнів і студентів до індивідуального та колективного оцінювання якості навчання; ♦ заохочення обмінів, зустрічей та партнерства між учнями, студентами і вчителями з різних навчальних закладів для міжособистісного взаєморозуміння; ♦ поширення підходів і методів освіти, що сприяють вихованню у суб’єктів навчально-виховного процесу толерантності та поваги до культурної і релігійної багатоманітності; ♦ зближення формальної і неформальної освіти; ♦ встановлення відносин громадянського партнерства між школою і сім’єю, громадою, ЗМІ. Ініціатором відповідних заходів та напрямів діяльності мають бути заклади освіти. Формування і розвиток громадянської компетентності учнівської молоді значною мірою залежить від тих освітніх технологій, які використовують педагоги в процесі навчання. Беручи до уваги те, що учень як суб’єкт навчання отримує від педагога лише певні орієнтири процесу засвоєння знань, а більшість інформації має добувати сам, основу освітнього процесу мають становити інноваційні технології, зорієнтовані не тільки і не стільки на знаннєвий компонент, скільки на діяльність й особисту творчість. Важливу роль відіграє й опертя на життєвий досвід школярів. Розглянемо приклад розвитку громадянської компетентності при ознайомленні з поняттям «цінності». Вивчаючи у 6 класі курсі етики тему «Цінності людини в сучасному світі», учні пояснюють поняття «цінність людського життя», «моральні цінності», оцінюють ситуації та вчинки людей з позицій духовності, схарактеризовують відповідальність за свій вибір та результати діяльності як показник зрілості людини. В 9–11 класах до цього поняття учні звертаються на уроках з правознавства, основ філософії, вивчаючи цінності демократії. Для формування відповідної складової грома- дянської компетентності вчитель може використати методику проектного дослідження і визначити для старшокласників завдання: «Дослідіть, які моральні цінності та цінності демократії знайшли своє втілення в програмах українських політичних партій. Які зміни і доповнення внесли б ви особисто у ці програми, враховуючи необхідність розбудови демократії в Україні?» Наведіть приклад розвитку громадянської компетентності при ознайомленні з поняттям «демократія» у різних класах. Велике значення у формуванні й розвитку громадянської компетентності має комплексний підхід. Єдність навчального курсу «Громадянська освіта», позакласної діяльності громадянського спрямування, позашкільної громадської діяльності учнів надає можливість реалізувати одне з найважливіших освітніх завдань – становлення особистості здатної до громадянської дії в умовах сучасного світу.

Питання

Упродовж історичного розвитку людство пройшло складний шлях пошуку найкращих форм колективного співжиття. Від первісного стада як початкової форми організації людей до утворення власне держав минули сотні тисяч років. Долаючи сходинку за сходинкою, трансформуючись у рід, родову й сусідську громаду, плем’я, союз племен, лише близько 4 тис. років до н.е. виникли перші державні утворення. Держава перетворилася на політичний інститут, за допомогою якого стало можливим ефективно регулювати суспільні відносини, спираючись не тільки на примус як основний метод управління. На основі різних підходів до тлумачення сутності держави з позиції оптимальної організації взаємовідносин влади й народу розвивалось учення про цю форму людського співіснування. Перші держави за своєю суттю були деспотичними, побудованими на необмеженій владі правителя (фараона, імператора, базилевса) та сваволі багатіїв. Навіть демократія Стародавньої Греції після нетривалого періоду розквіту занепала. За словами Гесіода (VII ст. до н. е.), псування моралі призвело до того, що «правду замінив кулак». У середньовічних теократичних доктринах панували твердження, що держава зобов’язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять коритися їй як християни. Фома Аквінський (1226–1274) вважав, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини. Закони – це специфічні настанови (приписи), що не порушують божественного порядку. За доби Відродження та Нового часу представники утопічного соціалізму (Т. Мор, Т. Кампанелла) у своїх творах змальовували проекти ідеальної держави, які відповідали ідеалам ранньохристианської громади й будувалися на принципах соціальної рівності, відсутності експлуатації та спільній праці всіх громадян. Вагомий внесок у розуміння сутності держави в цей час зробив італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469–1527). Держава для нього була найвищим породженням людського розуму і мала приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбереженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку. Н. Макіавеллі, якого можна вважати одним із фундаторів суто світської політичної теорії, стверджував, що в основу політичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу. На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав її як політичний стан розвитку суспільства, певним чином організовану політичну владу. Саме цей італійський учений першим використав термін держава (від італ. stato) для визначення політично організованого суспільства. Він також був першим, хто публічно піддав сумніву доцільність слідування нормам моралі у політиці. Формула «мета виправдовує засоби» дістала назву макіавеллізм і стала символом підступності у політиці. У період ранніх буржуазних революцій (ХVІІ ст.) феодальному корпоративному суспільству протистав- лявся індивідуалізм природної людини. У цей час сформувалися теорії природного права й суспільного договору. Згідно з голландським юристом Гуго Гроцієм (1583–1645), держава – це досконала угода вільних від природи людей, укладена заради дотримання права й спільного інтересу. В такій державі публічне право – це сукупність соціальних норм, що забезпечують належний порядок у суспільстві. За Томасом Гоббсом (1588– 1679), держава є результатом суспільного договору з метою подолання природного стану людини у формі «війни всіх проти всіх». Джон Локк (1632–1704) розробив концепцію поділу влад, що, на його думку, було необхідною умовою забезпечення свободи, тобто умов реалізації громадянами їхніх природних прав. За часів Просвітництва (ХVІІІ ст.) у вченнях Ф.-М. Вольтера (1694–1778), Ш.-Л. Монтеск’є (1689– 1755), Ж.-Ж. Руссо (1712–1778), Д. Дідро (1713–1784), К. Гельвеція (1715–1771), П.-А. Гольбаха (1723–1789) розвивається й удосконалюється теорія природного права, що вже розглядалося як діяльність держави відповідно до права для досягнення цілей суспільного договору: свободи та справедливості. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. формуються ідеї правової держави, як основної гарантії реалізації свободи індивіда та громадянського суспільства (І. Кант, 1724–1804) як опосередкованої через працю системи потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей (Г.В.Ф. Гегель, 1770–1831). Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. представники критичного утопічного соціалізму: К.-А. Сен-Сімон (1760–1825), Ш. Фур’є (1772–1837), Р. Оуен (1771–1858) у різний спосіб змальовували моделі досконалого суспільства, побудованого на ідеалах соціального прогресу, правди й справедливості. Разом з якобінськими ідеями революційно-утопічного комунізму (Л.-О. Бланкі, 1805–1881, Ж-П. Марат, 1743– 1793, М. Робесп’єр, 1758–1794 та ін.) вони заклали фундамент марксистського вчення про державу і право. Засновники марксизму К. Маркс (1818–1883) та Ф. Енгельс (1820–1895) розглядали державу як закономірний продукт розвитку суспільних відносин, побудованих на приватній власності, поділі суспільства на класи й наростанні антагонізмів між ними. Згідно з їхньою теорією, держава є органом класового панування, засобом пригноблення одного класу іншим, «порядком», що узаконює й зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення між ними. У другій половині ХІХ ст. на противагу комуністичній державницько-правовій ідеології починає формуватися концепція соціал-демократії (соціал-реформізм), яка відмовилася від ідеї соціалістичної революції та диктатури пролетаріату на користь філософії демократичного соціалізму. Палким прихильником, послідовником і практиком марксизму став Ленін (В. І. Ульянов, 1870–1924), який бачив своїм ідеалом суспільство рівних, що можна збудувати лише в разі перемоги соціальної революції. У розумінні Леніна держава була не просто продуктом поділу суспільства на класи, а «машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим». Саме погляди Леніна та його послідовника Сталіна (Й. В. Джугашвілі, 1879–1953), практично втілені у Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах, спричинили у ХХ ст. зміни глобального порядку – поділ світу на дві антагоністичні системи, а також сприяли становленню авторитарних і тоталітарних політичних режимів. На противагу марксизму й ленінізму, в другій половині ХІХ–ХХ ст. формуються інші концептуальні моделі, які уособлюють сучасну демократичну, соціальну і правову державу.